5.2. Психологічні моделі соціалізації особистості

«Социализация личности и периодизация ее развития. Социализация личности представляет собой процесс формирования личности в определенных социальных условиях, процесс усвоения человеком социального опыта, в ходе которого человек преобразует социальный опыт в собственные ценности и ориентации, избирательно вводит в свою систему поведения те нормы и шаблоны поведения, которые приняты в обществе или группе. Нормы поведения, нормы морали, убеждения человека определяются теми нормами, которые приняты в данном обществе…

Выделяют следующие стадии социализации:

1. Первичная социализация или стадия адаптации (от рождения до подросткового периода ребенок усваивает социальный опыт некритически, адаптируется, приспосабливается, подражает).

2. Стадия индивидуализации (появляется желание выделить себя среди других, критическое отношение к общественным нормам поведения). В подростковом возрасте стадия индивидуализации, самоопределения «мир и я» характеризуется как промежуточная социализация, т.к. все еще неустойчиво в мировоззрении и характере подростка…

3. Стадия интеграции (появляется желание найти свое место в обществе, «вписаться» в общество). Интеграция проходит благополучно, если свойства человека принимаются группой, обществом…

4. Трудовая стадия социализации охватывает весь период зрелости человека, весь период его трудовой деятельности, когда человек не только усваивает социальный опыт, но и воспроизводит его за счет активного воздействия человека на среду через свою деятельность.

5. Послетрудовая стадия социализации рассматривает пожилой возраст как возраст, вносящий существенный вклад в воспроизводство социального опыта, в процесс передачи его новым поколениям.

Более детальный анализ процесса формирования личности возможен на основе выделения для каждого возраста той ведущей деятельности, которая обусловливает главные изменения в психических процессах или особенностях личности ребенка на данной стадии его развития.

Существует свой особый стиль воспитания в каждой социокультуре, он определяется тем, что ожидает общество от ребенка. На каждой стадии своего развития ребенок либо интегрируется с обществом, либо отторгается. Психосоциальная концепция развития личности разработанная известным психологом Эриксоном, показывает тесную связь психики человека и характера общества, в котором он живет. Эриксон ввел понятие «групповая идентичность», которая формируется с первых дней жизни, ребенок ориентирован на включение в определенную социальную группу, начинает понимать мир, как эта группа. Но постепенно у ребенка формируется и «эгоидентичность», чувство устойчивости и непрерывности своего «Я», несмотря на то, что идут многие процессы изменения.

Формирование эгоидентичности — длительный процесс, включает ряд стадий развития личности. Каждая стадия характеризуется задачами этого возраста, а задачи выдвигаются обществом. Но решение задач определяется уже достигнутым уровнем психомоторного развития человека и духовной атмосферой общества, в котором человек живет».

Столяренко Л.Д. Основы психологии личности. — Ростов-на-Дону, 1997. — С. 92–102.

«У психоаналітичній теорії розвитку вважається, що діти проходять через послідовність еволюційних стадій. Ці стадії виникають як потяг (що первинно перекладалось як «інстинкт») і являють собою ментальні тиски зняти фізичні потреби, такі як голод або спрага. Наявність такої потреби викликає напругу, або лібідо, яке дає нам енергію діяти, аби задовольнити потребу. Сексуальна напруга, серед інших фізичних потреб, навіть у юних дітей, є дуже важливою у створенні спонукань.

На кожній стадії важливими є конкретні поведінки, але, в міру просування через стадії ми використовуємо поведінки, асоційовані з передуючими стадіями…

Erikson (1965) розширив кількість стадій розвитку. Він робить припущення, що на кожній стадії раціональний розум має справу з кризою визрівання, що репрезентується соціальними обставинами нашого життя. Його праця, що сильно вплинула на соціальну роботу, особливо на кризове втручання, наголошує на культурних та соціальних тисках, радше ніж на внутрішніх потягах (Yelloy, 1980:12).

Пов’язаним із стадіями розвитку є уявлення щодо регресу. Це відбувається, коли люди, які прогресували на більш пізніх стадіях, відкочувалися до поведінки, що асоціюється з більш ранніми стадіями, під дією якихось наявних стресів.

…Багато соціальних та психологічних факторів допомагають захистити від шкідливих впливів втрати…

Ці більш сучасні психоаналітичні розробки зв’язують з соціологічними уявлення, особливо з ідеєю, що люди є частиною соціальних систем та відіграють соціальну роль. Робота з традиції відносин об’єктів, що була зроблена в останній час, особливо робота Kohut (1994), підкреслює, що діти розвивають сприйняття їхнього «себе», а також їхню відмінність від навколишнього світу, що оточує їх, у дуже ранньому віці…

Новітня психоаналітична теорія відійшла від уявлення про потяг як базовий вплив на поведінку. Вона більше сконцентрована на тому, як індивідууми взаємодіють з їхнім соціальним світом; вона стає більш соціальною, ніж біологічною. Brearly (1991) корисним чином підсумовує ці тривоги, нібито стосовно трьох ключових взаємовідносин: між «мною» та «суттєвими іншими», між минулим та теперішнім досвідом, а також між внутрішньою та зовнішньою реальностями. Це відбулось через вплив ego-психології. Еgo-психологія опинилася близько пов’язаною з системними моделями, особливо з теорією еколо­гічних систем та кризового втручання.

Нещодавня оцінка ролі психоаналізу в соціальній роботі показує, що у різних країнах існує ряд розробок, а також різні русла думок. Еgo-психологія, наприклад, виявила більш сильні впливи в Сполучених Штатах, ніж деінде, тоді як теорія об’єктних відносин має два потоки думок, відмінних між собою: один у Британії, який базується на роботі психоаналітиків, таких як Fairbain (1954; McCouat, 1969) та Guntrip (1968; Hazell, 1995); і також інший підхід у Сполучених Штатах (E. Goldstein, 1984). Lasan (1984) розробив лінію психоаналітичної думки, яка надала можливість деяким авторам навести зв’язки з марксизмом. Це тому, що він дає нове тлумачення безсвідомому як структури символів, на зразок мови, про яку розповідає наша свідома поведінка. Наше суспільство та культура нав’язують нам ці символи (Dowrick, 1983). Якщо це так, ми можемо сумістити ідеї з марксистського історичного матеріалізму з деякими тлумаченнями психоаналізу. Такі ідеї близько належать до постмодерністських уявлень, що роблять наголос на тому, як мова інтерпретує та структурує наш досвід у навколишньому світі. Ще одна радикальна ідеологія — фемінізм — також зробила спробу тлумачення психоаналізу як пояснення патрі­архату (тобто, домінування осіб чоловічої статі в соціальних відносинах та пригнічення жінок). Leonard (1984) у своїй спробі побудувати марксистський підхід до індивідуальної психології виглядає сумнівним щодо плідності цих спроб тлумачити психоаналіз у радикальний спосіб».

Пейн М. Сучасні теорії соціальної роботи. — К., 2000. — С. 95–101.