1.7. Дослідження кишечнику

Кишечник (intestinum) – відділ системи травлення, в якому відбувається поетапне переварювання корму, всмоктування поживних речовин і формування калу. Поширеною патологією є запалення слизової оболонки тонкого і товстого кишеч-нику, яке перебігає з ураженням шлунка – гастроентероколіт. У тварин виникають і хвороби кишечнику з симптомами колік, за яких порушується прохідність умісту кишечнику (ileus), що зумовлює розлади моторної, секреторної, всмоктувальної та інших функцій органів травлення, серцевої діяльності і дихання, обміну речовин і виділення.

За Г.В. Домрачевим, кишкові коліки бувають без перитоніту (ентералгія, метеоризм, застій умісту в кишках, закупорення каменями, конкрементами, гельмінтами) і ускладнені перитонітом (механічна непрохідність кишечнику, внаслідок його перекручу-вання, інвагінації, завороту, защемлення, вузлоутворення, тромбо-емболії).

Під час дослідження кишечнику з’ясовують дані анамнезу, проводять огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію; із додаткових методів використовують рентгеноскопію, ректоскопію, пункцію кишечнику, лапараскопію і лапаротомію.

Зовнішнім оглядом виявляють зміни форми черева, поведінки тварини, особливості дефекації та показники калу. Захворювання кишечнику проявляються збільшенням об’єму черева (метеоризм); зменшенням його об’єму (при перитоніті і запустінні кишечнику при проносі). За зміною поведінки і характером занепокоєння тварин у разі хвороб кишечнику та очеревини розрізняють такі болі: спастичні, дистензійні, брижові, перитонеальні. Реакція тварин на біль відбивається в різних неприродних позах (рис. 45, 48, 49, 52, 53).

Через черевну стінку спочатку проводять пальпацію поверхневу, а потім глибоку. Поверхневою пальпацією визначають напруженість і чутливість черевної стінки, глибокою – у дрібних тварин визначають форму, розміщення, рухомість, болючість і характер вмісту кишечнику; у великих тварин з цією метою застосовують ректальне дослідження.

Перкусію здійснюють з врахуванням топографічних особливостей різних відділів кишечнику у різних видів тварин. Звичайно починають з голодної ямки і поступово переходять вниз. У здорових тварин у місцях проекції кишечнику виявляють тимпанічний або притуплений звуки різних відтінків. За копростазу, інвагінації та обтурації кишки, яка прилягає безпосередньо до черевної стінки, виявляють тупий звук.

Аускультація дозволяє дослідити перистальтику кишечнику. Шуми тонкого кишечнику нагадують звук переливання чи хлюпання рідини, а товстого кишечнику – звуки бурчання, муркотіння. Вони глухі, наче надходять здалеку. Частота та інтенсивність кишкових шумів залежать від перистальтики, наповнення їх газами і вмістом. Ці шуми можуть бути голосними і слабкими, тривалими і короткими, постійними і тимчасовими, частими і рідкими. За ентеритів шуми можуть посилюватися, слабішати, зникати або з’являтися з металевим відтінком. Посилення відмічають за рідкої консистенції вмісту, великої кількості газів, запалення, на початку метеоризму і непрохідності. Металевого відтінку перистальтичні шуми набувають у разі накопичення великої кількості газів. Для метеоризму сліпої кишки у коней характерний «звук падаючої краплі», коли на сильно розтягнуту й напружену стінку кишки падають зверху краплі кишкового вмісту.

Послаблення перистальтики робить шуми рідкими, нетривалими, слабкими, прослуховуються лише тимчасово і зникають. Зниження шумів характерне для атонії кишечнику в разі згодовуванні грубих кормів, тривалого метеоризму та запалення кишечнику. Зникають кишкові шуми при перитоніті, непрохідності кишечнику, що тягне за собою параліч його дистального відділу.

