1.2. Еволюція форм грошей. Історичні типи грошових систем

Існує 2 теорії появи грошей:

1. Раціоналістична.

Згідно з нею гроші виникли в результаті угоди між людьми стосовно використання певного товару як загального еквівалента.

Історично ця теорія походження грошей не підтверджується, однак слід зазначити, що сучасні неповноцінні гроші, що емітуються центральним банком конкретної країни, можна вважати предметом угоди між державою та іншими економічними суб’єктами (як національними, так й іноземними).

2. Еволюційна.

Згідно з нею гроші виникли еволюційним шляхом, коли певні загальновідомі і популярні товари почали використовуватись для опосередкування обміну. Саме ця теорія сучасною економічною наукою вважається достовірною.

Вивчаючи еволюційний розвиток грошей, слід спочатку з'ясувати зміст поняття „повноцінність грошей”. Під нею слід розуміти відповідність номінальної вартості грошей (тобто вартості, за якою вони приймаються при обміні) їх реальній товарній вартості.

Відповідно до ступеня повноцінності, розрізняють три типи грошей: повноцінні, напівповноцінні та неповноцінні.

Повноцінні гроші мають товарну природу, і тому, як будь-які товари, мають певну споживчу вартість і значну ліквідність. Особливістю повноцінних грошей є відповідність їх товарної вартості номінальній грошовій вартості. Тобто якщо грам золота коштує 1 рубль, то золота монета номіналом в один рубль повинна містити не менше 1 грама чистого золота.

Напівповноцінні гроші мають значну товарну вартість, однак значно меншу, ніж їх номінальна вартість.

Неповноцінні гроші не мають товарної вартості або мають товарну вартість, незрівнянно меншу за їх номінальну грошову вартість. Такі гроші ще називають знаками вартості, оскільки вони є носіями вартості в чистому вигляді, яка є предметом суспільної домовленості і не зумовлена жодними споживними властивостями цих грошей. Знаки вартості можуть мати матеріальний носій, а можуть і не мати його взагалі.

Історично першою формою грошей були повноцінні товарні гроші. Вони з’явилися при переході від натуральної форми господарювання до товарної для полегшення товарообміну. При цьому, як вже зазначалося, головною функцією грошей було вимірювання вартості товарів.

Спочатку при нерегулярному обміні вартість одного товару вимірювалася в іншому товарі на основі товарообмінної угоди власників цих товарів. При цьому еквівалентом міг бути будь-який товар, необхідний учасникам обміну. Коли ж продуктивність суспільного виробництва стала настільки високою, що у виробників стали постійно з’являтись надлишки, то вони почали спеціалізуватись на виробництві певних товарів і систематично обмінюватись ними. В такій ситуації для полегшення обміну кожен економічний суб’єкт прагнув мати запас того товару, який можна було легко обміняти на будь-який інший. З часом такі товари перестали споживатись за своїм початковим призначенням і виконували тільки грошові функції, тобто стали грошима.

Виникнення грошей дозволило:

1. Збільшити діапазон можливих торгівельних угод.

2. Розірвати в часі процес продажу і купівлі товару.

3. Накопичувати вартість в зручній формі і легко обертати її на необхідні товари.

4. Зажди бути готовим до обміну (в межах наявної у економічного суб’єкта вартості).

В різний час у різних народів грошові функції виконували злаки, худоба, шкіра, сіль, різноманітні металеві вироби, хутра тощо. З часом основним різновидом грошей стали металеві гроші, які спочатку існували у формі ювелірних виробів, елементів зброї (наприклад, наконечників стріл) та просто шматків металу. Вони мали ряд переваг над іншими формами товарних грошей, про що детальніше йтиметься далі.

Товарні гроші мали ряд недоліків, а саме:

1. Виробництво грошей тривалий час було децентралізованим і кількісно невизначеним, оскільки навіть з появою монет та паперових грошей право на їх випуск в більшості країн мали не тільки центральні органи влади, але й місцеві, а також банки. Для держави це ускладнювало регулювання грошового обігу, а для інших економічних суб’єктів – проведення будь-яких грошових розрахунків та заощадження.

