1.5. Сучасна соціоекологічна ситуація

В УКРАЇНІ

Особливо гостро соціоекологічна криза проявилася у країнах колишнього Радянського Союзу та його сателітів, зокрема в Укра­їні. В умовах тоталітарного комуністичного режиму сама можли­вість існування гострих суперечностей між соціалістичним су­спільством та природою категорично відкидалася. Нежиттєва дер­жавно-монополістична економіка утримувалась на хижацькому визиску людських та природних ресурсів та нещадному забруд­ненні навколишнього середовища Колоніальний статус України ще більше поглиблював цю ситуацію, внаслідок чого на сьогодні при­рода України тяжко пошкоджена, природні ресурси в значній мірі вичерпані, а мільйони її громадян серйозно хворі.

Як відзначалося у Національній доповіді України на конференції ООН „Навколишнє середовище і розвиток" (Бразилія-92), в умовах панування в колишньому СРСР централізованої планової командно-адміністративної системи економіка України десятиліттями форму­валась без урахування об'єктивних потреб та інтересів її народу, належної оцінки екологічних можливостей окремих регіонів. Вна­слідок цього в Україні склалася одна з екологічно „найбрудніших" економік - перенасичена хімічними, металургійними, гірничоруд­ними виробництвами із застарілими технологіями. Висока мате­ріалоємність і енергоємність нашого виробництва призводить до надлишкового видобування корисних копалин, їх переробки і спа­лювання. Це породжує додаткові обсяги відвалів пустої породи, золи та шлаків, шкідливих викидів у воду і атмосферу.

За даними Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, обсяг накопичених у межах нашої країни від­ходів добувної, енергетичної, металургійної та інших галузей про­мисловості перевищує 17 млрд т і продовжує щорічно зростати на 1 млрд т. На території України, що займала лише 2,7 % території колишнього СРСР і мала лише 2 % стоку поверхневих вод, на оди­ницю її площі було розташовано промислових підприємств у 10 ра­зів більше, ніж у Радянському Союзі в цілому. Четверта частина промислових викидів колишнього СРСР ще й досі лягає важким тя­гарем на населення України та її природу. У 1986-1991 pp. усіма джерелами забруднення було викинуто в атмосферу більше 100 млн т шкідливих речовин. Майже 20 % міського населення України проживає в зонах, де гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі перевищено у 15 разів.

Дуже гострою в нашій державі є проблема питної води. Україна є одним з найменш водозабезпечених регіонів Європи. Потенційні місцеві ресурси поверхневих і підземних вод становлять 60 км³, знижуючись у маловодні роки до 37 км³. Населення і народне гос­подарство України щорічно використовують близько ЗО млрд м³ води. В той же час величезні об'єми забрудненої води скидаються у поверхневі водоймища Наприклад, в 1990 р. у річки та водойми

21

України було скинуто 3,2 млрд м³ забруднених стічних вод. Річки, особливо малі, водосховища, акваторії Азовського моря, Сиваша та північно-західної частини Чорного моря характеризуються під­вищеною забрудненістю, погіршенням гідрологічного стану, втра­тою значної частини водних, рибних, мінеральних і деградацією рекреаційних ресурсів. Особливе занепокоєння викликає без­перервне підняття рівня мертвої сірководневої зони в Чорному

морі.

Кількість осередків стійкого забруднення підземних вод про­мисловими і комунальними стоками та засобами хімізації сіль­ського господарства зросла за останні 20 років в Україні більше ніж у 4 рази і становить понад 200. Це призвело до забруднення 6 % розвіданих запасів підземних вод, а близько 24 % виявились під загрозою якісного виснаження. Практично в усьому південному і частково у східному регіонах України спостерігається підвищен­ня мінералізації підземних вод, зросли концентрації нітритів і пес­тицидів.

Каскад із шести штучних великих водосховищ на Дніпрі, побу­дованих у 50-70-ті роки, призвів до величезних негативних наслід­ків. Затоплено і вилучено із сільськогосподарської сфери понад 500 тис. га родючих земель. Крім того, підтоплюються прилеглі до водосховищ землі (близько 100 тис. га). Мають місце застійні яви­ща, акумулювання шкідливих речовин, „цвітіння" води, а також руй­нування берегів (зараз потребують закріплення понад 1400 км

берегів).

Земельний фонд України становить 60,4 млн га Через відсут­ність резерву вільних земель для розміщення продуктивних сил продовжують залучатися землі сільськогосподарського призначен­ня. З цієї причини загальні втрати сільгоспугідь за останні 30 років перевищили 2 млн га, з них 150 тис. зайнято твердими промисло­вими відходами. Нераціональні екстенсивні методи ведення сіль­ського господарства призвели до того, що третину всієї ріллі еро­довано. Щороку порушується близько 200 тис. га земель, темпи їх рекультивації недостатні. Крім того, грунти інтенсивно забрудню­ються важкими металами та іншими компонентами промислових викидів, а також залишками мінеральних добрив і отрутохімікатів. Серед останніх 49 пестицидів особливо небезпечні як високоток­сичні, надакумулятивні і стійкі. Надмірна і нераціональна хімізація сільського господарства призвела до того, що в продуктах хар­чування все частіше зустрічаються нітрати, пестициди та інші шкід-ливі для живих організмів речовини.

Внаслідок ненормованих вирубок значно скоротилася лісис-тість нашої країни і зараз становить лише 14,3 % її території (проти 37 % у колишньому СРСР і 29 % - у світі). Отже,на одного громад нина України припадає тільки 0,2 га лісів (у світі - 1,4 га) - це най-нижчий показник у Європі. Площа природно-заповідних об'єктів України становить лише 2,1 % її території, в той час як у розвину­тих країнах наближається до 10 % (наприклад, у США - 7,8 %).

22

Трагедією для українського народу, про що відверто говориться у вищезгаданій Національній доповіді України на бразильській конференції ООН, стала аварія на Чорнобильській АЕС. її глибинні причини полягають в ірраціональних соціально-економічних відно­синах, що панували в державних, промислових і наукових струк­турах колишнього СРСР, а також у безконтрольному нарощуванні потужностей „мирного атома" при недосконалості технологічних систем. Ще й нині в Україні діє 15 атомних енергоблоків (3 недобу­довано). Загалом у нас було сконцентровано 40 % всієї ядерної енергетики колишнього СРСР. На територіях, радіоактивно забруд­нених після Чорнобильської катастрофи, зараз проживає 2,4 млн людей, в тому числі понад 500 тис. дітей віком до 14 років. Понад 150 тис. мешканців одержали дози опромінення щитоподібної залози, які перевищують гранично допустимі.

