4.2. Суспільна природа мови: теоретичний, прикладний, ідеологічний виміри

Теоретичні узагальнення про соціальну сутність мови вперше з’явилися в нарисі Л. Булаховського «Походження та розвиток мо­ви» (1925). Відмінності між мовою людини та тварини, фізичні влас­тивості людини, які посприяли виникненню мови, теорії походження мови, звукова мова, первісна мова, еволюція мови – це ознаки, які обґрунтовували «мову як явище соціальне»⁷².

Дослідник використав ідеї європейських мовознавців, зокрема А. Мейє, Ш. Баллі, М. Бреаля, О. Єсперсена, Г. Пауля, В. Вундта, Л. Леві-Бруля та інших, та апелював, в основному, до результатів порівняльно-історичного аналізу на матеріалі різних мов, хоча в текс­ті відчутний вплив сучасних авторові віянь – про мову як над­будовну категорію, про революційні зміни в мові, які йшли з праць М. Марра.

Суспільну природу мови переконливо ілюстрував зміст по­няття «літературна мова»: вона наслідок інтегральних тенденцій у соціумі, має ознаки консерватизму, виникає на ґрунті найвпливо­ві­ших говірок, про формування літературної мови свідчить мовна практика, у ній може відбуватися свідоме реформування мовних норм⁷³.

У статті «Соціальна природа мови» в обґрунтуванні сутності мови постала складна взаємодія психологічного та соціального ас­пектів, «індивідуального» – «соціального» у змісті цього поняття, відома з творів О. Потебні, І. Бодуена де Куртене та Ф. де Соссюра:

«Мова – то засіб, що за його допомогою людина дає знати за те, що вона думає, чого хоче, що почуває, і коли мова не завжди є знаряддя досить тонке для того, щоб точно передавати наші душевні рухи, то в усякому разі вона завжди стремить бути за нього. А це робить з мови, оскільки люд­ську психіку визначає соціяльне оточення, ті різноманітні умови, що в них людину ставить її пол, її професія, і под., досить виразний відбиток пси­хіч­них реакцій індивідуальної свідомости на впливи різних групових свідо­мостей»⁷⁴.

Суспільну природу мови ілюструють тенденції до мовної ди­ференціації та інтеграції, дія соціальних чинників, що сприяють удоско­наленню мови, соціальна зумовленість стилю, зв’язок індиві­дуальної та колективної творчостей, наслідки мовної естетики⁷⁵. На­віть естетична дія «чисто-гарного (милозвучного)» визначала прийнят­тя тих чи тих мовних ознак з огляду на взаємодію мови і соціуму: «Ми надаємо перевагу тому, що соціяльно подобається, тобто по­добається тому, що характе­ри­зує впливові соціяльні групи»⁷⁶. (Щодо праць 50-х рр., у яких на­скрізною ідеєю проходила соціальна сутність мови, можна сказати, що в них учений розвинув погляди, висловлені в публікаціях 20-х рр.)

Протиставлення «соціальне» – «індивідуальне» розглянуто у зв’язку з поняттями «язик» і «мова» (сучасні відповідники – мова і мовлення). Врахувавши ідеї Соссюра, О. Фінкель писав: якщо ми відмежовуємо язик (la langue) від мови (la parole), то ми відок­ремлюємо соціальне та індивідуальне. Язик поставав як закінчена система знаків думки, він не був діяльністю мовлянина (сучасний відповідник – мовець), а був продуктом, який індивід сприймав па­сивно; мова ж поставала як індивідуальний акт волі та розуму, оскільки мовлянин використовує закони язика. Функція язика, що випливає з цього, – бути засобом висловлення думки, засобом піз­нання. Естетичні явища язика теж «скеровані на виконання комуні­кативних функцій»⁷⁷.