2. Оскільки товарні гроші мали споживну вартість відповідних товарів, то їх вартість була прив’язана до цін на ці товари і тому могла суттєво коливатись.

3. Товарні гроші були дорогими для суспільства, оскільки потребували значних витрат на своє виробництво, і водночас корисні властивості грошових товарів не використовувались.

4. Грошова маса була обмежена кількістю наявних грошових товарів та можливостями їх додаткового виробництва.

5. Природа товарних грошей не дозволяла державі отримувати емісійний дохід.

6. Часто товарні гроші не мали для виконання грошових функцій необхідних властивостей (про що детальніше йтиметься далі).

Ключовою перевагою товарних грошей була неможливість їх знецінення у випадку їх надмірної кількості в обороті, оскільки при падінні купівельної спроможності грошей нижче їх товарної вартості вони виключались із грошового обігу і споживались як товари.

Революційним кроком в розвитку грошового обігу стала поява монет, які були більш зручні для використання, ніж шматки металу, оскільки мали фіксовану вагу і містили інформацію про їх виробника та номінал. Переважна більшість перших монет була мідною, однак досить швидко основними металами для виробництва монет стали дорогоцінні золото та срібло, а пізніше в дуже обмежених обсягах – платина. Це знаменувало появу першої форми організації грошового обігу – системи металевого грошового обороту. Емісія в такій системі відбувалась в міру зростання продуктивності суспільної праці, розвитку торгівлі та видобутку грошових металів. Завдяки цьому система металевого грошового обороту була значною мірою захищена від знецінення грошей.

Першим різновидом металевих грошових систем став золотомонетний стандарт, тобто форма організації грошового обігу, заснована на обігу повноцінних грошей з дорогоцінних металів, які в обігу доповнювались знаками вартості (зазвичай в незначній кількості).

Золотомонетний стандарт існував у 2 формах:

1. Монометалізм – це форма організації грошового обігу в країні, яка передбачає використання для виконання грошових функцій тільки одного грошового металу. В більшості випадків це було золото, але в окремих країнах були приклади існування і срібного монометалізму (наприклад, в Англії, Нідерландах, Індії, Китаї та Росії).

Недоліком монометалізму була можлива нестача запасу грошового металу для емісії достатньої кількості грошей. Одним із способів вирішення цієї проблеми був перехід до іншої форми золотомонетного стандарту – біметалізму.

2. Біметалізм – це форма організації грошового обігу в країні, яка передбачає використання для виконання грошових функцій двох і більше грошових металів. Історично ця форма організації грошового обігу в багатьох країнах з’явилась першою, однак з часом зникла, оскільки виявилась нежиттєздатною.

Головною проблемою біметалізму було встановлення співвідношення між золотими і срібними монетами. За способом вирішення цієї проблеми розрізняють два види біметалізму:

1. Система рівнобіжної (паралельної) валюти – співвідношення між золотими та срібними монетами встановлюються стихійно на ринковій основі.

2. Система подвійної валюти – співвідношення між золотими та срібними монетами є фіксованим і визначається державою.

Якщо співвідношення було фіксованим (система подвійної валюти), то з часом воно переставало відповідати реальній ціні двох металів. В такій ситуації «гірші» гроші (тобто ті, які знецінились) витискають із обігу «кращі» (не знецінені) гроші, за їх однакової, встановленою державою номінальної вартості, а «кращі» гроші відповідно переходять в скарби. Якщо ж співвідношення між двома грошовими металами плаваюче (система паралельної валюти), то в країні з’являлись дві рівноправні грошові одиниці. Відповідно населенню доводилось думати, яку частину заощаджень і в якому металі тримати, а продавцям – встановлювати ціни в двох металах. Тому з часом в кожній країні залишився один грошовий метал (переважно золото).

