4. Музика, театр, архітектура, образотворче мистецтво

Народні пісні того часу складались з календарного пісенного жанру: зимовий цикл – з колядок, щедрівок; весняний – з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор; цикл обжинкових пісень.

Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння.

Історичні пісні та думи прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: пісня про Вайду, дума про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку та ін.

Інструментальна музика виявилась в мистецтві скоморохів – гумористичних та жартівливо-танцювальних піснях. Широко побутують народні музичні інструменти: гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка. У козаків: сурми, бубни, литаври, кобза, ліра, цимбали.

Танцювальними жанрами були: гопак, гопачок.

Музична освіта поширювалась братськими школами, в тому числі у Кам’янець-Подільському і Львові. Виникає так званий партерний спів: спів по партіях, за голосами (багатоголосний).

У І половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як:

1) побутова пісня для триголосного ансамблю або хору – кант;

2) сольна пісня із супроводом, а також

3) цехова інструментальна музика.

Канти поділялися (як і книжкова поезія) на релігійно-філософські, любовні, гумористичні.

В містах виникають музичні цехи на зразок ремісничих. Перший такий цех виник у Кам’янці-Подільському (1571), дещо пізніше у Львові (1586) і на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. Звідси виникають самобутні ансамблі українських народних інструментів.

Театр існує з кінця XVI ст. і походить від народних ігор Київської Русі (елементи народної драми, пантоміми, балету, звичай ходити з ляльками; виступи скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників, тощо). Комедійні сцени розігрували під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.

Актори були як виконавцями, так і творцями поезій, музичного і танцювального фольклору.

В кінці XVI ст. виникає шкільний театр при братських школах, який мав навчально-виховне значення, а також використовувався у міжконфесійній боротьбі з католиками. Одноразово з’являється народний театр, репертуар якого складався з містерій різдвяної і великодньої тематики.

Популярною була українська побутова драма (наприклад віршована «Трагедія Руська» – автор невідомий).

Архітектура. Культове і цивільне будівництво ділиться на два типи: 1) оборонні споруди-замки; 2) церкви.

У цей період формуються особливості українського стилю у кам’яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль поєднується з українським народним, перенесеним з дерев’я¬ного будівництва в кам’яні споруди церков, замків та великих місь¬ких будівель.

Набувають поширення зрубні храми (тридільні, або трибанні і п’ятибанні). На жаль вони не збереглися, за винятком: в с.Потеличі Львівської області церква Святого Духа (1555), та церква св.Миколая в Чернівцях (1607).

Зводяться замки-фортеці і замки-палаци.

Переплановуються і розширюються міста: в Галичині, на Волині і Поділлі (Львів, Луцьк, Камінець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди, Київ з центром на Подолі), відбувається фортифікаційне будівництво на Запорізькій Січі.

В 30-40-х рр. ХVII ст. у конструкції і оформленні споруд виразно простежуються риси бароко. В той же час відмічається сильний вплив ренесансу (Львів: будинок на пл.Ринок – «Чорна Кам’яниця», «Успенська церква», вежа, Корнякта, каплиця Трьох Святителів; каплиця Боімів – бароко).

Скульптура. На фасадах, порталах, в інтер’єрах ренесанс¬них будинків, палаців, церков, в іконостасах з’являються скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Поширений скульптурний портрет у вигляді надгробних пам’ятників померлого на кам’яному ложі, обрамленому складними архітектурними композиціями (надгробки А.Киселя, К.Острозь¬кого).

Портретний живопис: портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, старости Мнішека несли в собі змішані риси ренесансу і раннього бароко.

Декоративно-прикладне мистецтво представлене гончар¬ством, вишивкою, килимарством, вирізьбленням по дереву і каменю, обробкою металу і носило виразно національне забарвлення.

4 Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надії на становлення і розвиток української держави і, відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення породжували нову ідеологію і мораль, які не вкладалися в традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські цінності і гуманізм. Масове деформування свідомості, чисельні втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесові 1917—1920 pp. в Україні трагічного відтінку.

У 1917—1920 pp. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України.

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з підозрою ставилась до проявів національного життя і перекреслила українізацію народної освіти. Неспроможні досягти потрібного результату мирними засобами, більшовики вдавались до насильницьких дій і командних методів. Так, Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала радянських реформ у шкільній справі, була розпущена. Така ж доля спіткала національні культурно-освітні організації — "Просвіти". Вони були особливо популярними на селі й об'єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання приймалися вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з'явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети.

