3.5. Роль соціоекології

У РОЗВИТКУ СОЦІОЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Безпосереднім завданням соціоекології є створення науково обгрунтованих принципів раціонального природокористування, які дадуть змогу докорінно перебудувати господарську діяльність людства і цим самим гармонізувати взаємодію суспільства та при­роди. Проте ця гармонізація ніколи не буде здійснена на практиці, якщо запропоновані соціоекологією рекомендації не будуть втілю­ватися у життя. Реалізація наукових соціоекологічних розробок за­лежатиме від переконаності та активності безпосередніх виконав­ців, всього суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема. Лише тоді, коли переважна більшість людей зрозуміє всю небезпе­ку соціоекологічної кризи для подальшого існування людства і ус-

відомить необхідність добровільної відмови від деяких матеріаль­них благ заради відвернення цього лиха, можна буде ліквідувати гостру кризу між людським суспільством та навколишнім сере­довищем.

Отже, другим важливим завданням соціоекології слід вважати створення необхідної наукової бази для пропаганди соціоекологіч-них знань і виховання соціоекологічної свідомості. Основні поло­ження соціоекології повинні не лише бути відомими кожній людині, але й стати її внутрішнім переконанням, частиною її світогляду.

Власне кажучи, йдеться про відновлення естафети соціоеко-логічного виховання, яка існувала протягом багатьох тисячоліть. Під соціоекологічним вихованням слід розуміти передачу від покоління до покоління певної сукупності норм і правил, що рег­ламентують бережливе ставлення людей до природи в процесі життя та виробничої діяльності і цим самим охороняють природу від руйнування.

Елементи цього виховання пронизують різні релігії, почина­ючи від первісних, інститут „табу" (заборона тих чи інших, в тому числі й шкідливих для природи дій), характерний для первісних релігій, згодом трансформувався у поняття гріха. В національних традиціях всіх народів було закладене шанобливе ставлення до природи. Краса рідної природи з великою любов'ю оспівана в багатьох українських піснях, думах, казках та легендах. З ма­лих літ діти від своїх батьків і дідів дізнавались, що гріхом є за­бруднити джерело, кинути в річку сміття, безцільно зламати де­рево, катувати й вбивати беззахисних тварин. На жаль, XX ст. виявилося особливо руйнівним не лише для природи, але й для людської моралі. І тепер для відновлення порушеної динамічної рівноваги біосфери нашої планети треба спочатку воскресити моральність людей.

У цій шляхетній справі велика роль, без сумніву, належить хрис­тиянській церкві, сучасна позиція якої в питаннях взаємодії сус­пільства та природи збігається з основними положеннями соціо­екології, У посланнях Його Святості Папи Івана Павла II „Піклуван­ня про соціальну дійсність" від ЗО грудня 1987 р. та „Сотий рік" від "і травня 1991 р. розгортається теза, що Бог дав людям Землю для того, щоб вони своєю працею панували над нею і користувалися її плодами, але ця праця повинна бути дисциплінованою і творчою, спрямованою на покращення як природного, так і соціального се­редовища. На жаль, люди, охоплені жадобою речей і насолод, поча­ли нестримно і поквапливо споживати природні ресурси, що при­звело до трагічних наслідків.

Головною метою соціоекології є оптимізація глобальної соціо-екосистеми, тобто створення на Землі ноосфери, в якій людський

50

розум повинен регулювати відносини суспільства з природою згід­но з законами, закладеними Богом у світобудову. Через те що створення ноосфери є справою рук людських, проявом волі людей, одним з першочергових завдань соціоекології є виховання у них соціоекологічної культури.

