12.3. Економіка природокористування, її предмет,

ОБ'ЄКТ І ЗАВДАННЯ

Закономірності розвитку суспільного виробництва вивчає еко­номіка. На жаль, економічна наука до середини XX ст. практично не займалася питанням впливу виробництва на навколишнє сере­довище. Тільки в останні десятиріччя зусиллями економістів та економікогеографів почала формуватися наукова дисципліна, що займається економічними аспектами взаємодії суспільства та при­роди. Спочатку її називали „біоекономіка", „еконологія", „еконо­мічна екологія", „екологічна економіка" тощо. Останнім часом у країнах Східної Європи за нею закріпилася назва „економіка при­родокористування", а в англомовній науковій літературі - „еконо­міка навколишнього середовища" (environmental economy).

За сучасними уявленнями економка природокористування -це спільний підрозділ економічної науки та соціоекології, який вив­чає виробничі відносини людей в процесі взаємодії суспільства та природи і займається економічними аспектами гармонізації цієї взаємодії. Об'єктом вивчення економіки природокористування є еколого-економічні (еконологічні) системи, які охоплюють вироб­ництво і ту частину природного середовища, на яку це виробниц-тво впливає. Еколого-економічні системи є складовою частиною соціоекосистем відповідного ієрархічного рівня.

Пріоритетні завдання економіки природокористування дещо змінювались у процесі розвитку цієї наукової дисципліни. На пер­ших порах її головною задачею було обгрунтування так званої еко-лого-економічної концепції природокористування. В цей час деякі економісти надто переоцінювали роль своєї науки у вирішенні проблеми гармонізації взаємовідносин між суспільством та при­родою. Новосибірський вчений П, Г, Олдак обґрунтовував це тим,

183

що саме економіка має найбільший досвід розробки теорії, понятій­ного апарату та апарату моделювання соціально-економічних систем.

Така гіперболізація ролі економічної науки у вирішенні соціо-екологічних проблем, мабуть, не випадкова і не може бути поясне­на лише „професійним патріотизмом". Адже саме в цей час еконо­місти, зокрема український вчений Ю. Ю. Туниця, висунули досить струнку концепцію, яка, здавалося б, дозволяла ліквідувати гостре протиріччя між суспільством та природою переважно економічни-ми методами. Згідно з цією концепцією, пропонувалося перейти від економічної оцінки сфер матеріального виробництва до еколого- економічної і при оцінці еколого-економічної ефективності тих чи інших виробничих процесів чи технічних засобів, при виборі об'єк-тів капітального будівництва тощо до безпосереднього економіч-ного ефекту додавати прогнозований довготривалий ефект, який би врахував економічні наслідки від зміни якості навколишнього середовища в осяжному майбутньому. Цей довготривалий еконо-мічний ефект, що, як і безпосередній, визначався у грошовому вира-женні і міг являти собою як додатне, так і від'ємне число, був на-званий екологічним ефектом.

Отже, щоб визнати природокористування раціональним, досить було показати, що сума економічного та екологічного ефектів є додатня величина. Критерієм ефективності природокористуван­ня, разом з природоохоронними заходами, оголошувалась макси-мізація стійкого в часі еколого-економічного ефекту.

Згідно з цим, для визначення еколого-економічної ефективності будь-якого існуючого чи запроектованого підприємства потрібно було оцінити у грошовому виразі.екологічні втрати: а) вартість при­родоохоронних заходів (впровадження у виробництво маловідход- них, ресурсозбережних та екологічно чистих технологій, будів­ництво очисних споруд, встановлення очисних пристроїв, озеле­нення виробничих територій тощо); б) прогнозовані втрати від по-шкодження навколишнього середовища; в) вартість використаних природних ресурсів. Однак визначення реальної еколого-економічної ефективності підприємств виявилося не такою простою справою, як це здавало-ся спочатку. Найбільші складності виникли з оцінкою прогнозова­них втрат від пошкодження природного середовища. Існуючі мето­дики пропонують відносити до цих втрат вартісне (грошове) вира­ження таких негативних наслідків, як підвищення рівня захворю-

*

вань населення, зниження продуктивності сільськогосподарських і культур, прискорення спрацювання основних фондів тощо. Не кажучи вже про те, що при подібному підході вдається врахувати лише якусь невеличку частку справжніх втрат, яких зазнають при­ рода і люди від нераціональної господарської діяльності, для біль- шості з цих втрат взагалі неможливо знайти відповідний грошовий І еквівалент.

