Готуватися за :

Мацюк Г. Лінгвосоціологічні погляди українських дослідників 20-30рр XX cт.// До витоків.... с.169-254.

Кочерган М. П. Загальне мовознавство....

4.1. Соціологічний напрям: причини виникнення, особливості розвитку, аспекти опису взаємодії мови та суспільства

Жоден довідник не інформує про соціологічний напрям в ук­раїнській лінгвістичній традиції. Відомості про те, що розкриття су­спільної природи мови – одна з ознак українського мовознавства 20–30 рр., зберегли маловідомі джерела.

Чому є підстави стверджувати про напрям і в українській лінг­вістичній традиції?

Тому що дослідники трактували мову як суспільне явище із за­стосуванням синхронних описів мовного матеріалу. Це робили пред­ставники двох лінгвіс­тич­них традицій, у радянській Україні та поза її межами, зокрема Л. Булаховський, М. Грунський, М. Гладкий, О. Ку­рило, О. Синявський, І. Огієнко, В. Сімович та інші, роз­кри­ваючи опозицію «соціальне в мові» – «індивідуальне в мові», виявляючи соціальне у змісті мовних одиниць (на прикладі фонеми та лексеми) чи соціальне в мові з площини марксистської науки (з початком 30-х рр.), поглиблюючи аспекти взаємодії мови та суспільства – ті, що виявили О. Потебня, І. Франко чи М. Драгоманов до формування напряму, а також виокремлюючи нові, заявлені вже у працях пред­ставників соціологічного підходу до мови.

Розкриття суспільної природи мови визначали чинники:

- мовне будівництво в УРСР, скероване на подолання неграмот­ності та зміцнення зв’язку між містом і селом, що спричинило появу соціально замовленої лінгвістичної теорії, зокрема теорії української літературної мови у працях О. Курило, В. Ганцова, М. Сулими, С. Сме­речинського та інших (радянська лінгвістична традиція); активізація діяльності української інтелігенції за межами СРСР, що зумовила появу концепції української літературної мови в бездержавних умо­вах у публікаціях І. Огієнка, В. Сімовича тощо (лінгвістична тра­ди­ція в нерадянському мовознавстві);

- різні з огляду на статусні, вікові, професійні ознаки носіїв форми існування мови в суспільстві, які, як функціональні різно­види, привернули увагу мовознавців;

- вплив соціально скерованого «нового вчення про мову» М. Мар­ра, яке впроваджувалося в дослідження про українську мову, поро­джу­ючи нові офіційні приписи щодо оцінювання взаємодії та соціуму.

Зв’язок мовознавства з іншими науками увиразнено, зокрема – соціо­логією, аналіз суспільної природи мови визнано першоваж­ли­вим завданням досліджень, а вивчення соціальної сутності мови –методологічною вимогою лінгвістики.

Причини виникнення напряму. Від 1917 р. українська мова отримала нову для себе функцію засобу комунікації в су­спіль­стві. Офіційно-державне значення української літературної мови (фор­му­лювання В. Ганцова¹), за сучасною термінологією, її офіційний ста­тус, вперше робило вивчення мови соціально замовленим.

Мовне будівництво в УРСР, як «широкий інтерес до україн­ської мови й державна потреба культури тієї мови»², активізувало мовознавчу працю, вперше сприяючи цілеспрямованому пізнанню мови. Центр мовознавчих досліджень зосередився в Києві. У роботі Всеукраїнської академії наук (створена 1918 р.) провідним став Іс­торико-Філологічний Відділ та його підрозділи: Комісія для скла­дання словника української живої мови, Правописно-термінологічна комісія, Комісія для складання історичного словника української мо­ви (надалі кількість комісій збільшувалася); у 1921 р. створено Інститут української наукової мови, який розробляв наукову термі­нологію та правописні норми³.

Ще один науковий центр, Харків, до 1934 р. столиця респуб­ліки, переборював «історичну інерцію свого положення слобожан­ського міста з панівною в ньому російською мовою та з вищими навчальними закладами, де навіть історично-філологічний факуль­тет університету майже зовсім не мав будь-чого від українського стилю і мови»⁴. Однак харківські мовознавці відреагували на прак­тичні потреби мовного будівництва і забезпечували середню та ви­щу школу підручниками для вивчення української мови.

У доповіді X з’їздові КП(б)У М. Скрипник окреслив завдання культурного будівництва в Україні: кожний робітник та селянин по­винен отримати належний обсяг знань, щоб брати участь у куль­турній та соціалістичній перебудові суспільства. Такі настанови озна­чали піднесення ролі школи, розвиток «української національної куль­тури з її українською народною мовою», культура поставала на­ціо­нальною щодо форми і пролетарською та соціалістичною щодо змісту⁵.

У нових політичних умовах українська літературна мова пе­ре­творилася на знаряддя комунікації, яке потрібно терміново вивчити, засіб єднання села з містом і, в такий спосіб, – пролетаризації куль­тури в Україні⁶. Опанування мовою оголошено державною пробле­мою, що вимагала створення дидактичних праць не тільки для на­вчальних закладів, але й для різних верств та професійних прошарків населення.

Особливості розвитку напряму. На початках вивчення літе­ратурної мови, створення підручникового фонду для навчання нею відбувалося в умовах українізації. Оскільки характеристика мови бу­ла суспільно необхідною, то об’єктом аналізу стали рівні мови, активно привертали увагу питання історії мови, розвивалася лекси­кографія. За короткий період часу дослідники отримали результати в різних ділянках теоретичного і прикладного мовознавства, зокрема у словникарстві (В. Дубровський, О. Ізюмов, О. Курило, Н. Малеча, Є. Тимченко, А. Кримський), фонетиці (В. Ганцов, О. Курило, Є. Тим­ченко), діалектології (П. Гладкий, В. Дем’янчук, А. Кримський), сти­лістиці (О. Синявський, Б. Ткаченко), культурі мови (М. Гладкий, О. Курило), фразеології (М. Гладкий), правописній справі (В. Ган­цов, К. Голоскевич, В. Дем’янчук, А. Кримський, А. Ніковський) та ін.