У добу гетьманату було створено Українську академію наук. її першим президентом став В. Вернадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно працювати.

Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів. Вони вболівали за українську національну революцію, болісно переживали події громадянської війни. У цей час на повен голос заявили про себе талановиті поети Павло Тичина, Володимир Сосюра, Василь Чумак. Ще один з обдарованих поетів— Олександр Олесь — назавжди залишив Батьківщину.

Багато зробив для розбудови української культури гетьман П. Скоропадський. Відкривалися українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі колективи з'явилися в Україні і в 1919-1920 pp.

Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мар'яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об'єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук (перший ректор академії), Василь та Федір Кричевські, О. Мурашко, Г. Нар-бут. Георгій Нарбут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

У роки революції і визвольних змагань в середовищі українських віруючих і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалась не допустити втрати контролю над єпархіями колишньої царської імперії.

Проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі у січні 1918 р. не дозволили більшовики. Більшовицька партія розгорнула запеклу боротьбу з релігією та церквою. Храми і монастирі закривались, віруючі і духовенство зазнавали переслідувань. Ідея проголошення УАПЦ стала частиною українського національно-визвольного руху.

Особливості розвитку української культури

Основним змістом процесів, що відбувалися в культурі цього періоду, було становлення модерної української культури. Цей процес співвідносився з українським національним відродженням. Відсутність власної державності, національне гноблення, імперські кордони, що ігнорували етнічну українську територію, мали негативний вплив на розвиток культури.

Культурні взаємини між Україною та Російською імперією у ХІХ ст. набули іншого характеру, ніж у попередні часи. Вища за рівнем розвитку українська культура XVI–XVIII ст. позитивно впливала на Російську державу та сприяла її європеїзації. Внаслідок цього вищі за культурно-освітнім рівнем українські діячі усвідомлювали себе представниками іншої національності, і в Російській державі такими їх уважали. У ХІХ ст., з утратою своєї державності, Україна позбулася і своєї культурної переваги над Росією. Внаслідок того, що імперія цілеспрямовано перетворювала Наддніпрянщину на пересічну провінцію, чимало талановитих українців відчували неможливість проявити свої здібності на Батьківщині та вимушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Багатьох українських культурних діячів імперські ідеологи абсолютно безпідставно зарахували до представників російської культури. Проте більшість із них, навіть далеко від рідної землі залишалася представниками свого народу, продовжувала своїми працею і творчістю служити Україні. Тому їхні досягнення, хоч і здійснені за межами Батьківщини, належать до української культури.

Перебування під імперською владою спричинило зміни у змісті української культури. Більшість здобутків архітектури, скульптури, образотворчого мистецтва втратили національні риси і відтепер так чи інакше допомагали звеличувати імперську владу.

Позитивний вплив України на культурний розвиток Росії представники російської великодержавної ідеології намагалися ігнорувати. Уособленням цих поглядів стало твердження російського громадського діяча, Віссаріона Бєлінського, що «злив-шися навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці...» Такі думки, незважаючи на їхню безпідставність, імперія послідовно обстоювала, пояснюючи характер своєї національно-куль¬тур¬ної політики на українських землях.

У дуже важких умовах розвивалася культура на західноукраїнських землях, підпорядкованих Габсбургам, де українці потерпали від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Галичині, мадяризацією в Закарпатті та румунізацією на Буковині.

Австрійська імперія розглядала західноукраїнські землі як відсталі провінції та цілеспрямовано зберігала їхнє другорядне становище стосовно центру. Внаслідок цього західноукраїнські культурні діячі, як і їхні брати-наддніпрянці, вимушені були шукати можливостей прояву своїх здібностей за межами рідного краю.

Український філософ і просвітитель Г.С.Сковорода

Сковорода (1722-1794) – видатний укр. філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.

Ф-ка концепція Сковороди – це пантеїзм (Бог і природа складають єдине ціле, к-на людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною) Головна проблема ф-ії Сковороди – це проблема людини, її щастя.Його ф-ія практична, оскільки він цікавиться моральною проблематикою, вона має релігійно-філософський хар-р. Життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх, воно є простим і за змістом, і за формою, тому Сковорода проповідує простоту життя, бідність(розумну достатність). Особливістю ф-ії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне і тлінне.

