6. Соціологічні погляди л. Петражицького.

Здійснюючи дослідження у галузі цивільного права під кутом зору відродження природного права, Петражицький ратував за створення нової науки у правознавстві, яка вивчає психічні особливості правового регулювання людської поведінки. Він намагався звести при родни чо-правове вчення (або вчення про бажане право) до особливої науки у вигляді політики права, ґрунтованої на психологічному вивченні права, тобто на психологічному дослідженні чинників та процесів мотивації людської поведінки та розвитку людського характеру. Петражицький вважав, що побудова наукової політики права (законодавчої політики) як самостійної наукової дисципліни, що слугує прогресу та вдосконаленню існуючого правопорядку, має спиратися на методологічні розробки природничо-правових проблем.

Соціологію він розумів як науку про людську участь у суспільному житті, що спирається на вивчення суб'єктивної психології мотивів людської поведінки, а її центральною категорією вважав "соціальну поведінку", її мотиви. Це поняття він прирівнював до психологічного поняття "емоції", що відбиває найзмістовніший причинний компонент соціальної поведінки. Будучи прихильником психологічної інтерпретації некантіанства, Л. Петражицький визнавав, що в традиційному квантовому розподілі психологічного життя на почуття, як пасивний елемент, і волю, як активний елемент, упущений проміжний, передавальний елемент — емоції, що є справжнім двигуном поведінки людини. При цьому мова в нього йде не тільки про індивідуальну, але і про групову, "народну" психіку, посередником між якою і конкретною поведінкою індивіду виступають "норми-закони". Особливо великий внесок зробив Л. Петражицький у наукову розробку соціології права. Право для нього — явище свідомості, результат емоцій. Але якщо мораль, за Петражицьким, викликає почуття підпорядкування, то право як юридичне переживання — почуття притягання вимоги, правомочності в нерозривному зв'язку з почуттям обов'язку. Л. Петражицький виходив із пріоритету права над мораллю.

У праці "Вступ до вивчення права та моральнісності. Основи емоційної психології" Петражицький писав, що існуючу систему юридичних наук, націлену на історичне та практично-догматичне вивчення діючого позитивного права, бажано й навіть необхідно доповнити побудовою науки політики права, яка має замінити попередню філософію природного права.

Вимога відродження природного права не означає, за його словами, визнання тих засновків, з яких виходили представники класичної школи природного права. За тих часів не існувало політики права як науки, тобто не було дисципліни, яка, базуючись на наукових принципах, будувала б систему науково обґрунтованих політико-правових положень. Створення такої науки — справа майбутнього, а найпершою умовою для успішного руху до цього майбутнього є з'ясування природи засновків та методу політико-правового мислення. Таке з'ясування має розпочинатися з критичного самоаналізу, який виявляє, що право — це не тільки формальна система законів, а Й психічний чинник суспільного життя.

Дія права як психічного чинника полягає, по-перше, у збудженні або придушенні мотивів до різних дій та недіяння (мотиваційна або імпульсивна дія права), по-друге, у зміцненні та розвиткові одних нахилів та рис характеру, у послабленні та викорінюванні інших, тобто вона полягає у вихованні соціальної психіки відповідно до форми та змісту чинних правових норм (педагогічна дія права).

Згідно з цим завдання політики права полягає: (1) у раціональному вивченні індивідуальної та масової поведінки за допомогою врахування відповідної правової мотивації; (2) у вдосконаленні людської психіки, в очищенні її від злісних антисоціальних нахилів, у зміцненні нахилів протилежного типу.

Таким чином, політика права — це психологічна наука, теоретичним базисом якої є психологічне знання чинників та процесів мотивації людської поведінки та розвитку людського характеру, а також спеціальне вчення про природу та причинні властивості права (зокрема, вчення про правову мотивацію та вчення про правову педагогіку).

Можна заперечувати багато які положення соціально-психологічної теорії права Петражицького, але не можна ігнорувати ті загальновідомі факти, на яких він загострив увагу юристів. Йдеться про мотиваційні дії правових норм. Питанням про право як мотив людських дій займалися переважно криміналісти, які розв'язували його однобічно, з різким ухилом у кримінальний бік, оскільки мали справу переважно зі злочинцями. Теорія Петражицького вперше надала можливість повніше з'ясувати мотиваційну властивість права.

