13. Внесок Києво-Могилянської академії у розвиток української культури.

На кінець XVIII століття на Лівобережжі найбільшим центром науки, освіти і культури, залишалася Києво-Могилянська Академія, утворена за сприяння гетьмана Івана Мазепи на основі Києво-Могилянської колегії у 1701 році.

Навчання тут, терміном в 12 років, мало переважно світський характер.

Як метод навчання тут використовувалися диспути, в тому числі і публічні, з запрошенням відомих людей і спеціалістів. Та й програма навчання була дуже широкою – польська, церковно-слов’янська, слов’яно-руська (українська), латинська, грецька, староєврейська, німецька та французькі мови, а також такі предмети як історія, математика, географія, астрономія, піїтика, катехізис, риторика, , діалектика, філософія, богослов’я, природознавство і медицина.

Хоча тут навчалися переважно діти заможних верств, академія довгий час залишалася всестановним учбовим закладом. За тих часів кількість студентів коливалася від 700 до 1000 інколи доходила до 2000. Щоб вчитися тут, до Києва приїжджали студенти з усіх куточків України. А втім, крім українців тут навчалися росіяни, білоруси, серби, чоргорці, волохи, греки, болгари, молдавани та ін.

Завдяки великій бібліотеці (понад 12 тис. книг), академія виконувала ще й функції культурно освітнього центру.

У другій половині XVIII століття академія почала поступово концентруватися на богословських проблемах. У складі студентів більшу частину становили вихідці із духовенства, тож не дивно, що розвиток природничих наук стримувався. В 1798 р. академія перетворилася на головний вищий учбовий заклад із підпорядкуванням їй восьми духовних семінарій в Україні.

Академія стала стала справжньою колискою української культури. Саме тут навчалися найвидатніші й найвідоміші вітчизняні діячі науки й культури XVIII століття – О. Шумлянський, Г. Сковорода, Д. Бортнянський, Ф. Прокопович та багато інших Її випускники продовжували навчання в найкращих університетах Європи, складали ядро викладачів освітніх закладів України.

14. Козацький літопис та його місце у розвитку національної самосвідомості укр. народу.

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —книжна, близька до народнорозмовної.

В українській літературі доби бароко визначне місце посідають козацькі літописи, головною темою яких була визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетських загарбників. Наприклад, «Літопис Самовидця» — визначна пам'ятка української історіографії. Тут розповідається про події 1648—1702 рр. Автор твору невідомий, у літописі розповідається про боротьбу за владу Сомка й Брюховецького, останній був з числа козацької старшини. У літописі засуджується міжусобна війна, що точилася в Україні після смерті Б. Хмельницького, особливо гетьманство П. Дорошенка, котрий жадав влади. Розв'язкою є зображення жорстокої розправи Брюховецького та царського уряду Росії над Сомком та його прихильниками. Стиль твору дуже мальовничий з гарними описами, іноді драматично напружений. Літопис містить чимало фольклорних елементів і цікавих оповідань, описів. Збереглася до наших часів й «Історія Русів», у цьому літописі розповідається про події 1648—1769 років. Твір є не стільки історичним, як національно-політичним та літературним. Автор твору висвітлює історичні постаті Б. Хмельницького та І. Мазепи. У літописі засуджується національний та релігійний гніт поляків, а потім — Москви. Мова твору насичена народними прислів'ями й приказками, містить як елементи російської, так і української літературних мов. Цікавим є й літопис Самійла Величка. Твір охоплює події на Україні з 1648 до 1700 р. Автор твору був військовим канцеляристом. У творі важливою є «Передмова до читача», в якій говориться про завдання історіографічної праці й причини її написання. Самійло Величко об'єктивно розповідає про історичні події козацьких часів, засуджує корисливі вчинки багатьох гетьманів. Текст твору насичений народними виразами, порівняннями, прислів'ями, приказками. Мова твору близька до літературної. Отже, у добу бароко існувала велика кількість історичних творів, котрі відображали національний світогляд українського народу й сприяли подальшому розвитку української літератури.