Слід зазначити, що певний час в формі біметалізму існувала навіть міждержавна грошова система: Латинський союз. Вона була створена у 1865 році та передбачала взаємне визнання грошей країн – учасників союзу (а саме Франції, Італії, Бельгії, Швейцарії, Іспанії, Греції та інших), якщо вони емітують монети стандартної ваги, дотримуються при цьому фіксованого співвідношення між золотом та сріблом (1 до 15,5) та згодні обмежувати емісію відповідно до домовленостей країн союзу. Однак така система виявилась недостатньо життєздатною і фактично зникла на початку 20 століття.

Що стосується монометалічної форми золотомонетного стандарту, то спочатку вона засновувалась на повноцінних товарних грошах з відповідних дорогоцінних металів. Однак з часом ці товарні гроші почали поступово втрачати свою споживчу вартість, не втрачаючи своєї номінальної грошової вартості. Це відбувалось шляхом так званого псування монет, тобто зменшення вмісту дорогоцінних металів в монетах без зменшення їх грошової вартості.

Псування монет відбувалося двома паралельними шляхами:

1. Поступовим зменшенням ваги монет різних номіналів при кожній наступній емісії.

2. Застосуванням для виробництва монет домішок з недорогоцінних металів.

Причиною псування монет переважно був дефіцит бюджету. Наприклад, величина денарію в Римській імперії поступово зменшувалася одночасно як зменшенням ваги монети, так і зменшенням вмісту срібла в ній. Спочатку денарій являв собою близько 4,5 грамів майже чистого срібла. Однак при правлінні династії Юліїв-Клавдіїв денарій вже містив 4 грами срібла, але при імператорі Нероні – 3,8 грама. Коли в другій половині III сторіччя нашої ери вміст срібла в монеті впав до 2%, монету почали просто сріблити. «Золоті» монети в цей період містили 82,7% міді, 16% срібла й лише 1,3% золота.

Від псування монет страждали селяни, ремісники й дрібні торговці, яким зазвичай доводилося продавати свої товари за цінами, що підвищувалися невідповідно до ступеня псування монет. До того ж псування монет було приводом до збільшення королями та феодалами податків, що часто призводило до народних повстань. Іншою стихійною реакцією суспільства на псування монет був частковий перехід до розрахунків злитками золота й срібла, що приймалися за вагою.

У часи середньовіччя псування монет католицька церква вважала злочином, який мав каратися смертною карою, про що зокрема писав у своїх працях найвидатніший католицький теолог Фома Аквінський. Однак починаючи з 16 століття, коли влада католицької церкви послабшала, європейські монархи починають активно псувати монети, примушуючи економічних суб’єктів приймати при розрахунках нові, все менш цінні монети за тією самою номінальною вартістю. З появою паперових грошей псування монет набуло форми зменшення їх законодавчо закріпленого золотого (срібного) вмісту, а також активного впровадження в обіг декількох форм неповноцінних грошей, до яких належали:

1. Білонна (розмінна) монета – використовується для полегшення розрахунків, створюючи значну подільність грошової одиниці.

Білонні монети виготовляються із недорогоцінних металів і мають товарну вартість, набагато нижчу за номінальну. В епоху товарних грошей обіг білонних монет забезпечувався примусом з боку державної влади та можливістю їх вільного обміну на повноцінні товарні гроші.

2. Вексель – безумовне боргове зобов’язання сплатити визначеному суб’єкту або пред’явнику векселя визначену суму у вказаний момент або період часу.

Вексель на пред’явника по суті є тимчасовими грошима, оскільки якщо до його емітента є довіра, то він може використовуватись власником векселя для купівлі товарів та послуг. Тобто вексель – це неповноцінні гроші, що виникають при продажу товарів в борг і існують до повернення цього боргу. Тому вексель зменшує кількість реальних грошей, необхідних для здійснення ринкових операцій, а також дозволяє зробити кредитні відносини безособовими.

Перші векселі з’явилися в обігу ще в середньовіччі, при цьому їх обіг досить швидко був закріплений законодавчо. Великого поширення векселі набули пізніше у формах, які не передбачали обмеження терміну їх використання як грошей (тобто в банкнотах та казначейських білетах).

3. Банкнота – це паперові векселі, які емітуються банками.