Основним положенням ф-кої с-ми Сковороди є вчення про дві натури і три світи. 2 натури : видима (тварь,реальне) і невидима (Бог, ідея) “Сия невидимая натура или Бог, всю тварь проницает и содержит; везде и всегда был, есть и будет». 3відси: макрокосм (великий, світ речей, Всесвіт) ; мікрокосм (малий, людина) ; символічний (Біблія). Сковорода закликав до гуманізму та «сродної» людської праці.

Барокко

Період, що був після ренесансу, названий бароко, довго сприймався як відхилення від канонізованих норм естетики попередньої епохи, мав на собі тавро чогось химерного, негармонійного.

Дух епохи бароко на Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску.

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури - архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське бароко 17 ст. називають “козацьким”, тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку - європейського бароко, з другого - народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

Архітектура та образотворче мистецтво»

Соціально-економічний розвиток України другої половини XVII--XVIII ст., культурні зв'язки східнослов'янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багатство і розмаїтість архітектури України. Вона розвивалася на міцному ґрунті багатовікової вітчизняної культури і увібрала в себе кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко.

Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби й перемоги, пластичною експресією й багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної самосвідомості українського народу, тріумфові, здобутому у визвольній війні 1648--1654 рр. і створенні власної держави -- Гетьманщини.

У розвитку українського барокового стилю можна досить виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII --початок XVIII ст.), зрілий (1720--1750 рр.) і завершальний (друга половина XVIII ст.).

Українське бароко увібрало в себе увесь багатий досвід європейського мистецтва, примхливо об'єднавши його з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому ясну логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі споруди.

Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Головні входи в храми-портали прикрашали профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку. В дерев'яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо.

Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) в Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені бароковими верхами. В результаті одержали напрочуд мальовничу семиверху споруду з сильно розчленованими масами, грою вертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і мальовничого легкого вінчання банями. У стилі бароко споруджені тринефний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) та тринефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.).

Риси українського бароко своєрідно проявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, отинькований і побілений. Він справляє враження скульптурної обробки, -- так сильно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архітектурні деталі -- півколонки, кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей свідчать, що автор був знавцем європейської архітектури.

Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характеризується посиленням експресії, мальовничості, декоративної взористості. В той час активно застосовувалися розписи, ліпка й колір. Великі настінні розписи, багатоярусні іконостаси з'явилися в інтер'єрах архітектурних споруд. Орнаментальний декор", розписи і колір в будівлях змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, надали їм стилістичної єдності, мистецької довершеності й національного обличчя.

Одним з найхарактерніших творів цього періоду є брама Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. В ній архітектор Йоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю образу. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності вирішує Й. Г. Шедель у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 р), а також Лаврській дзвіниці (1744 р.). Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) в с. Великі Сорочинці на Полтавщині.

З другої половини XVIII ст. починається третій, завершальний період розвитку стилю українського бароко, в якому великий вплив справила творчість видатних майстрів європейської школи -- в Західній Україні німця за походженням Б. Меретина, в Східній -- італійця за походженням В. В. Растреллі та українця І. Г. Григоровича-Барського. Б. Меретину і В. Растреллі властиві рафінована архітектурна композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури -- статуй, ваз. Мистецькі твори В. Растреллі характеризуються елегантністю архітектурних форм, стриманістю декору. Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне, зокрема, для Андріївської церкви в Києві (1753 р.). Велике враження справляють також Михайлівська церква в с. Вороніж на Сумщині (1776 р.) та Троїцький собор у с. Новомосковському на Дніпропетровщині (1778р.).

Архітектурні споруди українського бароко мають особливу мистецьку цінність. Вони розвивались під впливом, а одного боку, архітектурної естетики європейського бароко» а з другого -- народних традицій. Разом з тим українське бароко є ланкою в розвитку загальноєвропейської архітектури, становлячи одну з національних шкіл цього великого стилю.

Великим меценатом українського мистецтва, зокрема-архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644--1709 рр.). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітектурі, обновлювались старі церкви, будувались нові, розвивалось світське будівництво тощо. Д. Антонович називав добу І. Мазепи «другою золотою добою-українського мистецтва, після доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого».

Заходами І. Мазепи закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печерської Лаври, Миколаївський собор. В бароковому стилі оформлено Софійський собор, який перебудовано у 1691-- 1705 рр., Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря.