Розгляд опозиції поглибила праця М. Гладкого «Мова сучас­но­го українського письменства» (1930). У ній протиставлення мови і мовлен­ня теж позначали терміни язик (сучасний відповідник – мова) та мова (сучасний відповідник – мовлення):

«Лінґвістика відрізняє язик і мову. Ми теж не зможемо обійтися без того, щоб не розмежовувати цих понять, бодай у цьому розділі.

Язик є явище соціяльне – це усталена мовна система, обмежена своїми нормами, своїми традиціями, засвоєними й узвичаєними в певному соціяльному оточенні; це продукт громадської діяльности людського су­спільства, добуток соціяльних відносин.

Мова є явище індивідуальне – це, як ми бачили попереду, вияв люд­ської здатности за допомогою знаків укладати в певній системі свої уявлен­ня й висловлювати таким чином свою думку. У цьому процесі кожний ін­дивід зокрема й безперервно впливає на язик, кожне покоління змінює його, коли не в словах, то в способах уживати їх.

Тим то мова, як явище індивідуальне, часом відхиляється від узви­чаєних язикових традицій, приймає на себе елементи індивідуальної твор­чости й порушує усталену норму.

З цього приводу ми маємо право дивитися на язик, що являє свого роду норму, як на тезу, а на мову, з її порушенням цієї норми, з її ін­ди­відуальним творчим елементом, – як на антитезу.

Життя всякого язика може й виявляється переважно в цьому вічному творенні й порушенні язикової норми, у цій одвічній боротьбі соціяльного й індивідуального в людській мові, у цій безугавній синтезі, своєрідній язиковій діялектиці, що на тлі її й можна, на нашу думку, вирізнити й яскраво відтінити всі прикметні ознаки й питомі особливості даної язикової системи й індивідуальної мови в їх сучасному розрізі»⁷⁸.

Несподівано знаходимо ту ж думку, що і в праці В. Волоши­нова «Марксизм і філософія мови» (1929), хоча покликання від­сут­нє: соціальне в мові має знаковий характер. Можливо, це було реа­лізацією семіотичного характеру соціального в Соссюра:

«Отже, соціяльне в мові – це умовний знак, зверхня форма, що її має знайоме нам уживане слово, відомий цілому великому гуртові людей запас слів, звичне сполучення окремих слів у реченні, фразеологічний зворот, ві­домий усім вислів, навіть приказка, приповістка, прислів’я, а кінець кінцем ціла система правил, у культурних народів, усвідомлена й зафіксована, що за допомогою їх язик на протязі тисячоліть стає самостійною силою в гро­мадському житті людства. Індивідуальне – це насамперед творчість, свідоме чи й не свідоме відхилення від усталеної норми, хоч би й у певних рамках язикових законів, приміром: ориґінальне застосування приростків і нарост­ків до певних, властивих язиковій системі, кореневих основ, утворення но­вого слова, хоч би й згідно з правилами словотвору даного язика, деяка зміна в звичайній синтаксичній будові речення, проказана бажанням пись­менника відтінити яскравіше свою думку, новий вислів, як ориґінальна композиція з старих мовних елементів, нова метафора, гіпербола, тавтоло­гія, як новий поетичний образ, як вияв творчої фантазії в художній мові письменника»⁷⁹.

Як й інші мовознавці, М. Гладкий показав, що соціальне вияв­ляється в лексиці найтиповіше:

«Матеріял поточної лексики певне найбільше підлягає всіляким впли­вам і своєї соціяльної доби, і сусідніх язикових індивідуальностей, але він є тільки потік, що тече в певних берегах язикових синтаксичних норм, може, таких же тривалих і довговічних, як річища великих водяних мас, що змі­нюються тільки на протязі великих геологічних періодів»⁸⁰.