Історично “класична” банкнота виникла з розписки банкірів про прийом на збереження від купців золота, яка містила зобов'язання повернути його за першою вимогою. Згодом ці розписки почали прийматися під час здійснення платежів на рівні з повноцінними монетами. Поступово такі розписки набули чіткої форми, втратили зв'язок із конкретним власником скарбу і почали випускатись банками за власною ініціативою, затримуючись в обігу на тривалий строк. Саме у власних банкнотах банки почали видавати кредити, при цьому довіра до банкнот визначалась фінансовою стійкістю банка-емітента.

Оскільки в сучасному світі центральні органи влади мають монополію на емісію грошей в кожній країні, то сучасні банкноти випускаються тільки центральними банками.

4. Казначейські білети – це векселя, що емітуються державним казначейством для покриття дефіциту бюджету.

Класичні казначейські білети розміщувались переважно серед населення, мали обмежений термін обігу (зазвичай до 25 років) і передбачали виплату відсотків їх власникам. Зараз такі білети називають державними облігаціями і відносять не до грошей, а до цінних паперів. В окремих випадках казначейськими білетами нази-ваються просто паперові гроші, випущені державою без забезпечення, які були законним платіжним засобом на території певної країни та не мали терміну дії. В цьому сенсі казначейські білети не відрізняються від банкнот центрального банку.

Банкноти та казначейські білети за умов золотомонетного стандарту мали так званий золотий (срібний) вміст – тобто прирівнювались до певної кількості золота (срібла), яке знаходилось в певному банку чи в державній казні, і могли теоретично бути вільно обміняні на це золото (срібло). Золотий вміст вказувався на самій банкноті (казначейському білеті). Після активного впровадження в обіг вказаних знаків вартості для покриття дефіциту бюджету держави замість псування монет почали зменшувати золотий вміст цих грошей без зменшення їх номіналу. Так, золотий вміст долара США знизився з моменту його впровадження у 1786 році до моменту відмови від золотого забезпечення долара у 1972 році з 1,6033 грам чистого золота до 0,818513 грам, тобто майже в 2 рази. Зменшення золотого вмісту багатьох інших валют відбувалось ще більш швидкими темпами.

5. Чек – документ встановленої форми, що містить безумовний наказ його емітента банку негайно виплатити пред’явнику чеку вказану у ньому суму.

Чек відрізняється від векселя тим, що має на момент видачі бути забезпеченим в повному обсязі коштами на рахунку емітента в банку. Чеки дозволяють власникам коштів зберігати гроші не вдома, а в банку, що знижує ризики зберігання готівкових грошей та дозволяє отримувати відсотки на тимчасово вільні кошти.

Чек з’явився в обігу набагато пізніше інших інструментів, однак також вніс суттєвий внесок у витіснення з обігу повноцінних грошей.

З розвитком економіки частка повноцінних грошей в обороті ставала все меншою, а частка знаків вартості все більшою. Це призводило до великих проблем під час кризових подій, коли населення масово намагалося обміняти знаки вартості на повноцінні гроші. Тому в кінці ХІХ та на початку ХХ століття система золотомонетного стандарту по суті засновувалась на напівповноцінних грошах та знаках вартості, і лише формально залишалась прив’язаною до грошового металу через систему золотого вмісту. Однак людство було не готово перейти на гроші, які були б лише символами вартості і не мали жодного забезпечення навіть за умов, коли потреба в додаткових грошах зростала значно швидше, ніж видобуток дорогоцінних металів. Тому відмова від золотомонетного стандарту стала вимушеною, і сталась по закінченні Першої світової війни, коли переважна більшість провідних капіталістичних країн (крім США) втратила значну частку свого золотого запасу.

Внаслідок відмови від золотомонетного стандарту в ряді країн були впроваджені золотозлитковий та золотодевізний стандарти.

1. Золотозлитковий стандарт – це форма організації грошового обігу, заснована на використанні в обігу тільки знаків вартості, які можуть бути вільно обмінені на золото (срібло) в установах центрального банку та деяких комерційних банках.