Мовознавці 20–30-х рр. працювали над лінгводидактичними питаннями: «Єднання науки з практикою було, безперечно, корис­ним: середня школа й різні типи навчання, спорідненого з нею (роб­факівського, службовців і т. д.), діставали уявлення про мову та її природу, ширші, ніж це традиційно робилось, при погляді на на­вчання мови як вивчення в основному її граматики; а вища філо­ло­гічна освіта діставала імпульси для свого оновлення, безпосередньо стикаючись із масовим мовним процесом, як він відбувався в житті школи нових, незастиглих типів»⁷. У ці роки методичних пошуків вперше укладено граматики української мови для представників на­ціональних меншин (приміром, для болгарського та єврейського на­селення), з’явилися навчальні посібники для навчання мови людей, різних за віком, статусом, професією і національністю.

За подібними діями держави проглядався свідомий вплив на розвиток функцій української мови як засобу комунікації.

Різні за жанром мовознавчі тексти – шкільна чи вишівська граматики, наукова стаття чи монографія – засвідчували формування об’єктивного та нормативного знання про українську літературну мову на етапі її рівнево-елементного аналізу в перших трьох де­сятиліттях XX сторіччя⁸.

Описи мови поглибили нормативне знання про українську мову за допомогою систематизації елементів внутрішньоярусної організації кожного з мовних рівнів та перших спроб теоретичного обґрунтування норм української літературної мови – усі ці ознаки ілюстрували становлення системно-струк­турної парадигми в мово­знавстві. Оскільки нормативний підхід скеровувався на усунення з літературного вжитку мовних елементів, що були наслідком чужих культурно-мовних нашарувань, зокрема русизмів та полонізмів, то в цьому розумінні окреслені результати нормативного знання ілю­стрували пуристичну тенденцію кодифікації.

Щодо 20–30 рр. минулого сторіччя соціолінгвістичний термін пуризм потрібно прийняти у значенні «позитивний досвід нор­му­ван­ня української літературної мови». Поняття, незважаючи на свої різновиди (крайній і поміркований пуризм), ілюструє виразне праг­нення ствердити самобутність української літературної мови. Хоча досі термін пуризм не має загальноприйнятого значення, як це за­свідчує родо-видове підпорядкування назви: пуризм – це «свідоме очищення мови», «крайній вияв турботи про чистоту літературної мови», «нормативний напрям у літературно-мовній політиці».

Пор.: «Пуристичні тенденції мають на меті свідоме очищення мови від небажаних елементів. Ці тенденції бувають або національного, або со­ціального характеру. Коли яка нація була довший час під культурним впли­вом іншої, то кількість запозичених слів буває дуже велика. В добу націо­нального підняття й відродження, коли наступає емансипація нації від чужих впливів, намагаються очищати мову від чужомовних запозичень»⁹. Пуризм – «крайній вияв турботи про чистоту літературної мови, культуру мови, орієнтація на встановлення суворих правил дотримання літературних норм, оберігання мови від впливу іншомовних запозичень, очищення її від нелітературних явищ»¹⁰. Пуризм – «нормативний напрям у літературно-мовній політиці, скерований на усунення з мови неорганічних іншомовних елементів, головно в лексиці, словотворі й синтаксисі, і заміну їх неологіз­мами чи народномовними конструкціями»¹¹.

Очевидно одне: свідомий вплив на розвиток мови до початку 30-х р. скеровувався на забезпечення її суспільних функцій.

Поштовхом до змін став XVI з’їзд ВКП(б) 1930 р., на якому прозвучали думки про небезпеку великодержавного російського шо­вінізму та націоналізму інших великих націй СРСР. На порядку ден­ному постало національне питання взагалі і про національні мови зокрема. Після перемоги пролетарської революції у світовому масш­табі «національні мови неминуче повинні злитися в одну спільну мову, котра, звичайно, не буде ні великоруською, ні німецькою, а чимось іншим»¹².

Почалося моральне і фізичне знищення суб’єктів свідомого впливу на мову, мовознавців, а також письменників, творців тексто­вої кодифікації української мови (із 240 провідних українських пись­менників загинуло 200 осіб)¹³. Репресії заторкнули Історично-Філо­логічний Відділ Української академії наук, у якому працювали ук­раїнознавці. Загинули не тільки вчені, а й усі їхні наукові надбання: з бібліотек, з ужитку вилучено словники, книги, усі праці тих, кого назвали «шкідником», «ворогом народу». Репресії вплинули на науковий потенціал досліджень у гуманітарних науках¹⁴. За спри­ят­ливих умов долі науковців могли бути іншими, однак усі вони за­знали різною мірою впливу тогочасної політичної системи:

Андрієвська Ольга Трохимівна (1876, Чернігівщина – 11.12.1937, м. Са­ратов, тепер Російська Федерація).

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (24.07.1899, м. Ромни, те­пер Сумська обл. – 9.05.1984, м. Київ).

Білозір Лідія Іванівна (1894, с. Богодухівка, тепер Харківська обл. – 8.02.1935, м. Київ).

Бойків Іван Онуфрійович (1897–?).

Бузук Петро Опанасович (2.07.1891, с. Тернівка, тепер Слобо­дзей­ський р-н, Молдова – 8.12.1937).

Василевський Степан Іванович (1900, с. Хорощинка Бельського по­віту Хелмського воєводства, тепер Республіка Польща – 14.11.1937, м. Київ).

Волошин Євген Костянтинович (1896–?).

Ганцов Всеволод Михайлович (25.11.1892, м. Чернігів – 5.10.1979, там само).

Гарайда Іван Андрійович (30.05.1906, с. Зарічеве, тепер Перечин­сь­кий р-н, Закар­патська обл. – 13.12.1945, м. Ужгород);

Гладкий Микола Дмитрович (1885, м. Борзна, тепер Чернігівська обл. – 1942, м. Красно­ярськ, тепер Російська Федерація).

Гладкий Петро Дмитрович (28.06.1890, м. Батурин, тепер смт Чер­ні­гівської обл. – 2.12.1937, м. Київ).

