28/ Релігійна полеміка XVI — початку XVII ст.

Серед низки нових літературних жанрів найбільшого куль­турно-ідеологічного значення набув розвитокполемічної літе­ратури, яка стала особливо актуальною у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з наступом католицизму і насаджен­ням Брестської унії1596 р. На той час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано ка­толиками та уніатами, і близько 60 — православними.

Одними з перших значних полемічних творів, написаних то­гочасною книжною українською мовою, були дві книгиГерасима Смотрицького «Ключ Царства небесного» та «Календар римський новий» (1587). Нападки на православних і звинувачення на їх адресу з боку католиків автор розцінював як ознаку втрати ними справжнього духовного зв'язку з апостольською традицією і, пе­редусім, з апостолом Петром, «ключарем небесного царства».

У 1598 р. в Острозі тогочасною українською мовою вийшов друком один з найвизначніших полемічних творів —«Апокризис» Христофора Філалета (псевдонім М. Броневського). Автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-біло­руські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеність єпис-копів-перевертнів, захищав право українського і білоруського на­родів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ. До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького «Тренос» (з грецької — «Плач»), опубліковану в 1610 р. Цей речи­тативно-поетичний твір написано з використанням народнопое­тичного жанру голосіння — плачу Матері-церкви, зверненого до дітей — українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою — католицькою церквою.

1621 р. митрополит Іов Борецький (у співавторстві з Ісаєю Копинським та Ієзекіїлем Курцевичем) закінчив написання трактату під назвою «Протестація», який теж було спрямовано проти католицизму і унії, але значно посилено було антипольські настрої.

Видатним письменником-полемістом був також Захарія Копистенський (помер 1627 р. у сані архімандрита Києво-Пе­черської лаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидке відродження національної культури та її майбутній розквіт.

Дещо інший ідейний напрям у полемічній православній літе­ратурі репрезентував Іван Вишенський (близько 1550-1620). Він був родом з м. Судова Вишня у Східній Галичині (тепер Львівська область).

Розгортання міжконфесійної боротьби

Київська митрополія вважалася уніатською, оскільки до унії приєднався сам митрополит Михайло Рогоза. Передбачалося, що підлеглі Рогозі київські священики також мають автоматично визнати унію, але цього не зробили ані головні монастирі Києва, ані більшість священиків, ані миряни на чолі з війтом Яцьком Баликою. Особливу упертість продемонстрував Печерський монастир та його ігумен Никифор Тур. Наступникові Рогози Іпатію Потію також не вдалося впоратися з печерськими ченцями; врешті король визнав свою поразку і у 1603 році вилучив Печерський монастир з-під уніатської юрисдикції, а його архімандритом затвердив Єлисея Плетенецького.

Це був значний успіх православних, які не втрачали надії на перемогу, попри те, що в руках уніатів перебували Софійський собор, кілька храмів Верхнього міста та Видубицький монастир. Архімандритом цього монастиря у 1610 році призначено уніатського намісника Антонія Грековича, на якого Потій покладав відповідальну місію — привести київське духовенство до послуху. Цієї мети Грекович не досяг, священики його не визнали, а козаки вчинили перший, поки попереджувальний, замах на його життя.

Зміна уніатського керівництва (новим митрополитом став Йосиф Рутський) ніяк не відбилася на розкладі сил. Черговим викликом уніатам стало оновлення у 1613 році ПодільськоїУспенської церкви та перетворення її на соборну (невдовзі Сигізмунд ІІІ був змушений видати церкві охоронну грамоту від втручань уніатів). У той же час уніатам вдалося провести на посаду київського війта свого прихильника Федора Ходику-Кобизевича.

Наслідки

Боротьба православних з уніатами у Києві, а також перемога перших у цій міській міжконфесійній війні наприкінці XVI — на початку XVII століття мала надзвичайно велике суспільно-політичне, моральне, духовне та ідеологічне значення та значною мірою визначило подальший хід історії України, а 40 років боротьби допомогли українському православ'ю пройти шлях внутрішнього очищення, та, зрештою, оновили православну церкву в Україні, поставивши її, нарівні з козацтвом, на чолі боротьби українського народу за незалежність.

Міжконфесійна війна у Києві повернула місту статус провідного українського міста, центру суспільно-політичного, інтелектуального, наукового, культурного та духовного життя України. Річ у тому, що після Берестейської унії західноукраїнські землі, будучи географічно близькими до Польщі, стали об'єктом особливо інтенсивного впливу католицтва. Десятирічна відсутність православних ієрархів сприяла розповсюдженню там Унії, бо нікому було поставляти нових священиків. Поступово від православ'я відійшла значна частина населення, змушеного миритися із таким станом речей. За цих обставин на Київщину та до Києва цілими потоками переселялися люди, які так і не зуміли прийняти унію. Сюди переносять свою діяльність із Галичини, Львова такі культурні, наукові сили як Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Йов Борецький та інші. Зрештою, відновлення православної ієрархії саме у Києві — стародавній столиці Київської Русі — піднесло престиж міста як православної, духовної столиці. Київ знову стає колискою православ'я в Україні.

Відновлення православної ієрархії в Україні мало велике значення не лише для самої церкви, а й для козацтва, завдяки якому у великій мірі відбулася ця подія. Таким чином перемога православ'я у Києві кардинально змінила роль українського козацтва, різко піднявши його престиж. Нововисвячені владики у своєму Маніфесті від 28 квітня 1621 року назвали козаків спадкоємцями давнього князівського лицарства. У Маніфесті говорилося: