9.2 Законодавча база соціальної роботи в Україні

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціаль­ними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагіт­ним жінкам і матерям.

Стаття 27. Кожна людина має невід’ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у влас­ність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Конституція України. 28 червня 1996 р.

Стаття 22. Кожен як член суспільства має право на соціальне забезпечення, а також на здійснення економічних, соціальних і культурних прав, необхідних для його гідності й вільного розвитку його особистості, за допомогою національних зусіль і міжнародного співробітництва та відповідно до організації і ресурсів кожної держави.

Стаття 23. Кожен має право на працю, на вільний вибір виду зайнятості, на справедливі умови праці і на захист від безробіття.

Кожен має право на рівну оплату за однакову працю.

Кожен, хто працює, має право на справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує йому і його сім’ї гідне людини існування і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального захисту.

Стаття 24. Кожен має право на відпочінок і дозвілля, включаючи розумне обмеження робочої години та періодично оплачувану відпустку.

Стаття 25. Кожен має право на життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров’я і добробуту свого та своєї сім’ї, включаючи їжу, одяг, житло, медичний огляд та необхідне соціальне обслуговування, а також право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, вдівства, старості чи іншої відсутності засобів для існування за незалежних від нього обставин.

Материнство і дитинство дають право на особливе піклування та допомогу. Всі діти, нарождені в шлюбі чи поза шлюбом, мають користуватися однаковим соціальним захистом.

Загальна декларація прав людини. ООН, 10.12 1948 р.

«Держави, що беруть участь у Пакті, беручи до уваги, що відповідно до принципів, проголошених Статутом Організації Об’єднаних Націй, визнання гідності, властивим усім членам людський родини, і рівних і невід’ємних прав їх є основою волі, справедливості і загального світу.

Визнаючи, що відповідно до Загальної декларації прав людини, ідеал вільної людської особистості, що користується цивільною і політичною волею і волею від страху і нестатку, може бути здійснений тільки, якщо будуть створені також умови, при яких кожний може скористатися своїми економічними, соціальними і культурними правами, також як і своїми цивільними і політичними правами».

Міжнародний пакт Про цивільні і політичні права. Нью-Йорк, 19.12.66 р.

Стаття 6. Держави, що беруть участь у Пакті, визнають право на працю.

Міри, що повинні бути прийняті державами, що беруть участь у дійсному Пакті, з метою повного здійснення цього права, включають програми технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення неухильного економічного, соціального і культурного розвитку і повної виробничої зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні волі людини.

Стаття 9. Держави, що беруть участь у Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування.

Стаття 10. Особлива охорона повинна надаватися матерям до і після пологів. Протягом цього періоду працюючим матерям повинна надаватися оплачувана відпустка з достатньою допомогою по соціальному забезпеченню.

Особливі міри охорони і допомоги повинні прийматися у відношенні всіх дітей і підлітків без будь-якої дискримінації за ознакою сімейного походження, по іншій ознаці. Діти і підлітки повинні бути захищені від економічної і соціальної експлуатації. Застосування їхньої праці в області, шкідливій для їхньої моральності або здоров’я, небезпечної для життя, здатної зашкодити їх нормальному розвитку, повинно каратися за законом.

Стаття 11. Держави, що беруть участь у Пакті, визнаючи основне право кожної людини на волю від голоду, повинні вживати необхідних заходів індивідуально й у порядку міжнародного співробітництва, що включають проведення конкретних програм, для того, щоб:

а) поліпшити методи виробництва, збереження і розподіл продуктів харчування, щоб досягти найбільш ефективного освоєння і використання природних ресурсів;

б) забезпечити справедливий розподіл світових запасів продовольства відповідно до потреб і з урахуванням проблем як тих країн, які імпортують, так і тих, які експортують харчові продукти.

Міжнародний пакт Про економічні, соціальні і культурні права, Нью-Йорк, 19.12.66 р.

Стаття 2. Мета встановлення державних соціальних стандартів і нормативів

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою:

визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;

визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;

визначення та обгрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

Державні соціальні стандарти обов’язково враховуються при розробці програм економічного і соціального розвитку.

Стаття 3. Принципи формування державних соціальних стандартів і нормативів

Формування державних соціальних стандартів і нормативів здійснюється за такими принципами:

забезпечення визначених Конституцією України соціаль­них прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного;

законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;

диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів;

наукової обгрунтованості норм споживання та забезпечення;

соціального партнерства;

гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні;

урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.

Стаття 4. Система і класифікація соціальних нормативів

За характером задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

­ нормативи споживання — розміри споживання в натуральному виразі за певний проміжок часу (за рік, за місяць, за день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;

нормативи забезпечення — визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров’я, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг;

нормативи доходу — розмір особистого доходу громадянина або сім’ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обраховується на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання та забезпечення.

За рівнем задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поді­ляються на:

 нормативи раціонального споживання — рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб;

нормативи мінімального споживання — соціально прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг виходячи з соціальних або фізіологічних потреб;

статистичні нормативи — нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографічних груп.

Стаття 8. Державні соціальні нормативи у сфері соціального обслуговування

Державні соціальні нормативи у сфері соціального обслуговування встановлюються для визначення розмірів державних гарантій соціальної підтрим­ки інвалідів, осіб похилого віку, дітей, які залишилися без піклування батьків, та інших осіб, які потребують соціальної підтримки.

З цією метою визначаються:

перелік послуг, які надаються закладами соціального обслуговування і фінансуються за рахунок державного та місцевих бюджетів і соціаль­них фон­дів;

норми соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та дітей, які перебувають на утриманні держави;

норми харчування та забезпечення непродовольчими товарами у державних і комунальних закладах соціального обслуговування.

Стаття 9. Державні соціальні нормативи у сфері житлово-комунального обслуговування

Державні соціальні нормативи у сфері житлово-комунального обслуговування встановлюються з метою визначення державних гарантій щодо надання житлово-комунальних послуг та розмірів плати за житло і житлово-комунальні послуги, які забезпечують реалізацію конституційного права громадянина на житло.

До їх числа відносяться:

гранична норма оплати послуг з утримання житла, житлово-комунальних послуг залежно від отримуваного доходу;

соці­альна норма житла та нормативи користування житлово-комунальними послугами, щодо оплати яких держава надає пільги та встановлює субсидії малозабезпеченим громадянам;

показники якості надання житлово-комунальних послуг.

