28. Наука як форма духовного виробництва, за м. Вебером.

На початку XX ст. наука стала не тільки формою духовного життя, але і формою духовного виробництва. Осмислюючи роль науки у духовному житті людини, німецький соціолог М. Вебер (1864 - 1920) написав роботу «Наука як покликання і професія», в якій зазначив основні положення відношення вченого до своєї наукової діяльності, до певних аспектів соціального життя, вирішення світоглядних проблем тощо.

Погляди М. Вебера можна вважати своєрідним продовженням і розвитком позиції І.-Г. Фіхте з тою лише різницею, що у М. Вебера зникає моралізаторський пафос у характеристиці діяльності вченого. Проте залишається основне - розуміння науки не тільки як роду професійної діяльності, але і як «покликання». Мабуть, причини такого розуміння слід шукати в самій німецькій культурі, мові, історії, бо німецьке слово «Ьега:Т» несе в собі значення, як професії, так і покликання. Ця двозначність виростає із протестантського розуміння професійної діяльності як покликання і призводить для суттєвих для західної культури наслідків. Доречи, самому М. Веберу, якого часто називають «буржуазним Марксом», належить дослідження «Протестантська етика і дух капіталізму», в якому він доводить існування взаємозв'язку між етикою різних протестантських церков і духом капіталістичної економіки, в якій одне з центральних місць належить гарному і сумлінному виконанню працівником своїх обов'язків. Загальна раціоналізація життя, яка стала можливою завдяки релігійній Реформації, стимулювала розвиток господарської мотивації і утвердженню віри в науковий прогрес, що було безумовно корисним для становлення і розвитку капіталістичної економіки.

В роботі «Наука як покликання і професія» М. Вебер також, як і І.-Г. Фіхте, підкреслює величезну виховний потенціал науки, робиться спроба сформулювати як би світоглядне кредо діяльності вченого.

За М. Вебером, «окремий індивід може створити в галузі науки щось завершене тільки за умови строгої спеціалізації» [6, с. 708]. Тобто знов підкреслюється кальвіністський аспект «меж покликання». Причому М. Вебер йде навіть дальше, ніж І.-Г. Фіхте, який все ж таки казав про необхідність розвивати суспільні таланти, і каже: «Хто не спроможний одного разу одягнути собі, так би мовити, шори на очі і перейнятися думкою, що вся його доля залежить від того, чи вірно зробив він припущення в цьому місці рукопису, той хай не торкається науки» [6, с. 708]. Так, продовжує М. Вебер, дилетанти також роблять геніальні здогадки, але їм не вистачає надійного методу, добротності і навіть певної сумлінності. Геніальна здогадка не відміняє праці, але і праця не відміняє здогадки. Фантазія, безумовно, потрібна комерсанту і промисловцю, але у галузі науки вона підпорядкована загальній логіці раціонального пошуку.

Продовжуючи характеристику науки як покликання, М. Вебер зазначає: «Особистістю у науковій сфері є тільки той, хто служить одній справі. І це стосується не тільки галузі науки. Ми не знаємо жодного великого митця, який робив би щось інше, крім того, як слугував одній справі і тільки їй» [6, с. 711].

Іншими словами, коли людина стає на певну гілку загального розвитку, про яку казав І.-Г. Фіхте, вона автоматично відсікає від себе інші гілки. Але, на відміну від мистецтва, де значні твори не застарівають, усі наукові досягнення застарівають через 10, 20 або 40 років.

Більше того, наука не дасть відповіді про сенс життя або світу, але у епоху виникнення природничих наук, від них очікували значно більшого. Ньютонівська інтуїція, що через пізнання закономірностей світу, можна побачити мудрість Божу, що являє себе у Творінні, була домінуючою на початку епохи Нового часу. Один із представників цього періоду заявляв: «Я доведу вам існування Божого провидіння, анатомуючи вошу».