Опозиція «письмова / писана мова» – «усна мова» погли­би­ла розкриття суспільної сутності мови як засобу комунікації. Увагу привертало питання про роль писемної мови в лінгвістиці:

«...Поза межами мовознавства є письмова мова (графіка), бо письмо це ще не мова, а система зорових знаків, перекладена зі знаків акустичних, що вимагає для зрозуміння нового перекладання на звукові знаки. Проте мовознавство не може цілком відмовитися від розгляду проблем письмової мови, в останній час помічається навіть особливе зацікавлення графікою в науковій літературі. Річ у тім, що в людини письменної письмова мова може існувати цілком незалежно майже від звукової, бо, окрім асоціа­тив­но­го зв’язку між звуками слова та його значінням, може утворитися безпо­середній зв’язок між графічними знаками й значіннями... Мовознавство не може цілком нехтувати письмової мови, хоч методологічних міркувань без­посереднім об’єктом своїх дослідів її не робить»⁸¹.

У теорії літературної мови вчених Празької лінгвістичної шко­ли питання про відмінності між писемною мовою та мовою говірок було центральним, причому проблему вперше у кількох статтях по­яснив український мовознавець А. Артимович, член ПЛШ. Після йо­го смерті над проблемою працював Й. Вахек, теж представник цієї школи, творець теорії писемної мови, який згадував: «Заслугою по­кійного українського лінгвіста проф. А. Артимовича є те, що в своїх дослідженнях він показав, як письмо кожної так званої літературної мови формує особливу автономну систему, частково незалежну від власної усної мови»⁸². В українському мовознавстві цей факт ще й досі маловідомий, гасло «писемна мова» не містить згадки про роль А. Артимовича в розкритті цього питання.

А. Артимович, знаючи працю Ф. де Сосюра «Курс загальної лінгвістики» (покликався на видання 1922 р.), у статті «Писана мо­ва» дискутував зі швейцарським мовознавцем щодо опозиції «мова» – «мовлення»:

«Де Соссюр відрізняє «la langue» (мова) і «la parole» (говірка). А про­те в розвинутих культурних мовах, з довгою історією та традицією, треба мати на увазі ще окрему, писану мову та її студіювати»⁸³.

Теорія літературної мови і теорія фонології (творцями яких бу­ли вчені Празької лінгвістичної школи) дозволили А. Артимовичу в характеристиці писемної мови знайти новий підхід. Науковець показав, що писана мова може впливати на зміну вимови, що письмо має консервативний та автономний характер (цих ознак Соссюр не доводив). А. Артимович залишив новаторські зауваження про соці­альне підґрунтя вимови окремих звуків, у яких проглядалися ідеї майбутнього відгалуження соціолінгвістики, соціофонетики:

«...В українській мові маємо фонольоґічну опозицію між «і», що м’ягчить попередній приголосний, та «і», що його не зм’якшує, н. пр. ніс (носа) та нїс (несла), тік (току), тїк (текти), гарні – синї – перед війною в наукових виданнях цілої України й у Галичині взагалі було на такі «і» два знаки (і, ї). Тепер пишеться скрізь і з одною точкою, й наслідок цього такий, що м’ягчення попереднього приголосного перед «і» з деяких діялєк­тів усе дальш і дальш поширюється. З другого боку, незазначування м’яко­го с, ц, з перед губними в таких випадках, як: світ (= śvit), цвях (= ćvah), звір (= źvir) – зазначувано до 1910 р. – доводить до того, що деякі галицькі інтелігенти вимовляють уже ці слова з твердим с, ц, з. Або ще один приклад. В українській мові немає м’яких фонем п, б, в, м (пять говорять: pjat´). Тим то офіціяльний правопис Радянської України каже писати пять із апострофом (п’ят´), щоб поросійщена інтелігенція та міське населення не читало з-російська м’якого «п» (пять = p’at´)»⁸⁴.

