Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. До н. Е. - V ст. Н.Е.)

План

1. Економіка та економічна думка Давньої Індії та Давнього Китаю.

2. Економіка й економічна думка Стародавньої Греції.

3. Економіка й економічна думка Стародавнього Риму.

1. Економіка та економічна думка Давньої Індії та Давнього Китаю

Уже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі - бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II-І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки долини Інду та Гангу. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла - ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї - золотом, Пенджаб - кіньми, південь - дорогоцінними каменями, схід - слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.

Досить ґрунтовні знання щодо економічної реальності в Індії цього періоду нам дає «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), економічний трактат, який приписують одному з радників царя Чандрагупти І Каутильї. Пам’ятка являє собою звід правил, більшість з яких є зверненням до царя. Так, у трактаті порушується питання щодо економічної ролі держави, активізації її втручання у господарське життя, зміцнення державного апарату. Серед функцій держави згадуються: колонізація нових земель та створення нових поселень, переселення надлишкового населення, будівництво колодязів та іригаційних споруд, всіляке заохочення землеробства, скотарства та садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного землеволодіння. Цареві радилося надавати землю в користування, якщо землероби зобов’язувалися сумлінно платити податки (1/6 від доходів).

Стосовно іригаційних споруд у трактаті зазначалося, що їх можна передавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. Низка статей стосується ремісників, зокрема наголошується на необхідності професіоналізму.Копальні, де видобувалася сировина для ремісничих виробів, також пропонувалося передавати в оренду окремим особам.

Як головна мета економічної політики держави вказувалося поповнення царської скарбниці через безліч натуральних та грошових податків. Вони розглядались як природна плата цареві за охорону країни від внутрішніх та зовнішніх небезпек. Важливим джерелом доходів було господарство царських маєтків, продукція яких не лише задовольняла потреби царського двору, але й ішла на продаж.

У трактаті також приділено увагу основним напрямам державних видатків. Важливими статтями видатків були громадські роботи, а також витрати на богослужіння, гареми та царську кухню.

Китай був заселений ще в камінному віці. Наприкінці ІІ тис. до н. е. основним заняттям населення було землеробство. Штучного зрошення не було.

У УІІІ-ІІІ ст. до н. е. в країні було більше 100 самостійних держав. В основі господарської системи лежали певні принципи, які були спільними для всіх. Так, соціальна структура базувалася на традиційній клановій системі, в основі якої були сімейно-родові колективи зі спільним предком по батьківській лінії. Кілька великих патріархальних сімей, що входили у клан, мали спільне майно - храм, землю, угіддя, господарські будівлі тощо, які не підлягали розподілу, спільно вели господарство.

Соціальна нерівність проявлялась у системі спадкових рангів, які остаточно склалися ще в Х-ІХ ст. до н. е. Точна кількість таких рангів є невідомою, але зазвичай історики називають п’ ять. Представники кожного з рангів перебували у васальній залежності за ієрархією, що підкреслювалось істотними відмінностями в матеріальному забезпеченні, озброєнні, навіть в умовах поховання.

Рабство також мало місце, але раби перебували поза межами рангової системи. Рабами ставали військовополонені, а також злочинці, при цьому на рабів обертали не лише самого правопорушника, а й членів його родини. Їх праця використовувалась у маєтках вельмож, разом із працею інших залежних людей. При цьому до примусової праці залучали не окремих осіб, а цілі клани, від кількох десятків до кількох тисяч родин одночасно, використовуючи їх у землеробстві, ремеслі, будівництві тощо.

У середині І тис. до н. е. в господарській системі Китаю відбуваються значні зміни, пов’язані із широким застосуванням залізних знарядь праці. Завдяки їм було залучено до обробітку значні земельні масиви, проведено осушувальні роботи в долині ріки Хуанхе, розпочато значні іригаційні роботи (деякі іригаційні споруди того часу служать досі). Істотно зростають обсяги виробництва сіль­ ськогосподарської продукції, росте кількість населення.

