7. Зростання ролі і значення політології

Зростання ролі і значення політології зумовлене цілим рядом причин. Насамперед воно пов’язане із загальносвітовою, в тому числі й українською тенденцією до демократизації суспільно-політичного життя. Це зумовлює як позитивні так і негативні наслідки, вивчати які і давати відповідні практичні рекомендації має саме політологія. Із залученням до політики широких народних мас, загалом наївних у політичних питаннях, особливо актуалізуються просвітницькі функції політології.

По-друге, Україна будує свою державу й громадянське суспільство практично заново. Як відомо, громадянське суспільство і держава сильні своїми громадянами, якими не народжуються, а формуються і виховуються. У цих процесах не вдасться перебільшити ролі політології, особливо її світоглядних функцій.

Нарешті, українське суспільство переживає перехідний період практично у всіх аспектах суспільного життя. Як відомо, у перехідний, інакше кажучи, кризовий час, провідну роль у суспільстві відіграє саме політична сфера, уособлена насамперед елітою, відповідним чином проконсультованою і навченою.

2. Політика як суспільне явище

Політика, як декларує заголовок, – явище суспільне. Це означає, що вона – породження взаємин, які виникають між соціальними одиницями: громадянами і їх різноманітними угрупуваннями – громадськими організаціями, рухами, партіями, трудовими колективами – одним словом між соціальними суб’єктами. Існування цих суб’єктів ґрунтується на задоволенні їхніх потреб та інтересів. Як формулював Л.Фейєрбах „Існування людини без потреб є марним існуванням. Що взагалі позбавлене потреб, те не має потреби у існуванні”.

Поняття „потреби” й „інтереси” в суспільно-політичній літературі вживаються практично як синоніми, що закономірно. Адже за визначенням, інтересами є усвідомлені потреби. Якщо вдатися до розгорнутого тлумачення, то інтерес слід визначити як об’єктивно зумовлений мотив діяльності суб’єкта, який включає в себе усвідомлення власної потреби, умов та засобів її задоволення. Саме заради задоволення своїх потреб та інтересів люди працюють і воюють, будують і руйнують, вчиняють революції і державні перевороти, приймають закони та запроваджують суспільні порядки.

Як кажуть, світом рухають інтереси. І це безпосередньо стосується політики. Політичне мислення і світосприйняття розпочинається з усвідомлення людиною своїх інтересів, їхньої відмінності від інтересів інших людей, розуміння необхідності докладати зусилля для подолання перешкод при їхньому здійсненні, чіткого усвідомлення того, що головною такою перешкодою є інші люди, котрі теж прагнуть задовольнити властиві їм інтереси. Це усвідомлення може бути вихідним пунктом як кримінального, так і політичного ставлення до життя. Якщо соціальний суб’єкт прагне знищити іншого суб’єкта, діє за сталінським принципом „немає людини – немає проблеми”, ми спостерігаємо кримінальне ставлення. Якщо ж соціальний суб’єкт прагне домогтися свого за допомогою соціальної взаємодії – маємо політичне ставлення.

Отже, в основі політики лежить змагання інтересів окремих соціальних суб’єктів заради переважного задоволення своїх потреб та інтересів.

Проте далеко не всі суспільні змагання набувають політичного характеру. Перехід у політичну якість відбувається лише тоді, коли якийсь соціальний суб’єкт прагне задовольнити свої обмежені, часткові щодо решти суспільства інтереси шляхом підпорядкування йому інтересів інших груп суспільства, коли частковий інтерес подається як загальний, як такий, що є обов’язковим для всіх, коли соціальний суб’єкт опосередковує розв’язання своїх проблем впливом на суспільство загалом.

Наприклад, коли робітники шляхом страйку домагаються підвищення заробітної плати на своєму підприємстві, це є виявом захисту економічних інтересів. Коли ті ж працівники виступають за прийняття відповідного закону, тобто загальної норми, обов’язкової для всіх, їхня діяльність набуває ознак політичності. Тобто політика є вираженням інтересу соціального суб’єкта, але неодмінно у загальнозначимій, загальнообов’язковій формі.