У контексті теорії літературної мови А. Артимович вперше роз­крив співвідношення усної і писемної мови, після його смерті Й. Ва­хек розмежував норми писемної мови та усної як дві особливі сис­теми, що виконують комплементарні функції (функція усної мови – безпосередня реакція, письма – нетривалої реакції). Особливість кожної з систем, у якій реалізується мовне значення, визначена акустичною чи оптичною субстанціями. Природа цих субстанцій звужує можливості систем: якщо відсутні первинні засоби для пе­ре­дачі змісту, то виробляються вторинні. Так, щоб передати інто­на­ційні значення, усна мова використовує первинні для цієї системи засоби вираження – мелодику, інтенсивність, паузи, тембр, однак ці ж мовні значення система писемної мови передає вторинними вер­бальними засобами.

Сьогодні проблема писемної та усної мови розв’язується з огляду на панівні в мовознавстві наукові концепції, а також гіпотези, теорії, які виникають у філософії, семіології, психології. Саме вони пояснюють питання про співвідношення мови і мислення, про зв’я­зок між мовною формою, тобто планом вираження, та матерією, яку вона позначає. Будь-яка мова в часі виникнення має свою усну фор­му, письмо ж з’явилося на певному етапі розвитку суспільства. Зву­кова мова – стихійне утворення, письмо виникає як код для запису усних повідомлень. Звукова мова розвивається природним шляхом, зміни усного мовлення відображаються на письмі, письмо створю­ється штучно, воно конвенційне (відомі приклади переходу з одного шрифту на інший, відомі реформи письма) тощо.

Соціальне у змісті мовних одиниць. Рівень лінгвістичної аб­стракції дозволив виокремити соціальне і як вияв впливів суспіль­ства на мову, і як сутнісні компоненти у змісті мовних одиниць, на­приклад, фонеми чи слова.

Фонему як соціальне явище вперше обґрунтував О. Синявський:

«Навіть коли є можливість спостерігати й вивчати мову тільки од­ним-однієї людини, то й тоді ні на одну мить не слід забувати, що мова на­самперед соціяльне явище і фонема – найважніша соціяльна категорія для фонетичного опису»⁸⁵.

«Фонема – це не просто звук людської мови, що їх у кожній мові безліч, а такий звук, краще сказати – звуковий тип, звукова одиниця, міні­мальний урізок звукового процесу, що здатний вносити диференціацію в значіння слів, а таких звукових елементів завсіди обмежена кількість. Фо­нема ще не значіння, але елемент, що звичайно разом з іншими елемен­та­ми-фонемами творить символ значення – найперше слова. Із цього ясно, що фонема, як така, явище соціяльно-психологічне й національне: як би фі­зіологічно й акустично якийсь звук не був близький до другого звука в тій самій мові, як би тяжко не було його відрізнити від другого чужинцеві, такий звук буде фонема, коли він здатний у тій мові сам собою вносити диференціяцію в значіння»⁸⁶.

Для систематизації фонем української літературної мови тео­ретичним підґрунтям послужили ідеї Л. Щерби.

У статті «До поняття «фонема» О. Курило розпочала диску­сію, в якій заторкнула і соціальну природу фонеми. Будучи добре теоретично обізнана, дослідниця розкрила ідею соціального у змісті по­няття «фонема» від часу розрізнення у досліджен­нях Бодуена де Кур­те­не мови як соціальної функції і мови як акустично-фізіологічної ді­яльності⁸⁷. Як наслідок, сформулювано визначення фонеми, що відо­бра­жало її соціальну природу: це «найкоротший соціяльно вирізню­ва­ний відтинок мови, звукового типу, що існує в колективній сві­до­мості членів певної мовної групи і що здатний диферувати значення слів»⁸⁸. Склад українських фонем пов’язаний з орфоепічними норма­ми укра­їнської літературної мови: чужі та українські фонеми можна розме­жувати, якщо усталиться в українській літературній мові вимова за­позичених слів, «тоді й можна буде знати, чи є потреба фонематично розрізняти в чужих словах м’які й тверді, довгі і короткі консонанти, що їх українська фонологічна система не розрізняє, а то й навіть зов­сім не знає»⁸⁹.