Відбуваються зміни й в умовах землекористування. У деяких царствах припиняються традиційні перерозподіли общинної землі, яка ставала спадковою умовною власністю. Починаючи з VI ст. до н. е. запроваджується поземельний податок, який іноді досягав 2/3 врожаю. Усе це зумовлювало поглиблення соціального розшарування, зубожіння частини селян, а також відплив частини населення в інші сфери, насамперед у торгівлю. Але община як суспільний інститут встояла й змогла захистити свої автономні права, зокрема самоврядування. Общинні органи самоврядування могли чинити суд, вести міжнародні переговори, втручатись у боротьбу за царський трон.

Постійні війни, що точилися між окремими регіонами, нескінченна боротьба за владу супроводжувалися гострою полемікою щодо шляхів розвитку суспільства й держави. Китайські мудреці ставили на передній план моральні принципи розвитку суспільства й держави, які істотно позначилися на формуванні менталітету китайського народу та напрямах розвитку політичної та суспільно-економічної системи країни. Ця теза знаходить підтвердження в працях Конфуція (551-479 рр. до н. е.). Будучи засновником вчення про етику, Конфуцій висунув таку концепцію: удосконалення окремої людини веде до вдосконалення суспільства, що своєю чергою веде до вдосконалення держави. Удосконалення ж суспільства й держави досягається через дотримання етичних та ритуальних церемоніальних норм і визнання мудрості попередніх поколінь.

Ці ідеї були спрямовані на посилення держави; дбаючи про її благо, Конфуцій закликав скоротити розміри податків, налагодити облік та контроль землеробських робіт, залучити трудове населення до виконання своїх обов’язків. Він вважав, що освічений правитель, будучи «батьком народу», є здатним реально вплинути на рівномірний розподіл багатства суспільства; що в народу буде добробут тоді, коли господарювання буде вмілим.

Значний вплив на розвиток економічної думки та господарської практики Стародавнього Китаю справила школа легістів, виникнення якої пов'язане з боротьбою з конфуціанством. Легісти відводили велику роль: 1) законам в управлінні державою та були прихильниками політичної централізації; 2) ідеї державного регулювання товарних цін на продукцію сільського господарства через збільшення пропозиції на ринку продовольства за державними цінами; 3) залученню до примусової праці нероб; 4) введенню єдиного земельного податку; 5) забороні спекуляції зерном; 6) впровадженню державної монополії на виробництво і торгівлю залізом і сіллю; 7) критиці твердження конфуціанства про пріоритетність морально-етичних норм.

З критикою конфуціанства виступав Мо-цзи та його прихильники моїсти, які проповідували природну рівність людей.

Паралельно з конфуціанством розвивався даосизм - напрям теоретичних узагальнень старокитайських мислителів, який вплинув на еволюцію господарської практики Стародавнього Китаю.

Найважливішими положеннями даосизму є:

- природність, невтручання в економічні явища та процеси;

- помірність та відмова від багатства і боротьби.

Певні зрушення в економічному житті Китаю спостерігаються у V- ІІІ ст. до н. е. У цей період зростає роль міст, соціальна диференціація населення, посилюється роль торговельно-ремісничих верств, з’являються гроші. Застосування металевих, особливо залізних, знарядь праці істотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний поділ праці, веде до індивідуалізації ремісничого виробництва. Зростає спеціалізація та професіоналізм ремісників. Як правило, вони вже відмовляються від реалізації власної продукції, а передають її професіоналам-торговцям.

У ІІІ ст. до н. е. відбувається об’єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише політичне об’єднання. Перший імператор Цинь Шихуанді провів низку реформ. Адміністративна реформа дала імператору можливість стати повновладним володарем країни. Відповідно до неї всю імперію було поділено на 36 округів на чолі з губернаторами, які своєю чергою поділялися на повіти з пові­ товим начальством, а вони - на волості, кожна з яких складалася з десятків сільських громад. Усіма цими адміністративно-територіальними одиницями керували спеціальні чиновники, яким надавались адміністративні, фіскальні, судові та поліцейські повноваження. Чиновники контролювали один одного, забезпечуючи вертикальне підпорядкування керівників адміністративних одиниць, а тим самим і повновладдя імператора. Соціальною реформою стало запровадження «Табеля про ранги», за яким перші сім рангів могли мати простолюдини, а починаючи з восьмого рангу їх надавали чиновникам за службу. Найвищими були 19-20 ранги, їх представникам надавалося право на «кормління» (забезпечення власних потреб) за рахунок відповідних територій та їх населення. Спадкові ранги, що існували до цього часу, були ліквідовані (імператор не зробив винятку навіть для власних синів і братів), їх заступили титули знатності, які імператор надавав за заслуги перед державою.

