ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Кафедра гуманітарних дисциплін

ЛЕКЦІЇ

З КУРСУ “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”

ЛЕКЦІЯ №1

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГАЛУЗЬ ЗНАНЬ

Виконавець:

к.і.н., ст.викладач Гнот С.І.

Лекція обговорена і затверджена на засіданні кафедри гуманітарних дисциплін

(протокол № 1 від “ 31 ” серпня 2010 р.)

Зав. каф., к.і.н., доц.. Полянський О.А.

Релігієзнавство як галузь знань

l. Основні релігієзнавчі концепції та їх загальна характеристика.

2.Предмет, завдання та основні розділи курсу «Релігієзнавство».

3. Методи дослідження та принципи викладу.

1. Основні релігієзнавчі концепції та їх загальна характеристика.

Об’єктом дослідження релігієзнавства є релігія - складне явище духовного життя суспільства, яке виникло в непростих умовах становлення людства, створення ним цивілізації. Відбулося це внаслідок дії різних причин, а не якоїсь однієї. Релігія соціальна за своєю природою, зв’язана з життям суспільства.

Термін «релігія» латинського походження, в перекладі він означає благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливає, що тут ми маємо справу з явищем, яке відноситься до чогось вищого, святого, надприродного. Це явище абсолютне, має загальну назву Бога або Божества. Щодо того, від якого саме слова цей термін походить, між дослідниками немає згоди. У давній літературі це слово тлумачилося як «пошана», «богобоязливість». Такі християнські авторитети, як Єронім, Августин, пояснювали його як «зв’язок». Є й інші етимологічні тлумачення цього терміну.

Ні у стародавньому світі, ні у період середньовіччя поняття «релігія» широко не вживалося. Тоді народи Європи користувалися лише назвами конкретних релігійних вірувань - конфуціанство, індуїзм, буддизм, християнство, мусульманство та ін. і лише в добу Відродження, після того, як в Європі склалися належні умови для формування духовного життя, з’являється термін «релігія». Він набуває широкого вжитку в мовах європейських народів і застосовується для характеристики релігійних явищ незалежно від їхніх конфесійних особливостей.

Релігія - це своєрідне осмислення, упорядкування повсякденності, що має давню історичну традицію. Вона пропонує людям певне пояснення виникнення світу, суспільства, людини, а, зрештою, - всього живого і неживого. Для цього релігія і обстоює певну систему духовних авторитетів, правил і законів буття, вчить людей бачити світ у єдності, чуттєво його освоювати, виходячи передусім із факту реальності існування надприродного. Положення про надприродне /божество, духів, ангелів, душі та ін./ - наріжне в релігії. З ним пов’язані й основні елементи релігії: уявлення, почуття, культ, релігійні організації. Кожен з них підпорядкований звеличенню Бога.

У літературі наявні різні пояснення того, чим зумовлюється релігія. Богослови вважають її даром Бога, засобом їхнього зв’язку з Всевишнім. Науковці /залежно від світоглядних і методологічних засад/ по-різному трактують її походження. Для одних з них релігія зумовлена міфами, для других страхом перед грізними силами природи, для третіх - вона започатковується загальноприйнятими вартостями. Кожне з тлумачень релігії як явища культури, доповнює, збагачує інші. Нині немає єдиного тлумачення цього поняття, їх близько 200 і кількість їх дедалі зростає. Все ж слід мати на увазі, і таке визначення: релігія – це світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка і специфічні дії /культ/, які грунтуються на вірі в існування Бога чи богів, священного, тобто тієї чи іншої різновидності надприродного.

Релігієзнавство як наукове дослідження релігії було започатковано у XIX ст. для об’єктивного вивчення релігійних явищ, їхнього соціально-історичного розвитку, соціальної ролі церковних інститутів тощо, дослідження, не пов’язаного з якоюсь богословською доктриною чи конфесією, політичною партією. Від кінця XIX ст. суспільні науки /історія, філософія, етнографія, лінгвістика/ нагромадили значний фактологічний і теоретичний матеріал про релігію, її виникнення та еволюцію, характер у різних народів. Усе це було використано для побудови теоретичних концептуальних визначень сутності релігії на основі розуму та науки.

Люди здавна замислювалися над сутністю, походженням, розвитком релігії. На рубежі II і ІІІ тисячоліть окреслилося декілька підходів щодо тлумачення поняття «релігія»: богословський, філософський, соціологічний, біологічний, психологічний та ін.

Більшість віруючих і духовенства, не обізнаних з богословськими тонкощами, стверджує, що релігію Бог подарував людству, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Відомості про давні релігії дійшли до нас з глибин століть. Про релігійні уявлення людей у давнину свідчать численні історико-культурні пам’ятки.

