1. Низький рівень доходів населення.

Страхування – це одна з послуг, про яку людина замислюється, коли її основні матеріальні потреби задоволені, і їй є що втрачати. Можна впевнено стверджувати, що як фізичні, так і юридичні особи будуть добровільно страхуватись тільки після задоволення усіх невідкладних потреб. В Україні, де переважна більшість населення за світовими стандартами є бідною, попит на страхові послуги є досить низьким.

2. Недовіра до страхових компаній.

Невиконання фінустановами своїх зобов’язань перед клієнтами є типовим для пострадянських країн. Окрім цілого ряду комерційних банків та інвестиційних фондів, які збанкрутували, населення добре пам’ятає і діяльність НСК «Оранта» (у минулому філія «Держстраху» СРСР), яка при розпаді СРСР відмовилась від виплат по багатьом страховим полісам та від індексації страхових виплат відповідно до темпів інфляції, і, незважаючи на це, досі продовжує свою діяльність. Загальновідомою стала і нинішня практика вітчизняних страхових компаній знаходити будь-які причини для відмови у виплаті або максимально затягувати термін очікування виплат. Все це зумовлює значну недовіру до страхових компаній в суспільстві та знижує попит на їх послуги.

3. Відсутність культури страхування життя у населення України.

Завдяки цьому попит на відповідні послуги в Україні є надто низьким, про що свідчать низькі обсяги надання послуг страхування життя в Україні. Так, кількість СК «Life» в Україні складає усього 16% від загальної кількості СК, а страхові премії, зібрані цими компаніями – усього біля 4% від загального обсягу страхових премій.

4. Непрогнозованість комерційних ризиків.

На відміну від розвинених країн, в умовах значної політичної та економічної стабільності в Україні, невиконання своїх зобов’язань державними органами, значних проблем в ухваленні справедливих судових рішень СК досить обмежено страхують комерційні ризики (так, із загального обсягу сплачених страхових премій на страхування комерційних ризиків припадало лише 16,6%). Це не тільки зменшує прибутки СК, але й суттєво ускладнює діяльність вітчизняного бізнесу.

Виходячи з наведених причин, основними видами страхування в Україні є майнове страхування (73,1% обсягу сплачених страхових премій в І півріччі 2009 року), і в першу чергу автострахування як за умовами КАСКО, так і обов’язкове страхування цивільної відповідальності водіїв.

За результатами І півріччя 2009 р. у порівнянні з І півріччям 2008 року основні показники страхової діяльності в Україні суттєво погіршились. Так, на 15 і більше відсотків зменшились кількість укладених страхових угод та сплачених страхових премій. Також на 11% знизились обсяги перестрахування (особливо зовнішніми перестрахувальниками), різко зріс рівень збитковості страхових послуг (тобто частка угод, за якими настають страхові випадки), особливо з автострахування. Водночас на 10% зменшились страхові виплати, на 50% зросла кількість зловживань клієнтів страхових компаній та на 73% – кількість звернень до судів про неправомірні дії страхових компаній, які взагалі відмовляють у виплатах чи сплачують тільки частину обіцяного відшкодування. Вказані дані свідчать про значні проблеми в діяльності СК України та зниження довіри до них.

Основними проблемами СК в Україні на поточний момент є:

- дрібний розмір та капіталізація, які не дозволяють страхувати великомасштабні проекти, викликають недовіру у потенційних клієнтів та ускладнюють забезпечення належної фінансової стійкості СК;

- недостатня збалансованість страхового портфелю (на початок 2009 року страхові премії від автострахування перевищували 60% від загального обсягу страхових премій у 42 СК);

- недостатність платежів за новими страховими угодами, щоб здійснювати виплати за старими угодами;

- недоступність значної частини необхідних для виплат коштів, оскільки вони розміщені на рахунках у проблемних банках.