Останнім часом говорять про необхідність екологічної освіти, пропаганди екологічних знань та виховання екологічної свідомості. Кілька років тому відомий російський соціолог академік Г. І. За-славська наголосила, що слід домагатися не вузькодисциплінар-ного екологічного виховання, а більш широкого - соціально-еколо­гічного. Адже екологічне виховання обмежується прищепленням любові до природи, а екологічна свідомість - розумінням вразли­вості природних екосистем, зокрема їх біотичних компонентів, і ус­відомленням потреби захищати рідкісних представників тварин­ного й рослинного світу та унікальні природні ландшафти від руй­нування.

Соціоекологічна свідомість полягає не лише у глибокому розу­мінні необхідності бережного ставлення до природи, але й в усві­домленні пріоритетності таких цінностей, як чисті повітря, вода, продукти харчування, незруйновані природні ландшафти над мате­ріальними, створеними людьми благами; в розумінні ролі соціаль­но-економічних факторів як у виникненні соціоекологічної кризи, так і в можливому її подоланні; у відмові від споживацької психо­логії та фетишизації речей; у економному ставленні не лише до природних, а й до створених людьми продуктів, бо в них так чи інакше опосередковані природні ресурси; у готовності до добро­вільного обмеження своїх матеріальних потреб та регулювання народжуваності дітей. Знання основних положень соціоекологічної науки разом з соціоекологічною свідомістю і є соціоекологічною культурою.

Відсутність соціоекологічної культури у переважної більшості людей є основною причиною сучасної соціоекологічної кризи. В наш час матеріальне виробництво у більшості країн світу працює не стільки для забезпечення необхідних для щасливого існування життєвих потреб людей, скільки для задоволення їхньої пихи, мар­нославства, розбещеності та агресивності. Без величезної кількос­ті речей, які виробляються (в процесі чого відбувається інтенсивне вичерпання природних ресурсів, руйнування та забруднення нав­колишнього середовища), люди могли б безболісно обійтися. Це -предмети розкоші, так звані престижні речі, різноманітні види зброї, індустрія розбещувальних розваг, тютюнові вироби, нарко­тики тощо. Крім того, в ряді країн іде нестримний ріст народонасе­лення. Тому однимі із найважливіших завдань соціоекології є опти-мізація суспільного споживання і регулювання демографічних про­цесів. Зокрема, при проектуванні будь-якого підприємства перед

⁵¹

тим як розглядати питання можливості його будівництва з приро­доохоронних позицій, треба насамперед визначити, наскільки його наступна продукція потрібна і корисна для суспільства.

Для того щоб соціоекологічна культура охопила всі верстви людського суспільства, соціоекологічне виховання слід починати вже з дитячого садка. Основи соціоекологічних знань треба закла­дати у середній школі і закріплювати у вузі. Науковий фундамент для цього на сьгодні вже створено. На сучасному етапі свого роз­витку соціоекологія стала достатньою науковою базою як для роз­гортання безперервної системи загальної соціоекологічної освіти, так і для підготовки професійних кадрів соціоекологів-галузевиків та соціоекологів-інтеграторів.

Список використаної та рекомендованої літератури

Бачинский Г. А. Социозкология; теоретичєские и прикладньїе ас-

пектьі. - К.: Наук, думка, 1991.

Вопросьі социозкологии / Отв. ред. 3. В. Гирусов, М. И. Долишний,

Г. А. Бачинский. - Львов: Вільна Україна, 1987.

Гирусов 3. В. Система „общество-природа": Проблемьі социальной

зкологии. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.

Комаров В. Д. Социальная зкология: философские аспекти. - Л.:

Наука, 1990.

Марков Ю.Г. Социальная зкология., - Новосибирск: Наука, 1986.

Социально-зкологичєские системи как обьект управлення / Г. А, Бачинский, В,И. Мамонов, Ю. Г. Марков. - Новосибирск: Наука, 1990.

4. ГЕОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ

СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ.

ГЕОЕКОЛОГІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ, ОБ'ЄКТ та ЗАВДАННЯ

4.1. ГЕОГРАФІЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ТА ГЕОГРАФІЧНА ОБОЛОНКА ЗЕМЛІ

Термін „навколишнє середовище" описує сукупність абіотич­них, біотичних, техногенних та соціокультурних факторів, що пря­мо чи посередньо впливають на життя і господарську діяльність людського суспільства, тобто це той матеріальний та духовний світ, що оточує людство і з яким воно взаємодіє. Отже, навколишнє середовище складається з географічного та. соціокультурного се­редовищ.

Географічне середовище - це матеріальне середовище, складе­не з природних, антропогенно-природних та створених людьми

52

об'єктів, в якому людське суспільство існує, задовольняє свої по­треби і своєю діяльністю перетворює його. Отже, географічне сере­довище містить природне та техногенне середовища, які в наш час тісно переплелися між собою.

Соціокультурне середовище - це створений людством духов­ний світ, що охоплює національні, соціальні, економічні, політичні та інші суспільні відносини і вироблені людством протягом всієї історії духовно-культурні цінності, які впливають на людей, форму­ють їхній світогляд, зокрема, обумовлюють поведінку у сфері вза­ємовідносин з навколишнім середовищем.

Поняття „географічне середовище" дуже близьке до поняття „географічна оболонка". В сучасному розумінні географічна обо­лонка Землі - це сфера взаємодії людського суспільства та при­роди. Вона є надзвичайно складною планетарного масштабу сис­темою, що охоплює тісно пов'язані між собою взаємообміном ре­човин та енергії верхню частину літосфери, гідросфери і нижню частину атмосфери, а також існуючі в їхніх межах біоту та людське суспільство. Це поняття більш широке, ніж „біосфера".. Біосфе­ра є глобальною екосистемою, пов'язаною спільним біологічним кругообігом речовин. її просторові межі визначаються поширен­ням тварин, рослин та мікроорганізмів. У географічній оболонці відбувається великий геологічний кругообіг речовин та обмінно-енергетичні процеси, а її просторові межі визначаються проникнен­ням людської діяльності. Динамічна рівновага географічної обо­лонки забезпечується збалансованою дією її ведучих енергетич­них факторів - сонячної, космічної, гравітаційної, тектонічної, магнітної, біогенної енергії та енергії людського матеріального виробництва.

Географічна оболонка сформувалась внаслідок тривалої істо­ричної еволюції Землі як планети. Перший етап її становлення ха­рактеризується абіогенним розвитком, встановленням стабільних взаємних зв'язків між літосферою, атмосферою і гідросферою; дру­гий - зародженням і швидким розвитком живої речовини, що сут­тєво видозмінила абіогенні компоненти, активізувала процеси ви­вітрювання гірських порід на земній поверхні, утворення грунтово-рослинного покриву та формування сучасної збагаченої киснем атмосфери; третій - виділенням із тваринного світу людини, фор­муванням людського суспільства і перетворенням його на веду­чий планетарний фактор розвитку географічної оболонки,

Головним енергетичним джерелом процесів, що відбуваються в географічній оболонці,є променева енергія Сонця, ії нерівномір­ний розподіл по кулеподібній поверхні Землі веде до помітної тери­торіальної диференціації природних умов у межах географічної оболонки. Другим важливим енергетичним джерелом розвитку географічної оболонки є внутрішня енергія Землі.

Географічна оболонка неоднорідна не тільки у вертикальному, а й в горизонтальному напрямку. її горизонтальна диференціація

53

базується на поділі на окремі відносно однорідні ділянки Землі -природно-територіальні та природно-аквальні комплекси. Кожен з них складається із взаємопов'язаних природних компонентів (складових частин). До них належать гірські породи, повітря, по­верхневі води, рельєф, клімат, грунти, рослинний і тваринний світ. Диференціація географічної оболонки на природні комплекси обу­мовлена нерівномірним надходженням тепла на різні її ділянки, неоднорідністю земної поверхні (наявністю материків та океаніч­них западин, гір та рівнин). Географічній оболонці притаманні такі основні закономірності: цілісність, ритмічність розвитку в просторі і часі, ярусна будова, складна просторова диференціація, горизон­тальна зональність і висотна поясність.