Соціальний аспект семантики слова ілюструвала внутрішня фор­ма, або «етимологічне розуміння слова», вона могла «дати нам вка­зівки щодо того, з якого кола уявлень та понять вийшло слово, до якого культурно-історичного моменту воно стосується і яку фазу в історичному розвитку окремих осіб чи цілого суспільства воно собою характеризує»⁹⁰. Тобто семантична структура вбирала соці­ально зумовлені семи (можливо, це вже був відгомін ідей Марра). Зміну значення слова можна зрозуміти, якщо підходити до нього комлексно, включаючи соціальний компонент як наслідок зовніш­нього впливу, тобто «з’ясування умов, що завдяки їм нове значення на­буває загального розповсюдження»⁹¹.

Один з аспектів – суспільна природа власної назви. Досі на ма­теріалі української мови це питання ще не розкрито: немає розуміння, за допомогою яких ознак виявляється корелятивна співвіднесеність між соціумом та власним ім’ям, на прикладі яких онімів існує ця спів­віднесеність, хоча дедалі частіше дослідники звертаються до цієї теми⁹².

На проблему вперше вказала О. Курило у «Програмі для зби­ання етнографічних матеріалів» (1923), у якій був розділ із припи­сами щодо збирання прізвиськ, прізвищ сільських жителів з ураху­ванням віку, статі, сімейного статусу, освіти, місця проживання. Дослідниця навіть сформулювала одне із завдань – описати дитячі прізвиська⁹³. Розгляд перспективного в майбутньому питання, онім як соціолінгвістична категорія, хоч і був підпорядкований етно­гра­фії, однак принципи збору матеріалу не втратили актуальності для сучасної соціолінгвістики, завдання якої – виробити методичні за­са­ди збору польового матеріалу для його опису в категоріях цієї науки.

Суспільну природу власної назви усвідомлювали як мово­знав­чу проблему ще в кількох публікаціях. Приміром, паспортна система довго сприяла впливу держави на власне ім’я, тому з’явилася вимога повернути всім українським прізвищам українську форму, втрачену під впливом «поліцейських участкових писарчуків, і знову попе­ре­творювати всяких Авсєєнків, Ковалєнкових, Бєльченкових на Овсі­єнків, Коваленків, Більченків»⁹⁴.

Соціальну природу антропоніма розкривали публікації жур­на­лу «Рідна мова», як, для прикладу, стаття Є. Грицака «Особові імена учнів Перемиської української гімназії»⁹⁵. Матеріалом для аналізу послужили 509 імен учнів, вихідців із різних територій Галичини і навіть Волині. Враховано суспільний прошарок, до якого належала сім’я. Соціальне підґрунтя власного імені поставало крізь призму важливих для сучасної соціолінгвістики зв’язків: мова міста – мова села, мова певної соціальної групи.

Інші напрями аналізу – поділ імен на селянські та шляхетські з огляду на станову належність носія імені⁹⁶, прізвища в діахронії з урахуванням соціального статусу власника⁹⁷. Зроблено висновок про прізвища сільських жителів: звичай мати постійні прізвища новий, прийшов із Польщі кінця XVIII ст., до того часу було досить імені та прізвиська (тогочасний відповідник – прозивка, глузлива назва), при­чина цього явища в суспільному, панщинному статусі селянина, який не мав жодних прав⁹⁸.

Соціальний статус власного імені виявлявся в синхронії та діа­хронії. Так, чоловічий іменник українця поставав змінною катего­рі­єю, оскільки окремі назви непопулярні (батьки «стараються давати своїм дітям «панські ймення»⁹⁹. Водночас цей же чоловічий іменник фор­мувався історично, що підтверджували перші писемні пам’ятки, як Остромирове Євангеліє¹⁰⁰.

Сьогодні проблема соціальної сутності власного імені чекає на узагальнення у словниках та монографічних дослідженнях.