Золотозлитковий стандарт можна вважати перехідною формою від золотомонетного стандарту до грошових систем, частково або повністю заснованих на неповноцінних грошах. Його перевагою над золотомонетним стандартом була менша потреба держави в золотому (срібному) запасі, оскільки повноцінні гроші позбавлялись від виконання функцій засобу обігу та платежу і використовувались тільки як засіб заощадження та світові гроші. Однак оскільки золотозлитковий стандарт все одно потребував значного запасу грошового металу, то для більшості країн після Першої світової війни навіть він виявився неприйнятним.

Золотозлитковий стандарт існував нетривалий час після золотомонетного стандарту в окремих країнах, наприклад, в Англії та Франції. Найдовше золотозлитковий стандарт проіснував у США, де з певними перервами до 1971 року здійснювався обмін доларів на золоті злитки.

Слід зазначити, що так званий обмін золотих злитків на золото насправді являв собою просто продаж золота установами центрального банку за фіксованою ціною. Так, з 1944 по 1971 рік під час існування Бреттон-Вудської валютної системи (про яку детальніше йтиметься далі) США продавали 1 трійську унцію золота (31,103494 грама) за офіційною світовою ціною у 35 доларів, при цьому ринкова ціна золота з часом стала перевищувати офіційну.

2. Золотодевізний стандарт – це форма організації грошового обігу, заснована на використанні в обігу тільки знаків вартості, які не можуть бути вільно обмінені на золото (срібло), але забезпечуються не тільки золотим запасом (тобто запасом золота в розпорядженні центральних банків) грошових металів, але й запасами девізів – тобто іноземних валют, які в своїх країні вільно розмінюються на золото (срібло).

Перша спроба запровадження золотодевізного стандарту була здійснена ще після Першої світової війни. Так, у 1992 році на міжнародній конференції з економічних та фінансових питань у Генуї було вирішено, що оскільки наявні запаси золота більшості капіталістичних країн недостатні для забезпечення національних грошових одиниць та здійснення міжнародних розрахунків, для вказаних цілей крім золота доцільно використовувати і девізи, а саме англійський фунт стерлінгів та долар США. Після цього золотодевізний стандарт був запроваджений багатьма країнами світу, в тому числі азійськими.

Однак під час світової кризи 1929-1936 років країни – емітенти девізів потрапили у скрутне становище і не змогли належним чином виконувати свої внутрішні та міжнародні зобов’язання. Так, Великобританія була вимушена відмінити золотий стандарт та девальвувати фунт стерлінгів, що призвело до краху багатьох валют, що забезпечувались фунтом як девізом. Суттєво девальвував і долар США, що вдарило по країнам, які забезпечували власні гроші американською валютою. З того часу в багатьох країнах гроші стали нічим не забезпечені.

Друга спроба запровадження світового золотодевізного стандарту відбулася вже після Другої світової війни. У 1945 році в США відбулася Бреттон-Вудська валютно-фінансова конференція, на якій було вирішено запровадити світовий золотодевізний стандарт. Зробити свої валюти світовими девізами знову погодились Великобританія та США, але Великобританія на цей раз досить швидко відмовилась від своїх зобов’язань, оскільки мала вагомі макроекономічні проблеми і не могла підтримувати високий курс фунта. Натомість США, які на момент закінчення Другої світової війни мали позитивний торговельний баланс практично з усіма країнами світу та біля 2/3 світового золотого запасу (без врахування СРСР, відомості про золотий запас якого до 1991-го були засекречені), на тривалий час стали фундаментом світової грошової системи. По суті, був запроваджений світовий доларовий стандарт.

США активно користувались новим статусом своєї валюти. Спочатку величезні обсяги емітованих доларів були надані у вигляді субсидій та кредитів постраждалим від війни країнам в межах плану Маршала. При цьому план Маршала хоча і призвів до величезного зростання обсягу доларів в світі, однак не призвів до зменшення золотого запасу США, оскільки за рахунок отриманої допомоги зруйновані країни купували переважно американські ж товари. Тим не менш платіжний баланс США таки похитнувся, оскільки, відповідно до вимог плану Маршала, країни, що отримували допомогу, створювали в себе пільгові умови для американських інвестицій, і американські інвестори активно користувались цим. Пізніше, за допомогою емісії, вже США імпортували товари з усього світу, і відповідно, завдяки негативному торговельному балансу, почали швидко втрачати як можливість розраховуватись золотом за емітовані долари, так згодом і сам золотий запас.