Можна констатувати, що Україна перенасичена промисловим виробництвом, окремі галузі якого дуже шкідливі для природи і лю­дей. У таких промислових містах, як Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Кременчук, зареєстровано ріст онкологічних захворювань у дітей у 5-8 разів. З 1991 р. в Україні вже припинилось природне відтво­рення населення - людей померло на ЗО % більше, ніж народилося. Дитяча смертність в Україні найвища в Європі, 80 % вагітних жінок хворі (10 років тому ця цифра становила ЗО %), на тисячу ново­народжених в Україні вмирає в містах 13, в селах - 14 дітей, 80 % українських дітей хворі. Зростає кількість людей з порушеною спадковістю. Лише за останнє десятиріччя в країні у п'ять разів збільшилась кількість неповноцінних дітей. До закінчення серед­ньої школи 46 % випускників набувають різних хронічних захворю­вань, 50 % - морфофункціоиальних порушень. З 1986 р. на 5 % що­річно зростає кількість народжених дітей-мутантів. Український народ опинився перед реальною загрозою вимирання.

Узагальнюючи сказане, можна констатувати, що перед людс­твом зараз стоїть серйозна дилема. В разі нерозв'язаний людьми протиріччя між собою та природою остання його розв'яже за раху­нок людства Отже, треба негайно зупинити процес прогресуючого руйнування біосфери, яка є складовою частиною глобальної со-ціоекосистеми, інакше остання деградуватиме до повного роз­паду. Внаслідок цього людство буде просто відторгнуте природою як шкідливий чинник і пошкоджена біосфера знову почне поступо­во відновлювати свою динамічну рівновагу, але вже без людей, які просто перестануть існувати на Землі. Альтернативою такого розвитку подій є невідкладна гармонізація взаємовідносин сус­пільства з природою, включення всіх продуктів господарської діяльності у природний кругообіг речовин, відновлення речовинно-енергетичного балансу в біосфері нашої планети, для чого потрібен якнайшвидший розвиток нової науки - соціоекології.

23

Список використаної: та-рекомендованої літератури_;

Бартов В. Ф., Седов В. В. Концепция взаимодействия экономики и природы. - М.: Мысль, 1984.

Бачинский Г. А. Социоэкология:теоретические и прикладные аспек­ты. - К.: Наук, думка, 1991. Вавилов А. М. Экологические последствия гонки вооружений. - М.:

Междунар. отношения, 1988.

Вергун В. А. Экологические проблемы в системе международных экономических отношений. - К.: Вища шк. Изд-во Киев, ун-та, 1985. Герасимов И. П. Экологические проблемы в прошлой, настоящей и будущей географии мира. - М.: Наука, 1986.

Добров Г. М., Перелет Р. А. НТР и природоохранная политика.- К.: Наук, думка, 1986.

Екологія і культура. - К.: Наук, думка, 1991.

історико-географічне вивчення природних та соціально-еконо­мічних процесів на Україні. - К.: Наук, думка, 1988. Киселев Н. Н. Мировоззрение и экология. - К.: Наук, думка, 1980. Китанович Б. Планета и цивилизация в опасности. - М.: Мысль, 1985. Моисеев Н. Человек и ноосфера. - М.: Мол. гвардия, 1990. Національна доповідь України / Конференція ООН „Навколишнє середовище і розвиток" (Бразилія-92). - К.: Час, 1992. Наше общее будущее: Докл. Междунар. комис, по окружающей среде и развитию (МКОСР). - М.: Прогресс, 1989.

Общество и природа: Исторические аспекты и формы взаимодейст­вия. - М.: Наука, 1981.

Проблеми історичної географії України. - К.: Наук, думка, 1991. Современный мир глазами „зеленых". - М.: Междунар. отношения,

1987.

Соломина С. Н. Взаимодействие общества и природы. - М.: Мысль,

1983.

Человек и биосфера: Ученые Украинской ССР в реализации програм­мы ЮНЕСКО. - К.: Наук, думка, 1989.

2, еволюція уявлень

ПРО ВЗАЄМОДІЮ СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ.

ВИНИКнення та розвиток соціоекологїї

Протягом тисячоліть людство робило спроби усвідомити своє місце в природі, визначити своє ставлення до неї, а також визначи­ти межі свого впливу на навколишній світ. У первісному суспіль­стві людина почала виділяти себе в природі, але ще не відокремлю­валась від неї. Первісна людина не сприймала навколишній світ як щось цілісне, а уявляла його як сукупність істот, часом ворожих, іноді дружніх, споріднених з нею. Природу вона сприймала як щось одухотворене, наділене тими самими властивостями, що і сама Людина. Отже, в уяві первісної людини сили природи хоч і були могутніми, але ними можна було керувати, оволодівши певними

магічними знаннями,

із зростанням продуктивності праці, переходом до землероб­ства та скотарства людська діяльність почала набирати такого характеру, коли доводилося узгоджувати свої дії з природними циклами. Ускладнення господарської діяльності вимагало розвит­ку організації людського суспільства, накопичення і передачі на­ростаючих об'ємів інформації про навколишнє середовище. Одно­часно виникло подвійне ставлення суспільства до природи. З одно­го боку, замість олюднення природи поступово формувалося утилі­тарно-прагматичне ставлення до неї як джерела ресурсів людської діяльності. В той же час йшов процес обожнювання природних сил, які виступали носіями вищої, абсолютної мудрості, гармонії та кра­си і універсальних законів буття.

Для міфологічної єдності людини і природи характерна персоні­фікація всієї природи у вигляді центрального божества з доповню­ючою ієрархією богів. Відомий російський історик та археолог Б. А. Рибаков простежив, як культ сонця і дощу (головних, стихій природи) проявився у наших безпосередніх предків - носіїв три­пільської культури, що існувала в Україні у IV -III ст. до н. е., у куль­ті Роду і рожаниць, які уособлювали собою всю природу і представ­ляли об'єкт для поклоніння, персоніфікацію всієї природи. Рід, як небесний бог, який перебуває у повітрі, вдихає життя у все живе, є конкретним виразом єдності людини і природи. Він - творець лю­дей, води, всього, що одержує людина, і всієї природи в цілому. У самому імені його зафіксовано уявлення про єдиний творчий план, який створює все живе.

В античні часи починає складатися цілісне сприйняття природи як єдиної системи. Вже перші відомі нам філософи стародавньої Греції (Фалес, Анаксимандр, Анаксагор) прагнули пізнати першо­основу всього сущого, існування якої об'єднує всі явища реально­го світу. Будучи стихійними діалектиками, античні філософи нама­гались відшукати основний закон, за яким розвивається світ, і но­сія такого закону вони вбачали у природі. Предметом давньогрець­кої філософії стала природа в самому широкому розумінні цього слова Не випадково більшість філософських трактатів мали одну і ту ж назву - „Про природу". Філософія вступала в епоху свого формування не тільки у Стародавній Греції, а й в Стародавній Індії та в Стародавньому Китаї перш за все як натурфілософія.