Соціальне в мові з контексту марксистсько-ленінського мо­вознавства. Є докази, що боротьба між марристами і немарристами, якою керував Марр, сягнула свого апогею в 1929–1933 рр.¹⁰¹ Від­лун­ня цієї боротьби у питанні соціальної природи мови розкриває стат­тя Н. Кагановича «Соціальне забарвлення слів» (1930), написана на ґрунті марксистсько-ленінської методології, яка, на думку автора, уже сформувалася в СРСР на противагу порівняльно-історичному мо­вознавству, носієві буржуазно-ідеалістичного вчення.

Думки про соціальну сутність слова виникли в ході дискусії про розуміння природи естетичного явища. Не прийнявши тези про соціальну невизначеність його природи, Н. Каганович запропонував своє пояснення в контексті стилістики:

«...Аналізуючи стилістичні явища, треба вважати на такі моменти, як ідейне на­становлення твору, конструктивна система даної мови, час і, го­ловне, мовно-естетичні смаки даного соціяльного оточення»¹⁰²; «стилітика, естетичне слово­вживання ні в якому разі не є тільки індивідуальна риса авто­рового стилю, не є відступ від соціяльно визнаної мовної системи, а тільки – одна з галузей цієї мовної системи»¹⁰³.

Ревізії зазнало поняття «лінгвістичний смак» (прийшло з праць В. Виноградова), яке інформувало про соціальний смак, тому стиль окремого публіцистичного твору був не ілюстрацією індивіду­аль­ного стилю автора, а стилю певної соціальної групи¹⁰⁴.

Соціальне забарвлення слів виступало синонімом до вислову со­ціальний момент у виборі слів і відігравало важливу роль, даючи можливості маніпулювати словом у газетній публіцистиці: «багат­ство асоціяції, що зв’язується з соціяльною ролею якоїсь особи, організації тощо дозволяє публіцистові дуже широко користуватися засобом узагальнення»¹⁰⁵, забезпечує розуміння кожного слова саме так, як він його тлумачить¹⁰⁶. На думку Кагановича, у газетному тексті «виразно соціяльно забарвленими» були такі елементи, як епітет, власні назви, що перейшли до розряду загальних, словотвірні ланцюжки слів, похідні від одного твірного, створені на соціальних асоціаціях синекдоха і метонімія, іронічно вжиті слова. Обґрун­то­ву­ючи соціальне забарвлення слів у публіцистичному творі, Каганович відштовхувався від праць Ф. де Соссюра, Ш. Баллі, В. Волошинова, А. Селіщева та інших, щоб дійти власного висновку: стилістичні за­соби спираються на соціальні асоціації, розраховані на розвиток соціальних смаків читачів, до яких автор звертається, естетичне сло­вовживання не тільки індивідуальна ознака, але розкриває «соці­ально визнану мовну систему». І все це тому, що «в публіцистичних творах стилістичні засоби одверто служать пропаґуванням авторо­вих ідей»¹⁰⁷.

Поняття соціального в мові Каганович поглибив у статті «Основи» буржуазного мовознавства (про «методологію» проф. Л. Бу­лаховського» (1931): якщо в попередній публікації він обґрунтував соціальну сутність публіцис­тичного стилю з площини «марксо-ле­нінської науки про мову» як засобу впливу на соціум, то в новій статті критикував соціальне як вияв буржуазно-ідеаліс­тичних погля­дів на мову¹⁰⁸.

Сьогодні стаття ілюструє стан розвитку методологічних засад українського мовознавства: 1) лише окремі мовознавці вивчають мову з площини марксистсько-ленінської методології; більшість до­слідників і далі дотримується позицій порівняльно-історичного бур­жуазного мовознавства; 2) критика буржуазно-націоналістичної тео­рії і практики в галузі мови як критика буржуазних ідеалістичних і механістичних мовознавчих теорій щойно розпочалася, однак про неї мало знають мовні практики, тобто вчителі, редактори, студентство; 3) у вишах і школах викладають за підручниками, що не мають ні­чого спільного із марксистсько-ленінською теорією; 4) методологія мовознавства не розглядається, однак серед усіх проблем проблема про класову боротьбу в мовознавстві одна з найважливіших.