Стаття 10. Державні соціальні нормативи у сфері транспортного обслуговування та зв’язку

Державні соціальні нормативи у сфері транспортного обслуговування та зв’язку включають:

норми забезпечення транспортом загального користування;

показники якості транспортного обслуговування; норми забезпеченості населення послугами зв’язку.

Стаття 11. Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров’я

До державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я включаються:

перелік та обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я;

нормативи надання медичної допомоги, що включають обсяг діагностичних, лікувальних та профі­лактичних процедур;

показники якості надання медичної допомоги;

нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами та іншими спеціальними засобами;

нормативи забезпечення стаціонарною медичною допомогою;

нормативи забезпечення медикаментами державних і комунальних закладів охорони здоров’я;

нормативи санаторно-курортного забезпечення;

нормативи забезпечення харчуванням у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

Стаття 12. Державні соціальні нормативи у сфері забезпечення навчальними закладами

До державних соціальних нормативів у сфері забезпечення навчальними закладами включаються:

перелік та обсяг послуг, що надаються державними і комунальними закладами дошкільної, загальної середньої, професійно-техніч­ної та вищої освіти;

нормативи граничного наповнювання класів, груп та співвідношення вихованців, учнів, студентів і педагогічних працівників у навчальних закладах;

норми матеріального забезпечення навчальних закладів та додаткових видів соціального і матеріального забезпечення учнів.

Стаття 13. Державні соціальні нормативи у сфері обслуговування закладами культури

До державних соціальних нормативів у сфері обслуговування закладами культури включаються:

перелік та обсяг безоплатних послуг, які надаються населенню закладами, підприємствами, організаціями та установами культури;

показники якості надання населенню послуг закладами, підприємствами, організаціями та установами культури; нормативи забезпечення населення закладами, підприємствами, організаціями та установами культури.

Стаття 14. Державні соціальні нормативи у сфері обслуговування закладами фізичної культури та спорту

До державних соціальних нормативів у сфері обслуговування закладами фізичної культури та спорту включаються:

перелік та обсяг безоплатних послуг, які надаються населенню закладами фізичної культури, спорту, а також дитячо-юнацькими спортивними школами;

нормативи забезпечення населення закладами фізичної культури та спорту.

Стаття 15. Державні соціальні нормативи у сфері побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування

До державних соціальних нормативів у сфері побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування включаються:

нормативи забезпечення населення побутовими послугами;

показники якості надання побутових послуг;

нормативи забезпечення торговельною площею та місцями у закладах громадського харчування; показники якості та безпеки товарів і послуг підприємств громадського харчування.

Стаття 16. Гарантії забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів

Держава гарантує забезпечення основних потреб громадян на рівні встановлених законом державних соціальних стандартів і нормативів.

Стаття 17. Основні державні соціальні гарантії та порядок визначення їх розмірів

Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.

До числа основних державних соціальних гарантій включаються:

мінімальний розмір заробітної плати;

мінімальний розмір пенсії за віком;

неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.

Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 18. Інші державні соціальні гарантії

Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії щодо:

рівня життя населення, що постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;

рівнів оплати праці працівників різної кваліфікації в установах та організаціях, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів;

стипендій учням професійно-технічних та студентам вищих державних навчальних закладів;

індек­сації доходів населення з метою підтримання достатнього життє­вого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін;

надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлово-комуналь­ного, транспортного, побутового обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування; забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціаль­ної підтримки.

Закон України від 05.10 2000 р. № 2017-ІІІ «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»

Стаття 3. Суб’єкти соціальної роботи з дітьми та молоддю

Суб’єктами соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

уповноважені органи, які здійснюють соціальну роботу з дітьми та молоддю;

фахівці із соціальної роботи.

До уповноважених органів належать:

органи виконавчої влади;

органи місцевого самоврядування;

служби у справах неповнолітніх;

центри соціаль­них служб для молоді, їх спеціалізовані формування;

підприємства, установи та організації, незалежно від їх підпорядкування та форми власності.

Стаття 4. Об’єкти соціальної роботи з дітьми та молоддю

Об’єктами соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

діти, молодь та члени їх сімей;

професійні та інші колективи;

соціальні групи, щодо яких здійсню­ється соціальна робота.

Стаття 7. Основні напрями державної політики у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю

Основними напрямами державної політики у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

визначення правових засад соціальної роботи з дітьми та молоддю;

розроблення та реалізація державних, галузевих, регіональних програм соціального становлення і соціальної підтримки дітей та молоді;

створення сприятливих умов для гармонійного розвитку дітей та молоді, задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, не забороненому законодавством, активної участі в творчій, культурологічній, спортивній і оздоровчій діяльності;

консультування і надання соціальних послуг, соціально-медичної, психолого-педагогічної, правової, інформаційної та інших видів соціальної допомоги;

здійснення соціального менеджменту щодо організації діяльності органів виконавчої влади, громадських організацій, спрямованої на подолання соціальних проблем;

здійснення соціально-профілактичної роботи щодо запобігання наслідкам негативних явищ та подолання таких наслідків;

розроблення та здійснення комплексу реабілітаційних заходів щодо від­новлення соціальних функцій, психологічного та фізичного стану дітей та молоді, які зазнали жорстокості, насильства, потрапили в екстремальні ситуації;

сприяння дитячим і молодіжним організаціям, іншим об’єднанням громадян, фізичним особам у реалізації ними власних соціально значущих ініціатив і проектів;

забезпечення дотримання соціальних стандартів і нормативів умов жит­тєдіяльності, морального, психологічного та фізичного стану дітей та молоді;

здійснення кадрового, науково-методичного, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів забезпечення соціальної роботи; сприяння розвитку та підтримка волонтерського руху;

встановлення та зміцнення зв’язків із соціальними службами для молоді за кордоном, інтеграція в міжнародну систему соціальної роботи з молоддю;

здійснення комплексу медико-соціальних та реабілітаційних заходів щодо адаптації в суспільстві дітей з вадами фізичного та розумового розвитку.

Закон України від 21.06.2001 р.№5228-ІІІ «Про соціальну роботу з дітьми і молоддю»

Стаття 1. Основні засади державної політики щодо ветеранів праці та громадян похилого віку

Держава гарантує кожному ветерану праці та громадянину похилого віку належний рівень життя, задоволення різноманітних життєвих потреб, подання різних видів допомоги шляхом:

реалізації права на працю відповідно до професійної підготовки, трудових навичок і з урахуванням стану здоров’я;

забезпечення пенсіями і допомогою;

надання житла;

створення умов для підтримання здоров’я і активного довголіття відповідно до сучасних досягнень науки;

організації соціально-побутового обслуговування, розвитку мережі матеріально-технічної бази для стаціонарних закладів і надомних форм обслуговування громадян похилого віку, а також підготовки відповідних спеціалістів.