Вказана ситуація дозволяє багатьом експертам прогнозувати в 2010 році велику кількість банкрутств СК (навіть при тому, що кількість СК в Україні в І півріччі 2009 року збільшилась на 4,1%, на 18% зросли загальні активи СК та на 5% – їх страхові резерви), викликаних перш за все закінченням терміну дії багатьох страхових угод, укладених ще в докризові роки. Враховуючи те, що з зареєстрованих 477 СК реально на страховому ринку України активно діють усього 60 СК (у І півріччі 2009 року основну частку страхових премій акумулювали 50 СК «Non-Life» (77,3% премій від загального обсягу премій даного типу СК) та 10 СК «Life» (81,7% від загального обсягу премій даного типу СК)), експерти очікують скорочення кількості СК у найближчі роки на 30-50%.

Держкомфінпослуг на початку наступного року має намір затвердити «Положення про критерії й нормативи достатності капіталу, диверсифікації та якості активів СК». Ціль документа – забезпечити стабільність роботи ринку й захистити права споживачів у сфері страхування, а також підвищити фінансову стійкість СК, для чого в ньому зокрема передбачається, що для забезпечення своєї платоспроможності страховикам необхідно мати обсяг якісних активів не менше обсягу страхових та інших зобов'язань.

Пенсійні фонди (ПФ) – це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення пенсійного віку.

За механізмом функціонування ПФ нагадують компанії страхування життя. Збираючи внески протягом тривалого часу, ПФ накопичують величезні обсяги капіталу, і оскільки строки виходу на пенсію відомі, фондам легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти у різноманітні активи. Завдяки цьому ПФ отримують додаткові доходи, які використовуються для покриття їх операційних витрат та для виплати пенсій понад суму пенсійних внесків.

ПФ бувають державні та недержавні.

Державні ПФ створюються відповідними державами для пенсійного забезпечення усього населення країни. Фінансується державний пенсійний фонд встановленими законом відрахуваннями на заробітну плату всіх категорій працівників, акцизами від певних товарів та операцій, бюджетними трансфертами. Кошти державного пенсійного фонду зазвичай нікуди не інвестуються, а лише використовуються для виплат пенсій особам, які вже зараз на пенсії.

В Україні державна пенсійна система є досить недосконалою, оскільки сума пенсії конкретного пенсіонера досі не прив’язана до обсягу пенсійних внесків, які саме він сплатив, а визначається фінансовими можливостями держави і ранжується законодавцями залежно від професії, трудового стажу, посади, зарплати тощо. В той же час суми пенсій часто настільки малі, що ледве відхиляються від офіційного прожиткового мінімуму (а інколи навіть нижчі за нього).

В більшості випадків НПФ є відкритими, тобто до них може добровільно вступити будь-яка особа, що хоче після закінчення трудової діяльності отримувати додаткову пенсію. Водночас існують також корпоративні НПФ (створені окремими фірмами для пенсійного забезпечення своїх працівників) та професійні НПФ (створені галузевими профспілками для пенсійного забезпечення своїх членів). На початку 2009 року в Україні 90,2% фізичних осіб, що були учасниками НПФ, входили до відкритих НПФ, які при цьому мали усього 53,1% сукупного капіталу НПФ (що свідчить про більш ефективну роботу з формування капіталу галузевими та корпоративними НПФ, які крім внесків фізичних осіб поповнюються ще надходженнями від підприємств).

НПФ можуть існувати як самостійні структури або входити до складу компаній, які їх створили (такі компанії називають адміністраторами НПФ). Здебільшого частина коштів НПФ розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили.

На початок 2009 року в Україні було зареєстровано 110 НПФ та 50 адміністраторів НПФ, при цьому 77 НПФ були зареєстровані у м. Києві.

За І півріччя 2009 року НПФ було укладено усього 62 тис. пенсійних контрактів з 48 тис. вкладників, з яких 4,73%, – юридичні особи, а 95,27%, – фізичні особи. Кількість вкладників НПФ в останні роки в Україні швидко зростала (що було спричинено перш за все створенням окремих профспілкових та корпоративних НПФ) і на 31.12.08 складала 482,5 тис. осіб. Однак істотної ролі в структурі фінансового ринку НПФ не відіграють, оскільки загальні активи НПФ складають усього 734 млн грн, (при цьому в 2009 році у системі НПФ спостерігається тенденція до скорочення або тимчасового припинення сплати внесків).

