8. Києво-Печерська і Почаївська лаври духовні святині українського народу.

Успе́нська Ки́єво-Пече́рська ла́вра — одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусом лаври.

З часу свого заснування як печерного монастиря у 1051 році Києво-Печерська лавра була постійним центром православ'я на Русі. Разом із Софіївським собором вона занесена до Світової спадщини ЮНЕСКО. На території Верхньої Лаври діє «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник», якому було надано статус національного у 1996 році. Монастирське життя зосереджене на території Нижньої лаври. Обидві частини Лаври відкриті для відвідувачів. Києво-Печерську лавру занесено до Семи Чудес України у 2007 році за результатами голосування експертів та користувачів Інтернету.

В теперішній час пам'ятка знаходиться під юрисдикцією Національного заповідника, Державних музеїв і Української Православної церкви Московського патріархату.

Свято-Успенська Почаївська лавра — православний чоловічий монастир у Почаєві (Тернопільська область) зі статусом лаври. Найбільша православна святиня Волині й друга, після Києво-Печерської лаври, в Україні.

За легендою, монастир заснували ченці Києво-Печерського монастиря, які втекли від нападу татар в 1240 році. Вперше згадується в документах в 1527 році.

Коли в 1596 році польська влада проголосила унію, Почаївська Лавра рішуче виступає проти окатоличення православних, стійко витримуючи натиск чужих віровчень і стає могутнім духовним центром Православ'я. У 1597 р. шляхтянка А. Гойська подарувала монастиреві чудотворну ікону Матері Божої, що її привіз на Волинь у 1559 році грецький митрополит Неофіт. Розквіт монастиря пов'язаний з діяльністю ігумена Йова Заліза (1602-1651 роки) який преобразив обитель - він ввів тут общинножиття монахів, оточив обитель огородою, побудував сім храмів, створив типографію для захисту Православ'я. У 1675 році завдяки цій іконі турки відступили від монастиря (цій події присвячена дума "Ой, зійшла зоря вечоровая").

9. Суспільно-політичні та історичні умови розвитку української культури XIV-першої половини XVII століття