Кабінет Міністрів України, місцеві органи державної виконавчої влади і місцевого та регіонального самоврядування зобов’язані розробляти і здійснювати цільові державні галузеві та регіональні програми соціального захисту громадян похилого віку.

Стаття 2. Основи правового становища ветеранів праці та громадян похилого віку

Законодавство України про соціальний захист ветеранів праці та громадян похилого віку складається з цього Закону та інших актів законодавства України.

Громадяни похилого віку користуються всіма соціально-економічними і особистими правами і свободами, закріпленими Конституцією України, іншими законодавчими актами.

Дискримінація громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров’я, соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах забороняється, а посадові особи, які порушують ці гарантії, притягаються до відпові­дальності згідно з чинним законодавством.

Законодавством України встановлюється необхідний рівень гарантій прав громадян похилого віку в усіх сферах життя суспільства.

Місцеві Ради народних депутатів, місцеві органи державної виконавчої влади і місцевого та регіонального самоврядування, підприємства, установи та організації можуть встановлювати за рахунок власних коштів і благодій­них надходжень додаткові гарантії щодо соціального захисту громадян похилого віку.

Стаття 12. Недійсність умов договорів про працю (контрактів, угод), які погіршують становище громадян похилого віку

Умови договорів про працю (контрактів, угод) з громадянами похилого віку, включаючи також і їх працю в період проживання в установах соціаль­ного забезпечення, не можуть погіршувати становище або обмежувати їх права, передбачені цим Законом і законодавством про працю. Такі умови є недійсними.

Стаття 17. Право на матеріальне забезпечення.

Громадяни похилого віку мають право на матеріальне забезпечення згідно з чинним законодавством

Це право гарантується виплатою трудових або соціальних пенсій, різних видів допомоги і наданням допомоги в натуральному вигляді.

Закон України від 16.12 1993 р. №3721-ХІІ «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»

Стаття 1. Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Республіканські і місцеві органи влади та управління, підприємства, установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання) залучають представників громадських організацій інвалідів до підготовки рішень, що стосуються інтересів інвалідів.

Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.

Стаття 4. Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологіч­них умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв’язку до особливостей інвалідів.

Стаття 6. Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

Громадянин має право в судовому порядку оспорювати рішення органів медико-соціальної експертизи про визнання чи невизнання його інвалідом.

Службові особи та інші громадяни, винні у порушенні прав інвалідів, визначених цим Законом, несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.

Стаття 8. Державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інва­лідів здійснюється Міністерством соціального захисту населення України, Міністерством охорони здоров’я України та місцевими Радами народних депутатів України.

Представники республіканських громадських організацій інва­лідів є членами колегій Міністерства соціального захисту населення України та Міністерства охорони здоров’я України.

Стаття 10. Фінансування роботи по соціальній захищеності інвалідів здійснюється фондом України соціального захисту інвалідів.

Положення про фонд затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок республіканських громадських організацій інвалідів.

Стаття 12. Громадські організації інвалідів створюються з метою здійснення заходів по соціальному захисту, соціально-трудовій і медичній реабілітації інвалідів та залученню їх до суспільно корисної діяльності, занять фізичною культурою і спортом.

Стаття 13. Республіканські і місцеві органи державної влади та управління повинні подавати допомогу і сприяти громадським організаціям інвалідів в їх діяльності.

Стаття 17. З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об’єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інвалідів.

Стаття 18. Працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства (об’єд­нання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Стаття 21. Держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям.

Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяль­ності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.

При навчанні, професійній під­го­товці або пе­репідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування аль­тернативних форм навчання.

Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загаль­­них навчальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах.

Стаття 22. За інших рівних умов інваліди мають переважне право на зарахування до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів.

Під час навчання пенсія і стипендія інвалідам виплачуються в повному розмірі.

Стаття 24. Після закінчення навчального закладу інвалідам надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або надається за їх бажанням право вільного працевлаштування.

При відмові у прийнятті на роботу, ненаданні роботи за спеціальністю інваліду, направленому за розподілом після закінчення навчального закладу, або при недодержанні інших умов трудового договору і законодавства про працю адміністрація підприємства (об’єднання), установи і організації відшкодовує витрати на його проїзд до місця роботи і назад до місця постійного проживання, а також витрати на проїзд супровідника, якщо він є необхідним.

Стаття 36. Матеріальне, соціально-побутове і медичне забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (пенсій, допомог, одноразових виплат), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання із спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори, а також шляхом надання послуг по медичній, соціальній, трудовій і професійній реабілітації, побутовому та торговельному обслуговуванню.

Стаття 38. Послуги по соціально-побутовому і медичному обслуговуванню, технічні та інші засоби надаються інвалідам безплатно або на пільгових умовах.

Закон України від 21.03 1991 р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»

Стаття 1. Мета та основні завдання Закону

Закон спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв’язання пов’язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території.

Державна політика в галузі соціального захисту потерпілих від Чорнобильської катастрофи та створення умов проживання і праці на забруднених територіях базується на принципах:

пріоритету життя та здоров’я людей, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи, повної відповідальності держави за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

комплексного розв’язання завдань охорони здоров’я, соціальної політики і використання забруднених територій на основі національних програм з цих питань та урахування інших напрямів економічної та соціальної політики, досягнень в галузі науки та охорони навколишнього середовища;

соціального захисту людей, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

використання економічних методів поліпшення життя шляхом проведення політики пільгового оподаткування громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, та їх об’єднань;

здійснення заходів щодо професійної переорієнтації та підвищення кваліфікації постраждалого населення;

забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об’єднань громадян, що вирішують різні проблеми соціального захисту постраждалого населення, а також співробітництва і проведення консультацій між державними органами і постраждалими (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з соціального захисту на місцевому та державному рівнях;

міжнародного співробітництва в галузях охорони здоров’я, соціального захисту, охорони праці, використання світового досвіду організації роботи з цих питань.