Рентгенологічні дослідження проводять переважно у дрібних тварин для виявлення сторонніх предметів і пухлин у кишечнику. Кишечник для рентгенологічного дослідження найбільш доступний у собак і свиней. У дослідженні звертають увагу на час надходження контрастної речовини до кишечнику, стан тонусу й активність перистальтичних хвиль, положення петель кишечнику, наявність газів, сторонніх тіл. У разі введення контрастної маси через пряму кишку можна оцінити положення, форму, довжину, тонус кишок, стан рельєфу слизової оболонки, виявити звуження, пухлини, дефекти наповнення, дивертикули, непрохідність тощо. Характерною ознакою метеоризму кишечнику є поява різної форми та величини ділянок просвітлення на загальному сірому фоні. За непрохідності кишечнику виявляють велику кількість горизон-тальних рівнів рідини з газовими міхурцями над ними. Унаслідок атонії кишечнику видимі на екрані рівні рідини тривалий час зберігають своє місце. Щільні й металеві сторонні тіла видно як контрастні затемнені утворення.

Ректоскопію застосовують для встановлення патології у прямій кишці (рани, виразки, пухлини, запалення слизової оболонки та ін.).

Пункцію кишечнику проводять з метою диференціальної діагностики тромбоембологічного ілеусу від странгуляційного (завороту, інвагінації тощо) за дослідженням вмісту кишечнику.

Пункцію стінки черева здійснюють для одержання вмісту черевної порожнини з метою діагностування перитоніту, асциту, розриву шлунка, кишечнику або іншої патології.

Лапароскопію та лапаротомію проводять для візуального дослідження органів черевної порожнини.

Д ослідження кишечнику жуйних. Тонкий і товстий кишечник у жуйних розміщений у правій половині черевної порожнини: верхню частину її займає товстий відділ, а нижню – тонкий (рис. 31). У дослідженнях використовують як загальні методи, так і додаткові.

Рис. 31. Положення внутрішніх органів корови (вигляд справа): 1 – пряма кишка; 2 – черевна аорта; 3 – ліва нирка; 4 – права нирка; 5 – печінка; 6 – жовчний міхур; 7 – контур діафрагми; 8 – права легеня; 9 – стравохід; 10 – трахея; 11 – серце;

12 – сичуг; 13 – дванадцятипала кишка; 14 – підшлункова залоза; 15 – порожня кишка; 16 – ободова кишка; 17 – сліпа кишка; 18 - сечовий міхур; 19 – піхва

За допомогою огляду визначають конфігурацію черева як загальну, так і з лівого боку, стан ануса, характер акта дефекації та фізичних властивостей калу.

У телят-молочників, ягнят, козенят, а також овець і кіз достатньо ефективна зовнішня пальпація кишечнику через стінки черева.

Пальпувати потрібно обережно, теплими руками, поступово натискуючи на черевну стінку, без різких рухів. Якщо помічають, що черевна стінка напружена, пальпацію припиняють, але рук не приймають. Звичайно напруження відмічають за різких, грубих маніпуляцій, під час кашлю тварини, стогіну та ін. Необхідно зачекати, доки тварина заспокоїться, черевна стінка розслабиться і вже після цього продовжити пальпацію. За допомогою пальпації з’ясовують розміщення, форму, об’єм, рухливість, болючість кишечнику, консистенцію вмісту, наявність сторонніх предметів, діагностують закупорювання, інвагінацію тощо.

Рис. 32. Поле перкусії черевних органів у корови (вигляд справа): 1 – пряма кишка;

2 – сліпа кишка; 3 – ободова кишка; 4 – пра-ва нирка; 5 – печінка; 6 – книжка; 7 – сичуг; 8 – порожня кишка; 9 – клубова кишка; пусті місця – тимпанічний звук; плюси – притуплено-тимпанічний; мінуси – при -туплений; крапки – тупий звук

Перкусію починають з голодної ямки й поступово переходять вниз (рис. 32). Поле перкусії дванадцятипалої кишки знаходиться

під поперечними відростками крижових хребців упродовж 5–6 см, а сліпої кишки спереду й нижче від зовнішнього клубового кута. У цих ділянках прослуховується чіткий тимпанічний звук. Поле перкусії ободової кишки розташоване під дванадцятипалою кишкою і ззаду печінкової тупості, а нижче розміщене поле перкусії порожньої кишки. Перкусійний звук у верхній ділянці кишкового каналу притуплено-тимпанічний, що поступово переходить внизу в тихий короткий, притуплений. Обмежене притуплення може бути ознакою закупорення та інвагінації окремих сегментів кишок; чіткий голосний тимпанічний або атимпанічний – це свідчить про переповненні кишок газами.