В античній філософії природа виступає вершиною доцільності і втіленням ідеї гармонії та краси. Мислителі стародавнього світу звертаються до природи як мірила мудрості. Організація індивіду­ального та суспільного життя,згідно з законами природи, є, на їхню думку, найбільш доцільною, істинною та бажаною. В той же час у свідомості античного суспільства широкого розповсюдження набув міф про „золотий вік" - час, коли людство жило в гармонії з природою, а люди були рівними і щасливими. Саме забуття од­вічних законів природи вважали джерелом всіх суспільних лихо­літь, а вихід із цього становища - це повернення до них і побудова

25

на основі їх ідеального, гармонійного суспільства. „Цілісне, згідно з природою влаштоване місто, має бути мудрим", - писав Платон. Криза античного світу та його світосприймання не обійшла і ставлення людини до природи. Середньовічне сприймання при­роди було своєрідним запереченням античного світосприймання: продовжуючи лінію утилітарно-прагматичного ставлення до при­роди, воно відкидало ідею про неї як носія істинних законів буття, ідеї античної європейської філософії, забуті на певний час в Єв­ропі, знайшли свій розвиток у вченнях мислителів Сходу. Аль-Фарабі, Ібн-Рушт продовжували пошуки взаємозв'язків людини та природи, спираючись, в першу чергу, на геніальні здогадки вчених Давньої Греції. Давньокитайський філософ Чжу Сі (1130-1200 pp.), чиї погляди мали великий вплив на розвиток філософії в Китаї та на Далекому Сході, особливо в Японії, вихідною тезою свого вчення про досягнення блага взяв думку про те, що „у людині і природі -одне джерело", а „природа і є розум - закон". Пізнавши цей закон, його треба застосувати для впорядкування сім'ї, управління кра­їною, проникнення в природу.

В Європі у середньовіччі панували погляди на взаємодію при­роди і людини як дещо одномірне, раз і назавжди дане. Схоластич­не світосприймання зневажало природу, яку вважали власністю людини, здатною задовольнити всі її соціально-економічні потреби. Антропогенну діяльність розглядали у цілковитій залежності від Бога або володаря-власника й зовсім не корелювали об'єктивними умовами навколишнього середовища. Природа, згідно із світогля­дом середньовічних мислителів, була основою небесної божої благодаті, уявлялася ієрархією мертвих форм, колись богом ство­рених, які перебувають незмінними аж до кінця світу. Мінерали, рослини, тварини й людина розглядались як абсолютно ізольовані речі, ніяк не взаємозв'язані. Середньовічна соціальна нерівність була жорстко зафіксована і в ортодоксальній схоластиці до приро­ди. І навпаки, незмінність природних форм у контексті середньо­вічного світосприймання зумовлювала відносну сталість соціаль­них структур. Отже, характер та ідеологія феодального виробницт­ва та соціальне життя не стимулювали появу системно-наукового відношення до природи та її стосунків з суспільством.

Новий імпульс концепція єдності людини та природи отримала в епоху Відродження. Вона почалась з категоричного заперечення середньовічної схоластики і посилення уваги до досягнення антич­ної науки та філософії. Більшість математиків, фізиків, хіміків цієї епохи були одночасно і філософами. На противагу схоластиці вони звернули свою увагу на матеріальний світ, намагаючись пояснити його з нього самого, трактуючи його незалежним від зовнішньої потойбічної сили, „розчиняючи" Бога в природі.

Відроджувані античні філософські традиції, своєрідний синтез вчень Платона, Арістотеля, Епікура та Лукреція стають основою пантеїзму XV -XVII ст. Пантеїстична концепція вирішення проблеми

26

взаємодії суспільства та природи розвивалась такими вченими, як Галілей, Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Нікола Кузанський. Боротьба за виживання вимагала розвитку медицини, вивчення організму людини, властивостей рослин та мінералів. Наукові знання все більше стимулювались швидким розвитком ремесел. В епоху Відродження людство повільно, але невпинно вступило у нову якість взаємодії з природним середовищем, опанувало практику використання його сил і ресурсів. У цей час люди усвідо­мили, що навколишній світ не ворожий, вперше відкрили для себе масштаби нашої планети.

Пантеїстичний погляд на проблему єдності людини та природи знайшов відображення в творах перших соціалістів-утопістів. Так, Т. Мор, обґрунтовуючи необхідність нової організації суспільної праці, підкреслював, що саме він найбільш відповідає дійсним за­конам природи, доброчесність полягає в „житті, згідно з природою". Для Т. Кампанелли необхідність дотримуватись у всіх сферах жит­тєдіяльності законів природи настільки очевидна, що він вважає за потрібне втручання в міжстатеві відносини між громадянами міста Сонця та регулювання народжуваності.

Подальший розвиток продуктивних сил суспільства спричинює певні зміни у поглядах на відносини суспільства та природи, зав­дань науки і філософії в цій царині. З посиленням ролі ремесла і мануфактури в життєзабезпеченні суспільства природні цикли зміни пір року поступаються місцем виробничим циклам. Якщо мислителі Відродження переносили увагу з високого божествен­ного на конкретне земне, виходили з тези про принципову єдність природи, то їхні послідовники стали розглядати матеріальний світ як суму окремих явищ та процесів. Аналітичний підхід до дослід­ження природи зумовив значні успіхи в її „підкоренні" владі люди­ни. Для світогляду раннього буржуазного періоду є характерним погляд на природу як об'єкт для необмеженої експансії капіталу та джерело отримання нових прибутків. Людина ж виступає як воло­дар природи, її цар та вінець творіння.

Характерним виразником таких ідей став англійський філософ Ф. Бекон. Загальноприйнятим вважають, що, розробивши емпірич­ний індуктивний метод пізнання і розповсюдивши його на дослід­ження природних, соціальних та політичних явищ, він разом з Р. Де-картом поклав початок тенденції обгрунтування всемогутності людського розуму як основного інструменту пізнання та підкорен­ня природи. Однак треба відзначити, що ідею підкорення природи Ф. Бекон трактував досить специфічно: він неодноразово підкрес­лював, що природу треба перемагати лише на основі пізнання її законів.

Але саме ця частина ідей Бекона не була сприйнята його послідовниками. В кінці XVII ст. машинний спосіб виробництва досяг такого прогресу, що людина вже була здатною використо­вувати різноманітні природні процеси та закономірності, здій-

27

снювати багатосторонній вплив на навколишнє середовище, все вище піднімаючи завісу над таємницею дії „механіки" природ­них сил.