Чого лише вартий, наприклад, підрахунок втрат від забруднення життєвого середовища по оплачених державою листках непраце­ здатності. По-перше, подібний підхід неадекватний і неетичний, бо втрачене здоров'я не можна компенсувати жодними грошима; по- друге, він неточний, тому що багато захворювань, пов'язаних із забрудненням середовища, неправильно діагностується або ж приписується іншим причинам; по-третє, він не враховує „ціну" передчасної смерті людей, народжувань неповноцінних дітей, зни­ ження рівня здоров'я наступних поколінь та багато інших негатив­ них наслідків.

Чи можна виразити в грошах наслідки втрат від збіднення гено­ фонду нашої планети, від руйнування біосфери? Відомий росій- ський вчений-економіст Г. В. Шалабін, аналізуючи це питання, пере- конливо довів, що соціальні, моральні, екологічні наслідки шкоди, якої завдає господарська діяльність навколишньому середовищу, не піддаються кількісному виразу і не можуть знайти відображен- ня в економічній оцінці.

Не менші складності виникли також при спробах економічно оцінити природні ресурси. Головним мірилом їхньої вартості у ко­ лишньому СРСР було прийнято трудозатрати на видобуток і тран­ спортування їх. Деякі економісти показували безглуздість подібно­ го підходу, тому що в разі відсутності трудової діяльності для видо- бутку та транспортування природного ресурсу його оцінка стає нульовою. Крім того, як це слушно показав П. Г. Олдак, економічна оцінка природних ресурсів,, тобто зведення їхньої цінності до вели­ чини затрат людської праці, може мати сенс лише відносно тих елементів природи, втрату яких суспільство може компенсувати завдяки подальшому розвитку виробництва. Однак коло таких від­ новлюваних природних ресурсів досить обмежене. Здебільшого виробництво завдає природі таких втрат, які принципово несумірні з сумою створюваних матеріальних благ,

Отже, принципова неможливість економічно адекватно оцінити природні ресурси та втрати, що їх завдає господарська діяльність навколишньому середовищу і людству, стала головною причиною того, що широко розрекламований еколого-економічний принцип природокористування виявився неспроможним вирішити протиріч­чя між суспільством та природою. Більше того, на практиці розра­хунки еколого-економічної ефективності підприємств нерідко вико­ристовувались як „науково-обгрунтоване" виправдання подаль­шого руйнування навколишнього середовища і здоров'я людей.

185

12.4. ЕКОНОМІЧНІ ВАЖЕЛІ ОПТИМІЗАЦІЇ

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Щоб подолати соціоекологічну кризу, необхідно повсюдно пере­будувати природокористування за соціоекологічним принципом, який дає змогу обмежувати господарську діяльність, виходячи з реального стану природних та антропогенно-природних терито­ріальних комплексів-геоекосистем. Відповідно до цього головним завданням економіки природокористування на сучасному етапі її розвитку стає розробка економічного механізму оптимізації при­родокористування. У свій час американський економіст А. Ніз переконливо показав, що економічні важелі є значно ефективніши­ми, ніж адміністративні методи регулювання природокористуван­ням. В умовах зламу адміністративно-командної системи і пере­ходу України до ринкової економіки ці положення набувають особ­ливої ваги.

Головним економічним важелем, спроможним перетворити не­раціональне природокористування на раціональне, слід вважати не спорадичні штрафи, а постійну обов'язкову плату за природні ресурси та пошкодження навколишнього середовища. Ця плата повинна бути достатньо високою, щоб економічно змушувати під­приємства впроваджувати у виробництво ресурсозбережні, мало-та безвідходні технології, ефективні очисні споруди і пристрої тощо.

Ця плата повинна бути також диференційованою, тобто залежа­ти від неоднорідності географічного середовища та стану природ­них компонентів. Ціна одиниці того чи іншого виду природного ресурсу має встановлюватись відповідно до реально існуючих економічних категорій: попиту та пропозиції. Попит безпосередньо залежить від потреб населення конкретної соціоекосистеми в да­ному ресурсі. Щодо пропозиції, то вона повинна визначатися не лише залежно від запасів даного ресурсу, якщо він невідновлю­ваний, або швидкості й легкості його відновлення, якщо він віднов- люваний, але передусім - від здатності геоекосистеми, де він до- бувається, постачати певну кількість цього ресурсу або витримати певне антропогенне навантаження без суттєвої шкоди для свого нормального функціонування.