З початку 1960 року загальний обсяг доларів та доларових зобов’язань США, який накопичили центральні банки країн світу, перевершив весь золотий запас США. Водночас, оскільки потреба в золоті в світі постійно зростала, то в 1960 році на вільному ринку ціна на золото піднялась до 40 доларів за трійську унцію, а ФРС США виявилась вже не в змозі продавати золото в достатньому обсязі, щоб збити ціну золота до офіційного рівня. Стало зрозуміло, що США не зможуть без сторонньої допомоги виконати свої міжнародні зобов’язання.

Для вирішення вказаної проблеми у лютому 1961 року за ініціативою США був утворений міждержавний комітет («золотий пул») за участю США, Великобританії, Німеччини, Франції, Італії, Швейцарії, Бельгії, Нідерландів, який мав спільно проводити інтервенції на ринку золота, щоб утримувати офіційну ціну на нього. Центральні банки країн – учасниць пулу мали почергово та за певною квотою надавати золото для продажу на Лондонській біржі, де визначалась і досі визначається світова ціна на золото. При цьому передбачалось, що продавши своє золото за долари, центральні банки країн пулу не будуть обмінювати їх на золото ФРС.

Під час розгляду вказаної ситуації, виникає закономірне запитання: чому для тогочасного світу підтримання офіційної ціни на золото було таким важливим? Тому що тоді саме золото було світовими грошима. Протягом дії Бреттон-Вудської угоди за фіксованими валютними курсами була проведена величезна кількість зовнішньоекономічних інвестиційних, кредитних та торговельних угод, і збільшення ціни на золото призвело б до класичного інфляційного перерозподілу вартості від країн-позичальників до країн-кредиторів, та від країн, що накопичили величезні запаси іноземної валюти завдяки позитивному сальдо торговельного балансу, до країн – емітентів цих валют. На той момент людство було до цього не готово, і не тільки психологічно, але й організаційно, оскільки типових для сучасних зовнішньоекономічних угод валютних та інфляційних застережень тоді просто не існувало.

Оскільки золотий пул відповідав перш за все інтересам США, які були провідним світовим інвестором та кредитором, то інші країни неохоче витрачали свій золотий запас на підтримку долара, однак не наважувались піти на конфлікт із США. Ситуація дестабілізувалась завдяки діям харизматичного лідера повоєнної Франції генерала Шарля де Голя, який був проти панування США в світі.

Завдяки плану Маршала та вдалій економічній політиці де Голя з 1949-го по 1965-й золотий запас Франції збільшився з 500 кілограмів до 4200 тонн, і за цим показником вона посіла третє місце у світі серед капіталістичних країн. В 1965-му, на зустрічі із президентом США Ліндоном Джонсоном, де Голь повідомив, що має намір обміняти 1,5 мільярда паперових доларів на золото за офіційним курсом, при цьому 750 мільйонів доларів негайно, оскільки французький корабель, завантажений «зеленими фантиками», вже перебуває в Нью-Йоркському порту, а в аеропорті знаходиться французький літак з таким же «багажем». Джонсон пообіцяв президентові Франції серйозні проблеми. Де Голь у відповідь оголосив про виведення з території Франції штаб-квартири та 29 військових баз НАТО. В 1967 році це було зроблено, але до цього часу де Голль обміняв в США доларів більш ніж на 3 тисячі тонн золота.

Президент Франції створив найнебезпечніший для США прецедент – обмін доларів на золото, і водночас у червні 1967 року вивів Францію із золотого пула. Це викликало паніку на ринку і різко збільшило приватний попит на золото. «Тягар» стабілізації золотого курсу ліг на сім країн, що залишились у золотому пулі. Протягом кількох тижнів вони продали на вільному ринку золота на 1,5 млрд доларів, і зрештою 17 березня 1968 року відмовились від стабілізації вільного ринку, таким чином визнавши факт неконвертованості долара за офіційним курсом для учасників вільного ринку.