Попри все розмаїття індивідуальних та групових інтересів і вподобань, у суспільстві завжди існують цінності, у яких зацікавлені всі. Це дотримання певного порядку і безпеки, збереження й розширення зв’язку, зміцнення цілісності суспільства, протистояння руйнівним впливам, покращення, чи хоча б відтворення умов життя гідних людини, звільнення суспільства від залежності, як щодо природи, так і інших суспільств.

Звідси, політика – це ще й засіб організації, підтримання певного порядку у суспільстві, узгодження інтересів окремих спільнот, збереження цілісності суспільства.

Наявність всезагального інтересу не заперечує існування приватного інтересу, а навпаки – передбачає і включає його. Задоволення всезагального інтересу – це здійснення всього того, що забезпечує нормальне людське життя. Перш за все, це збереження єдності, цілісності розшарованого суспільства, здійснення процесів його життєдіяльності – виробництва, обміну, набуття знань, розвитку культури тощо. Без реалізації цих загальносуспільних потреб неможливе задоволення індивідуальних, класових, групових потреб. Проте ця істина далеко не завжди усвідомлюється соціальними суб’єктами. Тому в основі політики як сфери суспільної життєдіяльності знаходиться також необхідність підпорядковувати часткові інтереси інтересові загальному.

Звідси, необхідним структурним елементом політики, який і визначає її якісну своєрідність як регулятивної сфери суспільства, є влада – право, здатність, можливість суб’єкта політики підпорядковувати своїй волі об’єкти політики безвідносно до їх потреб, інтересів, переконань і намірів, що чиниться від імені всезагального інтересу.

Зосередження уваги на окремих з цих складових політики веде до практично протилежних підходів до розуміння політики.

Так зосередження уваги на змаганні, протиставленні, підпорядкуванні одних інтересів іншим викликало до життя конфронтаційне розуміння політики. Яскравим прикладом такого розуміння є марксистське, згідно з яким політика і держава виникли як знаряддя класового панування.

Інший підхід до визначення політики базується на її органічному зв’язку з владою. Як підкреслював свого часу М.Вебер: „Політика, судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає”. Сучасні прихильники даного підходу визначають політику як особливий вид діяльності пов’язаний зі здобуттям, здійсненням і утриманням влади.

Такий підхід мало чим відрізняється від конфронтаційного, оскільки розглядає владу як мету політики. Крім того, обидва підходи ігнорують таку складову політики як спрямованість на загальносуспільні справи.

Дану ваду у витлумаченні сутності політики усуває консенсусний підхід. Його прихильники, починаючи від Платона, який визначав політику як мистецтво жити разом, наполягають па соціальному призначенні політики. Розтлумачуючи цю тезу П.Шляхтун стверджує, що влада, через яку визначається політика, є не метою, а лише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі, насамперед, задоволення інтересів і потреб.

Сьогодні теоретики політології сходяться на тому ,що така риса політики як спрямованість на збереження цілісності суспільства, узгодження соціальних інтересів на засадах консенсусу зрештою виводить на питання ефективного керівництва та управління суспільством.

При цьому за вирішальний аргумент використовують думку М.Вебера про те, що поняття „політика” „має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостійного керівництва. Говорячи про валютну політику банків, про дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку, можна говорити про шкільну політику міської або сільської громади, про політику правління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про політику розумної дружини, яка прагне управляти своїм чоловіком”. Такий погляд призводить до визначення політики як діяльності з керівництва та управління суспільством в цілому, чи його окремими ланками на основі публічної влади.

Підсумовуючи усі названі риси та складові політики, ми можемо її визначити як одну зі сфер суспільного життя; особливий вид діяльності, пов’язаний із владою як інструментом регулювання суспільного життя через задоволення інтересів соціальних суб’єктів при одночасному збереженні цілісності суспільства.