Стаття 9. Визначення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи

Особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є:

1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків;

2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи — громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Стаття 11. Визначення осіб, які належать до потерпілих від Чорнобильської катастрофи

До потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать:

1) евакуйовані із зони відчуження (в тому числі особи, які на момент евакуації перебували у стані внутріутробного розвитку, після досягнення ними повноліття), а також відселені із зон безумовного (обов’язкового) і гарантованого добровільного відселення;

2) особи, які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов’яз­­кового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або прожили за станом на 1 січня 1993 року на території зони безумовного (обов’язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій;

3) особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов’яз­кового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов’язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років;

4) особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років;

5) особи, які працювали з моменту аварії до 1 липня 1986 року не менше 14 календарних днів або не менше трьох місяців протягом 1986–1987 років за межами зони відчуження на роботах з особливо шкідливими умовами праці (за радіаційним фактором), пов’язаними з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, що виконувалися за урядовими завданнями. Перелік видів робіт і місць, де виконувалися зазначені роботи, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Крім осіб, зазначених у частині першій цієї статті, до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать неповнолітні діти. Після досягнення повноліття (в разі одруження або влаштування на роботу в передбачених чинним законодавством випадках до досягнення повноліття — за їх бажанням відповідно з часу одруження або влаштування на роботу) визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи провадиться на умовах, визначених частиною першою цієї статті, а щодо потерпілих, яким в дитячому віці встановлено причинний зв’язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою.

Закон України від 01.07.92 р.№2532– XII «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи»

Стаття 2. Безробітні

Безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших, передбачених законодавством доходів, і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

У разі неможливості надати підходящу роботу безробітному може бути запропоновано пройти професійну перепідготовку або підвищити свою кваліфікацію.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

а) віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи і організації або скороченням чисельності (штату);

б) які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, у разі відмови їх від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру, яка не потребує професійної підготовки;

в) які відмовились від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, які шукають роботу;

г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства України.

У разі відсутності підходящої роботи рішення про надання громадянам статусу безробітних приймається державною службою зайнятості за їх особистими заявами з восьмого дня після реєстрації у центрі зайнятості за місцем проживання як таких, що шукають роботу. Реєстрація громадян провадиться при пред’явленні паспорта і трудової книжки, а в разі потреби — військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють.

Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних державною службою зайнятості визначається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 25. Види компенсацій

Держава створює умови незайнятим громадянам у поновленні їх трудової діяльності та забезпечує їм такі види компенсацій:

а) надання особливих гарантій працівникам, вивільнюваним з підприємств, установ, організацій;

б) виплата матеріальної допомоги в період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації;

в) виплата в установленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю;

г) подання додаткової матеріальної допомоги безробітному громадянину і членам його сім’ї з урахуванням наявності осіб похилого віку і неповнолітніх дітей, які перебувають на його утриманні.

Стаття 30. Припинення та відкладення виплати допомоги по безробіттю і матеріальної допомоги по безробіттю

1. Виплата допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю припиняється у разі:

а) працевлаштування безробітного;

б) поновлення безробітного на роботі за рішенням суду;

в) вступу до навчального закладу на навчання з відривом від виробництва;

г) проходження професійної під­готовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості;

д) призову на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу;

е) набрання законної сили вироком суду про позбавлення волі або направлення на лікування до лікувально-трудового профілакто­рію;

є) отримання права на пенсію відповідно до законодавства України;

ж) пере­їзду на постійне місце проживання в іншу місцевість (район, місто);

з) закін­чення строку їх виплати;

и) одержання допомоги по безробіттю або матері­альної допомоги по безробіттю обманним шляхом;

і) подання письмової заяви про бажання здійснювати догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

ї) подання до державної служби зайнятості письмової заяви про відмову від послуг державної служби зайнятості;

й) смерті безробітного.

2. Виплата допомоги по безробіттю відкладається на строк до трьох місяців у разі:

а) надання громадянину відповідно до діючого порядку вихідної допомоги та інших виплат при вивільнюванні з підприємств, установ і організацій, що забезпечують часткову чи тимчасову компенсацію втраченого заробітку, крім державної допомоги сім’ям з дітьми та допомоги, виплачуваної з громадських фондів;

г) звільнення громадянина з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин.

3. Виплата допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю припиняється на строк до трьох місяців у разі:

а) відмови громадянина від двох пропозицій підходящої роботи;

б) приховування від державної служби зайнятості відомостей про працевлаштування на тимчасову роботу в період одержання допомоги по безробіттю;

в) порушення громадянином умов і строку його реєстрації та перереєстрації як безробітного;

г) перереєстрації безробітного, який був знятий з обліку за невідвідування центру зайнятості більше місяця без поважних причин та не сприяв своєму працевлаштуванню;

д) відмови від роботи за спеціальністю, набутою після перенавчання за направленням служби зайнятості;

е) припинення навчання у навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів без поважних причин.

Стаття 32. Добровільне соціальне страхування зайнятості

1. Громадяни можуть укладати з органами державного страхування договір на випадок втрати роботи.

Порядок, періодичність та умови страхування визначаються законодавством України.

2. Громадяни, які уклали такі договори, не втрачають права на одержання допомоги по безробіттю або матеріальної допомоги в період професійної підготовки і перепідготовки.

Закон України від 26.04.01р. №2398-III «Про зайнятість населення»

Стаття 3. Законодавство про страхування на випадок безробіття

1. Законодавство про страхування на випадок безробіття складається з Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, цього Закону, Закону України «Про зайнятість населення» та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері страхування на випадок безробіття, а також міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про страхування на випадок безробіття, то застосовуються норми міжнародного договору.

3. Нормативно-правові акти щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття розробляються, реєструються і застосовуються відповідно до законодавства України.

4. З питань, що регулюються цим Законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих органів діють виключно на підставах, у межах та у спосіб, передбачені законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Стаття 4. Особи, які підлягають страхуванню на випадок безробіття

1. Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, які працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.

2. Особа набуває статусу застрахованої особи з дня укладання трудового договору, з цього дня починається сплата страхових внесків. Сплата страхових внесків припиняється з дня розірвання трудового договору. Роботодавець набуває статусу платника страхових внесків до Фонду загальнообов’язкового держав­­ного соціального страхування України на випадок безробіття з дня реєстрації.

3. Особам, які підлягають страхуванню на випадок безробіття, видається свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке є єди­ним для всіх видів соціального страхування. Порядок видачі та зразок свідоцтва про загальнообов’язкове державне соціальне страхування затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 5. Особи, які не підлягають страхуванню на випадок безробіття

Страхуванню на випадок безробіття не підлягають: працюючі пенсіонери та особи, в яких відповідно до законодавства України виникло право на пенсію; іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 7. Види забезпечення та соціальні послуги

1. Видами забезпечення за цим Законом є: допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності; допомога по частковому безробіттю; матеріальна допомога у пе­ріод професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного; матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні; допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні.

