Іі Розділ. Рівень електоральної підтримки кпу та во «Свобода»
ІІ.1. Електоральні смаки українського виборця
Електоральні вподобання українців настільки різноманітні, що ми і досі голосуємо за політичну партію, яка програмно обстоює об’єднання із сусідньою нам державою (Росією), що відверто суперечить Конституції і іншому українському законодавству. З одного боку це явище підтримки можна пояснити пострадянським пережитком, а з іншого боку відсутністю альтернативи на крайньому лівому фланзі парламенту.
Практично головна кількість сучасного електорату жила за часів Радянської України, і лише виборці віком від 18 до 21 року мали можливість голосувати на останніх парламентських виборах 2012 року. Криза 90-х і інші сучасні суспільно-політичні труднощі, які постали перед українською владою зробили її непопулярною і позбавленою масової підтримки. Саме тому, є підстави думати, що розчарування населення зіграють таку саму роль, як і неспроможність наявної політичної влади вирішувати важливі питання.
Зростання апатії і недовіри лише поглиблює ті політичні кризи, які виникають час від часу в українській політиці. У свою чергу, політичне керівництво намагається регулювати рівень суспільної недовіри у «ручному режимі», забираючи у виборчому бюлетені графу «проти всіх» і тим самим позбавляючи виборців права голосувати проти усіх політичних сил. На мою думку, якби на цих виборах була присутня така графа, то вона могла б суттєво вплинути на загальну конфігурацію парламентських політичних сил.
Достатньо показовим є соціологічне опитування щодо ставлення до об’єднання політичних сил, проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 14 по 19 квітня 2012 року. Опитування здійснювалося у 132 населених пунктах (із них 79 міських та 53 сільських поселень). Теоретична похибка вибірки 2,3% з імовірністю 0,95[11].
До об’єднання партій, які підтримують чинного Президента, навколо Партії регіонів (наприклад, приєднання партії «Сильна Україна» до ПР), позитивно ставляться 23,4% опитаних, негативно – 20,6%, байдуже – 4,6%. Не змогли відповісти – 11,5%.
До об'єднання опозиційних політичних сил (наприклад, об'єднання ВО «Батьківщина» та «Фронту змін») позитивно ставляться 33,2% респондентів, негативно – 13,5%, байдуже – 40,9%. Не змогли відповісти на питання – 12,3% опитаних.
У квітні 2012 р. відносно більша частка громадян (26,4%) з більшою симпатією ставилася до політичних партій, які є опозиційними до влади, провладні партії підтримували 18,7% респондентів, партіям, які не підтримують ні владу, ні опозицію, симпатизують 7,5% громадян. Майже однакові частки респондентів (19,4 і 19,8% відповідно) обрали варіанти відповідей «опозиційність чи не опозиційність для мене не має значення» або «нікого не підтримую». 8,1% не змогли відповісти на питання [11].
Рішення політичних партій «Батьківщина», «Фронт змін» і інших політичних сил, які входять до Комітету опору диктатурі, про участь у виборах 2012 р. єдиним партійним списком і формування єдиного списку кандидатів на мажоритарних округах підтримують 30,3% опитаних, не підтримують – 15,1%. Байдуже до цього ставляться 42,8% респондентів, на змогли визначитись з відповіддю – 11,8%.
Якщо би партії «Батьківщина» і «Фронт змін» брали участь у виборах єдиним списком під спільною назвою «Батьківщина», то за цей список проголосували би 19,6% опитаних або 26,8% тих, хто має намір взяти участь у виборах.
За Партію регіонів проголосували б, відповідно, 16,6 і 23,3%, за партію «УДАР» – 8,5 і 10,1%, за КПУ – 5,5 і 7,3%, за Партію Наталії Королевської «Україна – вперед!» – 4,0 і 5,4%, за ВО «Свобода» – 3,9 і 5,7%, за партію «Громадянська позиція» – 2,3 і 2,9%, за Народну партію – 1,1 і 1,6%. Інші партії набрали би менше 1% голосів кожна.