Цілісність географічної оболонки обумовлена тісним взаємо­зв'язком її складових компонентів, безперервним кругообігом речовин та енергії. Географічна оболонка - не механічна сума ком­понентів, а якісно нове, неповторне утворення, яке розвивається як єдине ціле. Зміна одного компонента неодмінно спричинює змі­ну інших і географічної оболонки в цілому.

Цілісність - найважливіша географічна закономірність, на знан­ні якої базується теорія і практика раціонального природокористу­вання. Врахування цієї закономірності дає змогу передбачити мож­ливі зміни в природі, дати географічний прогноз результатам впли­ву людського суспільства на природу, здійснити географічну екс­пертизу різних проектів, пов'язаних з господарським освоєнням тих чи інших територій.

Географічній оболонці притаманна ритмічність розвитку - пов­торюваність у часі тих чи інших явищ. У природі існують ритми різ­ної тривалості - добові, річні, вікові тощо. Добові ритми проявля­ються у зміні температури, тиску і вологості, циркуляції атмосфер­ного повітря, перебігу фотосинтезу у рослинах тощо. Річні ритми -зміна пір року, зміни у інтенсивності ґрунтоутворення та руйнуван­ня гірських порід, сезонність господарської діяльності людини. Більш тривалі ритми (11, 22-23, 80-90 років тощо), пов'язані з пуль­сацією сонячного випромінювання та іншими космічними і геологіч­ними факторами, важливі для передбачення зміни природного се­редовища у часі. Ритмічні явища не повторюють повністю в кінці ритму того стану природи, який був на початку.

Планетарною географічною закономірністю є закономірність змі­ни природних комплексів у напрямку від екватора до полюсів, тобто широтна зональність. Вона зумовлена надходженням різної кількості тепла і світла на різні широти внаслідок кулястої форми Землі. Зональність охоплює всі природні компоненти. Найбільші територіальні зональні утворення - це географічні пояси. Вони ви­діляються як на суші, так і у світовому океані і простягаються у ши­ротному напрямку. В географічних поясах виділяють природні зони, назви яких визначає тип рослинності. У гірських районах простежується висотна поясність - зміна природних компонентів

54

і природних комплексів у напрямку від підніжжя до вершини. Вона зумовлена зміною клімату з висотою, зниженням температури і до певної висоти збільшенням опадів.

4.2. ОСОБЛИВА РОЛЬ ГЕОГРАФІЧНОЇ НАУКИ У СТАНОВЛЕННІ СОЦІОЕКОЛОГІЇ

Взаємодія суспільства та природи має чітко виражений терито­ріальний характер, зумовлений як просторовою неоднорідністю географічної оболонки, так і суттєвими територіальними відміннос­тями у способах та інтенсивності її господарського освоєння. Гео­графічна оболонка є об'єктом вивчення географії, яка була колис­кою багатьох дисциплін, що згодом стали окремими науками. Це якоюсь мірою стосується і соціоекології, коріння якої міститься у соціально-економічній географії, що здавна вивчала природу, на­селення та господарство у тісному зв'язку. Саме ці географічні витоки соціоекології забезпечують їй притаманні географії багато-аспектність підходу і просторове бачення проблеми взаємодії сус­пільства та природи.

Деякі географи, як це було з представниками інших наук, поча­ли навіть перебільшувати роль своєї науки у розв'язанні даної проблеми. Американський географ X. Берроуз ще у 1921 р. висло­вив думку, що власне географія на сучасному етапі розвитку перетворюється на людську екологію (тобто соціоекологію). По­дібні погляди висловлювали і пізніше деякі вчені. Критикуючи ці уявлення, відомий російський географ С. Б. Лавров переконливо показав, що зміст соціоекології не вичерпується географією і не визначається нею, що географія повинна не протиставляти себе соціоекології, а спробувати знайти своє місце у ній в співдружно­сті з іншими науками, що лідерство географії може виявлятися лише у вирішенні просторових аспектів соціоекологічної проблеми.