Соціально-психологічні ідеї Петражицького значною мірою вплинули на філософсько-правову, соціально-психологічну та соціологічну думку Росії, Польщі, Західної Європи та США. Зокрема, відомий німецький теоретик права неокантіанської орієнтації Р. Штам-мер (1856—1938) у своїй праці "Господарство та право з точки зору матеріалістичного розуміння історії" (1896) популяризував ідеї Петражицького.

Суспільно-політичні ідеали Петражицького були близькі до етичного соціалізму, що получили поширення в Росії на межі XIX-XX ст.ст. Для сучасної епохи, відзначав він, характерні процеси “соціалізації виробництва”, заміни “деспотичного режиму системою державного й общинного самоврядування”. У майбутньому право зживе себе і поступиться місцем нормам морального поводження. “Узагалі право існує через невихованість, дефектності людської психіки, і його завдання полягає в тім, щоб зробити себе зайвим і бути скасованим”.

Вчення Петражицького користувалося великою популярністю серед прихильників партії кадетів. Під впливом його ідей відбувалося формування поглядів багатьох представників немарксистського соціалізму в Росії того часу (Г.Д. Гурвич, П.А. Сорокін і ін.).

Зближенню психологічної концепції права з марксизмом сприяв М.А.Рейснер, один з перших радянських правознавців. Сприйняття марксистами вчення Петражицького про виховну роль права полегшувалося тим, що в документах російської соціал-демократії й у Конституції РСФСР 1918 р. соціалізм визначався як бездержавний лад (із утвердженням сталінізму і теорії радянської соціалістичної держави послідовники Рейснера були піддані ідеологічному шельмуванню за пропаганду надкласової етики).

Правова доктрина Петражицького привернула увагу соціологів до проблем нормативної природи і структури правосвідомості, стимулювала дослідження в області юридичної психології.

Учень Петражицького П.А.Сорокін об’єднав його концепцию із соціологією, розвивши її в такий спосіб у комунікативному напрямку, визнавши об'єктивні прояви права, його соціальне буття.

6. Соціальна обумовленість права у теорії Ж.Гурвича.

Основу соціології права Ж. Гурвича складає вчення про соціальне право. Під ним розумілося право, створене різними громадськими утвореннями. Ідеал соціального права Ж. Гурвич бачив у трудовому і міжнародному праві, які представляють собою взірець правового регулювання, заснованого на співпраці, довірі, інтеграції.

Реальність права як особливого явища соціальної дійсності виражається в безпосередньому юридичному досвіді і нормативних фактах. Безпосередній юридичний досвід відрізняється від морального досвіду та інших форм інтегрального досвіду, оскільки:

1) безпосередній юридичний досвід завжди є колективним в силу самої структури права, орієнтованого на регулювання відносин між людьми та іншими суб'єктами. Цей досвід може виникати як в процесі проведення раціональних, усвідомлених дій, так і інтуїтивним шляхом, спонтанно;

2) що виникають з юридичного досвіду нормативні регулятори носять атрибутивно-імперативний (представницько-зобов'язуючий) характер. Ознака двостороннього зв'язку між суб'єктами правовідносин, в якому одна сторона зобов'язана вчинити певні дії на користь іншої сторони, а управнена сторона має право вимагати виконання цього обов'язку, Ж. Гурвич вважав для права принципово важливим і необхідним.

Нормативні факти розуміються як результат прояву юридичного досвіду у вигляді нормативних правил поведінки, що встановлюються відповідними колективними, утвореннями у зв'язку з рішенням конкретної ситуації.

Нормативні факти, за Ж. Гурвич, це все соціальні спільноти, в тому числі і міжнародні спільноти і навіть класи, які беруть участь у нормативному регулюванні суспільних відносин шляхом встановлення звичаїв, прийняття прецедентів, декларацій, здійснення актів вільного відшукання права.

Право Ж. Гурвич визначав як засіб реалізації в певному соціальному освіту (громадському союзі) ідеї справедливості, тобто упорядкування, узгодження підходу до суперечливих нормативно-соціальних цінностей, визнаних цією освітою шляхом багатостороннього імперативно-атрибутивного регулювання, заснованого на міцного зв'язку між правом вимоги і обов'язком.

Ж. Гурвич виділяє чотири основні напрями соціально-правових досліджень:

1) проблеми макросоціологіі права, під якою розуміється вивчення різних видів «соціабельності» - громадських взаємозв'язків людей у їх юридичному виразі;

2) юридико-соціологічні проблеми соціальних груп і класів;

3) проблеми юридичної типології, покликаної охопити суспільство в цілому;

4) проблеми генетичної соціології права, що ставить питання про закономірності і тенденції розвитку права і чинниках, що обумовлюють його розквіт чи, навпаки, занепад.