Центральним таксоном серед об'єктів вивчення соціоекологн є обласні соціоекосистеми. В межах державної соціоекосистем" обласні соціоекосистеми відрізняються між собою різними запа­ сами тих чи інших природних ресурсів і різним антропогенним навантаженням, а також своєрідністю соціально-економічного роз- витку, що визначає потребу в тому чи іншому ресурсі. Проте об­ ласні соціоекосистеми також неоднорідні. Кожна з них складаєть­ ся з великої кількості різнотипних геоекосистем, що мають різну соціальну, економічну, наукову та екологічну цінність, відзначають­ ся неоднаковою стійкістю щодо різних антропогенних навантажень (тобто володіють різною здатністю витримувати ці навантаження) 186

і зазнають різного антропогенного тиску. Тому рівноцінні додаткові навантаження не однотипні, але по-різному навантажені геоеко­системи можуть призвести до неоднозначних наслідків - від мало-відчутних до катастрофічних, при яких починається руйнування природних регенераційних механізмів з наступною незворотною деградацією геоекосистеми. Уникнути цього можна за допомогою введення в сбредньообласну плату за одиницю того чи іншого ре­сурсу підвищуючих коефіцієнтів геоекологічної небезпеки та созо­логічної цінності.

Величина коефіцієнта геоекологічної небезпеки (К_гн) повинна різко зростати з наближенням ступеня антропогенного тиску в геоекосистемі до критичного рівня граничного допустимого ант­ропогенного навантаження (ГДАН), при перевищенні якого почи­нається незворотне руйнування геоекосистем.

Плату за пошкодження природного середовища доцільно визна­чати відповідно до масштабів пошкоджень, що їх завдає підприєм­ство чи окремий природокористувач, а отже, за вартістю трудо-затрат, які потрібні на ліквідацію наслідків цих пошкоджень. Проте для того щоб захистити геоекосистеми від руйнування, а особливо цінні серед них від будь-яких пошкоджень, щоб звести до мінімуму шкоду, якої завдає забруднення середовища здоров'ю місцевого населення, в цю плату доцільно вводити згадані підвищуючі коефі­цієнти геоекологічної небезпеки та созологічної цінності, а також -коефіцієнт антропоекологічної небезпеки (К_ан). Останній коефіцієнт повинен корелювати з показниками шкідливого впливу забруднен­ня на людський організм, які визначаються при проведенні комп­лексних соціоекологічних досліджень та складанні карт забруд­нення навколишнього середовища.

13. ЮРИДИЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ

СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ.

СОЦІОЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

ТА ЙОГО ФУНКЦІЇ

13.1. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА СОЦІОЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

Головною метою прикладних соціоекологічних досліджень є створення ефективної системи управління якістю навколишнього середовища в межах соціоекосистем різного ієрархічного рівня. Така система управління повинна мати надійний правовий меха­нізм, який би забезпечував реалізацію науково обгрунтованих принципів раціонального природокористування. Розробка такого механізму належить до компетенції юридичної науки, вірніше, тієї її частини, яка займається питаннями правового регулювання сус­пільних відносин у сфері природокористування та охорони приро­ди. Роль права у регулюванні взаємодії природи і суспільства по­лягає у встановленні науково обгрунтованих правил поведінки Людини в стосунках з природою. Найбільш важливі суттєві правила такої поведінки закріплюються державою в законодавстві і стають загальнообов'язковими для виконання і дотримання норм права, забезпечених державним примусом на випадок невиконання їх. У нормах права, що регулюють суспільні відносини в галузі взаємодії суспільства та природи, визначаються природні об'єкти, що підлягають охороні з боку держави, закріплюються права і обо- і в'язки всіх природокористувачів щодо використання та охорони природного середовища, вказуються попереджувальні, заборонні, компенсаційні, каральні та заохочувальні заходи, пов'язані з вико- нанням природоохоронного законодавства, визначаються засоби контролю і повноваження органів контролю за дотриманням при- родоохоронного законодавства, передбачаються ступені відпові- дальності за порушення природоохоронних вимог та порядок від- шкодування завданої природі шкоди.

На початку XX ст. законодавство багатьох країн регулювало взаємодію природи і суспільства в основному шляхом встановлен­ ня особливого режиму охорони об'єктів природи, які мали культур- не, історичне, наукове, природоохоронне значення, та створення тут заповідників, національних парків, пам'яток природи. У сере- 188

дині XX ст. у зв'язку із залученням природних ресурсів у господар­ське використанню у великих масштабах, збільшення антропоген­ного впливу на природу у правовому регулюванні взаємодії су­спільства і природи на перший план висуваються завдання раці­онального природокористування.

У 70-х роках у законодавстві з'являється новий аспект регулю­вання і новий термін „охорона навколишнього середовища", що зумовлено забрудненням його у багатьох країнах і впливом цього забруднення на здоров'я людей. Охорона навколишнього середо­вища оформляється в один з основних напрямів діяльності держа­ви і суспільства (наприклад, в США в 1986 р. виходить Закон про національну політику в охороні навколишнього середовища), а правове регулювання взаємодії суспільства і природи виділяєть­ся в окрему галузь - право навколишнього середовища. В Україні, як і в інших державах, що входили до складу колишнього СРСР, за цією галуззю права в юридичній науці закріп­люється термін „екологічне право". Однак у зв'язку з тим що це право регулює суспільні відносини у сфері взаємодії суспільства та природи, яку вивчає саме соціоекологія, а не біологічна наука екологія, його правильніше називати соціоекологічним правом (Г. 0. Бачинський, 1991).