Інтенсивно розбудовувався Батурин, який в 1669-- 1708 рр. був гетьманською резиденцією. Сучасників вражала своєю архітектурною довершеністю Мазепина палата в Батурині, збудована в західноєвропейському стилі. Руїни цієї палати, спаленої О. Меншиковим після Полтавської битви, зрисував Т. Шевченко. Не зберігся також будинок Академії у Києві, збудований при І. Мазепі в 1703--1704 рр.

Багатовікові будівельні традиції позначилися на плануванні та. забудові тогочасних міст України. Поселення відзначалися різноманітністю планувальних композицій (лінійних, прямокутних, кільцевих, гніздових, змішаних), які узгоджувалися з навколишнім ландшафтом.

У період національно-визвольної боротьби на Україні першорядного значення набуває захист поселень від нападу ворогів. Будувалися різноманітні штучні споруди, серед яких виділялись оборонні вежі, укріплення бастіонного типу, їх зводили селянсько-козацькі війська під Збаражем,. Берестечком, Кам'янець-Подільськом, Хотином, Львовом, Мукачевом, Ужгородом. У багатьох містах, насамперед; полкових центрах, створювалися військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. На їх території споруджувалися магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади тощо.

Західноукраїнські міста характеризувалися значною-кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових майданів з магістратами чи ратушами посередині, мурованими або дерев'яними будинками довкола. Неподалік підносилися стрімкі вежі, бані церков та шпилі костьолів, а стратегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі забудови були характерними для багатьох міст (Львів, Кам'янець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).

З другої половини XVII ст. в Україні поширюється монументальне будівництво, яке знаходить свій мистецький вираз в архітектурі культових споруд. Важливу роль тут відіграло творче переосмислення багатої будівельної спадщини давньоруських часів. У Києві, Чернігові та інших. містах поновлювалися старовинні храми, що загалом зберігали первісну просторову структуру, однак зовні їм надавали барочного вигляду -- з вибагливими декоративними-фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими-багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові.

Нове муроване будівництво охоплювало різні типи монументальних споруд, серед яких виділялися тридільні, хрещаті п'ятидільні, тринефні стовпні храми, які завершувалися однією, трьома, п'ятьма або сімома банями. Досягненням українського монументального будівництва стали муровані п'ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерними особливостями даних споруд є хрещатий план, пірамідальна, спрямована вгору композиція, гран-частість об'ємів, що ступінчасте зростають до центру, просторі, сповнені світла інтер'єри, вишукана пластика архітектурних форм і оздоб.

Муроване монументальне будівництво зазнавало впливу народної архітектури, яка здавна відзначалася вмілим використанням дерева, доцільністю конструкцій, розмаїтістю типів і декоративного спорядження. Мистецька довершеність і монументальність притаманні таким спорудам стилю бароко, як Андріївська церква у Києві, собор св. Юра і костьол Домініканців у Львові, собор Почаївської лаври, церква у Великих Сорочинцях, собор Різдва у Козельці та ін.

Чудовою пам'яткою архітектури є славетний собор св. Юра у Львові (1745--1770 рр.) -- величава споруда масивних динамічних форм й ажурових тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р. н. невідомий--1759 р.). В архітектурі катедри гармонійно поєднані модний у той час на Заході рококовий стиль з рисами українського бароко.

На Київщині жив і творив у той час визначний будівничий Степан Ковнір (1695--1786 рр.). За його участю споруджені дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, також церква Антонія і Феодосія, у Василькові (1759 р.), Троїцька церква (1767 р.) в Китаївській пустині поблизу Києва.

Кращі риси українського будівельного мистецтва нової доби розвинув вихованець Київської академії І. Г. Григорович-Барський (1713--1785 .рр.). За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1760 р.), Покровська (1772 р.) та Миколи Набережного (1775 р.) церкви, бурса Київської академії (1778 р.) тощо. У цих спорудах простежуються перші паростки архітектури стилю класицизму.

Значні досягнення монументальної архітектури пов'язувалися з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хрещаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів виконували народні майстри під керівництвом відомого російського різьбяра Сисоя Шалматова. Дев'ятиверхий Троїцький собор у с. Новомосковському (1773--1778 рр.), збудований Якимом Погребняком, -- найбільша і найвища тогочасна дерев'яна будівля в Україні.

Потяг до естетичної виразності, мальовничості і декоративності поширився і на цивільне будівництво. Більшість тогочасних житлових і господарських будівель споруджувалися з дерева. До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К. Разумовського в Батурині та П. Завадського у Ляличах, а на Правобережжі -- паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині та Умані.