9. Соціологічна юриспруденція Р.Паунда.

Р.Паунд – одна з ключових фігур американської соціологічної юриспруденції. Його прийняття соціологічної парадигми було обумовлене розчаруванням в традиційних методах правових досліджень. Він розпочинав свої теоретичні пошуки на основі методології аналітичної юриспруденції, яку згодом він поєднував з історико – порівняльним методом, все частіше намагаючись досягти соціально – філософських узагальнень. Під впливом Е.Росса та А.Смолла, він прийняв соціологічний підхід, що став основою його методології. Як і його попередники (перше за все Е.Росс), він розглядав право як фазу (елемент) соціального контролю, що має досліджуватись у взаємодії з загальним соціальним контекстом його буття. Р.Паунд поділяв погляди Л.Уорда на взаємозалежність соціальних наук і стверджував, що кризові явища в теоретичному правознавстві, що визначились напередодні першої світової війни, в значній мірі обумовлені методологічними бар’єрами, що відділили юриспруденцію від інших соціальних наук. Він неодноразово заявляв, що юристи зробили у соціологів так багато концептуальних запозичень, як ні у кого іншого. При всій широті поглядів та глибині теоретичних узагальнень Паунд надихався, перш за все, практичними потребами. Він вважав, що саме поєднання юриспруденції, як “соціальної інженерії” з соціологією буде сприяти кращому досягненню соціальних цілей права.

Р.Паунд мав глибоку віру в можливість раціонального правового порядку, що базувалась на його вірності позитивістській методологічній традиції в розумінні співвідношення раціонального та емпіричного.

Одним з вузлових елементів його теоретичних досліджень був аналіз ролі “правил, принципів, концепцій та стандартів в бутті права. Правила – це визначення, що зводять певні визначенні наслідки до фактів, що їх спричиняють. Паунд правила пов’язував з примітивним правом, вважаючи їх найбільш раннім типом правових понять. Принципи – це вихідні моменти юридичного доказування, що присутні як в судочинстві, так і в законотворчості. Саме завдяки принципам юристи мають змогу диференцьовано розглядати справи. Концепції – утворюються певними юридичними категоріями (наприклад, власність, шкода і т.п.) і являють собою “авторитетні категорії, згідно з якими до окремих типів справ застосовуються певні правила та принципи. Паунд зазначав, що повсякденне соціальне буття стає об’єктом правового регулювання саме завдяки тому, що норми (правила) базуються на принципах та концепціях.

Ключовим в його аналізі права, як основи соціального контролю, було поняття “стандарти”, яким він визначав “міру визначеної правом поведінки”. Саме стандарт дозволяє застосувати право і як внутрішній механізм оцінки та мотивації особистості і як інструмент соціального контролю. Паунд зазначав, що на формування правового стандарту не мають впливу такі критерії як справедливість та розумність, оскільки вони є “джерелом труднощів”. Стандарти спрямовані на те, щоб підтримувати вже існуючі “пануючі ідеали”, що уособлюють “ідеальні відносини людей” і тому – справедливі.

Аналіз юридичніх понять, норм, принципів базується на принципі соціологічного релятивізму, тобто вони виводяться з типологічних особливостей суспільства та культури.

Генетичні аспекти в аналізі права доповнюються дослідженням структурних характеристик соціального буття права.

Найважливішими зрізами соціальної реальності права Паунд вважає: а) юридичний процес, що будується як адміністративна діяльність; б) право; в) правова система; г) ідеальні (цінностні) основи правового буття. В свою чергу, власне право, як основу соціальної реальності права, Паунд поділяє на: а) норми (“жорстке, застигле право”); б) принципи, поняття, стандарти (“гнучке право”); в) дискретне право на основі правової інтуіції.

Така концепція права має суто соціологічній характер, оскільки за основу береться соціальне буття права і його реальність не радикується до абстрактних моделей поведінки (як в традиційній юриспруденції), утверджується необхідність вивчати право як цінність, не обмежуючись “символами”, а знаходити те, що вони символізують.

Разом з тим Паунд ототожнює соціологію права з юриспруденцією, юридичним мистецтвом чи технікою, створюючи соціологічно орієнтовану юриспруденцію, або “соціологічну юриспруденцію”.