ІззанепадомГалицько-Волинськогокнязівствазанепадаєкультурний й економічний статус України до рівняпериферійноїпровінції, а елітаасимілюється з культурними та політичними системами чужоземнихволодарів. НаселенняУкраїнибореться і за політичнесамовизначення і за власнеіснування як окремоїетнічної та національноїспільності. Цяборотьба стала – й до наших днівлишається – однією з основних тем українськоїісторії. В середині XIV ст. доситьшвидко і легко булаздійсненаекспансіяЛитви в Україну, внаслідокчогоскасованожорстокеігоЗолотоїОрди, Литовці за браком людей для управління дозволяли місцевійукраїнськійзнатіобійматинайвищіадміністративні посади. Верхівка самих литовців на той час культурно відсталихязичників, потрапляєпідкультурнівпливисвоїхслов’янськихпідданих – приймаєхристиянство, українськумову, місцевізвичаї. По сутіВеликекнязівствоЛитовське стало відновленоюруською державою. ВідмінновідбуваласьекспансіяПольщі в Галичину, а згодом (в ХV-ХVІ ст.) – вПоділля, Волинь і Київщину. Одразуз’явилисьознаки того, що з давнімжиттямпокінчено. Польськікоролі, підтримані магнатами, церквою та міщанством, поставили за мету повнурелігійну й етнічнуасиміляціюукраїнськогонаселення (йогоокатоличення і зпольщення). Ізцьогозгодомвирісгострийрелігійний, соціальний та етнічнийконфлікт, щотривавблизько 600 р. Післяпольсько-литовськоїунії 1385 р. ВеликекнязівствоЛитовськещетривалий час зберігалоавтономіюуправління, яке, навідмінувідперіодуКиївськоїРусі, булозначнобільшецентралізованим. Окрім того, післяприйняттякатолицтвалитовськогознаттю, українська шляхта втратиласвоїпривілеї, почала піддаватисьутискам на релігійномугрунті. З середини XV і до початку XVI ст. українська знать робитькількавідчайдушнихспробвідновитисвої права – та з Люблінськоюунією 1569 р. остаточно їхвтрачає. Чужоземне, насампередпольське, пануванняпородило новеявище – культурнуасиміляціюукраїнськоїзнаті. Повстанняіншихмогутніхсусідніх держав – царства Московського і Кримського ханства, пов’язаного з ОттоманськоюІмперією, щебільшунеможливлювалодосягненняУкраїноюнезалежності. НаслідкиЛюблінськоїунії (об’єднанняПольщі з Литвою в єдину державу і окупаціяУкраїниПольщею) справили великий вплив на увесь спосібжиттяукраїнців. Та ще до унії на Українірозвивавсяцілкомновийсуспільно-господарський порядок, не схожий на устрійКиївськоїРусі. Взаємини ж українйів з поляками, а через них – ізЗахідноюЄвропоювирішальнезумовилиорганізаціюсуспільства на західнийзразок. Із Заходу через Польщу на Україну проникла т.зв. станова система, при якій, на підставівизначених законом прав, привілеїв та обов’зків, утвердились правовівідмінностіміж шляхтою, духовенством, міщанством та селянством. На Україні 1529 р. з’явилося перше виданняЛитовського Статуту – кодифікованогозводузаконів, в якомупоєднувалисьелементизвичаєвого права часівКиївськоїРусі та новіюридичніпоняттянімецькогопоходження.Цей статут створив основу для правовоїсистемидобиКозаччини і пізнішихчасів. Завдякицьомуукраїнціздавнавизнавалицінностіустановленого та гарантованого законом права і зазнаваливпливузахідноїполітичної і правової думки. Інший продукт КиївськоїРусі – Московія, навпаки, в результатістоліть монголо-татарськогопанування не мала можливостейпознайомитися з принципами західноїзаконності. Загалом, до середини XVI ст. для українців, насампередукраїнських селян був, можнасказати, золотийвік: феодали не займалисякомерційноюдіяльністю і звичайнороздавалибільшучастинусвоїх земель селянам. Для міст XIV і XV ст. такожбули порою добробуту. На регулярних ярмарках веласямісцеваторгівля, як і торгівлячужоземними товарами (особливо в містахЛьвові і Кам’янці). Та все ж роль міст у життіукраїнцівбуланезначною – через їхню малу кількість і етнічний склад. Післяприєднання до ПольщіГаличини, а згодоміншихрегіонівУкраїни, середміськогонаселення активно веласямовна і культурна полонізація. Православніукраїнцізазнаваливсілякихобмежень і утисків. Міста стали й лишалисяпротягомбагатьохстоліть чужою землею для більшостіукраїнців. У XVI ст. в ЗахіднійЄвропіпочинається великий зерновий бум, пов’язанийізшвидкимзростаннямнаселення. Земле¬власникиРечіПосполитоїпочинаютьрозвозитибільшіпартії зерна і худоби по всійЗахіднійЄвропі, а цевимагалоінтенсифікаціївідробітків, включенняселянських земель до маєтків, виникненнякомерційнеорієнтованихгосподарств-фільварків, якіпоступовопоширюються з Галичини, Волині, Поділля на Центральну та СхіднуУкраїну. Шляхта здобуваєнадзвичайнуекономічнумогутність і поступово та неухильнообмежує права і владукоролів, підриваєекономікумістобмеженнямиторгівлі, посилюєзакріпачення селянства. Польськізаконизаохочувализмінувіровизнання, перейманняпольськихзвичаїв, законів і мови. І хочавключенняукраїнців у польсько-литовськуРічПосполитууможливило для них благодатні і стимулюючівпливи Заходу, воноодночасно заклало підвалинипротиріч, щоіснуватимутьупродовжстолітьміжукраїнцями і поляками. ЕкономікаУкраїни, як і всієїПольщі, стала вкрайнезрівноваженою, майже вся економічнадіяльністьзосередилась на сільськомугосподарстві. Зросталисоціальнідиспропорції, серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зросталоневдоволення. Боротьба за збереженнякультурноїсамобутності давно стала однією з основних тем в історіїукраїнців. Релігійна і культурна війна з поляками особливо явно порушила цю проблему. Православ’я в ХV-ХVІ ст. лишалося в українськімсуспільствісинонімомкультури і єдинимінститутомвираженнясамобутностіукраїнців. Однак, позбавленезвичноїдержавноїпідтримки, вонопоринуло у стан глибокогозанепаду. Великікнязі, а згодом і короліпольські прибрали собі право призначатиправославнихєпископів і навіть самого митрополита. Розхитуваласяорганізаційнадисципліна церкви, процвіталакорупція, парафії та монастиріотримувалинегідники й злочинці, середсвящениківможнабулозустрітисамілишелюдськіпокидьки. Школибулизанедбанні, вчителімалограмотні. Завоювання турками Константинополя 1453 р. позбавилоукраїнськуправославнуцерквуінтелек¬туального та культурного впливуззовні.