Відчуження людини від природи сприяло посиленню утилі­тарно-прагматичного ставлення до неї. Це призвело до того, що вважалось можливим безконтрольно втручатися в природні про­цеси без урахування можливих негативних наслідків. Обмеже­ність наявних знань спричинювала винищення багатьох видів тварин і рослин, невиправданих змін ландшафту. Природа сприй­малась безмежною і невичерпною, треба було лише вміти взяти у неї якомога більше.

Разом з тим продовжував існувати інший напрям суспільної думки, що розглядав суспільство та природу як єдину систему, вбачав у природі зразок для організації та поліпшення суспільства. Одним з яскравих представників подібних поглядів був францу­зький мислитель початку XVIII ст. Жан Мальє. У своєму „Заповіті" він, обґрунтовуючи необхідність соціальної перебудови суспіль­ства, зробив спробу показати єдність природи і людини, довести, що люди, будучи природними істотами, є рівними перед природою та між собою. Доводячи матеріальну єдність світу, він показував кругообіг речовини в природі на основі харчових ланцюжків між неорганічною природою, рослинами, тваринами та людиною. Ж. Ма­льє критикував сучасне йому суспільство не лише за експлуата­цію людини людиною, а й за хижацьке ставлення до природи. Соці-ально-філософські ідеї „Заповіту" багато в чому випереджували ідеї більш пізніх французьких філософів - Гельвеція, Дідро, Гольбаха. Цікавими є також ідеї таких французьких філософів XVIII ст., як Маблі та Морелі. Будуючи свої соціальні конструкції, вони базували їх на ідеї „природного права", що передбачала трактовку людини та суспільства як частин єдиного природного світу, які, маючи пев­ну специфіку, повинні підкорятися загальним законам природи. Головна робота Морелі має досить промовисту назву: „Кодекс природи або істинний дух її законів".

Треба відзначити, що подібні погляди на відносини людини та природи не були чиїмось винятковим для філософської думки Фран­ції другої половини XVIII ст. Виданий в 1755 р. анонімно „Кодекс природи" довгий час приписували Д. Дідро, не дивлячись на разю­че розходження з деякими його філософськими ідеями. Однак по­зиція в трактуванні проблеми взаємовідносин суспільства та при­роди, судячи з усього, дозволила сучасникам вважати Дідро авто­ром вказаного твору. Як і Морелі, він категорично стверджував, що в цьому світі „все підлягає законам природи".

Певну спробу узагальнити подібні погляди французьких філо­софів XVIII ст. здійснив П. А. Гольбах у виданій в 1770 р. книзі „Система природи". У ній він заявив; „Людина - творіння природи, вона існує в природі, підлягає її законам, не може звільнитися від неї, не може, навіть у думці, вийти з природи. Немає і не може

28

бути нічого поза природою, що об'єднує в собі все суще". Головна мета пізнання - „повернути людину природі", оскільки людина не­щаслива саме тому, що відреклась від природи. Саме для того, щоб зробити людину щасливою, і потрібно, на думку Гольбаха, вив­чати природу та систему її законів.

Французький матеріалізм завершував собою певний етап усвідомлення людством його відносин з природою, для якого, при всіх розбіжностях окремих моментів теоретичних конструкцій, характерним було пасивне споглядання природи, і в результа­ті робився висновок про необхідність пасивного підкорення її законам.

З появою великого машинного виробництва різко збільшилась швидкість перебігу виробничих процесів, високими темпами поча­ла наростати сукупна продуктивна сила людства. Цей процес вик­ликав зміну уявлень про характер взаємодії суспільства та при­роди. Природу, як об'єкт людської діяльності, розглядав видатний німецький поет і мислитель І.-В. Гете, теоретичні побудови якого є своєрідним містом між французьким матеріалізмом та новими, характерними для індустріальної епохи, уявленнями. Гете, визна­чаючи єдність людини та природи, принципову можливість пізнан­ня навколишнього світу, в своїх поглядах пішов далі французьких матеріалістів. Він прийшов до розуміння того, що подолання роз­риву між людиною і природою не може полягати в пасивному під­коренні людини процесам, що відбуваються в природі. Для Гете все, що відбувається в природі, є нескінченним виробничим про­цесом, а людина, будучи творінням природи, володіє найвищою продуктивністю. На його думку, людина, пізнаючи природу, утвер­джує себе по відношенню до інших частин природи, розкриваючи свої здібності в процесі виробництва і в мистецтві, збагачуючи себе тим самим як особистість.

Німецька класична філософія також не залишилась осторонь від розгляду проблеми взаємодії суспільства та природи, і. Кант, висунувши знамениту космогонічну теорію і заявивши про єдність світу в його еволюційному розвитку, пізніше став на точку зору непізнаності світу, звів природу до набору явищ, зв'язок між якими встановлюється розумом. Фіхте, відновлюючи право людського розуму на пізнання сутності світу, висунув ідею про розвиток всього сущого за законами діалектики. Шелінг, відроджуючи, по суті, пантеїстичне пояснення природи, прийняв за джерело всього сущого не матерію і не свідомість індивіда, а абсолютний всесвіт­ній розум. Він побачив у природі не тільки знаряддя моральної діяльності, а й динамічний прояв Абсолюту. Натурфілософія Ше-лінга, що постулювала взаємозв'язок всіх явищ природи та роз­виток їх через поляризацію внутрішньо роздвоєних сил, позитивно вплинула на розвиток природознавства, зокрема на дослідження Фарадея.

29

У філософії Гегепя вперше була здійснена спроба розглянути розвиток природи та суспільства як єдиний природно-історичний процес, в якому в ході трудової діяльності відбувається опредме-чення людської сутності і розпредмечення природи. Взявши при­родно-історичну єдність природи і людини ідеально, він вирішив проблему суперечності між ними, виходячи з тези, що природа і людина виступають проявами абсолютної ідеї. В гегелівській системі знайшла своє відображення діалектична єдність матерії і духу, природи та людини, але ця єдність розглядалась з об'єктив-но-ідеапістичних позицій. Отже, реальна природа залишилась осто­ронь: якщо вона є лише проявом ідеї, то не варто особливо замис­люватись, що своїми діями людина може завдавати природі шкоди. Проблема взаємодії людини з природою займає значне місце в творчості Ш. Фур'є. Всі явища людського суспільства, на його думку, є лише проявами загальних законів природи. Критикуючи сучасне йому суспільство, Фур'є підкреслює, що воно робить не­щасливою не тільки людину, але по-хижацьки експлуатує і приро­ду. Не можна досягти щастя і одночасно нищити природу, оскільки істина полягає в тому, що вони є єдиним цілим, яке підлягає чоти­рьом законам руху: соціальному, тваринному, органічному та ма­теріальному. Ш. Фур'є висунув також ідею про необхідність приро-дозгідного виховання, що повинно базуватися на пізнанні законів розвитку природи.

