3. Розвиток ренесансного гуманізму. Полемічна література

Основоположниками українського ренесансного гуманізму були діячі і вчені – Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Мяста, Станіслав Оріховський, а також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович. Майже всі вони мали вищу західноєвропейську освіту.

Так, Юрій Дрогобич (1450-1494) закінчив Краківський і Болонський університети. Здобув звання доктора філософії і медицини. Був ректором Болонського університету. Широко відомі його праці: «Прогностична оцінка поточного 1483 року», та «Проект про сонячне затемнення 1478 року, 20 липня».

Станіслав Орловський (1513-1566), якого сучасники називали «українським Демосфеном» та «сучасним Ціцероном», залишив ряд творів, серед яких: «Про турецьку загрозу слово...» (1543), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» – все це блискучі зразки української полемічної літератури.

Ідеї гуманізму звучать у творах ректора Київської Братської школи К.Саковича, професора Києво-Могилянської академії І.Гізеля, культурних діячів Д.Наливайка, К.Транквіліона, Лаврентія Зизанія (ідея земного подвигу та спільного добра).

В кінці XVI – до початку XVIII ст. поширилась полемічна література, яка боролась із католицькою церквою. Письменники-полемісти – Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський – обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову.

Розгорілася палка релігійна полеміка. На твір єзуїта Пйотра Скарги «На захист Брестської унії» (1597р.) острозький шляхтич Христофор Філалет публікує свій «Апокрисис», а Іп.Потій 1599 р. відповідає останньому в свою чергу «Антиапокрисисом». У Львові виходить трактат «Пересторога», а найяскравіше із своїми полемічними творами виступає чернець Іван Вишенський.

Православні автори (під впливом, до речі, протестантства) відкидають посягання єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви, викривають егоїстичні мотиви цих рішень, безжалісно таврують греко-католиків і єзуїтів, а також і моральну розбещеність сучасного суспільства загалом, Ів.Вишенський оплакує закріпачення селян, викриває їхніх визискувачів. Однак поряд з тим він виступає і проти сучасних культурних віянь, прогресивних реформаторських ідей і освіченості, закликає повернутись до дідівської простоти і стародавньої віри.

Полеміка кінця XVI-поч. XVII ст. мала свої негативні сторони. Вона поставила українців у цілковиту культурну конфронтацію з Польщею і змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою і зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Величезна більшість приймала католицтво й згодом полоні¬зувалася. Так українці втратили свою еліту – шляхту. Далі, поділ українців на дві конфесії поклав початок різким відмінностям в майбутньому між східними та західними українцями.

Але позитивним наслідком релігійної полеміки можна вважати загальне культурне піднесення і чіткіше усвідомлення українцями своєї етнокультурної самобутності.