Справді, взаємодія суспільства та природи відбувається як у ча­сі, так і в просторі, тобто в конкретних просторових межах, що визначаються границями тих чи інших соціоекосистем. Тому, які б природні та соціально-економічні компоненти не вивчались у со-ціоекосистемах, при цих дослідженнях обов'язково застосовується просторовий географічний підхід, при якому простежується зміна властивостей цих компонентів на земній поверхні, що знаходить своє відображення у створенні просторових географічних моде-лей - тематичних та організаційно-господарських карт. Цей прос-торовий підхід забезпечує географії роль лідера прикладних соціо-екологічних досліджень. Це лідерство може бути реалізоване через підготовку на географічних-факультетах університетів со-кологів-інтеграторів, що володіють широким комплексом

знань, цілісним сприйняттям багатоаспектної проблеми взаємодії суспільства та природи і згаданим уже просторовим географічним підходом при її вивченні. Саме фахівці такого широкого профілю можуть очолювати, комплексні науково-дослідні соціоекологічні підрозділи, координувати дії соціоекологів-галузевиків при здійс­ненні математико-картографічного моделювання соціоекосистем.

55

Проте, як відзначив у свій час московський географ В. С. Преоб-раженський (1983), географія у вивченні та вирішенні проблеми гармонізації взаємовідносин суспільства з природою одночасно виконує дві функції - одного з лідерів міждисциплінарних дослід­жень і науки, що має в них конкретне дослідницьке поле. Цим кон­кретним дослідницьким полем стала геоекологія.

4.3. ГЕОЕКОЛОГІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ, ОБ'ЄКТ І ЗАВДАННЯ

Термін „геоекологія" уведений в науковий вжиток німецьким географом К. Троллем (1970) як синонім так званої ландшафтної екології, покликаної вивчати ландшафтний бюджет регіону з обчис­ленням балансів речовин та енергії.

За сучасними уявленнями, геоекологія - це спільний галузевий підрозділ соціоекології та географії, який вивчає просторову мін­ливість географічного середовища з метою соціоекологічно опти­мальної територіальної організації взаємодії суспільства та при­роди (Г. О. Бачинський, 1991).

Виникнення геоекології стало логічним завершенням об'єктив­ного процесу екологізації географії, підвищенням її ролі у вирішен­ні завдань раціонального природокористування. Завдяки геоеколо­гії географія змогла приступити до здійснення свого головного завдання - прогнозування розвитку географічного середовища людського суспільства і просторових систем продуктивних сил в умовах різкого зростання негативного техногенного впливу на природу. Об'єктом вивчення геоекології є геоекосистеми.

Геоекосистема - це керована чи контрольована людьми тери­торіальна система, що є більш-менш однорідною ділянкою геогра­фічної оболонки Землі з однотипними фізико-географічними умова­ми, певною сукупністю організмів, характерним для неї речовинно-енергетичним обміном та певним (існуючим чи потенційним) ви­дом господарського використання. Отже, кожна геоекосистема -це окрема природна геосистема з накладеним на неї певним ви­дом господарського використання території (до яких належить також і заповідний режим). Проте на відміну від геосистем, які як природні системи є об'єктом вивчення фізичної географії і відзна­чаються поліцентричністю, геоекосистеми - моноцентричні: в них навколишнє середовище розглядається з точки зору людського су­спільства, тому їх можна оптимізувати. Нагадаємо, що екосисте­ми також моноцентричні, але центральним суб'єктом їх є біоценоз.