Реалістичні тенденції мистецтва України попередніх часів набули дальшого розвитку в живописі. В кращих творах відбивалися суспільні та естетичні ідеали нової доби, знаходили відгомін події визвольної війни 1648--1654 рр., спрямованої проти шляхетської Польщі.

В монументальному стінописі, іконописі та портреті провідне місце зайняв образ людини, що складався під впливом естетичних і етичних уявлень тогочасного суспільства.

Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах «страшних судів». Визначним явищем стало звертання до образів козака-бандуриста -- захисника Батьківщини, а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення.

Особливості народного монументального живопису яскраво виявилися в оздобленні церкви св. Юра в Дрогобичі, а також в розписах дерев'яних храмів у Сихові, Берегометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті.

У монументальному стінопису мурованих будівель провідне місце належало митцям Києва. При поновленні визначних споруд давньоруської доби у Києві майстри намагалися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбивалося тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад, в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді розбійників, озброєних луками, стрілами, гарматами, що було своєрідним мистецьким уособленням боротьби народу проти турецько-татарського поневолення й польсько-шляхетського панування.

Наприкінці XVII ст. в українському живописі набуває поширення стиль бароко, з'являються нові та переосмислюються традиційні сюжети. Композиційне їх вирішення частково оперте на зразки західноєвропейського мистецтва, зокрема на графічні альбоми, присвячені темам Старого і Нового Завітів.

Одним із найяскравіших представників бароко в українському живописі на зламі XVII--XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. його творам притаманні багата і насичена палітра та динамічність композицій (Жовківський іконостас (1697--1699 рр.).

Увага до образу простої, мудрої і мужньої людини помітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема у творчості таких митців, як Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр, Стефан Вишенський, Йов Кондзелевич.

Творчість ієромонаха Нова Кондзелевича (1667--1740 рр.), який мав добру професійну підготовку, пройнята високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окремих персонажів або сценічних сюжетів. Шедевр Йова Кондзелевича -- монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698--1705 рр. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національному музеї).

Композиції Богородчанського іконостаса захоплюють високою майстерністю виконання та нестандартністю трактування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса чарують своєю одухотвореною красою, майстерним відбиттям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).

У цей період набуває розвитку український портретний живопис, особливо популярний в середовищі шляхти і козацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість: при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах, із. жезлом або гербами.

Посилення реалістичних засад, психологічне відтворення образів в культових розписах мали значний вплив на інші галузі образотворчого мистецтва України, зокрема книжкову та станкову графіку. На цей час припадає творчість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Деонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуйлович, Іван Стрельбицький та інші. Високоякісним поліграфічним і мистецьким виконанням, вишуканим графічним оформленням позначені книги друкарні Києво-Печерської лаври.

Помітного розвитку досягла станкова графіка, тематичні твори якої у численних відбитках поширювались в Україні, Росії, Польщі та Литві. Зростав мистецький рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, художники-гравери розширювали тематику й відкривали шлях до активного впливу на інші галузі мистецтва.

В другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.

Визначними осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ; Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам'янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності щодо форми, стилю, орнаментального та колористичного оздоблення. Це пояснюється розмаїтістю технологічних і мистецьких традицій.

Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690р.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а також 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип та. Карпо Балашевичі. Їхні вироби і сьогодні прикрашають колекції старовинної зброї Московського Кремля, Державного Ермітажу та інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, сагайдаки.

Збагатилися технічні та образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд -- ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковші, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів та птахів.

З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, безпосередньо пов'язані з художнім прикрашанням побуту народу, його одягу й житла. Відомості про високорозвинуте виробництво тканин, килимів, вишивок («гаптів»), тканих поясів та інших предметів українського вбрання можна знайти у багатьох літературних джерелах. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а з кінця XVIII ст. -- як ремесло. Найбільшого розквіту ткацтво та вишивка досягли у XVIII-- на початку XIX ст.

Орнаментальні мотиви української народної вишивки мають надзвичайне багатство композиційних укладів і кольорів. Відповідно до етнографічних особливостей вишивки виявляють чимало регіональних відмін. Для Полісся, Волині, Бойківщини -- це застосування одного кольору. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська і особливо полтавська вишивки відрізнялись натуралістичним і мальовничим трактуванням рослинного орнаменту.

У складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі другої половини XVII - кінця XVIII ст. знайшли відображення кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості, розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу даного періоду свідчить про прагнення митців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми. Це особливо яскраво проявилося у період українського національно-культурного відродження кінця XVIII -- початку XX ст.

бароковий стиль архітектура культурний

5. У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відіграватиполіція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Освіта

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкоїшкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторськуполітику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Наука

Природничі науки

І. Мечников — викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом М. Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет. М. Бекетов — професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки — фізичної хімії.

Гуманітарні науки

У багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. — «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській — мальовничістю,сербській — милозвучністю.

У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський — автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» — походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В. Б. Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві мав великий успіхАрхеологічний з'їзд. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду україно-знавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. С. Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував уТифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство імені Шевченка — першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський — один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше — «Товариства українських поступовців». Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ столітті: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 році, еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М. С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна«Історія України-Руси» — фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі XIX—XX століть в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства — «Записки Наукового товариства імені Шевченка». З 1895 року Михайло Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. — головою Наукового товариства імені Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Франко, Іван Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки — Альберт Ейнштейн, Макс Планк, А. Мазон, Давид Гільберт.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого — обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.

Своєрідна художня система нової української драматургії формувалася на «перехресті» традицій драми XVIII ст. — професіональної (шкільна драма в усіх її жанрових різновидах, культивована в Києво-Могилянській академії, розходилася по всіх слов'янських країнах) і народної (вертепна драма); остання, втім, також часто використовувала сакральні сюжети й у значній своїй частині, як і інтермедії, творилася спудеями. Відтак драматургія XIX ст. зберігала — хоч і з суттєвими видозмінами (передусім то був крен до фольклорно-ритуальних форм) — традиції духовної літератури, пов'язаної з житіями святих, схильної до відображення не так зовнішніх обставин, як внутрішнього світу людини і прихильність до розмаїття персонажів-масок (від персонажів «селянського пантеону» до представників різних шарів суспільства — сучасного й минулого). Водночас «саме в драматургії почали найсміливіше пробиватися нові смаки й тенденції», а конкретно — відхід від традицій бурлеску .

Мистецтво

Театр

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займавсяМихайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана —Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

Образотворче мистецтво

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.

В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).

Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки вІталію.

Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко,М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського(«Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

Архітектура

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішнійкомфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав(Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква наАскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектомОлександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава.

У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягаєлісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

Дослідження фольклору. Крім історії українського народу велике захоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Такій зацікавленості народним буттям української інтелігенції сприяли ідеї, які висловив німецький філософ і письменник-просвітитель Йоганн Гердер (1744—1803), що поступово просочилися і в Україну.

Оскільки основною передумовою повнокровної і животворної культури є природність, стверджував він, тому слід відкинути так звану «високу культуру» імперських дворів та аристократії б звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простих людей.

І дійсно, саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, прибічники Гердера вбачали гарант збереження національної культури, адже в умовах капіталізації і бездержавності національна культура в містах України XIX ст. підлягала русифікації і була змушена ховатися від поліцейського і цензорського бюрократичного ока у селах і хуторах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців — народу в основному селянського — крилась в їхньому багатому й живому фольклорі, і насамперед у героїчному епосі — достовірних документах самобутнього славного минулого.

Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелєв (1790—1869), котрий попри своє грузинське походження та російське виховання працював в Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник «Опыт собрания старинных малороссийских песней», що дав початок українській фольклористиці. У передмові М. Цертелєв зазначив, що ці пісні відбивають геній і дух народу, чисту мораль, якою завжди славились малороси. Ним опубліковані також зразки українських дум, записаних на Полтавщині, у тому числі думи про національно-визвольну війну в Україні 1648—1654 pp.

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804—1873) — видатний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник. Народився на Черкащині в родині збіднілого дворянина. Після закінчення Московського університету працював там викладачем ботаніки, завідуючим ботсадом, потім професором. Почесний член Московського, Петербурзького, Київського та Новоросійського в Одесі університетів, багатьох наукових товариств.

Він автор трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Вже сама передмова до збірки «Малоросійські пісні», зазначав історик Д. Дорошенко, «звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було написано магічне слово для тих часів: «народність».

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русской словесности» (1839). Випускав альманах «Денница», «Киевлянин», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство українського фольклору, а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.

Український професор Московського університету Йосип Бодянський (1808—1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню російських та українських народних пісень.

Вивчення народного фольклору давало можливість українській інтелігенції зробити ширші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.