В історії правового регулювання суспільних відносин у сфері взаємодії суспільства та природи відомий російський вчений-юрист В. В. Петров виділяє три етапи: природно-ресурсний, приро­доохоронний та соціально-екологічний.

Природно-ресурсний етап відзначався переважанням спожива­цького підходу у взаємовідносинах між суспільством та природою. Спочатку регулятором суспільних відносин у використанні зе­мельних ресурсів виступало земельне право. Пізніше при розши­ренні масштабів природокористування з земельного права виді­лилося гірське, водне та лісове право. У 60-і роки XX ст, у зв'яз­ку з необхідністю комлексного використання природних ресурсів почало формуватися єдине природно-ресурсне право, що включило в себе земельну, гірську, водну та лісову галузі права. Природно-ресурсне право - це система правових норм, що регулюють при­родно-ресурсні відносини з метою раціонального використання і відтворення земельних, гірських, водних, лісових та фауністичних природних ресурсів для задоволення потреб народного господар­ства, а також для охорони права природокористувачів та держави і зміцнення законності у даній сфері відносин.

На жаль, незважаючи на всі вжиті заходи, руйнування біосфери нашої планети продовжувалося, що спричинило появу нового виду діяльності - охорони навколишнього середовища. Відповідно до цього сформувалася нова галузь права - природоохоронне право і почався природоохоронний етап. Природоохоронне право - це система правових норм, що регулюють суспільні відносини з ме­тою охорони природи і захисту навколишнього середовища від руйнівного впливу господарської" діяльності.

189

Однак при сучасних темпах збільшення масштабів несприятли­вого господарського впливу на природу захисні природоохоронні заходи відстають від негативних змін, які відбуваються в біосфері. Тому у 80-ті роки виникає і дістає загальне визнання нова концеп­ція, згідно з якою головним завданням у взаємовідносинах між суспільством та природою визнається створення такої системи раціонального природокористування, яка б попереджувала саму можливість виникнення конфліктних ситуацій при взаємодії су­спільства та природи, тобто базувалася б на соціоекологічному принципі. Відповідно до цього настає новий соціоекологічний етап правового регулювання суспільних відносин у сфері взаємодії суспільства та природи. На цьому етапі природно-ресурсне і при­родоохоронне право інтегруються у єдине соціоекологічне (еколо­гічне) право або право навколишнього середовища (environmental law).

Соціоекологічне право - це система правових знань та норм у галузі охорони навколишнього середовища та природокористу­вання, що встановлюють і регулюють відносини в цій галузі між державами, а в межах останніх - між державою, з одного боку, і об'єднаннями, підприємствами, установами та окремими грома-дянами.з другого, з метою гармонізації взаємодії між суспільством та природою і забезпечення високої якості життєвого середовища (Г. 0. Бачинський, 1991).

Оскільки відновлення і збереження динамічної рівноваги плане­тарної земної соціоекосистеми - це глобальна, загальнолюдська проблема, зростає значення міжнародного співробітництва у галу- ЗІ охорони навколишнього природного середовища, формування і юридичного закріплення коректних норм поведінки держав у сфе­рі взаємовідносин з природою. Тому соціоекологічне право стає зараз окремою галуззю міжнародного права.

Соціоекологічне право є не лише системою правових норм, а й системою правових знань у згаданій сфері. Це означає, що воно, З Одного боку, є самостійною галуззю системи права, а з другого окремим підрозділом юридичної науки, який останнім часом став також галузевим підрозділом соціоекології (В. В. Петров, 1981). це дає змогу соціоекологам-юристам при розробці нормативних актів у сфері гармонізації взаємовідносин між суспільством та приро- дою тісно співробітничати з соціоекологами-галузевиками іншого профілю. Таке співробітництво значно підвищує ефективність соціо-екологічних правових норм, яка безпосередньо залежить від повноти їхнього наукового обгрунтування, 3 іншого боку, розробле­ні соціоекологією принципи раціонального природокористування лише тоді успішно реалізуються на практиці, коли забезпечені від-190

повідними правовими нормами, що надають їм обов'язкової сили і гарантують застосування засобів державного примусу у разі їхнього невиконання. Виходячи зі сказаного, головним завданням соціоекологічного права слід вважати розробку правового меха­нізму оптимізації та управління гармонійним розвитком локальних, регіональних та глобальної соціоекосистем.