Аускультація дає уявлення про перистальтичні шуми кишечнику. За безпосередньої аускультації черевну стінку накривають простирадлом, стають обличчям до крупу тварини, праву руку кладуть на спину, а праве вухо щільно притуляють до черевної стінки. У жуйних тварин шуми тонкого і товстого мало відрізняються. Диференціюючи їх враховують топографічне розміщення різних відділів кишечнику: шуми в товстих кишках більш глухі й грубі, ніж шуми в тонких, інколи чути періодичні шуми бурчання. Особливо голосні шуми прослуховують за наявності процесів бродіння і утворення газів, механічної непрохідності кишечнику, інколи з дзвінким металевим відтінком. При гіпотонії, атонії та непрохідності кишечнику відмічають послаблення і зникнення шумів.

Ректальним дослідженням визначають локалізацію і характер патологічного процесу, чутливість органів тазової і черевної порожнини, оцінюють перистальтику кишечнику, характер вмісту кишечнику, ступінь наповнення. На початку ректального дослідження встановлюють ступінь напруження сфінктерів ануса, наповнення прямої кишки, властивості її вмісту, стан слизових оболонок, силу перистальтичних хвиль. У здорових тварин під час введення руки в порожнину прямої кишки відчувається напруження сфінктера ануса, яке сильніше у молодих і слабше у старих, виснажених тварин. Тонус сфінктера може бути підвищений або знижений. У випадку паралічу прямої кишки рука вільно просувається. Нагромадження великої кількості калу в прямій кишці свідчить про перитоніт, спинномозкові паралічі. У разі проктиту і механічної непрохідності в порожнині прямої кишки виявляють велику кількість слизу. Домішки крові в калі спостерігаються за геморагічного запалення, інвагінації кишечнику, деяких інфекційних хвороб. До важливих діагностичних ознак відносять появу місцевого і загального метеоризму, застою калових мас, спайки кишкових петель із сусідніми органами, наявність рідини в порожнині черева, сторонні тіла чи безоари, що викликають часткове або повне закупорення кишечнику; переповнення рубця, зміщення сичуга та ін.

Ректоскопія. Для дослідження використовують спеціальний прилад – ректоскоп. Цим методом виявляють запалення, розриви, виразки, новоутворення та інші патологічні зміни слизової прямої кишки.

Дослідження кишечнику в коня. Використовують ті ж самі методи, що і у жуйних, але з урахуванням анатомо-топографічних особливостей розташування його у тварин цього виду. У коней тонкий кишечник переважно розміщений у лівій половині (рис. 33), а товстий – у правій і частково в нижній лівій половині черевної порожнини (рис. 34).

Рис. 33. Положення внутрішніх органів коня (вигляд зліва): 1 – трахея;

2 – стравохід; 3 – діафрагма; 4 – печінка; 5 – шлунок; 6 – селезінка; 7 – ліва нирка; 8 – мала ободова кишка; 9 – піхва; 10 – пряма кишка; 11 – анус;

12 – сечовий міхур; 13,14,15, – велика ободова кишка; 16 – порожня кишка;

17 – серце

Рис. 34. Положення внутрішніх органів коня (вигляд справа): 1 – пряма кишка; 2 – сліпа кишка; 3 – дванадцятипала кишка; 4 – права нирка;

5 – печінка; 6 – діафрагма; 7 – стравохід; 8, 9 – велика ободова кишка;

10 – петлі порожньої кишки; 11 – сечовий міхур

Зовнішнім оглядом визначають конфігурацію черева. Можна виявити збільшення об’єму черева з випинанням у правій здухвині за метеоризму товстого кишечнику. Накопичення газів у тонкому кишечнику не супроводжується значним збільшенням об’єму черева. Зменшення об’єму черева спричинюють виснаження і тривала діарея.

Зовнішня пальпація кишечнику можлива тільки у лошат раннього віку.

Перкусії доступні лише ділянки кишечнику, які прилягають до черевної стінки. Перкусійний звук залежить від ступеня наповнення кишечнику, характеру його вмісту і місця розташування. Зліва, в середній третині черева, в ділянці здухвини перкутують петлі порожньої кишки (рис. 35). У здорових тварин

Рис. 35. Поле перкусії черевних органів у коня (вигляд зліва): 1 – шлунок;

2 – ліва нирка; 3 – селезінка; 4 – ободо- ва кишка; 5 – порожня кишка;

М – лінія маклака; П – лінія плечового суглоба;

а – голосний тимпанічний звук;

б – притуплено-тимпанічний;

в – притуплений; г – тупий

прослуховується притуплено-тимпанічний або притуплений звук. У верхній третині черева перкутують малу ободову кишку (звук від притупленого до тимпанічного), в нижній третині – ліве вентральне і ліве дорсальне коліна великої ободової кишки. Поле перкусії сліпої кишки знаходиться в ділянці правої здухвини та голодної ямки, перкусійний звук чіткий, ближче до тимпанічного (рис. 36).

