3.4. Місцеві позики в Україні

Місцеві позики є нетрадиційним джерелом залучення фін. ресурсів у місцеві бюджети для зміцнення фін. самостійності М/С та є прогресивним механізмом інвестиційної та грошово-кредитної політики.

Завдяки ньому держ. органи можуть впливати на регіональну політику шляхом мобілізації заощаджень та накопичень у суб’єктів господарювання, головною метою яких є реалізація соціально-інвестиційних програм на місцевому рівні.

Місцеві позики – це форма мобілізації фін. ресурсів для потреб місцевих органів влади, що розміщується на ринку позичкового капіталу.

Ринок місцевих позик в Україні є слаборозвинутим. Вони поки що не набули належного поширення, характерного для країн із ринковою ек., через неврегульованість правових і організаційних процедур щодо їх розміщення та обігу, нерозвиненість фондового ринку і його інфраструктури, відсутність вільних коштів у підприємницьких структур і населення, недовіру до держ. ЦП тощо.

Однак, головним фактором, що перешкоджає поширенню муніципальних позик – це відсутність реальної і мобільної щодо конвертації у грошові засоби застави для муніципальних ЦП, а також невизначеність механізмів повернення вкладених населенням коштів у випадках фін. неспроможності органів, що випустили ці позики.

Розвиток ринку місцевих позик в Україні відбувався під впливом формування правової бази, яка його регулювала.

Активне формування нормативно-правової бази розпочалося у 1998р. Однак, базові документи прийняли після 2000р.

Перші місцеві позики в Україні були здійснені в 1995р., коли столична влада розмістила облігації на суму 2,3 млн. грн. На залучені кошти було збудовано житло для мешканців м. Києва.

Більш вдалими були випуски облігацій за періоду з 1995 по 1998 рр. у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі та інших великих містах.

Непоганий почин щодо випуску муніципальних облігацій було дискредитовано діями Одеської міської ради. Так, здійснивши випуск облігацій в 1997р. на термін 1 рік під 40% річних, емітент на момент погашення облігацій заявив про свою неплатоспроможність. Це призвело до міжнародного скандалу, оскільки більшу частину облігацій було придбано іноземними інвесторами. В результаті муніципалітет оголосив себе банкрутом і був вимушений гасити зобов’язання за рахунок продажу комунального майна міста.

Повноваження щодо реєстрації випуску облігацій внутр. місцевих позик ДКЦПФР були надані указом Президента Укр. від 18.06.97 «Про впорядкування внутр. та зовн. запозичень, що провадяться органами М/С».

До цього рішення комісії від 13.10.97 було затверджено положення «Про порядок випуску та обігу облігацій місцевої позики та інформацію про їх випуск».

До набуття чинності зазначеного Указу випуски облігацій не підлягали реєстрації у Комісії.

Протягом останніх років прийнято ряд законодавчих актів, що регламентують здійснення запозичень до місцевих бюджетів:

1) у 2001р. прийнято БК, що закріпив право місцевих рад приймати рішення про здійснення запозичень;

2) у 2010р. новий БК визначив основні аспекти здійснення місцевих позик в Україні.

Згідно останнього, запозичення можуть здійснюватися до Бюджету розвитку спец. фонду місцевих бюджетів і спрямовуються лише на інвестиційні цілі, підлягають обов’язковому поверненню.

Порядок здійснення запозичень до місцевих бюджетів встановлюється КМУ.

Відсутність законодавчого права КМУ не дозволяла муніципалітетам здійснювати права виходу на ринки зовн. та внутр. позик.

Завдяки прийнятій постанові КМУ органи місцевої влади можуть цивілізовано вирішувати проблеми запозичень і вимагати гроші у підприємців.

Позитивним кроком дозволу є створення додаткових сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема, для підприємницьких структур – створення можливості заробити, оскільки для проведення запозичень необхідні:

1) лід-менеджер – банк, що організовує видачу кредиту або проводить підготовчу роботу з метою випуску облігацій;

2) юр. радник – забезпечує становище позичальника, захист від виникнення юр. неузгодженостей та помилок;

3) рейтингова компанія (агенція) – надає позичальникові висновок про його кредитоспроможність, що може істотно вплинути на кінцеву вартість запозичення;

4) кредитори.

Характеризуючи порядок здійснення місцевих запозичень слід вважати на те, що вони можуть здійснюватися у формі:

1) випуску облігацій внутр. місцевих позик;

2) укладання угод про отримання позик, кредитів, кредитних ліній у фін-кредит установах.

Рішення відповідних міських рад про здійснення запозичення має містити відомості про:

1) істотні умови запозичення;

2) форму здійснення запозичення;

3) мету запозичення.

Зміни до рішення можуть вноситися за письмовою згодою кредитора.

Передбачається гласний характер здійснення діяльності у сфері місцевих запозичень. Інформацію про них міські ради подають до Мінфіну щоквартально до 15 числа місяця, що настає за звітним кварталом.

Залучення приватних коштів відбувається на принципах ек. ефективності, а не на принципах соц. доцільності.

Водночас БКУ містить ряд обмежень на здійснення таких запозичень. Так, згідно ст. 16 БКУ виключно ВР АРК та міські ради мають право здійснювати внутр. запозичення. Зовн. запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад 800 тис. мешканців.

За офіційними даними Держ. стат-ки на час ухвалення такого рішення на Україні лише 6 міст мають відповідну к-сть населення: Київ, Харків, Львів (714), Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя.

Бюдж. законо-во також чітко встановлює принцип персональної відповідальності за зобов’язаннями і закріплює, що держава не несе відповідальності за цим видом зобов’язань.

Місцеві запозичення мають свої переваги, тому що вони є додатковим джерелом фін. ресурсів, дають можливість забезпечення відповідно до часу сплати і отримання сусп. послуг, а також сприяють ощадливішому ставленню органів влади до коштів місцевих бюджетів.