Об’єктом критики Н. Кагановича стали погляди на суспільну природу мови Л. Булаховського в підручнику «Основи мовознав­ства». Причини: зв’язок вченого з ідеями європейських мовознавців, представниками соціологічного підходу до мови, а не з ідеями Мар­ра; невизнання мови як ідеологічної надбудови; ігнорування класо­вої функції мови; увага до порівняльного мовознавства; апеляція до прамови; відсутність зв’язку з ученням М. Марра в цьому питанні (вважав, що мови розвиваються від багатьох до єдиної, а не завдяки розпаду єдиної).

Теорія Марра про виникнення флективних індоєвропейських мов як наслідок мовної революції, зумовленої революцією в мате­ріальній культурі, для Кагановича засаднича, тому відкидати теорію не можна: вона пов’язує розвиток мови зі змінами, які виникають в матеріальній базі. Теорія дозволяє простежити вагу соціальних при­чин мовних змін. У дусі настанов Марра Каганович писав: хоч би як буржуазне мовознавство затушовувало класову боротьбу в мові, во­но не може приховати фактів, що «навіть у фонетиці ми спостерігаємо свідоме намагання зберігати або ж відкидати ті чи ті риси з причини клясового антагонізму»¹⁰⁹ або: «фонетичне явище може поширитися через те, що його поширює з тих чи тих причин панівна кляса»¹¹⁰. Погляди Л. Булаховського, який ігнорував подібні соціальні при­чи­ни і класову боротьбу, були принципово інші.

Будучи солідарним із Мейє в розумінні розвитку мови, Л. Бу­лаховський уникнув відповіді на питання, «чи залежать мовні зміни від змін у мові індивіда, а чи від тенденцій, які охоплюють одно­часно цілий колектив»¹¹¹. Під упливом ідей французького мово­знав­ця виникла теза, що «загальне враження від розвитку мови – це вра­ження прогресу», причому, як і Мейє, Булаховський брав до уваги прогрес взагалі, людство взагалі, однаково для усіх епох і класів.

Л. Булаховський писав про соціальний аспект вивчення мови: «За останній час щораз більше права на увагу науки заявляє со­ціяльна сторона, найтісніше зв’язана з суттю мовних явищ. Від того, хто описує говірку, вимагають тепер точно схарактеризувати спо­стережених ним представників народної мови: стать, вік, освітню ступень, соціяльне становище, походження, ступінь єднання з носі­ями інших говірок»¹¹² – це перспективні з погляду сьогоднішньої соціолінгвістики міркування, які зберігають поради щодо польової методики збору мовного матеріалу. Однак у Н. Кагановича такий підхід викликав критику, оскільки, визначаючи соціальний зміст мо­ви, не наголошував на потребі відштовхуватися від класової на­леж­ності респондентів:

«Як бачимо, під «соціяльною стороною» мови автор розуміє все га­музом: і стать, і вік, і освітній ступінь; і разом не підкреслено, що дослід­ник насамперед повинен виходити з класової приналежности об’єкта спос­тереження. Саме такий розгляд соціяльної сторони мови, де затушко­вуються моменти класові й звалюються в одну купу з статтю, віком, освітнім станом і т. п., і «чинниками», є характерний для буржуазної соціології мови. І Баллі, Мейє і інші буржуазні мовознавці не можуть відкидати соціяльного характеру мови; все питання в тому, як саме це розуміти. А «розуміння» це в буржуазних мовознавців полягає в замазуванні й іґноруванні усіх тих фак­тів, що свідчать про клясову боротьбу на терені мови»¹¹³.

Рецензія Кагановича 1931 р. – приклад мовознавчого аналізу з позицій марксистсько-ленінської методології. Псевдокритику на тих же засадах від 1934 р. розпочав журнал «Мовознавство».