Імператор провів уніфікацію мір і ваги, запровадив єдину монетну систему, що суттєво зміцнило економічні зв’язки всередині країни.

За земельною реформою селяни отримали від держави у користування земельні наділи, за що мали платити податки. При цьому існуюча доти форма оподаткування «з урожаю» була замінена на поземельну. Цинь Шихуан звелів скласти земельний кадастр, для чого зобов’язав підданих повідомити, скільки в кого є орної землі.

Реформатор не заборонив особисту власність, але їй відводилась умовна роль. Він проголосив себе верховним власником і розподілювачем води для зрошування, зосередив у своїх руках виробництво та збут солі, ціни на такий важливий товар, як зерно також контролювалися державою. Це дало змогу імператорові зосередити у своїх руках величезну владу. Почали створюватися державні ремісничі майстерні, зводитися Велика Китайська стіна (для захисту від кочівників), закладалися шляхи, що з’єднували провінції імперії з центром. Щоправда, зовнішньоекономічні зв’ язки були практично відсутніми.

Напевно, можна вважати, що ідеї реформ Цинь Шихуанді в основі мали погляди авторів колективного трактату «Гуань-цзи» (IV-III ст. до н. е.), які як головне завдання, подібно до Конфуція, висували проблему, «як зробити державу багатою, а народ задоволеним» через рівномірний розподіл багатства, не допускаючи збагачення торговців та лихварів. Вони також виступали за непо­ рушність станового поділу суспільства, стверджуючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих станів країна не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі були шановані», адже тоді не було б кому працювати.

Уважаючи натурально-господарські відносини найбільш придатними для забезпечення зазначених завдань, вони визначали цілу низку заходів. Серед них найбільш важливі були спрямовані на стабілізацію натурально-господарських відносин, зокрема регулювання державою цін на хліб, а також створення державних запасів хліба, реформування податкової системи (заміну прямих податків на залізо та сіль непрямими) та ін. Цікаво, що в трактаті поряд із золотом та перлами багатством автори вважають й інші матеріальні цінності.

На межі І тис. до н. е. та І тис. н. е. у Китаї склався менталітет самодостатності в розвитку, самобутності та опори на власні сили, що аж ніяк не сприяло розвиткові зовнішньоекономічних зв’язків. Разом з тим завдяки проведенню достатньо ефективних економічних реформ до кінця тисячоліття був нагромаджений досить вагомий потенціал економічного розвитку. Це стосується передусім реформ імператора У Ді (140-87 рр. до н. е.), який в китайській історіографії вважається одним із творців могутньої Китайської держави. Господарська система, що базувалася на умовній земельній власності представників верхівки-ванів, у результаті цих реформ дещо трансформується в бік посилення ролі імператора. Надзвичайно важливим діянням У Ді було прокладання шляху, який зв’язав Китай із Середньою, а також Передньою Азією. Згодом він дістав назву Великого Шовкового шляху, яким китайці постачали на Захід шовк, залізо, нікель, дорогоцінні метали, ремісничі вироби й ввозили до себе коней, вовняні вироби, скло, істотно розширивши економічні зв’ язки зі світом.

На початку першого тисячоліття Китай вступає в затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги кочівників погіршували становище. Але була збережена життєвість китайської цивілізації та державність, продовжувала свій розвиток економіка. Регулярно рухалися каравани по Великому Шовковому шляху. Були досягнуті певні успіхи у математиці, винайдено папір. Однак війни та внутрішній безлад, що мали місце у ІІІ-IV ст., підірвали господарство, різко скоротилася чисельність населення. Негативні тенденції було подолано лише у VI ст.