2. Видами соціальних послуг за цим Законом та Законом України «Про зай­нятість населення» є: професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація; пошук підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та фінан­сування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних; інфор­маційні та консультаційні послуги, пов’язані з працевлаштуванням.

Закон України від 02.03.2000 р. №1533-Ш «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»

Стаття 1. Поняття загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, передбачає матеріальне забезпечення громадян у зв’язку з втратою заробітної плати (доходу) внаслідок тимчасової втрати працездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім’ї), вагітності та пологів, догляду за малолітньою дитиною, часткову компенсацію витрат, пов’язаних із народженням дитини, смертю застрахованої особи або членів її сім’ї, а також надання соціальних послуг за рахунок бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, що формується шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також за рахунок інших джерел, передбачених цим Законом.

Стаття 4. Право громадян на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням

1. Право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, мають застраховані громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Це право виникає з настанням страхового випадку в період роботи (включаючи і час випробування та день звільнення), якщо інше не передбачено законодавством.

2. Особи, які не підлягають загальнообов’язковому державному соціаль­ному страхуванню у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, мають право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за цим Законом за умови сплати страхових внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Стаття 19. Джерела формування коштів загальнообов’язкового державного соціаль­ного страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням

1. Джерелами формування коштів загальнообов’язкового державного соціаль­ного страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, є:

1) страхові внески страхувальників-роботодавців і застрахованих осіб, що сплачуються на умовах і в порядку, передбачених цим Законом;

2) суми не прийнятих до зарахування витрат страхувальника за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втра­тою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, пені, штрафів та інших фінансових санкцій, застосованих до страхувальників та посадових осіб відповідно до цього Закону та інших актів законодавства;

3) благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

4) асигнування із Державного бюджету України;

5) інші надходження відповідно до законодавства.

2. Кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню та використовуються тільки за цільовим призначенням. У разі їх невикористання в поточному році вони переходять на наступний фінансовий рік.

Кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, зараховуються на єдиний централізований рахунок Фонду в установах банків, визначених Кабінетом Міністрів України для обслуговування коштів Державного бюджету України, або спеціалізова­ного банку, який обслуговує фонди з окремих видів страхування.

3. Для забезпечення фінансової стабільності Фонду утворюється резерв страхових коштів у сумі, необхідній для фінансування всіх видів матері­аль­ного забезпечення.

Стаття 20. Використання коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням

Кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на:

1) виплату застрахованим особам допомоги по тимчасовій непрацездатності, вагітності та пологах, при народженні дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

2) фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;

3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку на місяць для фінансу­вання матеріального забезпечення застрахованих осіб;

4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

Стаття 39. Розмір допомоги по вагітності та пологах

Допомога по вагітності та пологах надається застрахованій особі у розмірі 100 відсотків середньої заробітної плати (доходу) і не залежить від страхового стажу.

Стаття 45. Право на допомогу на поховання

1. Допомога на поховання надається у разі смерті застрахованої особи, а також членів сім’ї, які перебували на її утриманні:

1) дружини (чоловіка);

2) дітей, братів, сестер та онуків, які не досягли 18 років або старших цього віку, якщо вони стали інвалідами до 18 років (братів, сестер та онуків — за умови, що вони не мають працездатних батьків), а студентів та учнів середніх професійно-технічних та вищих навчальних закладів з денною формою навчання — до 23 років;

3) батька, матері;

4) діда та баби за прямою лінією спорідненості.

2. Не вважаються такими, що перебували на утриманні застрахованої особи, члени сім’ї, які мали самостійні джерела засобів до існування (одержували заробітну плату, пенсію тощо).

3. Допомога надається застрахованій особі, члену її сім’ї або іншим юридичним чи фізичним особам, які здійснили поховання.

Стаття 46. Розмір допомоги на поховання

Допомога на поховання застрахованої особи або особи, яка перебувала на її утриманні, надається в розмірі, що встановлюється правлінням Фонду, але не менше розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Закон України від 18.01.2001р. №2240- III «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування в зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням»

Стаття 1. Завдання страхування від нещасного випадку

Завданнями страхування від нещасного випадку є:

проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров’ю застрахованих, викликаним умовами праці;

відновлення здоров’я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;

відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей.

Стаття 2. Сфера дії Закону

Дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання (далі — підприємства), у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян — суб’­єктів підприємницької діяльності.

Особи, право яких на отримання відшко­дування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов’язаних з виконанням ними трудових обов’язків, мають право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону.

Стаття 4. Законодавство про страхування від нещасного випадку

Законодавство про страхування від нещасного випадку складається із Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про охорону праці» та інших нормативно-правових актів.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством про страхування від нещасного випадку, то застосовуються норми міжнародного договору.

Стаття 6. Суб’єкти та об’єкти страхування від нещасного випадку

Суб’єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, а в окремих випадках — члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування (далі — працівник).

Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках — застраховані особи.

Страховик — Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі — Фонд соціального страхування від нещасних випадків).

Об’єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров’я та працездатність.

Стаття 8. Особи, які підлягають обов’язковому страхуванню від нещасного випадку

Обов’язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають:

1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);

2) учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах;

3) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами.

Стаття 9. Страхування зародка та новонародженого

Заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв’язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою, та до 16 років або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення 23 років їй подається допомога Фонду соціального страхування від нещасних випадків.

Закон України від 23.09.99 №1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що призвели до втрати працездатності»

Стаття 1. Поняття загальнообов’язкового державного cоціального страхування

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі — роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Стаття 6. Суб’єкти та об’єкти загальнообов’язкового державного соціаль­ного страхування

Суб’єктами загальнообов’язкового державного соціального страхування є застраховані громадяни, а в окремих випадках — члени їх сімей та інші особи, страхувальники і страховики.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Коло осіб, які можуть бути застрахованими за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, визначається цими Основами та іншими законами, прийнятими відповідно до них.

Страхувальниками за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням є роботодавці та застраховані особи, якщо інше не передбачено законами України.

Страховиками є цільові страхові фонди з:

пенсійного страхування;

медичного страхування;

страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

страхування на випадок безробіття.

Страхові фонди беруть на себе зобов’язання щодо збору страхових внесків та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг при настанні страхових випадків.

