27. Призначення вченого, за і.-г. Фіхте.

Подальше рефлексія відносно призначення вченого, місця науки в системі духовно-ціннісних координат відбувається в рамках класичної німецької філософії. Визначний представник німецької класики І.-Г. Фіхте (1762-1814) у своїх «Лекціях о призначенні вченого» він розкриває духовну складову діяльності вченого, розглядає його діяльність як акт моральної дії, на відміну від Ж.-Ж. Руссо. Погляди І.-Г. Фіхте характеризують вченого як носія певних моральних стандартів, взаємодію між вченим і суспільством, духовний обов'язок вченого перед людством. Тому погляди І.-Г. Фіхте є актуальними для сучасного світу, коли комерціалізація науки погрожує знищити етичну складову діяльності вченого, замінити її на просту функціональність і користь.

Позицію І.-Г. Фіхте можна вважати певним продовженням і розвитком поглядів І. Канта, особливо того морального пафосу, який характеризує філософію кенігсбергскього генія. Безумовно розділяючи пріоритет морального обов'язку над іншими аспектами моралі і необхідність постійного самовдосконалення, що витікає звідси, І.-Г. Фіхте зазначає, слідом за І. Кантом, «поступай завжди так, щоб максимум твоєї волі ти міг би мислити як вічний закон для себе».

В той же час І.-Г. Фіхте певним чином відходить від кантівськой філософії, коли мова йде про онтологічні аспекти. Якщо, за І. Кантом, трансцендентальний суб'єкт формує дійсність, виходячи з того апріорного набору форм споглядання, категорій і ідей, не відкидаючи самого факту існування речей-у-собі, як даності, то, за І.-Г. Фіхте, уся об'єктивна даність вже є частиною світу самого трансцендентального суб'єкту і її діяльності, тобто розглядається лише у зв'язку з абсолютним «Я». Тому І.-Г. Фіхте пише, що задача людини полягає в тому, щоб модифікувати усі речі та привести їх в узгодження із формою свого Я.

Із характерним для всієї німецької класичної філософії прагненням ствердити ідеали культури і розуму, І.-Г. Фіхте відмічає, що культура є засобом для придушення і знищення наших особистих порочних схильностей, які виникли ще до того, як пробудилися розум і почуття свободи, культура - це навик культивувати власну чуттєвість [40, с. 487]. Тобто задача людини і її призначення - це вдосконалення до безкінечності.

Людина, за І.-Г. Фіхте, призначена для життя в суспільстві, вона повинна жити в суспільстві. Більше того, вона не буде повною і закінченою людиною і буду суперечити собі, своїй сутності, якщо житиме ізольовано. Суспільство же розглядається як ціль сама по собі. Причому, на відміну від більш філософа більш пізнього часу Г. Гегеля, І.-Г. Фіхте надає пріоритет саме суспільству, а не державі, як Г. Гегель. Зокрема, він пише: «Мета будь-якого уряду - зробити уряд зайвим».

Мета людини в суспільстві - знайти вільні розумні істоти поза нею і мати спілкування, комунікацію з ними. Причому, комунікація передбачає координацію, але не жодним чином субординацію. У І.-Г. Фіхте є прекрасні слова: «Ми ще самі не дозріли до відчуття нашої свободи і самодіяльності, бо в противному випадку ми неодмінно хотіли б бачити навколо себе подібних нам, тобто вільні істоти. Ми раби і бажаємо мати рабів» [40, с. 494]. Тобто людина в суспільстві, за І.-Г. Фіхте, буде вільною, коли навколо неї люди будуть також вільними, людина буде досконалою, коли навколо неї люди також будуть прагнути вдосконалення. І задача кожної людини - зробити іншого більш досконалим.

