21. Дохристиянські вірування українського народу

Вірування давніх українців були політеїстичними: вони поклонялися річкам, німфам, різноманітним божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвоприношень. Серед усіх божеств найвищим визнавали рога, який, за уявленнями, посилав блискавку, уособлювали його з вогнем. Він фігурує під різними назвами: Перун - бог грому і блискавок, Хорс - бог сонця, Сварог - бог вогню. Поклонялися вони Велесові (Волосові) - богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогові - богові вітрів. Невідомо, які з них були власне слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших народів. Цілком можливо, що Перун є інтерпретацією давньогерманського Донара, що прийшов до слов'ян від варягів, а Хорс, очевидно, перейнятий від давніх іранців.

Жертви божествам приносили у річках, болотах, колодязях, у гаях, під деревами, при вогнищах. Купці, переправляючись через дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиця і там під дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував - зарізану чи живу.

Головні дохристиянські боги

Остаточно не встановлено, чи мали давні слов'яни єдиного бога, але багато відомостей свідчать про них як про багатобожників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у праці "Про готську війну" розповідав, що слов'яни та анти шанували "єдиного бога, що посилає блискавку", визнаючи його "владикою всіх". У літописах ідеться про одного бога в киян.

Предки українців обожнювали небо, оскільки бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їхнім уявленнями, небо є місцем, де живуть боги, палата божа, а зорі - то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще - на небі, бо то - боже, звідси давня приказка: живе, як у бога за дверима.

22. Слов'янська міфологія

Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян] є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків. У зверненні до слов'янської міфології не можна не зважати на драматизм її історії, оскільки у своїй ранній язичницькій (поганській) формі] після прийняття християнства, вона зазнавала всіляких втрат, утисків як недостойна християнина поганська віра, проте перехоплювалась і її атрибутика.

Через недостатню збереженість, як правило, лише в пам'яті та звичаях, багато що зі слов'янської міфології втрачено або трансформовано. І все ж залишилися пам'ятники (скульптура Світовита, наприклад), капища язичницьких жертовників, символи та знаки в ужитковому мистецтві, вишивках, ритуалах і святах.

Саме слов'янська міфологія найсуттєвішими своїми елементами ввійшла в так званий синкретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні й натомість виступала на перше місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народної життєдайної фантазії й звичаїв. Язичницька міфологія, таким чином, зближувалася з християнськими міфологічними сюжетами, оскільки в одному й у другому випадку основою світобачення була віра.

Філософсько-естетичций, земний, астральний зміст міфологічної світоглядності слов'ян бере свій початок із далеких дохристиянських часів. Перебіг років і зміни, близькість животворної (грізної й водночас сонцедарної) природи породжували фантастичні уявлення та їхні персоніфікації, які зумовлювали подібність міфологічних сюжетів багатьох народів. Тут матимуть місце як міграційний вплив світових ідей і понять, так і спорідненість першоджерел.

Міфологія слов'ян, як і всі ті міфи світу, котрі збереглися до сьогодення, живе у своїх кількох часових вимірах. Відомо, що деякі зі слов'янських міфів (чи їхні прообрази) створювалися в незапам'ятні часи, вони мають свою прадавню історію та об'єднують первинні пояснення загадковості походження й сутності світу. І це перший часовий вимір. Другий — пов'язаний з осмисленням та осягненням слов'янської міфології як елемента неперехідної культури, причому в контексті всього світового міфотворення.

Слов'янська міфологія — феномен тисячолітнього здобутку духу й творчої уяви. В ньому виразно проглядає спільна світоглядна основа. І саме це відповідало утвердженню ідеї спільності всеслов'янських культурно-історичних коренів. Міфологічні образи як уособлення живих сил природи, утворюючи язичницький пантеон богів, перебували4 у своїй ієрархічній зумовленості. На це звертається увага в "Енциклопедичному словнику" Брокгауза — Єфрона, де робиться порівняння з аналогічними персоніфікаціями божеств інших народів світу. В названому енциклопедичному виданні, зокрема, зазначається, що релігія слов'ян складалася з обожнення сил природи й культу предків. Єдиним вищим богом — творцем блискавок у індусів був Індра, у греків — Зевс, у римлян — Юпітер, у германців — Тор, у литовців — Перкунас, у слов'ян — ПерунК

23. Язичницька міфологія. Язическі традиції в українському християнстві.