Метою інвестування пенсійних активів є насамперед збереження пенсійних заощаджень громадян. Це вимагає від управителів коштів вкладення пенсійних активів у більш стабільні види активів. Загалом в Україні в останні роки біля 50% активів складають депозити, біля 20% – корпоративні облігації, та біля 10% – акції українських емітентів. Завдяки такій структурі активів в 2009 році суттєвою проблемою багатьох вітчизняних НПФ стало запровадження тимчасової адміністрації в банках, в яких ці НПФ зберігали свої кошти (перш за все в «Укрпромбанку» та банку «Надра»), тому зараз Держкомфінпослуг спільно з НБУ розробляється механізм повернення коштів НПФ з проблемних банків.

Загалом середня дохідність активів НПФ в Україні в 2008 році склала 3,1% річних, а діяльність більшості НПФ взагалі виявилась збитковою (перш за все завдяки різкому зменшенню вартості цінних паперів, які знаходилися в інвестиційних портфелях НПФ). Це свідчить про неякісну інвестиційну політику вітчизняних НПФ.

Фінансові компанії (ФК) – це компанії, що спеціалізуються на наданні клієнтам різноманітних фінансових послуг, а саме: кредитування (за рахунок власного капіталу), факторингу, клірингу, довірчого управління коштами фізичних та юридичних осіб, залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, гарантій, поручительств, переказу коштів та обміну валют.

Станом на 1.09.2009 р. до реєстру Держкомфінпослуг внесено інформацію про 73 ФК (при 193 на початок 2009 року). Вони мають право надавати клієнтам тільки ті послуги, які визначені при їх реєстрації, однак лише частина зареєстрованих компаній здійснює свою діяльність. У сфері кредитування за рахунок власних коштів цю послугу в 2009 році надавали лише 22 з 44 зареєстрованих ФК, обміну валют – 1 з 5, факторингу – 17 з 49, послугу гарантій – 5 з 39, поручительств – 2 з 41, переказу коштів – 6 з 10. Це також опосередковано свідчить про несприятливі умови для функціонування небанківського фінансового посередництва в Україні.

Найбільш активно в Україні зараз розвиваються такі напрями діяльності ФК як переказ коштів та обмін валют, обсяги операцій за якими навіть в кризовому 2009 році зросли відповідно на 23% та 51,5%. При цьому найбільш активним вітчизняним оператором переказу грошей була та лишається «Укрпошта».

Основним видом операцій вітчизняних ФК є факторинг (сутність якого буде детально розглянута далі).

Останні роки в Україні вартість угод факторингу складає біля 80% від загальної вартості угод ФК. Протягом першого півріччя 2009 року фінансові компанії уклали 1 386 договорів факторингу загальним обсягом 874,5 млн. грн.

Динаміка кількості та вартості укладених ФК договорів факторингу свідчить, що з ІІІ кварталу 2008 року (тобто з початку фінансової кризи) спостерігається зменшення кількості укладених договорів з одночасним здорожчанням їх вартості. При цьому спостерігається чітка тенденція фінансування факторингових угод перш за все за рахунок банківських кредитів: у першому півріччі 2009 року питома вага власних коштів ФК склала лише 1% від загальної суми фінансування факторингу, а частка банківських кредитів становила 89%.

Як і ринки інших фінансових послуг, ринок послуг факторингу в Україні надзвичайно концентрований. У 2008 році на 10 факторингових компаній, або на 21,27% від загальної кількості, перших за обсягом наданих послуг, припадає 99,67% від загального обсягу послуг (при цьому на частку 3 компаній припадає 74,23% від послуг факторингу).

Інвестиційні фонди – це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.