Всі ці міркування безпосередньо стосуються науки, бо кожен індивідуум по обирає для себе у суспільстві певну гілку загального розвитку, надаючи іншим членам суспільства інші гілки. Він очікує, що інші люди дадуть йому можливість користуватися привілеями їхнього розвитку, як і він надає їм можливість користуватися своїми. Тобто, вчений існує у суспільстві і для суспільства, а також завдяки суспільству. Тому на ньому лежить відповідальність розвивати в собі суспільні таланти, здатність до сприйняття і передачі інформації. В цьому контексті І.-Г. Фіхте зазначає: «Вчений - вихователь людства... він зобов'язаний бути для нього гарним прикладом і у всіх проявах культури повинен бути попереду інших станів» [40, с. 511]. Вчений - це не тільки вчитель, але і вихователь людства, це людина, яка присвятила своє життя здобуттю нових знань, і яка постійно рухає свою науки вперед, забуваючи про те, що вже зроблено, як тільки це зроблено.

У цьому контексті можна зробити певний коментар. За І.-Г. Фіхте, діяльність вченого - це діяльність у межах «покликання», у рамках певної професії. Необхідність вдосконалення «суспільних» талантів, хоча і визнається такою, але це щось принципово вторинне по відношенню до головної мети - набуттю нових знань. Тут можна побачити різницю із поглядами «титанів

Відродження», які, навпаки, вважали за головне саме універсальний, всебічний розвиток людини як творця, в тому числі і як вченого, і як митця, і як мислителя тощо. Ця тенденція розглядати свою професійну діяльність як «покликання» має свої витоки в ідеології протестантській Реформації. Зокрема, один із лідерів Реформації Ж. Кальвін зазначає, що для кожної людини Богом поставлені певні межі, вихід за які є нічим іншим, як проявом гордині. Згодом, цю ж тенденцію відмічає і німецький поет Ф. Гьордерлін, але вже в критико- песимістичному дусі: у «Геперіоні» він проводить аналогію між полем битви і сучасним йому німецьким суспільством - повсюди лежать поранені, частини тіл, але ніде не знайти живої і здорової людини, також і сучасному йому суспільстві, Германії початку ХІХ ст., можна побачити «ремісників», «пасторів», «жінок», «бюргерів», але не людей, цілісних і здорових. Саме в цьому, треба вважати, і знаходяться витоки концепції «відчуження» К. Маркса та його послідовників, які характеризували капіталістичне суспільство саме з позиції домінування в ньому відчуження.

Полемізуючи із Ж.-Ж. Руссо, І.-Г. Фіхте відмічає певну правоту його поглядів, особливо у тих аспектах вчення Ж.-Ж. Руссо, де він описує страждання людства і декларує порочність людської природи. Але наука, за І.- Г. Фіхте, це не фактор легітимації цього несправедливого стану речей, але, навпаки, шлях до подолання страждань і порочності через знання і просвітництво. Тому І.-Г. Фіхте характеризує вченого майже в релігійному дусі: «Я покликаний для того, щоб свідчити про істину, моє життя і моя судьба не мають жодного значення; вплив мого життя є безмежно великим. Я - жрець істини, я служу їй, я зобов'язався зробити для неї все - і дерзати, і страждати» [40, с. 512].

Треба зазначити, що сприйняття фігури університетського викладача в Германії першої пол. ХІХ ст., тобто періоду класичної німецької філософії, було схожим на сприйняття протестантського пастора, і пошана, яку мали викладачі університетів була такою, як і пошана до пасторів. Більше того, як можна побачити на прикладі І.-Г. Фіхте, лекція викладача також мала в собі пафос морально-етичного повчання, і в цьому сенсі мало чим відрізнялася від проповіді пастора в церкві.

Іншими словами, якщо для Ж.-Ж. Руссо вчений - це символ загального морального виродження, то для І.-Г. Фіхте це, навпаки, моральний взірець для всього суспільства, носій духовної сили, яку дає йому знання і наука.

Таким чином, призначення вченого, за І.-Г. Фіхте, є окремим аспектом загального призначення людини, яке полягає у прагненні до постійного вдосконалення. Суто наукова діяльність вченого є невіддільною від його морально-етичного покликання як вчителя і вихователя людства. Вчений повинен розвивати у собі суспільні таланти, бо він належить суспільству, є частиною суспільства. Наука є потужним фактором просвітництва, тому вчений повинен не тільки здобувати нові знання, хоча це є основним аспектом його діяльності, але й моральним прикладом для усього суспільства в усіх проявах культури.