18. Принцип верификации в неопозитивизме

принцип верификации высказываний (от лат. veritas — истина). Согласно этому принципу, любое высказывания в науке, практике, философии под­лежит опытной проверке на истинность. Только те высказывания имеют научный смысл, которые допускают, в конечном счете, сведение их к высказываниям, фиксирующим непосредственный чувственный опыт индивида, к «атомарным высказываниям».

19. Постпозитивизм и проблема историчности научного знания

Постпозитивізм — це сукупність декількох напрямів у філософії науки, які характеризуються своїм критичним ставленням до основної програмної тези неопозитивізму — можливості верифікації теоретичного знання шляхом зведення його до сукупності протокольних речень. Хронологічно він починає домінувати у філософії науки з другої половини ХХ ст. Основна проблематика постпозитивізму лежить у площині аналізу історичних передумов і історичної динаміки наукового знання.

Ключовою фігурою для постпозитивізму є особистість К. Поппера (1902¬1994), британського філософа, професора Вищої Лондонської школи економіки.

У галузі філософії науки К. Попперу належить ідея фальсифікації наукового знання у якості критерію його істинності. Принцип фальсифікації означає, що будь-яке наукове знання є потенційно таким, яке буде неминуче спростоване, сфальсифіковане. Отже, наукове знання є потенційно хибним. Дійсно, сфальсифікувати можна лише те знання, яке є осмисленим. Те знання, яке не є осмисленим або базується на метафізичних припущеннях, не можна сфальсифікувати, бо воно не є раціональним.

Принцип фальсифікації дозволяє пояснити процес зростання наукового знання. Стверджується принципово гіпотетичний характер будь-якої науки.

Попперівська ідея фальсифікації і її наслідки — фаллібілїзм і втрата критерію достовірності істини призвели до необхідності переглянути цю ідею, зберігши при цьому те раціональне зерно, яке там є — віддзеркалення внутрішньої логіки розвитку наукового знання. Виконати цю справу зробив спробу здійснити І. Лакатос (1922-1974) англійський філософ і методолог науки угорського походження. Свою концепцією він назвав вдосконаленим фальсифікаціонізмом. Згідно з нею, кожна наукова теорія має декілька рівнів, подібно до декількох шарів, з яких складається тіло планети Земля — поверхня, магма, ядро. Так ось, фальсифікації доступні верхні шари наукової теорії, тоді як ядро — сукупність фундаментальних постулатів, законів, аксіом, чия істинність не підлягає сумніву, — залишається незмінною у процесі фальсифікації. Тобто науковий прогрес відбувається шляхом спростування радше дослідницьких програм, ніж тих фундаментальних положень, які складають сутність наукової теорії, її раціональне ядро. Отже, ріст наукового знання здійснюється не за рахунок принципового спростування попередньої теорії, але за рахунок конкуренції різних концепції, які залишають незмінним ядро фундаментальних припущень, які приймаються в даній науці чи галузі знання. Фальсифікації піддається тільки «захисній пояс», але ж не ядро науки. Коли ж руйнується ядро, то можна казати про спростування однієї дослідницької програми і заміни її іншою.

Погляди І. Лакатоса сформувалися у полеміці з теорією іншого відомого філософа науки Т. Куна (1922-1996). Наука, за думкою Т.Куна, є невід'ємною частиною того соціокультурного контексту, в який вона занурена. Ключове поняття філософії науки Т. Куна — поняття наукової парадигми. Парадигма — це сукупність певних проблем, якими займається та чи інша наука, модель постановки основних питані і основних напрямів відповідей на них. Це також основні цінності і методологія, яка домінує у нормальній науці. Нормальна наука — це інше ключове поняття філософії Т. Куна. Період нормальної науки характеризується кумулятивним накопиченням фактів, узагальнень стосовно певного аспекту дійсності, виходячи із факту домінування певної парадигми. Основна робота вченого на цьому етапі розвитку науки полягає у створенні класифікаційних схем, упорядкування того об'єму дослідницького матеріалу, який є у наявності. При цьому контрприклади, які не вписуються в загальну схему парадигми, просто класифікуються у якості аномальних фактів, ґрунтовне пояснення яких відкладається до «кращих часів». Але наступає час, коли критична маса цих аномальних фактів, наступає епоха наукової революції — некумулятивного стрибка у розвитку знання, коли формується новий погляд на дійсність, і разом з новою методологією і новою постановкою дослідницьких задач нові цінності і ідеали раціональності, як такі. Отже, можна сказати, що у період наукової революції вчений має справу вже з принципово іншим світом, ніж до революції. Підтверджуючи цю тезу великою кількістю прикладів з історії науки (хрестоматійний приклад — революція М. Коперніка в астрономії), Т. Кун наполягає на тому, що, на відміну, від позиції І. Лакатоса, перехід від однієї парадигми до іншої здійснюється як стрибок. Тобто існують періоди у розвитку знання, які не можна пояснити простою акумуляцією фактів — тільки пройняти як даність наявність факту наукової революції.

Той погляд на історію науки, який пропонують підручники, не відповідає дійсності, бо він передбачає плавний еволюційний процес, який є насправді характерним тільки для стадії нормальної науки, але не є таким для періоду наукової революції. Більше того, підручники створюють тільки видимість у розвитку науки, яка здійснюється за рахунок кумулятивного накопичення фактів і узагальнень. Але цей погляд знов-таки продукує та парадигма, яка панує на даному етапі розвитку науки.

Основна сфера інтересів постпозитивізму знаходиться у дослідженні історичного аспекту розвитку наукових теорій. У процесі свого розвитку постпозитивізм дійшов висновку про принципову рівнозначність усіх форм знання, оскільки жодна з них не має необхідного раціонального пріоритету перед іншими. Проте Наука є цінністю і універсалією Західної цивілізації, і як безумовна цінність, вона приймається і розділяється повсюдно і всіма.