Голоскевич Григорій Костьович (16.11.1884, с. Супрунківці, тепер Кам’янець-Поділь­ський р-н, Хмельницька обл. – 1935, м. Тобольськ, тепер Російська Федерація).

Грищенко Іван Якович (17.04.1900, с. Бокове, тепер Долинський р-н, Кірово­град­ська обл. – 20.11.1937, м. Київ).

Дем’янчук Василь Климентійович (13.01.1897, с. Надвірна, тепер місто Івано-Фран­ків­ської обл. – 28.11.1938, м. Медвеж’єгорськ, тепер Рес­публіка Карелія, Російська Федерація).

Драй-Хмара Михайло Опанасович (10.10.1889, с. Малі Канівці, тепер Чорнобаївський р-н, Черкаська обл. – 19.01.1939, Колима, тапер Російська Федерація).

Дрінов (Дринов) Дельчо Петрович (18.01.1893, с. Панагюрішті, тепер Республіка Болга­рія – 11.03.1936, м. Київ).

Дубровський Віктор Григорович (1876, м. Фастів, тепер Київська обл. – після 1943 р.).

Іваниця Григорій Микитович (30.01.1892, м. Шостка, тепер Сумська обл. – 24.08.1938, Північно-східний табір, тепер Магаданська обл., Росій­ська Федерація).

Ізюмов Овсій Прокопович (21.06.1899, с. Вершани Олександ­рів­сько­го повіту Херсон­ської губернії – грудень 1937, м. Київ).

Йогансен Михайло (Майк) Гервасійович (16.10.1895, м. Харків – 27.10.1937).

Каганович Наум Аркадійович (27.12.1903, м. Бердичів, тепер Жито­мирська обл. – 20.01.1938 м. Київ).

Косенко Дмитро Миколайович (1911–?).

Кримський Агатангел Юхимович (3.01.1871, м. Володимир-Волин­сь­кий, тепер Волин­ська обл. – 25.01.1942, Кустанайська тюрма № 7, тепер Респуб­ліка Казахстан).

Курило Олена Борисівна (6.10.1890, м. Слонім, тепер Гродненська обл., Республіка Біло­русь – після жовтня 1946 р.).

Левченко Григорій Андріанович (17.11.1901, с. Новоселиця, тепер Попільнянський р-н, Житомирська обл. – 19.02.1944, м. Київ).

Малеча Нестор Михайлович (27.10.1887, с. Стругівська Буда, тепер Суразький р-н, Брянська обл. – 9.08.1979, м. Уральськ, тепер Республіка Казахстан).

Матвієнко Оникій Матвійович (17.11.1899, с. Кичкирі, тепер Радо­мишльський р-н, Житомирська обл. – 21.11.1938, м. Київ).

Ніковський Андрій Васильович (3.10.1885, с. Малий Буялин, тепер с. Свердлове Комінтернівського р-ну Одеської обл. – 1942, м. Ленінград, Ро­сійська Федерація).

Німчинов Кость Тихонович (10.12.1898, с. Андріївка, тепер смт Ба­лаклійського р-ну Харківської обл. – 15.02.1937, м. Москва).

Синявський Олекса Наумович (23.09.1887, с. Андріївка, тепер Бер­дянський р-н, Запорізька обл. – 24.10.1937, м. Київ).

Смеречинський Сергій Степанович (9.09.1892, Миколаївська обл. – 1954, Бєлгородська обл., Російська Федерація).

Солодкий Никанор Леонтійович (1897, Миколаївська обл. – 31.12.1937, м. Київ).

Станіславський Микола Олексійович (29.08.1892, с. Озеряни, тепер Лохвицький р-н, Полтавська обл. – 23.10.1937, м. Київ).

Сугак Марко Максимович (1906, с. Юзефполь, тепер Первомайський р-н, Миколаїв­ська обл. – 20.11.1937, м. Київ).

Сулима Микола Федорович (28.08.1982, Харківщина – ?).

Тимченко Євген Костянтинович (27.10.1866, м. Полтава – 22.05.1948, м. Київ).

Ткаченко Борис Данилович (25.01.1899, м. Воронеж – 23.12.1937, м. Київ).

Ткаченко Григорій Васильович (1901 – ?)

Трохименко Микола Федорович (19.12.1899, с. Шандра, тепер Миро­нівський р-н, Київська обл. – 3.11.1937, м. Медвеж’єгорськ, тепер Рес­пуб­ліка Карелія, Російська Федерація)¹⁵ та ін.

Функціювання мов в Українській РСР підпорядковувалося кур­су на ідеологічну одностайність соціальної бази мовців, на уніфі­ка­цію їхніх світоглядних уподобань на основі здогматизованого марк­сист­ського вчення; будь-яка відмінна від марксизму позиція квалі­фі­кувалася буржуазною і підлягала викоріненню.

Свідомий вплив на мову визначали сформульовані на полі­тич­ному ґрунті завдання боротися з «українським буржуазним націона­лізмом» та з «буржуазним» мовознавством за так зване «нове вчення про мову» акад. М. Марра. Науковці переглядали праці звільнених чи репресованих колег з Інституту української наукової мови і Ко­місій (усю наукову продукцію, створену до 1933 р., «очищували», як за­значено в документах Народного Комісаріату Освіти, від націо­на­ліс­тичних перекручень) або, за тогочасною термінологією, викоріню­ва­ли «шкідництво». Наведемо тематику праць журналу «Мовознавство» в 1934 р.: А. Хвиля «За більшовицьку пильність на фронті творення української радянської культури», «Резолюція комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті на доповідь т. Хвилі «На­ціо­налістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї», «Ре­золюція комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології»; Ст. Василевський «Добити ворога»; П. Го­рецький «Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору»; Г. Сабалдир «Проти буржуазного націоналізму і фаль­сифікації»; Л. Рак, Ст. Василевський «Спотворена історія мово­знав­ства» (№ 1); П. Горецький, І. Кириченко «Націоналістичне шкідницт­во в синтаксисі сучасної української літературної мови»; Н. Ліперов­ська «Націоналізм в етимології», Г. Сабалдир «Історія форм в на­ціо­налістичному освітленні» (№ 2) тощо.