Доходи фондів формуються з дивідендів і процентів за цінними паперами, які є в їхніх портфелях, та з курсової різниці цих паперів. Витрати фондів визначаються виплатами доходів за власними цінними паперами та змінами їх курсових різниць.

Інвестиційні фонди бувають кількох видів: відкритого типу, закритого типу, взаємні фонди грошового ринку.

Акції фондів відкритого типу їх власники мають право продати самому фонду, який зобов'язаний їх викупити. Акції фондів закритого типу продаються тільки на вторинному ринку. Взаємні фонди грошового ринку характеризуються тим, що власники їх акцій можуть у певних сумах виписувати чеки на рахунок фонду в банку. Тому ці акції одночасно "працюють" як чековий і як високодохідний депозит, що робить такі фонди дуже привабливими для інвесторів.

У розвинутих країнах інвестиційні фонди є могутніми фінансовими структурами, що успішно конкурують з великими банками та страховими компаніями. Вони обслуговують середній клас, який хоче вигідно розмістити власні заощадження.

В Україні подібні фонди не відіграють відчутної ролі на фінансовому ринку з таких причин:

1. Немає середнього класу, який зацікавлений у послугах інвестиційних фондів.

2. Інвестиційні фонди не мають можливостей диверсифіковано розмістити мобілізовані капітали в надійні та високодохідні активи у зв'язку з нерозвиненістю фондового ринку.

3. Через велику кількість банкрутств довірчих товариств та інвестиційних фондів після проведення сертифікатної приватизації в Україні, рівень довіри населення до них знаходиться на надзвичайно низькому рівні.

В сучасній Україні найбільшого поширення серед інвестиційних компаній набули фонди фінансування будівництва (ФФБ), діяльність яких регулюється спеціальним Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Їх створюють будівельні компанії (управителі ФФБ), які здійснюють емісію та продаж безпроцентних цільових облігацій, які погашаються квадратними метрами збудованого житла у чітко визначених будинках та квартирах.

Станом на 1.01.2009 р. до Державного реєстру фінансових установ внесено інформацію про 132 управителі ФФБ, однак тільки 82 з них створили ФФБ. Більшість управителів (80%) зареєстровано у м. Києві, тоді як не зареєстровано жодної компанії – управителя в таких областях: Чернівецькій, Чернігівській, Черкаській, Запорізькій, Кіровоградській, Херсонській, Рівненській, Волинській, Тернопільській, Закарпатській.

Останні 2 роки завдяки економічній кризі розвиток ФФБ в Україні зупинився через припинення іпотечного кредитування та зменшення довіри до них. Станом на 1.01.2009 р. будівництво більшості об’єктів ФФБ було призупинено, причому кошти, які були залучені від вкладників проблемними ФФБ, становили 286,88 млн грн.

Вирішенню проблем ФФБ сприяло ухвалення в 2009 році Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання іпотечного кредитування», відповідно до якої держава почала на конкурсній основі фінансувати добудову житлових об’єктів зі ступенем готовності понад 70%, надаючи для купівлі житла в них пільгові іпотечні кредити черговикам. Оскільки в 2009 році Державною Іпотечною установою на дані цілі було передбачено 500 млн грн, то подібні дії істотно поліпшили фінансовий стан діючих ФФБ і захистили їх вкладників від втрати інвестованих коштів.

Довірчі товариства (трасти) – здійснюють довірче управління активами фізичних та юридичних осіб.

На початок 2009 року в Державному реєстрі фінансових установ було зареєстровано 2 довірчих товариства, сукупні активи яких становили усього 284,9 тисяч гривень, а власний капітал – усього 45,9 тис. грн. Проблеми у довірчих товариств ті ж, що і у інвестиційних фондів, але якщо фонди можуть запропонувати інвесторам власні цінні папери, то довірчі товариства працюють з активами інвесторів, яких у переважної більшості населення просто немає.

Ломбарди – компанії, що здійснюють короткострокове кредитування населення під заставу рухомого майна.