Відомий вчений-географ В. Б. Сочава у свій час відзначав, що екосистеми та геосистеми - це лише компоненти середовища існування людини, яке є складним еколого-соціально-економічним утворенням. Він наголошував на тому, що екологічні зв'язки люди­ни слід аналізувати не в рамках геосистем чи екосистем, а на фоні „домініонів ноосфери", в яких проявляються еколого-географічні

56

фактори при домінуванні соціальних. Такими домініонами ноо­сфери є соціоекосистеми та їхні складові частини - геоекосис­теми.

Кожна соціоекосистема складається з цілої мозаїки різнотипних геоекосистем, які поєднують різні материнські геосистеми з різ­ними типами господарського використання. Оптимізацію будь-якої соціоекосистеми можна здійснити лише шляхом оптимізації скла­дових геоекосистем і такого поєднання їх в межах кожної соціо­екосистеми, яке б забезпечило збалансований речовинно-енерге­тичний обмін між територіальною групою людського суспільства і навколишнім природним середовищем. Оптимізація геоекосис­тем полягає у встановленні в них оптимального режиму природо­користування, який би виключав перевищення господарською діяльністю гранично допустимих антропогенних навантажень (ГДАН) на дану геоекосистему.-Оптимізація геоекосистем повин­на здійснюватись з урахуванням закономірностей їхнього метабо­лізму (внутрішнього речовинно-енергетичного обміну), з визначен­ням головних факторів, що забезпечують їхню динамічну рівнова­гу - гомеостаз. Це особливо важливо тому, що в більшості гео­екосистем людською діяльністю порушений природний кругообіг при безперервній регулюючій участі людини. Наприклад, без антро­погенної регуляції така геоекосистема, як пшенична нива, переста­не існувати протягом короткого часу.

Вивчення метаболізму слід здійснювати для кожного типу гео­екосистем зокрема. Головною метою вивчення метаболізму різ­нотипних геосистем має бути визначення стійкості їх щодо різних видів антропогенних навантажень, які порушують динамічну рів­новагу геоекосистем, після чого починаються незворотні процеси їхнього розпаду.

Відповідно до цього першочерговим завданням геоекології слід вважати: а) розробку докладної типологічної класифікації геоеко­систем для різних регіонів; б) розробку класифікації різноманітних антропогенних навантажень на геоекосистеми; в) визначення у кількісних категоріях гранично допустимих антропогенних наван­тажень (ГДАН) на різнотипні геоекосистеми; г) вивчення і картогра­фування різнотипних геоекосистем та різних видів антропогенного навантаження на них; д) прогноз змін геоекосистем під дією різних антропогенних навантажень; є) розробку рекомендацій щодо збе­реження динамічної рівноваги та оптимізації геоекосистем.

Геоекосистемна концепція забезпечує гармонійне поєднання двох наукових підходів - географічного (просторового) та еколо­гічного (системного за формулою „суб'єкт - середовище"),

У формуванні геоекології беруть активну участь представники

двох головних традиційних галузей географічної науки - фізичної

та соціально-економічної географії. Це відбиває об'єктивний розви­ток цих дисциплін, які в останні десятиріччя все більше спрямову­ють свої зусилля (кожна за допомогою власних методів) на вирі»

57

шення практичних задач оптимізації природокористування. Геоеко-логія допомагає поєднати ці зусилля.

Внесок фізичної географії у вирішення задачі оптимізації гео-екосистем досить вагомий, тому що крізь кожну геоекосистему ніби „просвічує" її інваріант - материнська геосистема. У зв'язку з цим одним з найбільш актуальних завдань ландшафтознавства стало вивчення реакцій різнотипних геосистем на різні антропо­генні впливи з метою формування найбільш відповідних своєму ін­варіанту антропогенних модифікацій геосистем (окультурених ландшафтів за термінологією А. Г. Ісаченко), що відзначаються ви­сокою продуктивністю, стійкістю і є оптимальним життєвим сере­довищем для людей. Ці окультурені ландшафти, по суті, є оптимізо-ваними геоекосистемами.