Об’єктом загальнообов’язкового державного соціального страхування є страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім’ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг.

Стаття 7. Особи, які підлягають загальнообов’язковому державному соці­альному страхуванню

Загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають:

1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту):

а) на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм власності та господарювання;

б) у фізичних осіб;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності.

Перелік, доповнення та уточнення кола осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, а також конкретних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, до яких належать особи, визначаються законами України з окремих видів загальнообов’­язкового державного соціального страхування.

Громадяни України, які працюють за межами території України та не застраховані в системі соціального страхування країни, в якій вони перебувають, мають право на забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням в Україні за умови сплати страхових внесків, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Основи законодавства України від 14.01 1998 р. №16/98 «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»

Розділ І. Загальні положення

Стаття 1. Право сімей з дітьми на державну допомогу

Громадяни України, в сім’ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, що набули статусу біженця, мають право на державну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених цим Законом, іншими законами або міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі, коли міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила, встановлені цим договором.

Порядок призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми та перелік документів, необхідних для призначення допомоги за цим Законом, вста­новлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 3. Види державної допомоги сім’ям з дітьми

Відповідно до цього Закону призначаються такі види державної допомоги сім’ям з дітьми:

1) допомога у зв’язку з вагітністю та пологами;

2) одноразова допомога при народженні дитини;

3) допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

4) допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням;

5) допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми.

Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та об’єднання громадян за рахунок власних коштів можуть запроваджувати додаткові види допомоги та встановлювати доплати до державної допомоги сім’ям з дітьми.

Стаття 5. Органи, що призначають і здійснюють виплату державної допомоги сім’ям з дітьми

Всі види державної допомоги сім’ям з дітьми, крім допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами жінкам призначають і виплачують органи соціального захисту населення за місцем проживання батьків (усиновителів, опікуна, піклувальника).

Допомога у зв’язку з вагітністю та пологами жінкам призначається і виплачується за місцем основної роботи (служби).

Розділ II. Допомога у зв’язку з вагітністю та пологами

Стаття 7. Право на допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами

Право на державну допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами мають за цим Законом всі жінки (у тому числі неповнолітні), які не застраховані в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Стаття 9. Розмір допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами

Допомога у зв’язку з вагітністю та пологами надається у розмірі 100 від­сотків середньомісячного доходу (стипендії, грошового забезпечення, допомоги по безробіттю тощо) жінки, але не менше 25 відсотків від розміру встановленого законом прожиткового мінімуму для працездатної особи із розрахунку на місяць.

Розділ III. Одноразова допомога при народженні дитини

Стаття 10. Право на одноразову допомогу при народженні дитини

Одноразова допомога при народженні дитини за цим Законом надається одному з батьків дитини (усиновителю чи опікуну), не застрахованому в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Стаття 12. Розмір одноразової допомоги при народженні дитини

Одноразова допомога при народженні дитини надається у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років.

Розділ IV. Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею триріч­ного віку

Стаття 13. Право на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку

Право на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку за цим Законом має не застрахована в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування особа (один з батьків дитини, усиновитель, опікун, баба, дід або інший родич), яка фактично здійснює догляд за дитиною.

Стаття 15. Розмір допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку

Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років.

У разі народження (усиновлення, встановлення опіки) двох і більше дітей допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на кожну дитину.

Розділ V. Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням

Стаття 16. Право на допомогу на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням

Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, призначається особам, визначеним в установленому законом порядку опікунами чи піклувальниками дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування.

Стаття 18. Розмір допомоги на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням

Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом для дитини відповідного віку та середньомісячним розміром одержуваних на дитину аліментів та пенсій за попередні шість місяців.

Розділ VI. Допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми

Стаття 19. Умови призначення допомоги малозабезпеченим сім’ям з дітьми

Допомога призначається малозабезпеченим сім’ям з дітьми (у тому числі з усиновленими дітьми та дітьми, які перебувають під опікою чи піклуванням) віком до 16 років (учнів — до 18 років), якщо середньомісячний сукупний доход сім’ї є нижчим від прожиткового мінімуму для сім’ї.

Допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми призначається з місяця звернення по допомогу терміном на шість місяців і виплачується щомісячно. Питання про продовження виплати зазначеної допомоги вирішується на підставі поновлених документів про стан матеріального забезпечення сім’ї.

Стаття 20. Розмір допомоги малозабезпеченим сім’ям з дітьми

Розмір допомоги визначається як різниця між прожитковим смінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом за попередні шість місяців.

Розділ VIII. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2002 року.

Закон України від 21.11 1992 р. №2811-ХІІ «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»

І. Загальні положення

1. Положення включає основні умови призначення та виплати допомоги, що надається відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми». За цим Положенням призначаються і виплачуються такі види державної допомоги:

– допомога по вагітності та пологах;

– одноразова допомога при народженні дитини;

– допомога по догляду за дитиною;

– грошові виплати матерям (батькам), зайнятим доглядом трьох і більше дітей віком до 16 років;

– допомога по догляду за дитиною-інвалідом;

– допомога по тимчасовій непрацездатності в зв’язку з доглядом за хворою дитиною;

– допомога на дітей віком до 16 років (учнів — до 18 років);

– допомога на дітей самотнім матерям;

– допомога на дітей військовослужбовців строкової служби;

– допомога на дітей, які перебувають під опікою, піклуванням;

– тимчасова допомога на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів або коли стягнення аліментів неможливе».

Міністерство праці України Міністерство соціального захисту населення України Міністерство освіти України Міністерство фінансів України Наказ від 11.03.93 р. №04-800  «Положення про порядок призначення та виплати державної допомоги сім’ям з дітьми»

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 08.02 1994 р. № 66 «Про додаткові соціальні гарантії для малозабезпечених сімей з хворими дітьми першого і другого року життя» запровадити з 1 березня 1994 року:

а) компенсаційні виплати сім’ям з хворими дітьми в разі направлення їх на консультацію чи лікування до державних спеціалізованих медичних закладів України для покриття витрат на проїзд (туди і назад) хворої дитини та одного з батьків або іншої особи, яка її супроводжує, залізничним, водним, міжміським автомобільним транспортом.

Міністерству фінансів при формуванні проекту державного бюджету та визначенні нормативів відрахувань від загальнодержавних видатків до бюджетів Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя передбачати кошти для виплати компенсацій на проїзд сім’ям з хворими дітьми;

б) безкоштовний відпуск молочних, сухих, консервованих та інших спеці­альних продуктів дитячого харчування, донорського молока для дітей першого і другого року життя із малозабезпечених сімей.