Реорганізовано Інститут мовознавства: у 1934 р. почав пра­цю­вати відділ мови і мислення, його програма передбачала новий на­прям досліджень:

«В основу науково-дослідної роботи в галузі мовознавства відділ ста­вить методологію марксизму-ленінізму, детальне вивчення висловлювань Марк­са-Енгельса-Леніна-Сталіна про мову і мислення. Спрямовуючи мо­во­знав­чі дослідження також на якнайбільше використання і застосування на кон­кретному мовному матеріалі досягнень нового вчення про мову акад. М. Я. Мар­ра, відділ ставить своїм завдання вивчення проблем мови і мис­лення в не­розривному зв’язку з історією суспільних форм та форм мате­рі­ального ви­робництва»¹⁶.

Так, під упливом маррівської теорії постало питання про кла­со­вість мови, її роль як надбудови над виробничими силами суспільства.

Від 1934 р. мовознавці працювали з новою проблематикою: крім тем, що їх виконували наукові робітники Інституту мовознавства, заплановано нові з урахуванням тематики відділу мови і мислення Інституту мови і мислення Ака­демії наук СРСР, а саме: 1) «Проб­лема класифікації мов у світлі нового вчення про мову» (акад. І. Мєщанінов); 2) «Мова і мислення родового суспільства» (акад. І. Мєщанінов); 3) «Боротьба за історизм в ділянці українського і російського мовознавства» (наук. роб. М. Безкровний), 4) «Питання абревіатур і процес їх створення» (І. Зборовський)¹⁷. Журнал виокре­мив нову методологію лінгвістичного аналізу, в основі якого «тільки нове вчення про мову, будоване на основі науки Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна»¹⁸.

Так, із початком 30-х рр. свідомий вплив на розвиток мови почав скеровуватися проти її суспільних функцій.

Іншу роботу щодо піднесення суспільної ролі української мо­ви здійснювала редакція журналу «Рідна мова» (Варшава, 1933–1939), ілюструючи особливості лінгвістичної традиції, що формувалася за межами радянської України.

«Рідна мова» – український щомісячний науково-популярний журнал, головний редактор і видавець якого Іван Огієнко. Завдання журналу – впро­ваджувати мовознавчі засади розбудови літературної української мови в умовах бездержавності, апелюючи до широкого кола читачів, тому популярний виклад – обов’язкова складова журналу.

Напрями впливу на розвиток української літературної мови в бездержавних умовах розкривала концепція мовної політики І. Огієн­ка: «Збір державних і приватних практик найкращого розвою рідної й літературної мови, потрібних для скорішого духового поступу народу та його культури, зветься рідномовною політи­кою або наукою про рідномовні обов’язки»¹⁹. Рідномовну політику потрібно розуміти найважливішою частиною національної політики взагалі²⁰.

У державних умовах свідомий вплив на розвиток мови здійс­нюють закон, церква, преса, школа, установи, театр, кіно, радіо, пись­менники, державні службовці, працівники судів, уся інтелігенція; причому держава дбає і про мову своєї еміграції. Рушійною силою свідомого впливу на розвиток мови в бездержавних умовах була національна свідомість інтелігенції²¹.

За Огієнком, вплив суспільства на мови почався в історії від­тоді, коли людина стала суспільною істотою, обравши життя у гро­мадах. Узагальнивши досвід розвитку мов у різних державах, уче­ний проголосив своє кредо: аспекти рідномовної політики потрібні для того, щоб здійснювався розвиток літературної мови бездер­жав­ного народу, який прагне до державності.

У цій ідеї – новаторське мислення мовознавця-соціолога: на­цієтворчим було саме трактування мовної політики як науки про рід­номовні обов’язки, яка підтримувала функції української мови на противагу мовній політиці в УРСР і несла віру в перетворення ук­раїнської бездержавної нації на державну.

Свідомий вплив на розвиток мови увібрав погляди, які свого часу розвивали О. Потебня, М. Драгоманов, І. Франко та інші укра­їнські і зарубіжні вчені, описуючи взаємодію мови і нації, мови і школи, мови і літератури, висвітлюючи роль інтелігенції в духов­ному поступі культури. У концепції рідномовної політики свідомий вплив на мову здійснювався у двох напрямах: щодо розвитку загаль­нонаціональної української мови (у тексті йшлося про рідну мову) і щодо формування української літературної мови, єдиної для всієї нації, що проживала на територіях різних держав.

Терміни І. Огієнка, використані для розкриття свідомого впли­ву на розвиток української мови: рідномовна політика, рідномовні обов’язки, рідна мова, виробленість рідної мови, мовне винаро­дов­лення, літературна мова меншини-нації, соборна літературна мова, всенаціональна мова, соборна літературна вимова, місцева мова, лі­тературний наголос, соборний правопис, одність правопису, уста­леність правопису, урядовий правопис, творення літературної мови, сталість писаної форми, чистота літературної мови²².

Розгляд категорії «свідомий вплив на розвиток мови» (термін ПЛШ, що почав функціювати в 1935 р.)²³ щодо української мовної дійсності 20–30 рр. минулого сторіччя показав, що її зміст фор­мували політичний компонент (суб’єкт впливу – держава, дію якої ілюстрували процеси русифікації, українізації тощо) та лінгвіс­тич­ний компонент – праці прескриптивного та дескриптивного харак­теру суб’єктів впливу, мовознавців. Лінгвістичний компонент мав різне скерування на функції української мови в суспільстві: орієн­ту­вався на їхнє забезпечення, сприяючи розвиткові теоретичної і прик­ладної характеристики української мови, водночас він був і проти їх­ньої реалізації (як після 1933 р.), про що свідчила зміна те­матики мовознавчих праць. Роль взаємодії політичного та лінгвіс­тичного ком­понентів беззаперечна: у разі одновекторної дії (як у випадку забез­пе­чення функцій української мови) зростав теоретичний та норматив­ний опис української мови, у випадку ж різновекторної дії політичний чинник зупиняв реалізацію лінгвістичного аж до фі­зичного знищення мовознавців як суб’єктів цього впливу. Названі ознаки становлять ідіоетнічний зміст категорії на матеріалі україн­сь­кої мовної дійсності.