Соціально-економічна географія, об'єктом вивчення якої в наш час є територіальні соціально-економічні системи (ТСЕС), не втру­чаючись у сферу діяльності геоекології, також сприяє оптимізації геоекосистем. Застосування в економіко- і соціально-географічних дослідженнях геоекологічного підходу дає змогу глибше зрозуміти процеси взаємодії ТСЕС з навколишнім середовищем і оптимально поєднати їхні інтереси.

Отже, сучасні фізико-географічні та економіко- і соціально-гео­графічні розробки створюють той стартовий майданчик, з якого розгортаються геоекологічні дослідження. Геоекологія стала гео­графічною дисципліною, що вивчає геоекосистеми і займається пи­таннями оптимізації їх.

Список використаної та рекомендованої літератури

Бачинский Г. А. Социозкология: теоретическиє и прикладньїе ас-

пектьі. - К.: Наук, думка, 1991.

География сегодня / Под ред. И. П. Герасимова. - и.: Знание, 1987.

Геозкологические подходьі к проектированию природно-тєхниче-

ских систем / Под ред. Т. А. Александровой, В, С. Прєображенского,

П. Г. Шищенко. - М.: Ин-т геогр. AH CCCP, 1985.

Дмитриевский Ю. Д., Лавров С. Б. Зкономико-зкологические

проблему капиталистических и развивающихся стран. - М.: Просвеще-

ние, 1972.

Основьі геозкологии / Под ред. В, Г. Морачевского. - Спб.: Изд-во

Санкт-Петербург, ун-та, 1994,

5. БІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ

СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ.

ЕКОЛОГІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ, ОБ'ЄКТ

і завдання

5.1. ВСТУП

У багатоплановій проблемі гармонізації взаємодії людського суспільства і природи особливого значення набувають біологічні аспекти. Це 'Зумовлюється різними причинами як екологічного,

так і економічного та соціального характеру. Передусім слід відзначити, що в еволюції біосфери, з якою людина так тісно вза­ємопов'язана, підтриманні її організованості та збалансованого стану, основне біогеохімічне та екологічне значення має „жива речовина". Це поняття обгрунтував і ввів у природничі науки видатний український вчений-енциклопедист і мислитель В. І. Вер­надський, який вперше у світовій літературі розглядав і пояснив еволюцію біосфери як єдиний космічний, біологічний, техноген­ний і соціогенний процес. Згідно з концепцією вченого, жива речовина є сукупністю усіх організмів, що живуть у біосфері. Живі організми - це функція біосфери. Вони зв'язані з нею мате­ріально і енергетично і відіграють основну біогеохімічну роль в її еволюції. Крім того, біологічні ресурси мають виняткове еконо­мічне значення для людини.

Актуальність біологічних аспектів взаємодії суспільства і при­роди пояснюється й тим, що біологічні види, які є основою функці­онування живої речовини, надзвичайно чутливі до небажаних змін у природному середовищі, зокрема до хімічного, радіоактивного та інших видів забруднення. Такі зміни є причиною збіднення гено­фонду органічного світу, зниження біологічного розмаїття у при­роді, а отже, й зниження еволюційного потенціалу живих істот та біосфери.

У фундаментальних працях, присвячених біосфері, В. і. Вернад­ський показав, що її екологічна структура і організованість є ре­зультатом геохімічних функцій живої речовини. Протягом тривало­го геологічного часу вона діяла як на хімічні, так і на фізичні процеси в оболонці Землі під впливом променевої енергії Сонця, що зв'язує нашу планету з Космосом. Енергетичне джерело біо­геохімічної активності живої речовини забезпечує її автотрофний блок - зелені рослини, що трансформують світлову енергію Сонця, а отже, служать біоенергетичною основою всіх трофічних зв'язків у біосфері.