До набуття чинності Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» цей сектор фінансового ринку існував без державного контролю, окрім контролю за обігом дорогоцінних металів та каміння з боку Міністерства фінансів України. Після визнання ломбардів фінансовими установами, Держкомфінпослуг запровадив систему відповідного державного регулювання їх діяльності, зокрема шляхом внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ.

В Україні ломбарди набули досить широкого поширення, і зараз їх кількість перевищує 300, а обсяг укладених за рік заставних угод – 7 млн грн. Основними проблемами вітчизняних ломбардів є відсутність у більшості з них чіткої системи оцінки заставного майна (тому вони оцінюють його у незначну частку реальної вартості і понад 50% кредитів надають під заставу виробів із дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння та застосовують надвисоку кредитну ставку – понад 180% річних). Водночас подібні заходи змушують клієнтів ломбардів відповідально ставитись до викупу заставленого майна, і тому частка угод, які завершуються реалізацією заставного майна в Україні, не перевищує 16%.

Ломбарди у порівнянні з банками та КС надають маленькі за розмірами кредити на надкороткий строк (середня сума ломбардного кредиту коливається в рамках 300-480 гривень, а середній строк кредиту – 10-12 днів). Тому навіть за високих процентних ставок (від 0,3 до 1% у день) вони приваблюють населення швидкістю надання позик та простотою їх оформлення. Однак в останні роки КС та банки значно посилили конкуренцію з ломбардами, запровадивши системи швидких споживчих кредитів.

Ринку ломбардних послуг України також властива значна концентрація. На 100 ломбардів (або на 31,8% від загальної кількості), перших за обсягом наданих кредитів, припадає 96,7% від загального обсягу кредитів та 45,93% всіх активів ломбардів. При цьому на частку 3 ломбардів, перших за обсягом наданих кредитів, припадає 37,9% від загального обсягу наданих кредитів, але всього 8,61% активів всіх ломбардів. Як бачимо, однією з проблем діяльності ломбардів є їх недостатня капіталізація.

Зараз Держкомфінпослуг підготував проект Закону України «Про ломбарди і ломбардну діяльність», який має чітко визначити місце ломбардів у фінансовій системі, умови провадження ними діяльності, підвищити рівень законодавчого захисту прав клієнтів ломбардів.

Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5 і більше років). По суті лізинг являє собою специфічну форму довгострокового товарного кредиту, вартість якого перш за все залежить від вартості майна, а в другу чергу від таких економічних показників як валютний курс, базова процентна ставка тощо.

Принциповою відмінністю лізингу від банківського кредитування купівлі майна є те, що надане в лізинг майно лишається власністю лізингової компанії, доки за нього не будуть повністю сплачені лізингові платежі (відповідно не потрібно залогу і не виникає потім проблем із поверненням наданого майна). Це майно страхується і ремонтується за рахунок орендаря, при цьому він не тільки сплачує у лізингових платежах частину вартості обладнання, але і певний відсоток за користування даним кредитом.

В Україні право надавати лізингові послуги мають не тільки спеціалізовані фінансові компанії, але й інші підприємства, які отримали дозвіл Держкомфінпослуг (лізингодавці). В 2009 році активність на ринку лізингових послуг залишалась низькою. Лізингові послуги надавали лише 3 з 32 фінансових компаній, яким дозволені ці послуги, та 124 з 211 лізингодавців; різко зменшилась кількість та вартість угод з фінансового лізингу (так якщо за І півріччя 2008 року було укладено 5713 угод на суму 5146,1 млн грн, то за І півріччя 2009 року лише 1602 угоди на суму 1551,8 млн грн). Основними джерелами фінансування лізингових операцій в поточному році є банківські кредити (в І півріччі 2009 року – 41,82% коштів). Найбільшими споживачами лізингових послуг в Україні є транспортна галузь (44,4%) та будівництво (12,1%).

Загалом в Україні лізинг розвинутий слабо, проте, за оцінками експертів, він матиме добрі перспективи при поновленні економічного зростання, особливо в сільському господарстві та транспортній галузі.