Різновиди сприйняття залежно від складності об’єктів, що відображаються:

• сприймання простору;

• сприймання руху;

• сприймання часу.

Сприймання простору. Щоб жити, людина повинна орієнтуватися в просторі. Сприймання простору є відобра женням простору, що об'єктивно існує, тобто відображен­ням віддалі, розміру і форми предметів, їх взаємного роз­міщення і напряму, в якому вони рухаються. Воно вклю­чає в себе (як точки відліку) оцінку положення власного тіла, врахування його переміщень у просторі та відповід­не коригування рухів, орієнтацію очей. Відображення просторових властивостей відбувається в процесі рухової діяльності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної діяльності мозку. Воно забезпечується спіль­ною діяльністю комплексу аналізаторів, взаємодію між якими контролює руховий аналізатор.

Відображення простору є можливим завдяки наявнос­ті у людини парних аналізаторів та їх функціональної асиметрії.

Сприймання часу. Воно є відображенням у свідомос­ті тривалості, швидкості та послідовності подій.

Клінічні спостереження свідчать, що сприймання ча­су є результатом процесів відображення, що відбуваються в мозку. Хоча деякі дослідники стверджували, що в моз­ку існує самостійний центр часу, практикою це не підтвер­джено. Більше того, відомо, що порушення сприймання часу спостерігається при ураженні різних відділів мозку. Зарубіжні психологи поділяють думку про таламічну ло­калізацію часових сприймань, обмежуючи її механізмами проміжного мозку. Вітчизняні вчені вважають, що орієн­тування людини в часі відбувається за допомогою корко­вих відділів мозку. Збудження і гальмування мають пев­ну тривалість, відбуваються з певною швидкістю і зміню­ються в певній послідовності. Ритмічна зміна явищ у світі, у тому числі збудження й гальмування, і є основою відліку часу. У відображенні часу беруть участь різні ана­лізатори, але найточніше розрізняють невеликі часові ін­тервали слуховий і кінестетичний аналізатори. Саме кінестетичний аналізатор І. Сеченов назвав органом сприймання просторових і часових відношень.

Сприймання тривалих часових проміжків значно за­лежить від характеру суб'єктивних переживань особис­тості. Так, час, заповнений інтенсивною цікавою діяльніс­тю, збігає ніби швидше, ніж тоді, коли людина бездіяльна. У сенсорно збіднених умовах спостерігається суб'єктивне сповільнення плину часу.

На сприймання часу впливають емоції людини: при позитивних емоціях виникає ілюзія прискореного плину часу, а при негативних — час суб'єктивно сповільнюється. Так само сприймання часу залежить від вікових особли­востей людей: у дитинстві час минає суб'єктивно повільні­ше, а в дорослої людини — швидше. Отже, «чуття часу» не є вродженим. Воно розвивається в процесі життя залежно від діяльності людини й умов, у яких вона відбувається.

Сприймання руху. Суть його виявляється у відобра­женні зміни положення предметів у просторі протягом певного часу. У цьому процесі провідна роль належить зоровому аналізатору і кінестетичним відчуттям. Показ­никами руху є швидкість, прискорення і напрям.

За зорового сприймання інформацію про рух об'єкта можна отримати у два способи: у процесі фіксованого погляду і за допомогою рухів ока. У першому випадку рух відображається за рахунок зміни положення зобра­ження об'єкта на сітківці ока, в другому — внаслідок фу­нкціонування око-рухової системи.

У сприйманні руху беруть участь і слуховий та кіне­стетичний аналізатори. Зміни в інтенсивності звучання, що відбуваються з певною швидкістю, справляють враження наближення або віддалення його джерела. В основі сприй­мання руху — умовний рефлекс на зоровий, слуховий чи кінестетичний подразник.

Отже, сприймання є складним пізнавальним процесом, який відбувається в умовах безпосереднього впливу предме­та як комплексного подразника на аналізатори і здійсню­ється за допомогою системи активних перцептивних дій.

Вищою формою пізнання людиною дійсності є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення та уяви.

Перцептивна система людини не завжди адекватно відо­бражає дійсність. Про це свідчать помилки сприймання — зорові ілюзії. Вони властиві всім людям. Так, дівчина в бі­лій сукні здається повнішою, ніж у темній. Тканина в гори­зонтальну смужку повнить фігуру, а у вертикальну — ро­бить людину вищою. Зорові ілюзії виявлено й у тварин.