Рис. 36. Поле перкусії черевних органів

у коня (вигляд справа): 1- порожня кишка; 2 – права нирка; 3 – ободова кишка; 4 – сліпа кишка; М – лінія маклака; П – лінія плечового суглоба;

а – голосний тимпанічний звук;

б – притуплено-тимпанічний;

в – притуплений; г – тупий

З просуванням у вентральному напрямку звук переходить спочатку в притуплено-тимпанічний, а потім в тупий. У разі метеоризму кишечнику, особливо товстого відділу, звук стає голосним тимпанічним, інколи з металевим відтінком; застій вмісту робить звук тупим.

Аускультація. Застосовують безпосередній або інструмен-тальний метод. Прослуховують перистальтичні шуми кишечнику: в тонкому відділі вони нагадують звуки переливання рідини або дзюрчання, в товстому – звуки бурчання, муркотіння, що доносяться наче здалеку. За патології шуми перистальтики посилені, послаблені або невідчутні. Від посилення перистальтики шуми стають безперервними і настільки голосними, що їх чути на певній відстані від тварини. У разі послабленої перистальтики шуми слабкі, рідкі і нетривалі, що характерно для гіпотонії кишечнику при запальних процесах, метеоризмі. Вищим ступенем розладу роботи кишечнику вважають відсутність перистальтичних шумів, що може спостерігатися за непрохідності кишечнику і його сильного метеоризму (інколи аускультують шум «падаючої краплі»).

Ректальне дослідження у коней майже таке саме, як і у жуйних, але дещо відрізняється внаслідок анатомо-топографічних особливостей. Звертають увагу на тонус сфінктера ануса, наповнення прямої кишки, характер вмісту, стан стінки та слизової оболонки. Потім досліджують малу ободову кишку, петлі якої розташовані під останнім поперековим і першим крижовим хребцями. У лівій здухвині нижче рівня лобкової кістки пальпують верхнє і нижнє коліна великої ободової кишки. Тонкий відділ кишечнику досліджують між малою і великою ободовою кишками, його петлі частково переміщуються з петлями малої ободової кишки. Порожню кишку вдається пальпувати при збільшенні її об’єму і вираженій болючості. У правій половині черевної порожнини – сліпу кишку, яка займає всю ділянку правої здухвини. Вона – великого діаметра, головка заповнена газами, а вміст тіла тістуватої консистенції.

У невеликих тварин ректально можна дослідити шлунок (при його розширенні), нирки, селезінку. Ректальним методом діагностують різні форми колік, новоутворення, захворювання очеревини і визначають місце локалізації механічної непрохідності при інвагінації, заворотах, ущільненні, закупоренні кишок.

Ректоскопія. За допомогою ректоскопа візуально досліджують слизову прямої кишки, оцінюють стан її стінок. Попередньо пряму кишку звільняють від калу, ректоскоп підігрівають до температури тіла тварин і змащують вазеліновим маслом.

Пункцію кишечнику проводять з метою одержання його вмісту за підозри на геморагічний інфаркт кишечнику при обтураційній, странгуляційній і тромбоемболічній непрохідності. Місце пункції визначають за результатами ректального дослідження.

Дослідження кишечнику у свиней. Тонкий відділ дослід-жують справа і зліва в каудовентральній ділянці живота, товстий відділ – переважно зліва. Застосовують загальні методи: огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, а також додаткові – ректоскопію, рентгеноскопію, пункцію кишечнику, ендоскопію (для дванадцятипалої кишки). Дослідження дорослих угодованих свиней загальними методами затруднене і не дає бажаних результатів із-за товстого шару жиру та неспокою тварин. У поросят, підсвинків і у тварин з незадовільною вгодованістю можна ефективно використати загальні методи (рис. 37).

