Проблема істини у філософії.

Провідною у теорії пізнання є проблема істини, оскільки саме вона є метою пізнавальної діяльності. Існують різні розуміння істини, найпоширенішим серед яких є так звана кореспондентська концепція істини, згідно з якою істиною можна вважати відповідність знань та уявлень дійсності. Якщо ж така відповідність порушується, результат пізнання набуває протилежного характеру - заблудження. Оскільки істину завжди супроводжує заблудження, то істина постає не як щось застигле, незмінне, а як процес, в якому наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Але пізнання не є дзеркальним відображенням світу.

Згідно з конвенціональною концепцією істина - це те, з чим погоджується більшість людей. Однак історія доводить, що більшість людей може помилятися (у Середньовіччі майже всі вважали, що Земля - центр всесвіту). Очевидно, що не може претендувати на вирішальне слово щодо істини прагматична концепція, що визначає істину як знання, підтверджені їх практичною придатністю. Бо ж не завжди підтверджує істину і практична корисність, ефективність, як вважають представники прагматизму. Далеко не всі знання можуть мати практичне застосування, а ті уявлення, на основі яких ми маємо позитивні результати також далеко не завжди правильно пояснюють сутність явищ.

У сучасній гносеології авторитетнішою за попередні постає регулятивна концепція істини, за якою істинними є такі знання, які оптимізують наші взаємини з природою, суспільною та інтелектуальною реальністю.

Отже, істина - це багатогранний інтелектуальний процес, а не якийсь одноразовий акт осягнення об'єкта. Цей процес є діалектичним взаємозв'язком об'єктивної, абсолютної та відносної істини. Об'єктивність істини означає незалежність певного змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Більшість наших знань є відносними істинами (носять мінливий характер), але в них міститься дещо таке, що являє абсолютну цінність для пізнання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про дійсність. Відносна істина як неповне знання, будучи об'єктивною, містить в собі моменти абсолютної.

Як оцінювати отримані у наукових дослідженнях знання, на підставі чого перевіряти їх істинність? Істинність наукових знань може задаватись такими критеріями: підтвердженням фактами; підтвердженням експериментальними перевірками; узгодженістю з принципами наукової теорії; коректністю і точністю застосування термінології; логічною та концептуальною несуперечливістю.

Філософська категоризація світу. Категорії «рух» і «розвиток», «простір» і «час» у філософії.

Ввчення про категорії (грец. каіе£огіа — вислів, вираз) належить до сфери онтології

Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ): загальні форми мислення.

Де? (простір), коли? (час), чому? (причина), який? (якість), скільки? (кількість) — ці питання адресують кожному новому предмету, це «схеми», «моделі» мислення, яки­ми людина керується при пізнанні будь-якого предмета. Практикою, наукою в тому числі і філософією доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємозв'язані.

Матерія - філософська категорія на позначення об’єктивно реального буття світу в часі, просторі й русі, яке детерміноване (причинно зумовлене) і безпосередньо чи опосередковано може бути пізнане людиною. Матерія має різноманітну будову – від космічних галактик до елементарних частин, яких зараз нараховується понад 30. Усі елементарні частини, незалежно від їхньої природи, мають хвильові властивості. І навпаки, будь-яке безперервне поле є одночасно величезною кількістю частин. Така суперечність у побудові матерії виявляється в тому, що вона існує у двох формах – речовини і поля. Матерія має такі властивості: 1)об’єктивної реальності; 2) збереження; 3) невичерпності; 4) руху; 5) просторово-часової визначеності; 6)відображення. Виділяють живу та неживу матерію. Матерія існує завдяки саморухові та саморозвитку.

Рух – це будь-яка зміна явища чи предмета, це зміна взагалі. Рух – абсолютний, невід’ємний атрибут усього сутнього. Універсальною властивістю Всесвіту є розвиток. За діалектичним розумінням, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, пізнання ж форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками. Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самопізнання. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність – формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частина світу має власні просторово-часові характеристики.