За єдиного кандидата від об'єднаної опозиції у мажоритарному окрузі готові проголосувати 23,3% опитаних, за кандидата від влади – 16,3%, за незалежного кандидата – 9,1%. Для 35,8% респондентів належність кандидата до влади чи до опозиції не є визначальною, 15,5% опитаних не змогли відповісти.
Упевненість у тому, що вони візьмуть участь у виборах до Верховної Ради висловили 35,5% респондентів, а ще 30,6% відповіли, що скоріше за все взяли б участь у виборах, якби вони відбувалися найближчим часом. Кожен дев’ятий опитаний (10,9%) упевнений, що не прийде на вибори, а 9,1% респондентів скоріше за все не пішли б на вибори. Решта опитаних вагалися з відповіддю [11].
Рейтинг КПУ у порівнянні відносно двох останніх каденцій (2007 і 2012 рр.) – зріс, оскільки на виборах 2012 року партія отримала 32 мандати, а у 2007 р. – 27. ВО «Свобода» на виборах 2007 р. не здолала 3% бар’єру, набравши 0,36% голосів, а на виборах 2012 р. вже отримала 37 мандатів, а це 10,44% голосів від загальної кількості.
Дві радикально-протилежні політичні сили сумарно отримали:
на виборах 2007 року 27+0=27 мандатів;
на виборах 2012 року 32+37=69 мандатів.
Тобто, якщо крайні по парламентському спектру політсили у 2007 р. взяли 29 мандатів, то у 2012 р. – вже 69, а це 23,62%. Ситуацію можна трактувати з урахуванням багатьох факторів, а саме:
популярність втратили партії, що представляють парламентський центр;
політична партія «Батьківщина» суттєво здала позиції стосовно роботи, втратила лідера і в результаті, розгубила електорат;
ліберальна політика парламентського центру не така ефективна, якої потребують виборці;
незадоволення діяльністю окремих політиків, що представляють певні політичні сили тощо.
Отож, електоральні смаки українців доволі різнобарвні (5 партій отримують парламентське представництво), відносно стабільні (23,62% парламентського спектру заповнюють крайні радикальні політсили). Проте, це не становить загрози для українського парламентаризму, оскільки ідеологічно-помірковані політичні сили становлять 76,38% народного представництва. І лише законодавча недосконалість, наявність людського чинника, нефаховість і непрофесійність українських парламентарів час від часу роблять Верховну Раду нечинною, тим самим підриваючи довіру населення.
ІІ.2. Причини і підстави політичного успіху
Незважаючи на те, чи прагнемо ми, чи опираємося демократичним тенденціям і євроінтеграційнійним процесам, вони все-таки мають потужний вплив на нашу державу. Довести наступальність демократії складно, проте можливо, використовуючи аргументи С. Гантінгтона про «снігову кулю» [16]. Хоча українському політикуму характерні окремі поступки назад від демократичних вимог і стандартів, але загалом, вибори відбулися більш-менш демократично, на основі чинного законодавства. За процесом слідкували не лише через інтернет, за допомогою камер спостереження на дільницях, а й міжнародні спостерігачі та преса. Готовність і бажання українських парламентарів працювати на благо народу з урахуванням партійних ідеологічних засад, спроможні розподілити мандати на фракції, комітети, більшість і опозицію та виконувати ними головні їхні функції.
Саме поняття політичного успіху є досить умовним з позиції рядового виборця і дуже конкретним з позиції керівництва та членів політичної сили. Оскільки, виборця і просто громадянина не повинно турбувати питання розподілу комітетів, кількості отриманих мандатів тощо, його інтереси стосуються лише реалізації його потребі і готовності політичної сили здійснювати таке представництво у найвищому законодавчому органі. Умовність успіху позначена ще й тим, що після останньої політреформи в Україні президентсько-парламентська республіка, «сильний президент – слабкий парламент».
Якщо виходити сугубо з інтересів політичних партій, то їх успіх продиктований відсотковим співвідношенням електоральної підтримки виборців, що взяли участь у голосуванні.