Рис. 37. Положення внутрішніх

органів свині (вигляд зліва):

1 – стравохід; 2 – трахея; 3 – ліва легеня; 4 – шлунок; 5 – селезінка;

6 – ліва нирка; 7 – ободова кишка;

8 – сліпа кишка; 9 – сечовий міхур; 10 – пряма кишка; 11 – порожня кишка; 12 – печінка; 13 – серце

15 – серце

За допомогою огляду виявляють випинання черевних стінок зліва і справа, залежно від того, у якому відділі кишечнику розвився метеоризм: збільшення лівої сторони вказує на метеоризм товстого, а правої – тонкого кишечнику. Обмежені випинання можливі при грижах.

Зовнішньою пальпацією вдається визначити ділянки копростазу, інвагінації, тверді еластичні включення в кишечнику при чумі свиней і туберкульозі.

Перкусія. По тимпанічному звуку діагностують метеоризм кишечнику.

Аускультація. Прослуховують перистальтичні шуми, відмічаючи їх зміни при гіпотонії, атонії або в разі збільшеної скоротливості кишечнику. Прискорена і сильна перистальтика різко посилює шуми.

Внутрішня пальпація. Свиней ректально досліджувати можна пальцем. При цьому пальпації доступна лише каудальна частина прямої кишки з анальним сфінктером. Ректальним методом визначають стан слизової оболонки прямої кишки і характер її вмісту.

Дослідження кишечнику м’ясоїдних. Тонкий і товстий кишечник за діаметром майже не відрізняються. Петлі тонких кишок дослід- жують з лівого боку в нижній ділянці черевної стінки, а у верхній – ободову і пряму кишки (рис. 38); з правого боку в нижній ділянці петлі тонкої кишки, в середній – дванадцятипалої, у верхній ділянці здухвини – сліпу, а в задній ділянці здухвини зверху – її нисхідну частину і пряму кишку (рис. 39).

Рис. 39. Положення внутрішніх органів собаки (вигляд справа): 1-13 – ребра;

а – печінка; б – діафрагма; в – права нирка; г – дванадцятипала кишка;

д – сліпа кишка; е –підшлункова залоза;

є – петлі тонких кишок; ж – сечовий міхур; з – ободова і пряма кишки

Рис. 38. Положення внутрішніх органів собаки (вигляд зліва): 1-13 – ребра;

а – діафрагма; б – печінка; в – шлунок;

г – селезінка; д – ліва нирка; е – ободо- ва кишка; є – петлі тонких кишок;

ж – сечовий міхур

У дослідженнях кишечнику застосовують як загальні методи, так і додаткові: – рентгеноскопію, ректоскопію, ендоскопію. Основний і найбільш ефективний метод зовнішнього дослідження кишечнику – пальпація.

Пальпацією, особливо глибокою бімануальною, пальпацією, визначають напруження черевної стінки, чутливість, розташування, форму, рухливість, болючість кишечнику, його наповнення і консистенцію вмісту. Цей метод має важливе значення для діагностики копростазу, інвагінації, пухлин, сторонніх тіл.

Тимпанічний звук різних відтінків частіше виявляють перкусією черевної стінки. У разі метеоризму він стає голосним тимпанічним або атимпанічним, копростазу – притупленим або тупим.

Аускультацією визначають силу перистальтичних шумів і характерні акустичні дані.

Ректальне дослідження у м’ясоїдних здійснюють пальцем. Визначають стан слизової оболонки прямої кишки, характер вмісту, стан анальних залоз, які розташовані в кінцевій ділянці прямої кишки по боках ануса. Ці дві залози овальної форми, величиною від 1 до 3 см. Їх вивідні протоки виходять на шкіру в нижній ділянці ануса.

Дослідження кишечнику у птиці. З передньої ділянки м’язового шлунка, розташованого зліва в нижній задній ділянці грудочеревної порожнини, бере початок дванадцятипала кишка. Порожня кишка малими петлями прилягає до правої черевної стінки, далі переходить в клубову, яка з’єднана з обома сліпими кишками. Пряма кишка розташована під хребтом і закінчується клоакою, в яку відкриваються сечоводи і вивідні шляхи статевих органів.

Оглядом відмічають збільшення об’єму черева за жовткового перитоніту, асциту, ураження печінки, накопичення газів. Для огляду клоаки пальцями розсувають її края і досліджують стан слизової оболонки. М’язовий шлунок пальпують в нижньозадній ділянці черева з лівого боку, а кишкові петлі ззаду кінця грудної кістки і з правого боку ззаду останнього ребра в ділянці клоаки. Накопичення вмісту ущільнює окремі ділянки кишечнику, що виявляється пальпацію.

