Висновки

Зайнятість населення, як правова категорія, є похідною від інших категорій (економічної, соціальної, гуманітарної і таке інше). Поняття "зайнятості населення", як правова категорія, в обов'язковому порядку має містити дві основні складові: по-перше, це діяльність громадян, яка пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі; по-друге, це діяльність громадян, яка в обов'язковому порядку має здійснюватись у рамках існуючого законодавства.

Таким чином, можна зазначити, що сутність правової категорії "зайнятість населення ", полягає у правовому регулюванні відповідних дій та виникаючих на їх основі відповідних відносин, пов'язаних з реалізацією громадянами права на працю, соціальний захист та захист від безробіття. Суб'єктами цих дій та правовідносин виступають, з одного боку, громадяни, з іншого - роботодавці та державні органи управління. Правове регулювання здійснюється певною системою правових норм, до якої відносяться норми різних галузей права, головою серед яких є трудове.

Різноманіття соціально-економічних процесів, які протікають в рамках ринку праці, породжують існування різноманітних видів зайнятості. До основних слід віднести постійну (повну),неповну, часткову, тимчасову та додаткову зайнятість.

Дослідження видів зайнятості та їх правової регламентації, на мою думку, є важливим для трудового права, оскільки чітке правове регулювання зможе покращити загальний стан зайнятості населення.

Гарантії забезпечення права громадян на працю визначенні в статті 5-1 КЗпП України та статті 4 Закону України «Про зайнятість населення». Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:

Крім загальних гарантій, держава статтею 5 Закону України “ Про зайнятість населення" зазначає забезпечення додаткових гарантії працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.

Щодо дієвості та доцільності таких додаткових гарантій для певних категорій громадян, то варто сказати, що даний механізм квотування та бронювання дає реальну можливість працевлаштувати вказані категорії населення. Такий імперативний метод регулювання з боку держави до роботодавців викликає неоднозначне ставлення. Роботодавець має право сам обирати собі працівників, тому цей захід дещо обмежує їх права, але і кожен працездатний громадянин має право на працю, яке має бути забезпечене державою. Тому, на мою думку, держава вправі встановлювати квоти для незайнятого населення, які ефективніше сприяти муть зайнятості вцілому.

Як і для інших категорій населення, а можливо й більшою мірою, зайнятість осіб з інвалідністю є чи не найголовнішим інструментом їхньої соціалізації, що допомагає їм відчути власну необхідність як з боку родини, так і суспільства вцілому, подолати наслідки інвалідності, поліпшити власний матеріальний добробут завдяки отриманню заробітної плати, забезпечити повноцінну реабілітацію. Тому для цих людей індивідуальна значущість роботи є дуже високою. Безумовно, інваліду роботу сьогодні знайти важко. Працюючі інваліди з високою відповідальністю ставляться до своєї роботи, намагаються будь-що не втратити її, працюють з великою самовіддачею та продуктивністю.

Переважна більшість молодих людей, котрі виходять на ринок праці, є недавніми випускниками навчальних закладів різного рівня акредитації. Щороку навчальні заклади випускають молодих спеціалістів, переважна більшість з яких залишаються з проблемою працевлаштування віч-на-віч. Тому одним з найважливіших завдань роботи з молоддю є сприяння працевлаштуванню випускників.

До основних факторів, що впливають на зайнятість молоді, належать: освіта і професійна підготовка молоді; оплата й умови праці; соціальна за­хищеність молоді; трудова адаптація; рівень конкурентоспроможності молоді на ринку праці; діяльність Державної служби зайнятості.