Теологічні теорії. Низка теорій грунтується на твердженнях про надпри­родні причини та обставини походження релігії — теологічні теорії (традиціоналістська, теїстична, православно-академічна).

Традиціоналістська теорія. Вона ґрунтується на тому, що відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама і Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428—348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особливою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, людська душа, сповнена ідей Бога, згадує про нього в матеріальному світі, шо і є основою релігії. Цю теорію походження релігії пізніше розробляли мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями церкви. У православ’ї це Афанасій Олександрійський (прибл. 295—373), Іван Злотовуст (прибл. 350—407), Іван Дамаскін (прибл. 675—753), у католицизмі — Августин Блаженний (354—430) та ін. До них належать і видатні богослови Оріген (185—245), Тертулліан (прибл. 160 — після 220), Фома Аквінський (1225—1274). Ця теорія доступна для сприйняття, не потребує доведення, оскільки грунтується на вірі. Тому вона набула значного поширення у християнському богослов’ї. Стосується вона тільки християнства. Щодо інших релігій християнство допускає будь-які пояснення їхнього походження.

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто надлюдської й надприродної. Вона є джерелом усього, а отже, і релігії. Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному — релігія є результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існування Бога. Її сповідувало багато визначних мислителів, особливо у XVI—XIX ст.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею, ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує в її свідомості від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим представником цієї концепції був французький вчений Р.Декарт (1569—1650).

Богословський раціоналізм. На думку його засновника, німецького філософа Г.-В.Лейбніца (1646—1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнства — єдиної релігії одкровення.

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німецький філософ І.-Г.Фіхте (1797—1879) вважав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, народжених усвідомленням людиною скінченності свого буття. З цього народжується благоговіння.

Містичні теорії. Спільне в них — визнання надприродного походження релігії. Згідно з ними виникнення релігії є наслідком одкровення, але не раз і назавжди даного першим людям безпосередньо Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Яскрава постать серед містиків — німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Ф.-1. Якобі (1743—1819). Він вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, вони є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних специфічних умов і по-требує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

Православно-академічна теорія. Сформувалася в другій половині XIX ст. у російському богослов’ї. Засновником її був професор Московської духовної академії Ф.Голубинський (1797—1854). Його учень В.Кудрявцев-Платонов (1828—1891) виникнення релігії пояснював дією двох джерел: 1) об’єктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини; 2) суб’єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Аргументуючи цю точку зору, він посилався на теорію вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної волі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність великої кількості невіруючих у світі доведеться пояснювати відсутністю у них вроджених ідей про Бога. Щодо цього В.Кудрявцев вважав, що не слід припускати, ніби вроджена ідея Бога із самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття. Вона існує навіть не як здатність утворювати поняття про Бога, а як вроджене прагнення до нескінченного, потреба здобуття знань про Бога.

Одкровення, за В.Кудрявцевим, має дві передумови: 1) безмежні здібності Бога; 2) процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії походження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається справжня наука. Він просто прагне досягти сучасного рівня розвитку людського мислення, осучаснити релігію.

Політико-державна теорія. Започаткована у V ст. до н.е. грецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців, її поділяв Лактацій (250— 225 до н.е.), який вважав засновником релігії другого римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти та енциклопедисти XVII—XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.

Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340—260 до н.е.), який вважав, що релігія бере початок з вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Натуралістична(матеріалістична) теорія. Будучи сучасницею євгемеризму, грунтувалася на тому, що все духовне, зокрема релігія, виникло під час розвитку матеріального світу як похідне від нього. Її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей, їх ставлення до природи та взаємовідносин з нею. Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур (342— 270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами.

Тіт Лукрецій Кар (прибл. 96—55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спонукає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовників Епікура - римському письменнику Петронію (прибл. 66 до н.е.) належить відомий афоризм «Перших богів на Землі створив страх». Так думав і засновник матеріалістичної лінії у філософії Демокріт (460—361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгиптян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор сицилійський (прибл. 90—21 р. до н.е.), письменник-атеїст із сирійського міста Самосата — Лукіан (прибл. 120-180 рр.).

Натуралістична концепція походження релігії прижилася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників — англійські філософи Д.Юм (1711-1766), Т.Гоббс (1588-1697), представники німецької класичної філософії — Г.В.Ф.Гегель (1770— 1831), Ф.Ніцше (1844—1900), засновник «філософії життя», Л.Феєрбах (1804—1872), представник марксистської філоcофії Ф.Енгельс (1820—1893) та ін.