Витрати, пов’язані з наданням зазначених пільг, провадити за рахунок загальних асигнувань, що виділяються на охорону здоров’я.

Про додаткові соціальні гарантії для малозабезпечених сімей з хворими дітьми та з дітьми першого і другого року життя.

П.2. Одноразова допомога при народженні дитини (надалі — допомога) призначається і виплачується органами соціального захисту населення за місцем проживання одного з батьків.

П.3. Підставами для призначення допомоги при народженні дитини є письмова заява батьків та довідка про народження дитини, завізована органом реєстрації актів громадянського стану (РАГСу). Для отримання додаткової допомоги, крім того, подається довідка медичного закладу, яка видається на основі облікової форми N ІІІ/у «Індивідуальна карта вагітної та породіллі» (рядок 1 «дата взяття на облік»).

П.4. Видатки на виплату допомоги при народженні дитини фінансуються з бюджету Фонду соціального страхування України через його місцеві відділення.

Профспілкові об’єднання, що самостійно управляють коштами соціального страхування і не входять до бюджетів відділень Фонду, відшкодовують кошти відділенням Фонду соціального страхування України згідно з розрахунком щомісяця.

Міністерство праці та соціальної політики України Фонд соціального страхування України Наказ  від 28.09.99 р. №166/08-06-1061 «Порядок призначення та виплати одноразової допомоги органами соціального захисту населення при народженні дитини»

Стаття 3. Право на державну соціальну допомогу

Право на державну соціальну допомогу мають малозабезпечені сім’ї, які постійно проживають на території України.

Стаття 5. Розмір державної соціальної допомоги

Розмір державної соціальної допомоги визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом, але не може бути більшим ніж 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім’ї.

До стабілізації економічного становища в Україні розмір державної соціальної допомоги визначається з урахуванням рівня забезпечення прожиткового мінімуму.

Рівень забезпечення прожиткового мінімуму встановлюється виходячи з реальних можливостей видаткової частини Державного бюджету України і затверджується одночасно з прийняттям закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Стаття 6. Строки призначення державної соціальної допомоги

Державна соціальна допомога призначається на шість місяців.

Одиноким особам, визнаним за результатами медико-соціальної експертизи непрацездатними, які не мають інших джерел до існування, державна соціальна допомога може бути призначена на строк визнання особи непрацездатною.

Одиноким особам, які досягли 65-річного віку і не мають інших джерел до існування, державна соціальна допомога може бути призначена довічно.

Зазначені у частинах другій та третій цієї статті умови застосовуються також при призначенні державної соціальної допомоги непрацездатному под­ружжю при відсутності осіб, зобов’язаних їх утримувати відповідно до закону.

Стаття 9. Виплата державної соціальної допомоги

Державна соціальна допомога виплачується раз на місяць за місцем проживання уповноваженого представника сім’ї державними підприємствами зв’язку чи перераховується на особовий рахунок уповноваженого представника сім’ї в банківській установі.

Не отримана своєчасно з вини сім’ї державна соціальна допомога може бути отримана в наступному місяці, але не пізніше місяця після закінчення строку, на який вона призначена.

Затримка виплати державної соціальної допомоги з вини органу, що її призначає чи виплачує, не допускається.

При переїзді сім’ї в іншу місцевість виплата призначеної державної соціальної допомоги за попереднім місцем проживання припиняється.

Закон України від 01.06 2000 р. №1768-ІІІ «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям»

Стаття 1. Право на державну соціальну допомогу

Право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства I і II групи, непрацюючі інваліди з дитинства III групи, а також діти-інваліди віком до 16 років.

Причина, група інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством України.

Перелік медичних показань, що дають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 16 років, визначається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам з дитинства, які мають одночасно право на державну соціальну допомогу і пенсію, призначається державна соціальна допомога або пенсія за їх вибором. Державна соціальна допомога або пенсія інвалідам з дитинства, яких визнано недієздатними, а також на дітей-інвалідів призначається за вибором їх батьків, усиновителів, опікуна або піклувальника.

Стаття 2. Розміри державної соціальної допомоги

Державна соціальна допомога призначається у таких розмірах:

інвалідам з дитинства I групи — 100 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

інвалідам з дитинства II групи — 70 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

непрацюючим інвалідам з дитинства III групи — 50 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

на дітей-інвалідів віком до 16 років — 70 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Прожитковий мінімум визначається відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» та щорічно затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України і періодично переглядається відпо­відно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Дер­жавного бюджету України.

Розміри державної соціальної допомоги підвищуються у зв’язку із збіль­шенням прожиткового мінімуму.

Державна соціальна допомога призначається у новому розмірі з місяця, наступного за тим, в якому проведене збільшення прожиткового мінімуму.

Стаття 3. Надбавка на догляд

Інвалідам з дитинства I групи встановлюється надбавка на догляд за ними у розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму.

Надбавка на догляд, що призначається одинокій матері (батьку), встановлюється у розмірі: на дитину-інваліда віком до 6 років — 30 відсотків прожиткового мінімуму, на дитину-інваліда віком від 6 до 16 років — 50 відсотків прожиткового мінімуму.

Надбавка на догляд, що призначається в інших випадках, встановлюється у розмірі: на дитину-інваліда віком до 6 років — 30 відсотків прожиткового мінімуму, на дитину-інваліда віком від 6 до 16 років — 50 відсотків прожиткового мінімуму та за умови, що середньомісячний сукупний доход сім’ї, в якій виховується дитина-інвалід, за попередні шість місяців не перевищує прожиткового мінімуму на сім’ю.

Надбавка на догляд за дитиною-інвалідом віком до 16 років призначається одному з непрацюючих працездатних батьків, усиновителів, опікуну, піклу­вальнику, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом; одному з непрацюючих батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику з числа інвалідів I або II групи, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом.

Стаття 4. Період, на який призначається державна соціальна допомога

Державна соціальна допомога інвалідам з дитинства I і II групи, непрацюючим інвалідам з дитинства III групи призначається на весь час інвалід­ності, встановленої органами медико-соціальної експертизи.

На дітей-інвалідів державна соціальна допомога призначається на строк, зазначений у медичному висновку, який видається у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров’я України, але не більш як по місяць досягнення дитиною-інвалідом 16-річного віку.