У середині XIX ст. передові країни Європи вступили в епоху ін­дустріального розвитку. В цей час внаслідок промислової револю­ції та становлення великого машинного виробництва було досяг­нуто небачених і немислимих до цього успіхів в освоєнні природ­ного простору та природних багатств. Під тиском вимог вироб­ництва наука робила все нові відкриття у природознавстві. Було відкрито закон збереження та перетворення енергії, розроблено дарвінівську теорію еволюційного розвитку жив,их організмів, встановлено клітинну будову організмів. Різко зросла продуктив­на сила людства.

У цей час великий внесок у розвиток уявлень про взаємодію людського суспільства з навколишнім середовищем зробив аме­риканський вчений Г. Марш, У своїй книзі „Людина і природа", яка, до речі, була видана в російському перекладі у 1866 р. у Санкт-Петербурзі, він вперше обгрунтував потребу формування охорони природи як окремої наукової галузі,

Спираючись на попередні досягнення науки, спробу створити концепцію взаємодії суспільства та природи, зробили. К. Маркс та Ф. Енгельс. У праці „Економічно-філософські рукописи 1844 року" К, Маркс підкреслював, що „людина живе природою". Це означало, що людина повинна залишатися в процесі постійного спілкування з природою, щоб не вмерти. Все ж людське спілкування з приро­дою відрізняється від тваринного, бо людина робить саме свою життєдіяльність предметом своєї волі і своєї свідомості. Людина не

може існувати поза природним світом, але і природа, взята окре­мо від людини, є для неї ніщо. Ланкою, що з'єднує людину та при­роду є практична діяльність.

Аналізуючи причини опустелювання значних територій на Землі у часи розквіту рабовласницьких цивілізацій, К. Маркс відзначив, що „культура, коли вона розвивається стихійно, а не спрямовуєть­ся свідомо, залишає після себе пустелю", цим самим підкреслю­ючи необхідність свідомого керування процесом взаємодії сус­пільства з природою.

У часи, коли людство, окрилене несподівано одержаною внас­лідок науково-технічної революції могутністю, здебільшого стави­лося до природи як до темної ворожої сили, яку треба підкорити і примусити служити людям, дуже своєчасним було застереження, висловлене Ф. Енгельсом, про те, що не треба надто захоплювати­ся перемогами над природою. За кожну таку перемогу вона мстить. Кожна з цих перемог має спочатку ті наслідки, на які розрахову­ють люди, а потім зовсім інші, непередбачені наслідки, які дуже часто знищують значення перших.

Розвиток промисловості, створення нових технологій, перетво­рення науки в безпосередню продуктивну силу в XX ст. спричини­ло порушення рівноваги в природних кругообігах речовин та енер­гії. У зв'язку з цим цікавими були ідеї українського філософа та економіста С. А. Подолинського, суть яких зводилася до того, що людська діяльність здатна утримувати на поверхні Землі сонячну енергію і примусити її діяти довше, ніж це було без неї. Разом з тим людина здатна швидше витрачати накопичену землею енергію (ву­гілля, нафту тощо). Проблема використання сонячної енергії ста­вала все більш актуальною, зважаючи на зростаючий дефіцит тра­диційних джерел енергії. Ось чому розв'язання цієї проблеми роз­глядалося як шлях порятунку людства. До осмислення цієї проб­леми звернувся, зокрема, у своєму відомому романі „Сонячна машина" видатний український письменник та політичний і дер­жавний діяч Володимир Винниченко.

Якісним стрибком у розвитку уявлень про взаємодію людського суспільства та природи стали роботи великого українського вче­ного, творця геохімії та біогеохімії, засновника вчення про біосфе­ру та ноосферу, організатора і першого президента Всеукраїнської Академії наук В. І. Вернадського. В узагальнюючій праці „Біосфера" (1926) вчений виклав основи свого вчення про сферу життя на на­шій планеті - біосферу. Він показав, що організованість біосфери, її динамічна рівновага склалися протягом дуже тривалого геологіч­ного часу внаслідок біохімічних процесів у земній корі, зумовле­них функціональною роллю живої речовини.

До складу живої речовини, що біохімічно впливає на ці процеси, В. і. Вернадський відніс і людство. Одночасно він підкреслював від­мінність людства від інших форм живої речовини: „При вивченні геохімічного значення людства як однорідної живої речовини ми не

31

можемо зводити його цілковито до ваги, складу та енергії. Ми сти­каємося з новим фактором - людською свідомістю". Це положення стало тим містком, який дозволив В. і. Вернадському перейти до твердження, що біосфера Землі на сучасному етапі розвитку під впливом людської діяльності, керованою людською свідомістю, переходить у нову якість - ноосферу (сферу розуму). На відміну від французьких вчених Е. Леруа та П. Тейара де Шардєна, які під терміном „ноосфера" розуміли „мислячий пласт", що, з'явившись з появою людини на Землі, розгортається над світом тварин та рослин поза біосферою і над нею, В. і. Вернадський вважав, що ноосфера - це такий стан біосфери, в якому повинні проявитися розум і спрямована ним праця людини як нова небувала на плане­ті геологічна сила. З цього видно, що вчений розумів ноосферу як гармонізовану глобальну соціоекосистему, яка повинна бути ство­рена на нашій планеті внаслідок розумної цілеспрямованої люд­ської діяльності. Отже, вчення В. І. Вернадського про біосферу і но­осферу з повним правом можна вважати теоретичною базою нової науки про гармонізацію суспільства та природи - соціоекології. Як окрема дисципліна, наука про взаємодію суспільства та при­роди була визначена у програмній статті американського вченого P. E. Парка, опублікованій у 1916 р. У 20—30-ті роки, виступаючи під назвами „human ecology" („людська екологія") або „social ecology" („соціальна екологія"), вона знайшла свій подальший розвиток у роботах американських соціологів Е. У. Берджесса, Р. Маккензі та ін. У зв'язку з тим, що у першій половині XX ст. соціоекологічна криза найбільш наглядно проявилася у великих індустріальних містах, в яких техногенна діяльність почала різко знижувати якість життєвого середовища, дана наука початково трактувалася до­сить вузько - як соціоекологія міст, або урбосоціоекологія. Вона вивчала головним чином протиріччя, що виникали при взаємодії суспільства та природи у містах.

На жаль, у першій половині XX ст. ця наука так. і не знайшла на­лежного їй провідного місця у системі наукових дисциплін та в людській свідомості. Більшість людей тривалий час навіть не пі­дозрювали про її існування, як і про існування самих соціоекологіч-них проблем. Лише після другої світової війни, коли взаємовідно­сини між суспільством та природою вступили у кризову стадію не лише у межах великих індустріальних міст, а й у масштабі всієї планети, і почалося швидке зниження якості навколишнього сере­довища, різко посилився інтерес і науковців, і широкої громад­ськості до цих проблем.. Це дало імпульс для прискорення форму­вання нової інтегральної міждисциплінарної науки, спрямованої на гармонізацію взаємовідносин між людським суспільством і нав­колишнім середовищем.

