Належність доказів. Допустимість засобів доказування
Після визначення предмету доказування суд має встановити, які докази необхідно досліджувати. Для цього суд встановлює, які із наданих сторонами доказів можуть бути допущені і чи потрібні додаткові докази. Для вирішення цих питань суд має керуватися правилами належності та допустимості доказів.
Одним із найважливіших положень про судові докази є правило про їх належність (стаття 58 ЦПК України).
Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Суть положення про належність доказів полягає в тому, що суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити чи заперечити юридичні факти, які відносяться до даної справи.
Це правило дає можливість суду:
запобігати загромадженню справи зайвими доказами,
не допускати зловживань з боку недобросовісного позивача, відповідача чи третьої особи своїм правом надавати докази, з метою заплутати або затягнути справу.
орієнтує суд зосередити увагу на дослідженні тих доказів, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Значення правила про належність доказів полягає у тому, що воно дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу.
Належність доказу до справи можна перевірити за допомогою правила: якщо доказ підтверджує певну юридичну обставину, то ця обставина має бути зазначена у позовній заяві або у запереченнях проти позову.
Правило про належність доказів відображене у нормах, що стосуються окремих видів доказів. Зокрема, подаючи клопотання про виклик свідка, витребування письмового доказу, необхідно зазначити, які саме обставини можуть бути встановлені відповідними доказами. Така вказівка дозволяє суду визначити належність доказу до справи і вирішити питання про його допущення.
С
таття
59 ЦПК встановлює правило про допустимість
засобів доказування.
Правило про допустимість доказів спрямоване на забезпечення процесу надійними доказами. Допустимі засоби доказування
передбачені законом докази: пояснення сторін, показання свідків, висновки експертів, письмові докази, речові докази. Не передбачених законом доказів суд допускати не має права.
докази, отримані к встановленому законом порядку. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Це означає, що суд обмежений нормами права у виборі засобів доказування (напр., у ст. 218 ЦК зазначено, що у разі недодержання сторонами вимоги щодо письмової форми правочину, яка встановлена законом, рішення суду у справі з приводу заперечення факту вчинення правочину, оспорювання окремих його частин однією із сторін не може ґрунтуватися на показаннях свідків Отже, у цій ситуації допустимі всі докази, крім показань свідків, використання яких судом може потягти скасування судового рішення).
Отже, правило допустимості доказів містить окремі, передбачені законом обмеження у використанні доказів для встановлення окремих фактів.
Обмеження у використанні доказів як правило пов’язані із установленою у матеріальному законі формою правочину. Правило допустимості змушує учасників цивільних правовідносин оформляти ці правовідносини належним чином. Це забезпечує визначеність відносин сторін. Процесуальне значення правила допустимості доказів полягає у тому, щоб забезпечити процес найбільш повними і надійними доказами.
Отже, вирішуючи питання про те, які докази приймати до розгляду, а які не приймати, суд керується правилами належності та допустимості доказів.
НАЛЕЖНІСТЬ ДОКАЗІВ ДО СПРАВИ ВСТАНОВЛЮЄ СУД.
ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ ВСТАНОВЛЕНА ЗАКОНОМ.