Багато це, чи мало для політсили ВО «Свобода» набрати 37 мандатів, 10,44% голосів виборців у загальних масштабах, питання дуже відносне. Від загальної кількості, це мало, але як для стрибка між виборчими каденціями 0,76% (2007р.) і 10,44% (2012р.) – це досить багато.
Таким же примарним виглядає і успіх КПУ – 32 (2012р.) чи 27 (2007р.) мандатів у масштабах цілої країни, мабуть небагато, особливо з огляду на досвід бути єдиною правлячою партією СРСР і Радянської України. Отож, визначальним є не наявний відсоток, а завдання, яке собі ставить політична партія і той досвід який вона має за плечима.
Якщо перша політична партія знаходиться на етапі становлення, то КПУ навпаки себе відживає і сходить на маргінес. Очевидно, що кожна з цих політичних структур ставить собі різні завдання, як внутрішні так і по керівництву державними справами.
Електоральний успіх варто розглянути і у спектрі соціальної структури населення. Якщо за ВО «Свобода» голосувала інтелігенція, люди з вищою освітою (48%), то за КПУ – доросле населення із середнім рівнем освіченості [2].
Проте, нас повинно більше турбувати питання чому громадяни досить песимістично оцінюють вплив виборів: переважна більшість (43%) вважає, що вибори нічого не змінять, 31% сподіваються, що вибори зможуть поліпшити ситуацію у країні, а 6% висловили побоювання, що вибори ситуацію погіршать. Цікаво, що майже такі самі очікування були у населення і напередодні виборів-2007 (42% – «нічого не змінять», 28% – «поліпшать», 12% – «погіршать») [2].
На думку окремих експертів підсумки дострокових виборів продемонстрували і деякі позитивні для української політики, суспільства і країни в цілому моменти. А саме: до політичних партій електорат висуває досить жорсткі вимоги. Виборець не прощає зради; антиукраїнські партії і гасла стають менш популярними; збільшується прошарок громадян, що очікують на появу нової некорумпованої політичної сили; намітилися позитивні зрушення в плані єдності України [1].
Результати успіху політичних сил містяться у Додатку 2. Відомості ЦВК про підрахунок голосів виборців по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу.
Загалом, обидві політичні партії, аналіз яких у роботі здійснено, задля свого електорального успіху, провели досить активну агітаційну кампанію, яка і забезпечила їм даний результат. Політична партія ВО «Свобода» зосередила свою ініціативу у центрі та на Заході України, де і проживає її електорат. Відповідно, КПУ найбільш активно себе поводила на Півдні та Сході України. Обидві політичні сили використовували весь спектр наданих їм можливостей від презентації програм до рекламних відео- та аудіо-роликів.
Достатньо ефективно проводилися зустрічі з громадськістю на користь депутатів-мажоритарників. Партії забезпечили, у якості агітаторів, перших осіб партійного керівництва, які публічно позитивно висловлювалися на користь кандидата, що «ішов під брендом» певної політсили.
У загально-державному масштабі, великим успіхом перед виборами користувалася діяльність громадського руху «Чесно», який вивів «критерії доброчесності кандидата».
[14]
Відповідність критеріям «Чесно» партії ВО «Свобода».
[14]
Політична партія ВО «Свобода» у парламенті не увійшла до більшості і не приймала участі у формуванні уряду, що є головними критеріями опозиційності.
Відповідність критеріям «Чесно» Комуністичної партії України.
[14]
Комуністична партія України у парламенті погодила співпрацю із провладною партією – ПР, прийняла участь у формуванні уряду і увійшла до коаліції більшості.
Отже, практичний успіх полягає в тому, що Партії регіонів та її союзникам вдалося зберегти більшість у Парламенті – отже, навряд чи він буде домагатися відновлення своєї ролі в політичній системі як самостійної гілки державної влади, незалежної від амбіцій президента. Опозиції вдалося поповнити і зміцнити свої фракції – отже, партії влади та її союзникам буде складніше просувати в Парламенті ініціативи, спрямовані на утвердження авторитарних тенденцій, подальшу монополізацію влади.