У 50-ті роки людську, або соціальну, екологію (human or social ecology) вже розуміють значно ширше - як науку, що розглядає пи­тання управління, прогнозування, планування всього процесу вве-

32

дення природного середовища у взаємозв'язок з людським сус­пільством як залежної і керованої підсистеми в межах великої системи „природа - суспільство", тобто соціоекосистеми. Значний внесок у розвиток цієї науки у цей час зробив американський вче­ний А. Гоулі, який у 1950 р. опублікував монографію „Людська екологія".

Одночасно відбувається становлення іншої, більш вузької нау­кової дисципліни - ecology of man (екології людини), яка вивчає ме-дико-біологічні аспекти взаємодії людини як біологічного виду Homo sapiens з навколишнім середовищем. На жаль, ці дві різні наукові галузі - human ecology та ecology of man - у колишньому Радянському Союзі при перекладі іменувалися одним терміном „екологія людини", що призвело до змішування різних понять і по­дальшої термінологічної плутанини.

Спроби створити комплексну науку про гармонізацію взаємодії природи та суспільства здійснювались у 60-70-ті pp. не лише в США, а й в ряді інших країн. При цьому різні вчені називали її по-різному: „environmental science", або „наука про навколишнє середовище"; „созологія", або „наука про охорону природи"; „геосозологія", або „наука про охорону Землі"; „ноогеніка", або „наука про створення ноосфери"; „природокористування"; „ресурсологія"; „натурсоці-ологія"; „геосоціологія"; „созіекологія"; „соціально-економічна екологія"; „глобальна екологія"; „прикладна екологія"; „конструк­тивна екологія" тощо. Однак ці терміни так і не дістали значного поширення, оскільки вони переважно або відбивають якийсь один аспект комплексної проблеми гармонізації взаємодії суспільства та природи, або надто громіздкі.

У 00-ті роки за даною наукою в англомовній та й взагалі у за­хідній науковій літературі закріпилась назва „human ecology", а в республіках колишнього СРСР - „соціальна екологія", або „соціо­екологія", тобто „екологія людського суспільства". На нашу дум­ку, термін „соціоекологія" найбільш вдалий, бо найбільш етимоло­гічно точно відбиває зміст цієї дисципліни як науки про гармоніза­цію взаємодії суспільства (societas) та навколишнього середо­вища (oikos).

Останнім часом стосовно згаданої міждисциплінарної нау­ки поширився термін „екологія". Однак більшість сучасних еко­логів не лише вважає екологію біологічною наукою, але й рішу­че виступає проти ототожнення її з соціоекологією. Наприклад, відомий російський еколог академік С. С. Шварц наглядно по­казав різницю між цими науками. Автор популярного підручни­ка з загальної екології Г. О. Новиков підкреслив, що неспеці­алісти, недостатньо чітко уявляючи собі предмет екології як біо­логічної дисципліни, часто плутають її з енвайронментологією (тобто з наукою про навколишнє середовище), або соціальною

.

Автор іншого підручника з екології московський еколог В. Д. Фе-доров, критикуючи еклектичні спроби розширити предмет екології за біологічні рамки, ще в 1980 р. показав, наскільки спростилося б визначення місця екології в системі наук, якби наука про навко­лишнє середовище (тобто соціоекологія), нарешті, одержала права громадянства. Він відзначив, що в міждисциплінарному комплексі проблем, пов'язаних із всезростаючим впливом людської діяль­ності на навколишню природу, на екологію, що вивчає організми в природному оточенні їх, припадає серія біологічних задач, що стосуються впливу на ці процеси людської діяльності. Тому вирі­шення проблем, пов'язаних із захистом навколишнього середови­ща, виходить за межі компетенції еколога, але не може здійсню­ватись без його участі.

Відомий український еколог К. А. Малиновський, обґрунтовуючи різницю між екологією та соціоекологією, відзначив, що у наш час перед біологами стоїть відповідальне завдання - створення твор­чої активної екології, яка, залишаючись біологічною дисципліною і одночасно стаючи галузевим підрозділом соціоекології, повинна зробити вагомий внесок у розв'язання соціоекологічних проблем. Отже, екологію можна вважати лише частиною соціоекології, але аж ніяк не ототожнювати її з останньою.

Один з найбільш авторитетних екологів світу американський вчений Ю. Одум, завершуючи свою фундаментальну, без сумніву написану з біологічних позицій, двотомну працю „Екологія" і на­магаючись визначити місце екології в сучасній системі знань, спрямованих на ліквідацію кризи у стосунках між людством і при­родним середовищем, дійшов висновку, що коли „наука про дім" (екологія) і „наука про ведення домашнього господарства" (еко­номіка) зіллються, і коли предмет етики розширить свої межі та включить у себе поряд із цінностями, виробленими людиною, цін­ності, створені навколишнім середовищем, можна буде оптиміс­тично оцінювати майбутнє людства. Саме цей органічний сплав різ­них галузей сучасного знання про гармонізацію взаємодії суспіль­ства та природи репрезентує на сьогодні соціоекологія.

Так само неправомірно вживати до найменування комплексної науки про гармонізацію взаємодії суспільства та природи термін „екологія людини". Адже прогресуюче руйнування біосфери нашої планети, що обумовило появу цієї науки, було викликане не біо­логічним обміном речовин між людиною та навколишнім середови­щем, а організованою господарського діяльністю, коли людське суспільство досягло у своєму розвитку певного рівня продуктив­них сил і виробничих відносин. Тому стосовно даної проблеми мова може йти лише про екологію людського суспільства. Екологія людини може займатися лише медико-біологічнимй аспектами взаємовідносин між суспільством та природою, тобто також бути

тільки частиною соціоекології 34

Процес формування соціоекології як самостійної науки особливо активізувався у 80-ті роки. У 1981 р. в США було створено перше в світі товариство професійних соціоекологів - The Society for Human Ecology, а у 1982 p. - міжнародний науковий соціоекологіч-ний інститут (Institute for Human Ecology), серед членів якого є і представник української соціоекології - Г. О. Бачинський. Зусилля­ми названих установ у США у 1984, 1986 та 1988 pp. було прове­дено три міжнародні соціоекологічні конференції. Цікаво, що остан­ня з них була присвячена проблемам міждисциплінарної інтеграції соціоекології та міжнародного співробітництва у даній сфер, тобто питанням, які в цей час активно обговорювалися і у нас в Україні, хоча українські соціоекологи не мали змоги взяти участі у роботі згаданих конференцій.