Термін свідомий вплив на розвиток мови слід розглядати в одному парадигморяді з такими соціолінгвістичними назвами, як мов­на політика, мовна ситуація, мовне питання, українізація, поло­ні­за­ція, русифікація, чехізація, угорщення, у значенні яких повинна бути сема «вплив на розвиток функцій мови».

Аспекти опису взаємодії мови і суспільства. Мову визнано засобом комунікації між членами соціуму, громади: «Мова задо­вольняє потреби соціяльного життя – вона знаряддя взаємного по­розуміння», яке розкривають інформація, критика, накази, про­хання, запити, погрози, відповіді²⁴.

Соціальна диференціація української мови. Мов­лення інтелі­генції, селян, студентів та школярів засвідчувало соці­альну неоднорідність української мови з огляду на станову, вікову, гендерну, професійну та інші ознаки. Виникла потреба зібрати емпі­ричний матеріал і його описати.

Однією з перших до питання соціальної диференціації мови звернулася О. Курило: в укладеному питальнику для збору етногра­фічного матеріалу вона подала приписи з метою отримання інфор­мації про вплив віку, занять та тогочасних політичних подій на мов­лення жителів сільської місцевості:

«Чи мають у Вашому селі свою спеціяльну, незрозумілу для инших мову діти, молодь, пастухи, ловці (мисливці), лірники, кобзарі, музики, стар­ці, шаповали, шевці, кравці, дротарі, злодії чи иншої якої професії люде? Чи не витворилися нові які таємні мови в звязку з політичними подіями ос­танніх часів (мова повстанців, політичних партій то-що)?»²⁵.

Розвиток української літературної мови і її вивчення всіма прошарками населення мали б стерти соціально диференційоване мовлення, приміром, інтелігента та селянина, яке відрізнялося навіть інтонаційно:

«Відстань чи інтервали поміж найвищим тоном у реченні і тоном найнижчим у мові інтелігентській невелика, але як у окремих народів, так і в окремих осіб неоднакова, – від чверть октави до цілої октави й більше; навпаки, в мові людовій ці інтервали все великі, значно більші від інтер­ва­лів мови інтелігентської. Проф. В. Богородицький експери­мен­тально дослі­джував ці інтервали і твердить, що в мові російській вони доходять до окта­ви, а в мові українській звичайно значно більші»²⁶.

Наголошування слів теж ілюструвало станову належність мов­ця. Наприклад, на території між Сокалем і Бродами (сьогодні це ра­йонні центри Львівської області) в мовленні інтелігента і селянина ок­ремі слова мали різний наголос, зокрема йшлося про назви та­тарин, Батий, заграва, темрява, галява, курява, тятива, була­ва²⁷.

Невербальні засоби маркували не тільки мовлення жінок, чо­ловіків, дітей, представників різної віри²⁸, але й інтелігента та селя­нина, причому «жести сильно розвинені й виразніші в простого на­роду, який ними завжди доповнює свою мову; навпаки, в інтелігента жести спокійніші, зате в нього ясніша міміка»²⁹.

Хоча мовлення інтелігенції різних народів містить спільні ри­си і з цього погляду є міжнародним (оскільки мова обслуговує ка­тегорії цивілізаційного поступу), однак мовлення, водночас, ще й індивідуальне. Українська інтелігенція має свідомо формувати своє мовлення, або, іншими словами, товариську мову – за цим терміном поставало усне літературне мовлення, що характеризує побутову тематику. За спостереженнями В. Сімовича, намітилися неправильні тенденції: «...Кидаючи чомусь народні товариські вислови (не раз цілком непотрібно), ми витворюємо інтеліґентську товариську мову – не на основі своїх мовних законів і не з духом української мови...» («Наша товариська мова», 1934)³⁰.

Інтелігенція використовує різні мови. Наприклад, у Закарпатті свідома частина цього прошарку вживала українську мову як зна­ряддя щоденного спілкування, інша частина послуговувалася угор­ською, а в «публічнім життю – мовою, зближеною до російської, чи українсько-російським штучним жаргоном»³¹.

Низький стиль мовлення носіїв ілюструвала лайка, вживання якої визначали національна, релігійна, вікова належність мовця. І. Огієнко писав, що найменше лаються народи протестантської куль­тури (данці, шведи, норвежці, англійці), найвиразніші ж лайки ха­рактеризують мовлення східних народів (можливо, «лайку в матір принесли східним слов’янам татари»), він зробив висновок про те, що освічені класи лаються менше, оскільки «культура (правдива) здер­жує людину від лайки»³². Для ідентифікації явища учений вико­ристав відповідники: «соромицька мова», лайлива мова, лайливий стиль. Його носії – представники етично неміцної частини простого народу, яка соціально диференційована, це розбишацька молодь, ро­бітництво, що п’є, маломоральні люди³³. Чи не вперше постало питання про місце лайливого мовлення в системі форм загаль­нона­родної української мови. І. Огієнко стверджував: оскільки воно не збагачує її, характеризує незначну частину носіїв, то і словник лайки не повинен потрапляти на сторінки художніх текстів³⁴.

На основі записів мовлення учнів української гімназії ім. М. Шаш­кевича в Перемишлі Є. Грицак зробив висновки про впливи «ву­личної міської мови з вульгарними формами», на зразок шпіляць, мішаць тощо, та «з вульгарними словами, як пухнути, кропити, цин­толити», а також про впливи запозичень з інших мов, зокрема з польської, німецької³⁵.

Студентське мовлення вперше розглянуто в контексті нор­ма­тивне – ненормативне. Систематизувавши правописні, пунктуаційні, лексичні і семантичні помилки, М. Сулима пояснив причини їхньої появи: низька грамот­ність студентства була наслідком поганого знан­ня літератури (української та російської), відсутніх навиків писем­ного користування мовою. Для подо­лання неграмотності студента дослідник пропонував впровадити обов’язкові години української мови на усіх перших курсах факультетів³⁶.