Пальпацією і перкусією можна визначити накопичення рідини в грудочеревній порожнині.

Ректальне дослідження проводять пальцем у разі підозри на наявність пухлини, затримки яйця. Із клоаки палець може пройти до прямої кишки.

Дефекація та її розлади. При дослідженні акту дефекації звертають увагу на частоту, тривалість, зміну звичайної пози тварини, натужування і прояви почуття болю. Частота дефекації залежить від кількості та якості корму, наявності моціону, характеру експлуатації тварин. У великої рогатої худоби кількість дефекацій на добу може сягати 15, у коней – 10, у собак, яким згодовують м’ясний корм, один раз на добу, інколи рідше. У здорових тварин великої рогатої худоби тривалість дефекації становить 3–10 с, в овець і кіз значно скоріше, повільніше – у коней і найповільніше – у собак (особливо старих). Для кожного виду тварин характерна певна поза при дефекації.

До порушень дефекації відносять пронос, запор, мимовільну, болючу і напружену дефекацію.

Пронос (діарея) характеризується частою дефекацією з видаленням рідкого калу. Пронос – це симптом порушення роботи кишечнику, що виникає за функціональних розладів, структурних змін та токсикозів. Легкий мимовільний пронос спричинюється різкою зміною раціону, згодовуванням подразливих, водянистих і зіпсованих кормів, аліментарною диспепсії. Тривалий частий пронос спостерігається при рота – і коронавірусних ентеритах, колібактеріозі, сальмонельозі телят і поросят, чумі собак, свиней, великої рогатої худоби, кокцидіозі, гельмінтозах.

Запор – це тривала затримка калу в кишечнику, що проявляється тривалою відсутністю акту дефекації. Запори бувають органічні та функціональні. Органічні запори є наслідком механічних перешкод у кишечнику (звуження, часткове закупорення кишки рубцями, спайками, пухлинами, гельмінтами, сторонніми тілами та ін.). Функціональні запори бувають атонічні, спастичні та проктогенні.

Мимовільна дефекація – раптове виділення калу без відповідної підготовки і в будь-якому положенні тіла. Спостерігається після тривалого профузного проноса, послаблення або паралічу анального сфінктера, що часто зумовлено захворюванням крижового відділу спинного мозку, після тяжких захворювань з тривалим залежуванням і виснаженням тварини.

Болюча дефекація характеризується тим, що тварина відчуває біль в момент дефекації; супроводжується занепокоєнням, стогнанням, переляком, збудженням. Виникає вона в разі патології анального сфінктера, гастроентеритів, проктитів, перитонітів, міозитів поперекових м’язів, травматичного ретикуліту у великої рогатої худоби тощо. Після болючої дефекації може розвинутися стійкий запор з накопиченням калових мас у прямій кишці.

Напружена дефекація (тенезми) проявляється дуже частими і болючими позивами до дефекації: тварина тужиться, але кал або ж зовсім не виділяється, або виділяється в невеликій кількості. Тенезми супроводжують як запори, так і проноси, а у випадку непрохідності кишечнику можуть стати безперервними й спричинити випадіння прямої кишки.

Дослідження калу має важливе значення у діагностиці хвороб органів травлення, а в окремих випадках є вирішальним у встановленні діагнозу. Кал складається з води, неперетравлених решток корму, соків, епітелію, мінеральних речовин, мікроорганізмів.

Кал збирають відразу після акту дефекації, він не повинен містити виділень із сечостатевих органів. Проби розміщують у поліетиленові пакети або скляні баночки. Для бактеріологічного дослідження кал беруть безпосередньо з прямої кишки, досліджують відразу після взяття, а за неможливості його зберігають при температурі 2–4^ºС не більше 12 год (у теплий період року – не більше 1 год).

Аналіз калу об’єднує макро- і мікроскопічні, хімічні, а за необхідності – і бактеріологічні дослідження.

Макроскопічне дослідження дозволяє визначати фізичні властивості калу: кількість, консистенцію, форму, колір, запах, наявність домішок і залишків неперетравного корму.