У кінці 80-х - на початку 90-х років подібні соціоекологічні това­риства та наукові підрозділи були створені у багатьох європейсь­ких країнах. Соціоекологія почала викладатися у вузах, зокрема в Брюссельському вільному університеті в Бельгії. У 80-х роках у США почало виходити періодичне соціоекологічне видання -Human Ecology Bulletin, а з 1990 p. в Іспанії (Мадрид) - міжнародний науковий соціоекологічний журнал (Journal of Human Ecology). Пів­нічне соціоекологічне товариство з штаб-квартирою у Швеції вже кілька років регулярно (двічі на рік) видає серію наукових моногра­фій з соціоекології. Щороку проводяться європейські та світові со­ціоекологічні конференції, семінари та симпозіуми. Розвиток соціо­екології в Північній Америці та Західній Європі пов'язаний з імена­ми таких вчених-соціоекологів, як Р. Борден та Дж. Пратт (США, Л. Гене (Бельгія), К. Сусанн (Франція), Т. Малберг (Швеція) та ін.

У республіках колишнього Радянського Союзу соціоекологія по­чала активно розвиватися з середини 70-х років. її проблемам присвятили свої роботи деякі філософи, географи, біологи, медики, економісти та інші вчені. Слід зазначити, що філософські аспекти соціоекології були детально розглянуті у спеціальних монографіях російських філософів Е. В. Прусова, В. Д. Комарова та Ю. Г. Мар­кова, географічні аспекти - в роботах російського географа С. Б. Лав­рова та українського географа Г. І. Швебса, біологічні аспекти -у працях українських екологів С. М. Стойка та К. А. Малиновського, юридичні аспекти - у роботах московського юриста В. В. Петрова та українських вчених Н. і. Титової і С. М. Кравченко, теоретичні та прикладні аспекти - в узагальнюючій монографії українського соціоеколога Г. 0. Бачинського.

У країнах Східної Європи, тривалий час. значною мірою ізольова­них від західного світу, соціоекологія одержала офіційне визнання як самостійної науки після проведення у 1986 р. в м. Львові Першої Всесоюзної науково-практичної конференції „Проблеми соціальної екології", в якій взяли участь понад 600 учених та практиків з усіх республік колишнього СРСР та деяких інших соціалістичних країн -географів, біологів, медиків, геологів, гідрометеорологів, філософів,

економістів, соціологів, юристів, архітекторів, технологів, матема­тиків та ін., які тією чи іншою мірою займалися питаннями охо­рони навколишнього середовища та раціонального природоко­ристування.

Прийняте на цій конференції рішення передбачало: створення в системі Академій наук країн-учасниць конференції окремих нау­кових соціоекологічних підрозділів, націлених на розробку теоре­тичних і методологічних основ соціоекології; проведення широко­масштабних прикладних соціоекологічних досліджень, спрямова­них на вдосконалення природокористування і оптимізацію життє­вого середовища в обласних та міських соціоекосистемах; введення предмета „соціоекологія" в навчальні програми шкіл та вузів, відкриття кафедр соціоекології у вузах; організацію профе­сійного соціоекологічного товариства, яке б об'єднало у своїх ла­вах учених та практиків, що працюють у галузі охорони навколиш­нього середовища та раціонального використання природних ресурсів; здійснення за допомогою засобів масової інформації якнайширшої пропаганди соціоекологічних знань. Після проведення цієї конференції та ознайомлення з матеріалами подібних конфе­ренцій, які проводилися в Західній Європі та Північній Америці, стало відомо, що розвиток соціоекологічної науки в Україні досяг, а в дечому і випередив рівень розвитку цієї науки в інших країнах світу. Однак рішення згаданої конференції, реалізація якого по­винна була створити відповідні умови для подальшого вдоскона­лення соціоекології та полегшити впровадження її теоретичних роз­робок у практику в тодішніх умовах, залишились на папері. Нині в Україні ведеться серйозна робота не лише в напрямі негайного практичного вирішення гострих соціоекологічних проблем, але й у розвитку самої соціоекології як нової комплексної науки, у пропа­ганді соціоекологічних знань. Міністерство освіти України затвер-дило навчальну програму курсу „Основи соціоекології" і включило цей курс як обов'язковий для всіх спеціальностей базовий загаль­ноосвітній світоглядний предмет у навчальні плани всіх вузів на­шої держави.

Одночасно із формуванням соціоекології як самостійної науки в. усьому світі здійснюються масштабні заходи, спрямовані на ви­хід із глобальної соціоекологічної кризи.

За ініціативою Міжнародної ради наукових спілок з другої поло­вини 80-х років розробляється Міжнародна геосферно-біосферна програма (МГБП) „Глобальні зміни", яка визначає міжнародну по­літичну і наукову стратегію на 90-ті роки. Значну роль у науково-по­літичному осмисленні глобальних соціально-екологічних змін по­чав відігравати інститут Всесвітнього спостереження (ІВС) - авто­ритетного міжнародного центру досліджень глобальних проблем сучасності, який очолює відомий американський вчений Л. Браун. Щорічно інститут публікує узагальнюючий огляд глобальних проб­лем „Стан світу", який використовується експертами ООН, полі-

36 : :

тиками, вченими з різних країн світу в інтересах вироблення загальносвітових і державних заходів, конструктивного співробіт­ництва в різних галузях з метою досягнення максимального еко­номічного ефекту при збереженні динамічної рівноваги соціально-екологічних систем та їх територіальних складових. Саме на це була спрямована конференція ООН „Навколишнє середовище і розвиток", яка відбулася в Бразилії в 1992 р.

Усвідомлюючи реальну загрозу дестабілізації глобальної соціо-екосистеми, людство прагне попередити це шляхом мобілізації по­літичної волі, мудрості та знання на різних рівнях влади, у держав­них та громадських структурах, наукових лабораторіях і виробни­чих колективах, природоохоронних урядових і неурядових органі­заціях тощо. Нині спеціалізовані міністерства, комітети і національ­ні агентства з охорони природи створені у 159 країнах - членах Організації Об'єднаних Націй. Держави незалежно від свого гео­графічного положення, рівня соціально-економічного розвитку, по­літичного устрою прагнуть приймати радикальні закони та рішення в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування, брати участь в діяльності міжнародних, регіональних, багатосторонніх і двосторонніх організацій, розроб­ляти і здійснювати різні проекти і програми в галузі охорони та ра­ціонального використання навколишнього середовища. Чим вищий буде ступінь інтегрування загальнопланетарних зусиль у цьому напрямку, чим глибше буде наукове соціоекологічне обгрунтуван­ня всіх рекомендацій у згаданій сфері, тим скоріше ці заходи при­несуть очікувані результати.