Стаття 9. Порядок та строки призначення державної соціальної допомоги

Державна соціальна допомога інвалідам з дитинства або на дітей-інвалідів віком до 16 років призначається органами соціального захисту населення.

Заява про призначення державної соціальної допомоги розглядається органами соціального захисту населення не пізніше 10 днів після надходження заяви з усіма необхідними документами.

Державна соціальна допомога призначається з дня звернення за її призначенням.

Стаття 10. Виплата державної соціальної допомоги

Державна соціальна допомога виплачується державними підприємствами і об’єднаннями зв’язку за місцем проживання інваліда з дитинства або батьків, усиновителів, яким призначена допомога на дітей-інвалідів. Опікуну або піклувальнику державна соціаль­на допомога виплачується за місцем їх проживання.

Виплата державної соціальної допомоги провадиться щомісячно у встановлені органами соціального захисту населення строки.

Призначена державна соціальна допомога виплачується інваліду дитинства I чи II групи незалежно від одержуваного ним заробітку, стипендії, аліментів або інших доходів.

Державна соціальна допомога, яка призначена на дитину-інваліда віком до 16 років, виплачується незалежно від одержання на неї інших видів допомоги.

Стаття 13. Виплата державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам віком до 16 років, які проживають у будинках-інтернатах

Інвалідам з дитинства, які проживають у будинках-інтернатах для громадян похилого віку та інвалідів, виплачується 20 відсотків призначеного розміру державної соціальної допомоги.

Призначена державна соціальна допомога не виплачується за час перебування дитини-інваліда віком до 16 років на повному державному утриманні.

Стаття 15. Виплата допомоги на поховання

У разі смерті інваліда з дитинства або дитини-інваліда віком до 16 років членам його сім’ї або особі, яка здійснила поховання, виплачується допомога на поховання у розмірі двомісячної суми державної соціальної допомоги.

Допомога на поховання виплачується незалежно від строку звернення за її виплатою.

Закон України від 16.11 2000 р. №2109-ІІІ «Про державну соціальну допомогу інва­лідам з дитинства та дітям-інвалідам»

Стаття 1. Визначення основних термінів

У цьому законі терміни вживаються у такому значенні:

соціальні послуги — різні види послуг, що надаються особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги (далі — особи, що потребують соціальних послуг), для забезпечення їх життє­діяльності та повернення до повноцінного життя;

складні життєві обставини — обставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостій­но (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку із старіс­тю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім’ї, малозабезпеченість тощо);

Стаття 2. Основні принципи надання соціальних послуг

Надання соціальних послуг грунтується на принципах адресності індивіду­ального підходу, доступності, добровільності, гуманності, конфіденційності, відповідальності суб’єктів, що надають соціальні послуги, за дотримання етичних і правових норм.

Стаття 4. Суб’єкти, що надають соціальні послуги та порядок їх надання

1. Соціальні послуги можуть надаватися:

державними і комунальними спеціалізованими підприємствами, установами та організаціями, підпорядкованими центральним, місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування (далі — державні і комунальні суб’єкти, що надають соціальні послуги);

іншими підприємствами, установами та організаціями, створеними відпо­відно до законодавства України, які не мають на меті отримання прибутку від цієї діяльності (далі — недержавні суб’єкти, що надають соціальні послуги).

2. Соціальні послуги можуть надаватися як за плату, так і безоплатно.

3. Недержавні суб’єкти, що бажають надавати соціальні послуги, зазначені в пунктах 2–4 частини першої та в частині другій статті 3 цього Закону, для отримання права на їх надання звертаються з письмовою заявою до місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, в якій зазначаються види соціальних послуг, що будуть надаватися, та прогнозовані джерела фінансування. До заяви додаються завірені в установленому порядку копії свідоцтва про їх державну реєстрацію та зареєстрованого положення (статуту) про них.

У місячний строк після отримання зазначених документів місцеві органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування проводять обстеження недержавних суб’єктів, що бажають надавати соціальні послуги, щодо наявності у них належних умов для їх надання, а також відповідної освіти або підготовки працівників.

За результатами обстеження місцеві органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування видають недержавним суб’єктам, що бажають надавати соціальні послуги, дозвіл на їх надання, в якому зазначаються види соціальних послуг, що можуть надаватися. Такий дозвіл видається на 3 роки, якщо він видається вперше (надалі надається безстроково) і може бути анульований органом, який його видав, у разі порушення недержавним суб’єктом, що надає соціальні послуги, умов їх надання.

Порядок проведення обстеження, зразки заяви та дозволу, виходячи з виду соціальних послуг, що будуть надаватися, затверджуються відповідними спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, охорони здоров’я, освіти і науки, моло­діж­ної політики, спорту і туризму. Гранично допустимі тарифи на соціальні послуги затверджуються зазначеними органами за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань економіки.

4. Суб’єкти, що надають соціальні послуги, здійснюють це відповідно до затвердженого в установленому порядку положення (статуту) про них, де обов’язково зазначаються перелік соціальних послуг, категорії осіб, яким вони надаються, умови та порядок їх надання.

5. Суб’єкти, що надають соціальні послуги, на договірних засадах можуть залучати для виконання цієї роботи інші установи, підприємства, організації та фізичних осіб, зокрема волонтерів.

Стаття 6. Отримання соціальних послуг

1. Право на отримання соціальних послуг мають громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах та перебувають у складних життєвих обставинах.

2. Для отримання соціальних послуг особа, яка їх потребує, звертається до відповідного суб’єкта, що їх надає.

Для отримання спеціальних соціальних послуг, що надаються державними та комунальними суб’єктами, особа, яка їх потребує, має звернутися з письмовою заявою до місцевого органу виконавчої влади або до органу місцевого самоврядування

3. У разі коли особа, що потребує спеціальних соціальних послуг, за віком або станом здоров’я неспроможна самостійно прийняти рішення про необхідність їх надання, таке рішення може прийняти опікун чи піклувальник, органи опіки і піклування відповідно до законодавства.

Стаття 9. Організація, координація роботи та контроль за наданням соці­альних послуг

1. Спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, охорони здоров’я, освіти і науки, молодіжної політики, спорту і туризму, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень органі­зовують роботу з надання відповідних соціальних послуг та здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів, що надають соціальні послуги.

2. Контроль за цільовим використанням бюджетних коштів, спрямованих на фінансування соціальних послуг, здійснюється відповідними центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також спеціально уповноваженими органами з питань фінансового контролю відповідно до їх повноважень.

Проект Закону України «Про соціальні послуги»