Кількість виділеного калу за одну дефекацію і за добу залежить від об’єму і виду прийнятого корму, стану органів травлення. У великої рогатої худоби в середньому протягом доби виділяється 15–35 кг, коней – 15–20, овець, кіз і свиней – 1–3 кг і в собак – 200–500 г калу. Збільшення кількості виділюваного калу за добу і за одну дефекацію свідчить про посилення перистальтики кишечнику, що може бути зумовлено зниженням всмоктувальної здатності слизової оболонки кишечнику і запальної ексудації в його просвіт. Зменшення об’єму виділюваного калу характерно в разі малого вживання корму, тривалих запорів, обумовлених більшим, ніж звичайно, всмоктуванням у кишечнику.

Консистенція і форма калу залежать від виду й віку тварини, структури раціону, вмісту в калі води, клітковини, газів, різних домішок, функціонального стану кишечнику. За уповільненої перистальтики з підвищеним всмоктуванням води в кишечнику кал буває сухий і його кількість зменшена; навпаки, за посиленої перистальтики із зменшеним всмоктуванням – рідкий, без певної форми, і в більшій кількості.

У здорової рогатої худоби кал містить 85 % води, має кашоподібну консистенцію, у разі падіння на землю приймає форму «хвилястого коржа». В овець і кіз кал містить близько 55 % води, має довгасто-овальну форму горошин. У новонародженого молодняку меконій – несформований, густий, клейкої і в’язкої маси, мазе - або кашоподібної консистенції. Лише на 15–20-у добу життя кал набуває форми, властивої для тварин цього виду. У коней кал містить близько 75 % води і має вигляд щільних овало-продовгуватих скибул. У свиней, собак і кішок, залежно від типу годівлі, консистенція калу від кашоподібно-тістуватої до щільнотістуватої, форма циліндрична.

Колір калу у здорових тварин залежить від складу корму і домішок жовчних пігментів. У травоїдних тварин за пасовищного утримання він зеленкуватого кольору з різними відтінками; за годівлі грубими кормами – жовто-бурий; концентровані (зернові) корми надають калу сіруватого відтінку. У свиней кал глинисто-жовтого кольору, а після згодовування зеленого корму – бурувато-зелений. Кал м’ясоїдних тварин після годівлі м’ясом набуває темно-коричневого кольору, а якщо в раціоні переважають борошняні корми, крупи – ближче до сірого.

За патології печінки кал має сірий або глинистий колір. За посиленої перистальтики кишечнику і застосування всередину антибактеріальних засобів кал стає золотисто-жовтого відтінку; за тяжкого перебігу ентериту – землистого; диспепсії телят і поросят – біло-сірого або зеленкуватого; за кровотечі у прямій і ободовій кишках – вишнево-червоного; у порожній, клубовій і сліпій – темно-коричневого; у шлунку і дванадцятипалій кишці – майже чорного дьогтеподібного.

Запах калу у здорових тварин специфічний. З діагностичної точки зору значення мають ті відтінки запаху, які виникають за різного патологічного стану шлунково-кишкового каналу. У травоїдних тварин специфічний – кислуватий; у собак, хутрових звірів і котів при згодовуванні їм м’яса, а у свиней великої кількості концкормів – смердючий запах індолу та скатолу. У новонародженого молодняку меконій запаху не має, у молозивний період запах калу слабкокислий, у молочний період – кислий або злегка гнильний особливо у поросят, кошенят і цуценят. Перевага в раціоні білка надає калу запаху сірководню. Якщо в кишечнику переважають бродильні процеси, кал має гострий, кислий запах. У разі запорів кал слабкого запаху, оскільки всі ароматичні речовини за тривалий час всмокталися в кишечнику.

Рештки неперетравленого корму в невеликій кількості можна виявити в калі будь-якої здорової тварини. Патологічною ознакою є наявність у калі великої кількості залишків такого корму, який в нормі добре перетравлюється, наприклад зерен вівса, стебел рослин у травоїдних тварин, шматочків м’яса, жиру, плівок сполучної тканини – у м’ясоїдних.

Домішки в калі можуть бути різного походження (пісок, камені, конкременти, безоари, у великої рогатої худоби – металеві предмети, ганчірки та ін.). У тварин всіх видів за різних захворювань шлунка і кишок у калі знаходять слиз, кров, гній, бульбашки газів, кишкові гельмінти. Слиз у невеликій кількості буває і в здорових тварин у вигляді блискучого нашарування. За запальних процесів, ілеусів він виділяється з калом у великій кількості. Домішки бульбашок газів надають калу пінистого вигляду. Гній, коли його багато, виявляють в калі неозброєним оком у вигляді жовтуватих непрозорих грудочок чи сірих прожилків, змішаних із слизом.