Соціально зумовленим було і мовлення героїв літературних текстів, воно характеризувало правдивого або нестійкого більшо­ви­ка, куркуля, інтелігента, матроса, комсомольця, прихованого пет­люрівця³⁷.

Питання про таємні мови поглибило розуміння соціальної ди­ференціації мовлення. Хто вживає такі мови, яка їх структура, лек­сичний склад, ставлення до рідної мови, як передаються таємні мови – ці та інші питання порушила О. Курило у програмі для збирання етнографічних матеріалів³⁸.

Мова і пореволюційна дійсність. Як уже було ска­за­но в попе­редніх розділах, одним із підтверджень суспільної сутності мови у різних лінгвістичних традиціях були висновки щодо впливу революцій на мови.

Вплив суспільства в моменти революційних змін виявлявся в лексиці та словотворі. Усталення принципів словотвору було важ­ливим завданням українського мовознавства, що не мало достатніх розвідок у цій царині³⁹. Проблему взаємодії мови, війн і революцій активно обговорювали у лінгвіс­тичних традиціях, зокрема А. Мазон, Р. Якобсон, А. Селіщев, С. Карцевський, Г. Винокур та інші науковці. Серед українських авторів над подібними питаннями працю­ва­ли: С. Дложевський («Проблеми т. зв. «скорочених слів» в українській та російській мовах», 1927); М. Станиславський («Сло­ва-скорочення в сучасній українській літературній мові», 1930). У статті «Най­важ­ли­віші словотворчі засоби в українській мові пожовт­невої доби» (1936) Г. Головатий продовжив словотвірну тематику в широкому кон­тексті проблеми змін у мові в момент революційних зрушень. Він розкрив такі аспекти: Жовтнева революція й шляхи лек­сичного роз­витку мови, складені слова і словосполучення (Compo­sita). Автор показав вплив нової радянської дійсності на мову, зок­рема на се­мантику слова, дотримуючись настанов М. Марра про зв’я­зок суспіль­ної формації і значення слова. Порівнявши структуру складних слів пореволюційного часу зі словами, які функціювали до революції, Г. Головатий зробив висновок про розвиток слово­твор­чих засобів післяжовтневого періоду. Насправді ж зібраний матеріал фік­сував змі­ну норм української мови під впливом російської.

Мова і церква. Свого часу питання взаємодії мови і церк­ви розглядав І. Франко, обстоюючи питання єдності літературної мо­ви, її суспільної функції як засобу комунікації в церкві, освіті, урядових закладах та літературі, М. Драгоманов, звернувши увагу на роль рідної та літературної мов у церкві. Оскільки українська мова функціювала у бездержавних умовах (поняття «культура державного народу» і «культура недержавного народу» протиставлялися), І. Огі­єнко вперше сформулював питання про повернення української мо­ви в церковні храми («Мова українська була же мовою церкви», 1921; «Українська мова як мова Богослужбова», 1921), відзначивши важливе значення церкви в розвитку національної свідомості («Хто міцний у рідній мові – той міцний і в батьківській вірі»)⁴⁰.

Таке розуміння було продовженням підходу О. Потебні до проб­леми «мова і народність». Щоправда, у працях І. Огієнка проблема пристосована до нових умов, вона поглиблювалася завдяки тріаді національна культура, рідна мова, батьківська віра – це ті засади, на яких, як вважав І. Огієнко, тримається кожна народність.

Роль церкви у збереженні та розвитку української мови постає в історії, виявляючи діяльність духовної інтелігенції в літературно-мовному розвитку українців. Учений бачив церкву єдиною твер­ди­нею бездержавного народу (нагадаю, що йшлося про українців за межами радянської України). Головна вимога дослідника стосува­ла­ся обов’язку кожного священика дбати про стан рідної мови вірних, будучи прикладом для них: «священик, що розмовляє з вірними не рідною їм мовою, не будує їх, навіть гірше – стає причиною їх мов­ного винародовлення»⁴¹. Так у розкритті суспільної природи мови розвивалася лінія, визначена як мовне відступництво українців від своєї мови: денаціоналізація (О. Потебня), або мовне винародовлення (І. Огієнко).

Мова і школа. О. Потебня, І. Франко, М. Драгоманов та інші, описуючи стан справ із вивченням української мови у школах, обґрунтували потребу шкільного навчання рідною мовою.

Погляди О. Потебні про роль рідної мови в інтелектуальному розвитку дитини мали своє продовження у працях В. Сімовича, який за основу свого підходу брав праці романтиків, починаючи від Грімма, та представників галицького відродження, які спонукали до розвитку культури мови недержавного народу і нації. Однак В. Сі­мович у теоретичних обґрунтуваннях пішов далі, стверджуючи: «емоціональне розуміння ваги мови в житті народу» важливе, але недостатнє; філософський та психологічний підходи теж не мо­жуть вповні розкрити роль мови в інтелектуальному розвитку дити­ни; проб­лему можна описати за допомогою лінгвістичного підходу, що від­штовхується від розуміння суспільної природи мови.

«...Ми мусимо спертися на ті завдання, які приписує мові тільки лінґвістичний підхід, як на неї дивиться мовознавство. А з лінґвістичного боку треба дивитися на мову як на звичайне собі знаряддя для людей порозумітися між собою, як на струмент, що віддає думку людини сло­вами...»⁴².

Основна думка, яку обґрунтував В. Сімович: час, витрачений на заучування форм чужої мови в ранньому віці, впливає на процес розвитку дітей, який «спиняється, в найліпшому разі виринає повна механізація, така шкідлива для планового розвитку інтелекту»⁴³. Тому в школі з нерідною мовою навчання учень забуває структуру своєї мови, більше того – рідна для нього робиться чужою⁴⁴. «Чужа, незрозуміла, а то й малозрозуміла мова веде неминуче до повної механізації науки в школі»⁴⁵ – такої думки В. Сімович дійшов на основі аналізу шкільної освіти недержавних народів різних імперій. Він, як фонолог празького напряму, зробив такий висновок, поєд­навши ідеї структуралізму з гумбольдтіансько-потебнянським підхо­дом до мови як вияву духовності нації.