Міфологічна теорія. ЇЇ сповідував англійський лінгвіст М.Мюллер (1823— 1900), який, вивчаючи мови давніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову основу і не вписувалася в історію. Міфи про Сонце відображали перехід окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення існували задовго до цього.

Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Її засновником був англійський етнограф, релігієзнавець Е.Тайлор (1832—1917). Він вважав, що релігія сформувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом, який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями. Так сформувалася система релігійних уявлень і почуттів.

Англійський філософ і соціолог Г.Спенсер (1820— 1903) виводить походження анімізму з ідеї «двійника»: первісна людина бачила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з’являлася думка про подвійну сутність людини. Німецький історик-соціолог Г.Кунов (1862—1936) вважав, що анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософському самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до високої оцінки розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала також концепція пре-анімізму. Англійський вчений Р.Маретт (1866—1945) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивостей, не пов’язана з матеріальними тілами, яка, однак, виявляється в них.

Теорія аніматизму. Її висунули критики анімізму. Згідно з нею, анімізму передувала ідея одухотворення речей, всієї природи. Вважалося, що кожна річ, кожне явище має «свого хазяїна», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм (обожнювання природи). Цю теорію активно поглиблювали етнографи В. Богораз (1865-1936) і Л.Пштернберг (1861-1927).

Теорія прамонотеїзму. ЇЇ автор католицький монах і етнограф А.Ланг (1841— 1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов’язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона існувала ще за часів матріархату.

Магічна теорія. Є спробою наукового пояснення походження релігії англійського етнографа, історика, релігієзнавця Д.Фрезера (1854—1941). Духовний розвиток людства він розглядав як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу первісної релігії становить магія, у них є спільна риса - обидві мають впливати на волю надприродних сил. Людина спочатку намагається боротися за свій добробут за допомогою магічних засобів, але, впевнившись в їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука рівні за значенням, є ланками єдиного ланцюга. Насправді — це різні галузі мислення і діяльності людей.

Психологічна теорія. Пояснює зародження релігії особливостями природи людини. Її започаткував австрійський психолог З.Фройд (1856—1939) — автор теорії психоаналізу. Релігія, за Фройдом, є наслідком психологічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини подібний до світорозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. У Фройда психічне передує соціальному, цілком визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною зумовлює релігійне світорозуміння.

У сучасному суспільстві існує розмаїття релігієзнавчих концепцій. Вихід-ним принципом об’єктивно-ідеалістичної концепції при поясненні релігії, є ви-знання існування надістотного джерела: Бога, «абсолюту», «трансцендентного», «світового духу». На грунті визнання надістотного і над­природного джерела теологи й ідеалісти зводять питання про існування і сутність релігії до питання про існування і сутність Бога. В обгрунтуванні буття Бога тут характерні дві тенденції - раціоналістична й ірраціоналістична.

До першої належить неотомізм. Назва якого походить від імені серед­ньовіч-ного богослова Фоми /Томи/ Аквінського, який акцентує увагу на на­явності у християнському одкровенні істин, якими можна оволодіти за до­помогою розуму та істин, які виходять за межі пізнавальних можливостей людини. Перші дослід-жуються за допомогою пізнання реальних речей і явищ, що оточують людину. Другі пізнаються лише через одкровення Бога за допомогою церкви.

Сучасний неотомізм трактує світ як реальне створіння Бога. Його необхідно прийняти відповідно до властивих йому внутрішніх законів. Наука - нижчий вид знання, релігія - вищий. Наука, філософія та релігія вивчають одну й ту саму проблему, тільки на різних рівнях: розум, наука охоплюють лише сферу зовнішнього досвіду, а релігія володіє абсолютною істиною.

Ірраціоналістичие обгрунтування віри у Бога представлено протестантською «неортодоксальною» школою, що нерідко називають «діалектичною теологією» і «теологією кризи». Значним представником цієї школи був Карл Барт, який, на противагу вченню томізму, доводив, що існування Бога не можна виявити за до-помогою розуму. Барт вважав, що віра - не суб’єктивний стан людини, а те, що йде від Бога і надається людині через одкровення.

Початок суб’єктивістської традиції у теології пов’язується з вченням Фрідріха Шлейєрмахера /німецького протестантського богослова/ який розглядав вивчення релігії як індивідуально-психологічного феномена, як певного стану людської свідомості та людських переживань. Послідовна форма суб’єктивізму характерна і для поглядів американського філософа-прагматикаа У.Джемса та американського психолога Гордона Олнорта.