29/ Борьба за автокефалію православній церкві в Україні в 1917 - 1919 гг.

Особенностью більшості сучасних національних процесів, що протікають в Україні, і те, що вони лише сягають у перші десятиліття сучасності, але і часто немає принципових відмінностей від аналогічних процесів того періоду. Такий стан склалася через особливості розвитку України та для української національної руху. Для наочності діяльність останнього можна охарактеризувати словом " спроби " : спроби побудувати незалежне держава (в 1917 - 1920, 1941 роках), спроби висунути українську культуру поставляють на світовий рівень, спроби створити " національно-свідому " націю (ті ж переломні епохи) тощо. Це й у наполегливих спробах організувати автокефальну (самостійну, незалежну від Московської Патріархії) Українську Православну Церковь.

Под прапором автокефалії протікали церковні розколи в 1917 - 1921 роках, під час Великої Великої Вітчизняної війни, у роки катастрофи Радянського Союзу, і здобуття Україною незалежності. Всі ці розколи об'єднують спільні цілі і ідеологія, які, попри властиві кожному з них відмінності, дозволяють розглядати їх як етапи одного руху протягом автокефалію Церкви в Україні, червоною ниткою який струменіє крізь усе ХХ век.

Важнейшей рисою руху протягом автокефалію є його найтісніша зв'язку з українським національним рухом на ідейному, програмному, і особистісному рівнях. Загострення боротьби за самостийную Україну породжувало аналогічні настрої церкві і їх матеріальне втілення - розколи. З свого виникнення боротьба за автокефалію стає невід'ємною частиною для української національної руху, його церковним крилом і повторює взлёты спади самого движения.

Первый етап автокефалистского руху охоплює період із 1917 по 1930 рр. і підрозділяється за різних між собою періоду. Перший (1917 - 1920 рр.) - період виникнення та розвитку руху - посідає роки громадянської війни, перебування при владі в Україні буржуазних урядів (Центральної Ради, Гетьманату, Директорії). Другий період (1920 - 1930 рр.) - час консолідації сил автокефалистов, створення Україн-ської Автокефальної православної церкви (УАПЦ) і її діяльність - проходив мирний час у умовах перемігшої радянської влади й панування Комуністичної партії. Розвиток українського церковного і національної руху на різні періоди мало свої риси і розвивалося за різними законами. Нині готується до виходу ряд статей, присвячений безпосередньо УАПЦ, дане ж дослідження присвячено автокефалистскому руху в 1917 - 1920 рр., його характером і зв'язкам з рухом национальным.

Таким самим чином підходили до зазначеного періоду автори робіт, що з'явилися в 1970-ті рр. Чільну увагу у яких було приділено розвитку автокефалистского руху на еміграції та її зв'язків із німецькими фашистами і з американськими імперіалістами 2.

Другим аспектом боротьби за ширше застосування української стала проблема перекладу нею Святого Письма. Докладно у цьому питанні зупинятися втрачає сенс, варто сказати - виходив за суто церковні рамки. Прибічники перекладу вважали, що це " переконує навіч усіх і кожного в ступеня розвитку та багатства мови даної нації, за тими або іншим суб'єктам причин позбавленого державності "

Від Берестейської унії до початку XVIII ст.

По Берестейській унії 1596 року унійними стали Київська, Полоцька архиєпархії та Пінська, Луцька, Володимирська й Холмська єпархії. Унію не прийняли Львівська та Перемиська єпархії. По смерті владики Кирила Терлецького у 1607 Луцька єпархія поступово відійшла від унії, повернувшись до неї 1702 року за єпископа Діонісія Жабокрицького. У 1691 до Унійної Київської митрополії приєдналась Перемиська єпархія за владики Інокентія Винницького, а в 1700 приєдналась Львівська єпархія за єпископа Йосифа Шумлянського. Після взяття у 1616 польськими військами Смоленська, король номінував у 1625 Лева Кревзу на архієпископа Смоленського, започаткувавши тим самим унійну Смоленську архієпархію.

Адміністративно-територіальна структура УГКЦ в межах Української держави

Після завершення Другої світової війни, в умовах зміни лінії кордону між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою, одна з найдавніших єпархій УГКЦ — Перемиська, опинилася територіально розділеною. Це спричинило ситуацію, коли єпархіальний престол опинився де-факто поза значною частиною території своєї єпархії, що пізніше зумовило реорганізацію адміністративно-територіальної структури УГКЦ.

З легалізацією УГКЦ 1989 року, впродовж наступного періоду аж до 1992 року, греко-католики в Україні перебували в межах — Львівської (і частково Перемиської), Івано-Франківської (Станіславівської) та Мукачівської єпархій. На Синоді Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було вирішено змінити тогочасний адміністративно-територіальний устрій, відтак кількість єпархій збільшилась на чотири: Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку, Тернопільську, Зборівську. Пропозиція Синоду Єпископів УГКЦ 1992 року щодо створення Чернігівсько-Вишгородської єпархії знайшла своє підтвердження з боку Апостольського Престолу вже 1995 року про створення Верховно-Архиєпископського Києво-Вишгородського екзархату, що охоплював територію поза Закарпаттям, Галичиною й Буковиною, в теперішніх межах України.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, що відбувався в Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку Єпархії.

Від листопада 2000 року юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів УГКЦ підлягає вся територія України. У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату, 28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату, а 15 січня 2008 року — Луцького екзархату.

Правовий статус Мукачівської єпархії на сьогодні остаточно не врегульовано, оскільки вона не входить до складу Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, а безпосередньо підлягає Апостольському Престолові, і наданий момент є частиною Русинської Католицької Церкви (Ruthenian Catholic Church), як Церкви свого права.