Для центральних банків семи країн оборотність долара в золото за офіційним курсом зберігалася до 1971 р., коли на вільному ринку ціна на золото перевищила 44 долари за трійську унцію. В такій ситуації німецький Бундесбанк порушив попередні угоди і обміняв частину своїх накопичених доларів на золото, внаслідок чого американський золотий запас впав до рівня, який ФРС уважав граничним (менше 10 млрд доларів). Після цього 15 серпня 1971 р. президент Ніксон повідомив про тимчасове припинення конвертованості доларів у золото як всередині країни, так і для нерезидентів, а також про відмову США від усіх міжнародних зобов’язань в цій сфері. Це означало повне і остаточне зникнення золотого стандарту із світової економіки.

Слід зазначити, що після зникнення Бреттон-Вудської системи доларовий стандарт в світі лишився. Це підтверджується тим, що і досі основну частку резервів центральних банків світу складають долари США, а розмови про альтернативу долару як світовій валюті є лише розмовами (оскільки реальних альтернатив йому і досі немає). Більш того, звільнившись від прив’язки емісії доларів до золотого запасу, США різко збільшили обсяги бюджетної емісії, щоб імпортувати іноземні товари за емітовані долари, і цим різко збільшили не тільки обсяг доларів в світі, але і власний зовнішній державний борг (з 381 млрд доларів у 1970 році до понад 12 трлн доларів США у 2009 році). Золото ж, втративши функції світових грошей, разом із іншими дорогоцінними металами стало високоліквідним та високоприбутковим активом, в який вкладають свої капітали інвестори з усього світу. При цьому ціна на золото з моменту розпаду Бреттон-Вудської системи збільшилась у 30 разів і зараз перевищує 1000 доларів США за трійську унцію.

Слід зазначити, що Радянський Союз та країни соцтабору не приєднались до плану Маршалла та Бреттон-Вудської угоди, хоча спочатку це і передбачалось. Натомість СРСР продовжував емісію власних забезпечених золотом рублів з 1950 до 1961 року, коли після проведення великомасштабної грошової реформи нові радянські гроші вже не мали золотого забезпечення. Цим на 10 років раніше за весь інший світ було зроблено прогресивний крок відмови від золотого стандарту, однак водночас відкрито шлях до неконтрольованої емісії, що в умовах фіксованих цін призвело до величезних товарних дефіцитів наприкінці 80-х років ХХ століття і стало однією з причин розпаду СРСР.

По завершенню існування золотого стандарту країни світу були вимушені перейти до так званих паперово-кредитних грошових систем, заснованих на неповноцінних грошах, що умовно забезпеченні національним багатством відповідних країн (і в першу чергу експортними товарами), але фактично не забезпечені нічим. Неповноцінні гроші використовуються всередині більшості країни лише тому, що вони визначенні державою єдиним законним платіжним засобом, а нерезиденти використовують їх, якщо впевнені, що відповідні держави зможуть успішно підтримувати на високому рівні купівельну спроможність своїх грошей. Детальніше принципи функціонування паперово-кредитних грошових систем будуть розглянуті далі.

Необхідно розуміти, що чіткої історичної межі між епохами повноцінних та неповноцінних грошей не існує. Так, ще за часів золотого стандарту в кризових умовах в деяких країнах з’являлись незабезпеченні гроші (зокрема гроші Півночі та Півдня під час громадянської війни в США), водночас зараз, в ХХІ столітті, існують забезпечені дорогоцінними металами електронні гроші, що емітуються компаніями E-Gold, E-Bullion та Pecunix і забезпечуються їх власними запасами дорогоцінних металів. Однак такі приклади є лише винятком.

Втрата грошами товарної форми зробила їх дешевими для суспільства, але й дозволила виготовляти будь-яку їх кількість, що призвело до високої інфляції, нестабільності валютних курсів та цін на біржові товари. Однак альтернативи у людства не було і немає.