Отже, виникнення соціоекології не можна вважати випадковим явищем. Воно не є наслідком схоластичних роздумів відірваних від життя кабінетних вчених, а реакцією людського розуму на ре­альні процеси, що відбуваються на нашій планеті і загрожують по­дальшому існуванню людства. У переломні моменти історії перед людським суспільством не раз виникали пекучі життєві проблеми, від вирішення яких залежало його майбутнє. Саме ці проблеми були причиною появи нових наук, які допомагали людству знайти вихід із здавалось би безвихідного становища. Прогресуюче руй­нування нераціональною господарською діяльністю біосфери Землі зумовило появу нової науки про гармонізацію взаємодії суспільст­ва і природи - соціоекології.

3. ХАРАКТЕРИСТИКА СОЦІОЕКОЛОГЇЇ

ЯК ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІЖДИСЦИПЛІНАРНОЇ НАУКИ

ПРО ГАРМОНІЗАЦІЮ ВЗАЄМОДІЇ

СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ

3.1. ВСТУП

Різні вчені дають дещо відмінні визначення соціоекології. За Е. В. Прусовим, це теорія про шляхи й принципи трансформації людської діяльності відповідно до об'єктивних вимог законів само­регуляції біосфери. В. Д. Комаров вважає, що вона є інтегральною наукою про закономірності розвитку соціоприродних відношень, про принципи й методи спочатку оптимізації, а потім і гармонізації взаємодії суспільства та природного середовища. Ю. Г. Марков виз­начає соціоекологію як науку про конструювання оптимальних сто­сунків між суспільством та природою, внаслідок якого цілеспря­мовано поліпшується якість навколишнього середовища. Г. І. Швебс розуміє соціоекологію як міждисциплінарну область знань про вза­ємовідносини суспільства та природи, орієнтовану на максиміза-цію економічного та соціального ефекту при мінімізації втрат при­родних ресурсів і покращенні навколишнього середовища.

На нашу думку, соціоекологію доцільно визначати як інтеграль­ну міждисциплінарну науку, що вивчає закономірності взаємодії суспільства та природи і розробляє наукові принципи гармоніза­ції цієї взаємодії (Г. О. Бачинський, 1983).

Соціоекологію характеризує ряд важливих особливостей: 1) вона складається з теоретичного і прикладного напрямів; 2) в її основу покладено системний підхід - це наука, що вивчає соціо-екосистеми; 3) соціоекологія поєднує міждисциплінарний харак­тер з предметною цілісністю; 4) вона є окремою самостійною дис­ципліною. Кожна з цих особливостей потребує окремого розгляду,

3.2. ТЕОРЕТИЧНИЙ І ПРИКЛАДНИЙ НАПРЯМИ В СОЦІОЕКОЛОГІЇ

Деякі автори розглядають соціоекологію лише як теоретичну фун­даментальну дисципліну, виключивши з неї прикладні функції, ін­ші науковці, навпаки, недооцінюють теоретичні аспекти соціоеколо­гії і обмежують її функції тільки науковим обгрунтуванням конкрет­них природоохоронних та природооптимізаційиих заходів. На нашу

³⁸

думку, обидві ці крайні точки зору помилкові. Як майже кожна су­часна розвинута наука, соціоекологія складається з прикладного і теоретичного напрямів. Прикладні функції соціоекології є сенсом її існування. Оскільки ця наука покликана на практиці гармонізува­ти відносини між суспільством та природою, зробити природокорис­тування раціональним, то без теоретичних знань, без виявлення за­кономірностей взаємодії природних та соціально-економічних ком-. понентів соціоекосистем шлях до цієї гармонізації стає дуже тер­нистим і довгим. При емпіричному підході до істини доводиться рухатися за допомогою складного і неефективного засобу спроб і помилок. Щоб уникнути цього, теоретична соціоекологія повинна озброїти прикладну соціоекологію знанням законів взаємодії сус­пільства і природи, тобто соціоекологічних законів, необхідною ме­тодологічною та методичною базою, а також власним понятійним апаратом, без якого не може існувати жодна наука.

Противники теоретичного напряму в соціоекології відкидають можливість існування згаданих соціоекологічних законів, запев­няючи, що при конструюванні гармонійних стосунків між суспіль­ством та природою достатньо спиратися на самі лише природні та суспільні закони. Проте необхідність врахування цих законів при вирішенні соціоекологічних проблем ніхто не заперечує. Без сум­ніву не можна не брати до уваги закономірностей функціонування біосфери, не вивчати особливостей речовинно-енергетичного обмі­ну на нашій планеті. Так само не можна обійтися без знання за­конів розвитку людського суспільства. Однак потрібно чітко усві­домлювати, що при взаємодії суспільства та природи виник новий феномен, який раніше ніколи не існував на Землі, - система „сус-пільство-природа", або соціоекосистема, яка розвивається за новими соціоприродними закономірностями. Фукціонування і ди­намічна рівновага глобальної соціоекосистеми та її територіальних складових регулюються законами системної єдності природи і суспільства - соціоекологічними законами.

Основним соціоекологічним законом (методологічним прин­ципом теорії взаємодії суспільства та природи) є сформульова­ний Е. В. Гірусовим закон оптимальної відповідності стану природ­ного середовища та характеру розвитку суспільства. Він полягає у тому, що люди в процесі природокористування повинні постій­но узгоджувати свої соціально-економічні потреби і дії з можли­востями біосфери, задовольняти їх без суттєвої шкоди для свого нормального функціонування. Відповідно до цього закону при­рода та суспільство розглядаються як рівнозначні частини соціо­екосистеми при регулюючій дії суспільного фактора. З іншого боку, при неминучій інтенсифікації взаємодії суспільства та при­роди неминуче збільшується залежність суспільства від стану природи. Отже, цей закон заперечує два крайні підходи до при­родокористування, один з яких полягає в тому, що природу треба не оберігати, а перетворювати для максимального забезпечення

44

матеріальних потреб людей, а другий - у абсолютизації природних процесів, у твердженні, що природа краще знає, як забезпечувати рівновагу.

До інших соціоекологічних законів В. Д. Комаров відніс відкри­тий В. І. Вернадським закон хвилеподібного розвитку ноосфери, закон керівної ролі суспільного ладу по відношенню до характеру природокористування, закон послідовного виробничого освоєння різних форм руху матерії, закон природно-історичного розширення ойкумени тощо, детальному розгляду яких присвячена спеціальна література (В. Д. Комаров, 1990).

Виходячи із сказаного, предметом теоретичної соціоекології слід вважати вивчення закономірностей взаємодії суспільства та природи і розробку загальної теорії гармонізації цієї взаємо­ дії. Натомість предметом прикладної соціоекології є вивчення і моделювання конкретних соціоекосистем з метою їх оптимі- зації.