Мікроскопічне дослідження проводять для оцінки перетравної здатності шлунка та кишечнику. Для цього під мікроскопом розглядають препарати калу, підготовлені за певними методиками, характер яких залежить від мети досліджень. Під час мікроскопічних досліджень калу визначають кормові залишки, домішки слизу, елементи крові, клітини епітелію та ін. Із залишків корму виявляють рослинну клітковину та крохмаль. Розрізняють два види клітковини – перетравну і неперетравну. Перша міститься в рослинному кормі і складається з клітин із ніжною будовою й тонкою оболонкою, а після перетравлювання крохмалю від клітин залишаються ледь помітні контури. У калі здорових тварин перетравна клітковина відсутня або знаходять окремі клітини. Наявність великої кількості перетравної клітковини в калі свідчить про недостатнє травлення. Неперетравна клітковина під мікроскопом має товсту двоконтурну оболонку. Аналіз калу на наявність у ньому крохмалю проводять на препаратах, оброблених розчином Люголя. Натуральний крохмаль забарвлюється у синьо-чорний колір. У здорових тварин крохмаль в калі відсутній.

У м’ясоїдних із залишків м’ясного корму знаходять м’язові волокна та сполучну тканину, велика кількість яких вказує на недостатність шлункового або панкреатичного переварювання.

Нейтральний жир і продукти його розщеплення за нормального травлення засвоюється майже повністю, а незасвоєні рештки виділяються у вигляді солей жирних кислот. Велика кількість нейтрального жиру в калі (стеаторея) пояснюється нестачею панкреатичної ліпази. Виявлення значної кількості кристалів жирних кислот у калі спостерігається за нестачі жовчі, коли жири гідролізуються, але не всмоктуються. За диспепсії та гастроентереколіту у телят і поросят кількість нейтрального жиру, жирних кислот та їх солей у калі різко збільшується.

Слиз мікроскопічно нагадує гомогенну прозору масу, в якій знаходяться різні клітини (лейкоцити, епітелій). Еритроцитів у калі здорових тварин немає, їх виявляють лише при виразках і кровотечах в кишечнику. Наявність великої кількості слизу, еритроцитів, епітелію кишечнику, лейкоцитів є ознакою запалення його слизової оболонки.

Хімічним дослідженням визначають реакцію калу (рН), наявність у ньому прихованої крові, жовчних пігментів, білкову ексудацію, активність ферментів. У здорових травоїдних тварин реакція калу переважно нейтральна або слабкокисла, у м’ясоїдних – нейтральна або слабколужна. Недостатнє перетравлення і засвоєння вуглеводів у тонкому кишечнику спричинює розвиток у товстих кишках бродильної мікрофлори, продуктами якої є двоокис вуглецю й органічні кислоти, внаслідок чого реакція калу стає кислою. Порушення ферментації білків і всмоктування амінокислот при патології шлунка, підшлункової залози і кишечнику сприяє розвитку гнильної мікрофлори, активізація останньої зумовлює лужну реакцію калу за рахунок підвищеного утворення аміаку.

Вміст крові в калі (невеликої кількості) визначають бензидиновою пробою. Прихована кров свідчить про виразкову хворобу, травматичний ретикуліт, тромбоемболічний ілеус та ін. Наявність в калі розчинного білка вказує на запальний процес слизової оболонки кишечнику.

Для встановлення функціонального стану кишечнику за диспепсії та гастроентероколіту в телят визначають активність ентерокінази та лужної фосфатази в калі. За цих захворюваннь активність ферментів підвищуюється.

Бактеріологічне дослідження має відносне значення, оскільки більшість мікроорганізмів не піддається диференціації. За допомогою диференціального фарбування можна визначити відсоткове співвідношення грампозитивної і грамнегативної мікрофлори. Для цього мазки калу фарбують за Грамом і досліджують під мікроскопом. У здорових телят і поросят раннього віку грампозитивна мікрофлора становить 60–90 %, грамнегативна – 40–10 %. За простої диспепсії кількість грамнегативної мікрофлори збільшується до 50–80 %, токсичної – до 80–90 %, а грампозитивної знижується.