Окремі науки не відповідають на питання про кінцевий сенс життя і світу. Вони переслідують більш вузьку задачу, даючи відповідь на більш вузьке питання - «що ми повинні робити, якщо бажаємо технічно оволодіти життям» [6, с. 720]. Наприклад, медицина є практичною і високорозвиненою галуззю знання, головною передумовою якої є необхідність збереження життя, як такого, і зменшення страждань. В її межах не розглядається питання, чи варто продовжувати життя, яке втратило цінність або сенс. Це вже питання етики і юриспруденції. Естетика, як філософія моралі, досліджує закономірності прекрасного, маючи перед собою факт існування творів мистецтва. При цьому вона не ставить питання, чи не є мистецтво, наприклад, злом в основі своїй, яке перешкоджає досягненню справжнього братерства і солідарності між людьми, вона не ставить питання, чи повинні взагалі існувати твори мистецтва. Також і юриспруденція має перед собою факт існування певних законів, але вона не ставить питання про необхідність їхнього існування.

Можна підсумувати, що розвиток окремих наук не відміняє необхідності філософії, у якій ставиться питання про сутність знання і світу, як таких. Більше того, як було показано у попередніх розділах, розвиток наукового знання неминуче включає в себе певні філософські передумови. Фізика ніколи не відмінить метафізику, хоча деякі мислителі, про яких йшла мова у попередніх розділах, думали інакше.

По суті, М. Вебер намагається чітко розмежувати науку від інших форм духовного виробництва, зокрема, від релігії і політики. Він пише: «Політиці не місце в аудиторії, студенти не повинні займатися політикою... політикою не повинен займатися в аудиторії і викладач» [6, с. 721]. Не повинен викладач нав'язувати аудиторії і свої релігійні погляди. Причина такого відношення полягає у тому, що викладач сидить напроти своїх слухачів: він говорить, вони мовчать, слухають, роблять записи. Тобто такий спосіб викладання не передбачає критики із боку студентів. Інакше кажучи, якщо викладач бажає відстоювати певні релігійні або політичні погляди, він, безумовно, має на це повне право, як і будь-який громадянин, але він мусить виражати їх відкрито, на вулиці, або десь в іншому місці, там, де можлива критика. Якщо студенти змушені слухати викладача заради свого майбутнього, то викладач мусить бути інтелектуально чесним і не «прищеплювати» їм свої політичні або релігійні погляди.

Дійсно, для віруючої людини все і так ясно і без науки. Віруюча людина, висловлюючись словами Тертулліана, принесла інтелект в жертву вірі, і в цьому для неї немає проблеми. Проблема виникає там, коли вчений, прикриваючись авторитетом науки, намагається нав'язати своїм слухачам певний релігійний сурогат, який є, буцімто, «науковим». Проти цього мусить постати не тільки наукова, але і релігійна чесність.

Але з іншого боку, викладач мусить запевнити своїх слухачів в тому, що він робить щось більше, ніж просто інтелектуальний акт. Він робить також і моральний акт, переступаючи через власну партійну або релігійну обмеженість. При цьому він мусить подолати у студентах спокусу бачити у викладачі вождя, а не вчителя.

Таким чином, духовна складова діяльності вченого включає в себе розуміння науки не тільки як професії, але й покликання, яке формує світогляд, цінності і образ життя вченого. Одним з перших проблему і місце науки в цивілізації підняв Ж.-Ж. Руссо, який стверджував, що природа людини - благо, але розвиток цивілізації зіпсував добру людську природу. Показниками морального занепаду природи людини є наука, література і мистецтво. Наука і мистецтво, за Руссо, «обвивають гірляндами квітів, залізні ланцюги, що оковують людей і заглушають в них природне відчуття свободи, для якої вони народжені» і примушують їх любити рабство. Подальша рефлексія про призначення вченого продовжилася у філософії І.-Г. Фіхте, який вважав, що мета людини і їїпризначення - вдосконалення до безкінечності. За думкою І.-Г. Фіхте, кожен індивід в суспільстві обирає собі певну гілку розвитку. Вчені, за І.-Г. Фіхте, повинні розробляти свою науку далі. Вчений - це людина, яка присвятила себе і своє життя придбанню знань. Вчений призначений для суспільства і існує завдяки суспільству, тому на ньому лежить відповідальність розвивати суспільні таланти і сприйнятливість. Вчений - це вихователь і вчитель людства, він має бути добрим прикладом йому у всіх проявах культури. У XX ст. наука як різновид духовного виробництва, покликання і професія була предметом міркування М. Вебера. За М. Вебером, особистістю в науковій сфері може бути лише той, хто служить одній справі. Вчений повинен розмежовувати науку і політику і наполягати на тому, що політиці не місце в аудиторії. Особистість вченого розглядається у моральному вимірі, а його професійна діяльність як моральний акт.