Вірування усіх давніх народів були тісно пов’язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з’явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо.  На європейських і слов’янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов’янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво – це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть. Досить розповсюдженним є накладання християнських ідей на язичницькі обрядові традиції. Саме язичництво у більшості випадків передувало християнству, місцями у формі складно організованого пантеону богів, як в античному світі, місцями у формі обрядового поклоніння чисельним духам та напівбогам. Християнство поступово стало домінуючою релігією, але народ зберіг у пам’яті свої попередні страхи, кумирів та богів. Поєднання язичницької релігії та народного фольклору породило міфологію. Міфологія кожного народу є унікальною, адже містить його особливі традиції, вірування, моральні норми тощо. І водночас існує багато спільного у міфології народів світу, адже практично кожен народ обожествляв сили природи, що є подібними. Язичництво - це релігійна форма освоєння людиною світу. Релігійніпогляди древніх слов’ян відбивали світогляд наших предків. Вони розвивалися, ускладнювалися, не відрізняючись значно від аналогічного розвитку релігій інших народів. Людина жила в міфологічній картині світу. У центріїї знаходилася природа, до якої пристосовувався колектив.

Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами служать такі християнські свята, як Різдво,Великдень(Пасха),Спастощо. Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і на Водохреще) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій. 24. Початок християнства на українських землях. Хрещення Київської Русі

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християнізації країни, владу в Києві захопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега в 912 р. вона значно зміцніла.

Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі існували поряд язичество і християнство, діяли церкви. Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою. Підчас суперечок з Візантією вона звернулася в 959 р. до імператора Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. До кінця свого життя Ольга підтримувала християнську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але внаслідок багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більше до душі був християнський обряд.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 рр. Але населення ще довго не сприймало нової віри.

Проповідниками християнства, першими священиками були греки, болгари. Пізніше духовенство почали формувати з місцевих людей. У ті часи священики та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і знати церковні обряди.

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвитку економіки, освіти, духовності й культури, Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет.

25. Українська православна церква в польсько-литовській державі до підпорядкування її (київської митрополії) московській патріярхгі (1458-1686 рр.)

Вже від року 1415, коли при вел. кн. Литовському Вітовті обрано було на митрополичу катедру Григорія Цамблака, як окремого митрополита для православних в Литві й Польщі, українське церковне життя фактично відокремлюється від церковного життя Московської Руси. І тільки з поглядів формальних, що в часі від смерти митрополита Григорія Цамблака до 1458 року були ще спільні митрополити для Москви, Литви й Польщі (митр. Фо-тій, Ісидор, Іона), не починаємо третьої доби історії нашої Церкви від 1415 року, а від 1458 р., в котрому, з приняттям митр. Григорія Болгарина, припиняється і в церковно-адміністративному відношенні зв'язок з Московською північчю.

Ця третя доба історії Української Православної Церкви, впродовж 228 років (1458-1686), остільки є відмінною в особливостях національно-церковного життя, що її виділюють звичайно в окремі розділи, або цілком в окремі курси, під назвою „Історії Запад-но-Русской Церкви", і ті російські церковні історики, для яких існує єдина тільки Російська (Русская) Церква від часів Володимира Великого. В цій третій добі найбільше розвинулись в устрої церковного життя, в активній участі в ньому цілого тіла Церкви, зокрема ж мирського елементу, в духовній освіті і школі, які мали підпасти впливам Заходу, а заховати в той же час правду пра-вославія, в обрядовості й мистецтві — розвинулись ті характеристичні риси в сприйманні християнства, в його ролі в усьому житті народу під чужовірною державною владою, цілокупність яких ми звемо „українським православієм". В цю ж добу українським народом, як найбільше висунутим на захід православним народом під католицькою державною владою, пережито найсильніший в історії унійної акції Риму наступ на Православну Церкву захід-нього католицтва, підтримуваного католицькою польською владою. Звідсіль вся ця доба найбагатша зовнішніми подіями в церковному житті Української Церкви і внутрішніми процесами національно-духового життя. І коли говорять тепер про відродження Української Православної Церкви та про відновлення її давніх традицій, то за основами цього відродження і за традиціями, які характеризують національну Українську Православну Церкву, належить звертатися найбільше до цієї третьої доби її історії, беручи, очевидно, все краще й позитивне в національно-церковному житті того часу, а відкидаючи й уникаючи того негативного й темного, чого теж було немало і в цю, взагалі бурхливу, добу життя українського народу в ХУІ-ХУІІ вв.