Мовознавці були одностайні: українська мова як мова освіти, мусить мати літературну форму, єдину для всіх українців:

«...Літературної мови треба добре вчитися, щоб знати її; цим і за­ймається передовсім школа: на цілому світі школа навчає тільки самої літературної мови, а не мови говіркової; час уже й українському народові по всіх своїх школах у Галичині, на Волині, Лемківщині, Буковині, Закар­патті, Америці, Канаді й ін. місцях навчати тільки спільної всеукраїнської літературної мови, а не мови місцевої. Навчання по школах тільки мови місцевої сильно шкодить розвиткові нації»⁴⁶.

І. Огієнко окреслив взаємозв’язок, досі перспективний для су­часної методики і дидактики – засвоєння мови і рівень комуні­ка­тив­ної компетенції учня залежить від рівня освіти і розвитку вчителя. Один із способів досягнення цієї мети – ввести у школах короткий курс наукового мовознавства, пристосованого до тем навчального плану з української мови (цю ж думку в радянському мовознавстві 20-х рр. обґрунтував Л. Булаховський).

Змінити застарілий погляд на методику навчання рідної мови, створити науку рідної мови як самостійний предмет, який учні вивчали б упродовж усіх років навчання, не дозволяла мала кіль­кість годин з мови в офіційній програмі середньої школи.

Розроблена концепція навчання рідної мови постала як кон­центрична модель: предмети подавалися цілісно для певного рівня слухачів, надалі зміст інформації розширювався⁴⁷. Перший концентр охоплював три початкові класи в середній школі, тоді учень вивчав правопис, фонетику, морфологію, синтаксис. Засада навчання: «викла­ди мусять бути наукові в своїй істоті, але для дітей приступними в формі»⁴⁸. Упродовж трьох гімназіальних років (новий концентр) учень вивчав не тільки граматику, але й історію мови, діалектологію, ети­мологію. У четвертому класі гімназії – синтаксис, який потрібно по­давати з морфологією⁴⁹.

Вивчення української мови в школі пожвавило увагу до ди­дак­тичних питань, одне з них – про потребу / зайвість граматики в школі. Метамова опису питання ілюструвала формування системи української граматичної термінології. Для прикладу, видові назви до гіпероніма граматика: описова, нормативна, теоретична, норма­тивно-практична, антоніми шкільна теоретична граматика – нау­ково-теоретична граматика⁵⁰.

Мова і жінка. Роль жінки в розвитку культури мови ви­зна­чала її роль матері, яка прищеплює дитині не тільки любов до мо­ви, але й навики нормативного мовлення, – цю думку обґрун­тував В. Сі­мович у статті «Жінка і культура мови» (1934)⁵¹. Досвід пле­кання мов державних народів засвідчив, що з дитинства людина форму­ється в річищі мови освічених верств. Тому так важливо, щоб при всіх організаціях «Союзу українок» були «Гуртки пле­кан­ня рідної мови». Жінка-мати, вивчивши мову, зможе заохотити ді­тей, чоловіка до вживання літературної мови в різних комуні­ка­тивних сферах⁵².

Українська інтелігентна жінка зобов’язана дбати про літе­ра­турну мову⁵³. Рідної мови, яка є символом усієї нації, дитина вчиться від матері: «...В недержавного народу мати – найміцніша твердиня збереження та плекання рідної мови», кожна мати упро­довж перших п’яти років життя дитини мала б виховувати її саме рідною мовою⁵⁴. До терміна рідна мова вживався відповідник матерня мова, тобто материнська. Усе сказане українськими та зарубіжними авторами про роль жінки І. Огієнко обґрунтував у понятті «рідномовні обо­в’язки української жінки-матері»⁵⁵.

Мовлення жінки як представниці різних прошарків мало свої ознаки порівняно з мовленням чоловіків. Матеріал пестливих форм слів засвідчив, що гендерні особливості зумовлені соціальними, зок­рема належністю мовця до селянського прошарку чи інтелігенції:

«...Ніжність не знайшла б вияву в здрібнілих формах мови, коли б не та обставина, що в селянській верстві творцем мови є головно жінка, зви­чай­но вже завдяки призначенню й їй тільки питомим фізичним своєрідностям, до ніжностей податливіша за чоловіка. І це саме мусіло вплинути на ха­рактер української мови, надати їй своєрідну ціху, що сильно відрізняє її від тих штучних мов, яких творцями й виховниками була т. зв. інте­лі­гентно-міщанська верства, що донедавна діяла виключно через чоловіків, і де жінка була тільки хатнім додатком»⁵⁶.

Виокремлено перспективну з погляду майбутньої соціолінг­віс­тики категорію «жіноча форма вислову», зміст якої обґрунтовано на матеріалі дівочої і парубоцької пісні. Висновки узагальнюють відмін­ності мовлення не просто в контексті опозиції «жінка» – «чоловік», але і «селянин» – «інтелігент».

Мова і місто. Мовлення міста – досі ще не розв’язане питання в українській соціолінгвістиці, хоча є традиції, наприклад, болгарська, польська та російська, які приділяють цій проблемі значну увагу. Одним із перших до неї звернувся М. Драгоманов, прогнозуючи майбутню русифікацію українських міст. Звісно, що в 20-ті рр. минулого сторіччя мовлення міського жителя не було об’єк­том самостійного аналізу, однак аспекти проблеми дослідники все ж розглядали. Принагідно (у зв’язку з характеристикою морфо­ло­гіч­них змін у лівобережних південних говорах) у мовленні полтавчан та околиць міста виокремлено ознаку, форми на -ім (о), -іте у 1-й та 2-й особах множини теперішнього часу⁵⁷.

У мові пересічних львів’ян (термін В. Сімовича) відчутний вплив польської мови у лексиці, граматичних формах, фонетиці. Укра­їн­ські жителі цього міста зробили великий крок у прагненні до єдиних норм загальної української мови, однак ці тенденції помітніші щодо писаної мови (пригадуємо, що той же термін вживав А. Артимович), а не говореної мови, тобто усної форми літературного стандарту. У статті 1934 р. В. Сімович писав про зміни в розумінні культури мо­ви: «Треба об’єктивно зазначити, що в порівнянні з передвоєнними часами культура нашого слова в Галичині сильно зросла, що за­ці­кавлення т. зв. поправністю вислову, форми й т. д. серед нашого гро­мадянства велике»⁵⁸.

Укладено перший словник мовлення міського жителя, «Слов­ничок Жовківської мови»⁵⁹, у якому подано, за сучасною тер­мі­но­ло­гією, сленг містечка Галичини; були описи прізвиськ міщан Старого Самбора⁶⁰.

Характеристиці проблеми «мова міста» сприяло поняття «ву­лична міська мова», яке розкривало ненормативне мовлення шко­ля­рів і містило «вульгарні» форми⁶¹.

У контексті культури мови почалося обговорення аспектів мовлення сільського жителя⁶², його прізвиськ⁶³.

Намітилася тенденція аналізу українсько-російського міського суржика. Так, ознаки мови Донбасу систематизував К. Німчинов⁶⁴. Суржикізоване мов­лення стало яскравою характеристикою окремих персонажів, зокрема підстар­шинського середовища (твори В. Вин­ниченка), міщанського (М. Старицький), міліцей­ського (О. Корнійчук), люмпенпролетаріату (В. Винниченко, А. Теслен­ко, І. Микитенко, Л. Первомайський, Г. Брасюк)⁶⁵.

Очевидно, що дослідники двох мовознавчих традицій (у ра­дянській Україні та за її межами) усвідомлювали різні форми існу­вання української мови. Проблема полягала в тому, що теоретичних праць соціологічного напряму було ще небагато, вся увага мово­знавців скерована на вирішення практичних питань нормування мо­ви, зокрема правописних.

Мода в мові. Сьогодні це гасло в лінгвістичній енци­кло­пе­дії означає «наявність у суспільстві, переважно серед окремих кате­горій мовців, у межах якогось часового проміжку певних смаків в уживанні тих чи інших мовних одиниць, творенні мовних моделей, у користуванні певним функціональним різ­новидом мови»⁶⁶. Взаємо­дію понять розкриває опозиція «прес­тиж­ність мовного елемента» – «непрестижність мовного елемента», яка є результатом зв’язку з іншими соціально-територіальними, професійними чи часовими оз­наками в опозиціях «центр» – «периферія», «місто» – «село», «еліта» – «народ», «нове» – «старе».

Мода в мові – змінна категорія, її зміст формує кожна епоха. Водночас це категорія, яку потрібно розглядати на прикладі різних мовних одиниць – не тільки слів, але й самих мов:

«Коли глянемо у всесвітню історію, побачимо, що не тільки слова зміняються, зміняються й стають модними навіть цілі мови. Напр., за часів Христа була модна мова грецька. Розуміли її в Римі, знали в Єрусалимі. Не­забаром латина витиснула мову грецьку, – великий Рим заніс свою мову до найдальших закутин знаного тоді світа, й хоча впали престоли цезарів, ла­тина панує й досі в деяких школах, монастирях і вченому світі. Від Лю­до­вика XVI, цебто з XVII століття модною мовою стала французька»⁶⁷.

Мова та еміграція. Свого часу І. Франко одним із перших розглянув проблему духовного життя українців за межами етнічних територій: уже тоді в Сполучених Штатах та Канаді проживало 300 тис. вихідців з українських земель⁶⁸.

Питання «українська мова еміграції» стало об’єктом аналізу на сторінках журналу «Рідна мова». На період 1934 р. в Америці було 1,5 млн українців. Частина з них (робітники і селяни) почала забу­ва­ти мову, витворюючи українсько-англійський жаргон. Процес вина­родовлення (термін на позначення асиміляції) вплинув на втрату функцій української мови не тільки як засобу комунікації в сім’ї та між мовцями, але і в українській періодиці. Редакція «Рідної мови» трактувала асиміляційні процеси як національну катастрофу. З ме­тою її призупинення журнал розробив заходи: підносилася роль матерів, які повинні навчати рідної мови своїх дітей, «Гуртків пле­кання рідної мови», редакторів видань (до них висунуто вимогу пи­сати не говірками, а всеукраїнською мовою), посилювалася роль ду­хівництва та національного виховання⁶⁹.

Постало питання про ознаки мовлення української інте­лі­ген­ції, фермерів, робітників, міщан у Канаді з огляду на гендерний чин­ник (поділ носіїв на фермерів і фермерок, міщан і міщанок) та ві­ковий (виокремлення груп носіїв, «дорослі» і «діти»). Виявлено впливи англійської мови на українську мову. Вперше до широкого загалу доносилися зразки української мови у формі записів розмовного мовлення представників згаданих соціальних груп.

Звернувшись до теми мовлення українців в еміграції, журнал продовжив розгляд теми, започаткованої свого часу у працях Я. Го­ловацького, О. Потебні, М. Драгоманова про асиміляційні процеси в мовленні українців. Відповідник занечищення мови позначав вплив англійської мови на українську⁷⁰. Про українську мову різних про­шарків населення за межами України писали: О. Івах «Зразки українсько-англійського жаргону в Канаді», Ф. Луців «Україн­ська мова в Америці»⁷¹.

Підсумуємо. Суспільні функції української мови привернули увагу до її наукового пізнання в умовах українізації, коли свідомий влив на розвиток мови був зорієнтований на посилення ролі мови в радянській державі. Надалі той же політичний чинник зумовив інший напрям суспільного впливу на розвиток мови – з метою згортання її функцій у суспільстві. Джерельна база дозволила ви­окремити аспекти взаємодії мови і соціуму: соціальна диференціація мови, мова і церква, мова і школа, мова і жінка, мовлення міста, мода в мові, мова та еміграція.

Отже, соціологічний напрям в українському мовознавстві мав свої причини виникнення та особливості розвитку, свій набір пи­тань, який обговорювали представники двох традицій: радянського мовознавства та українські дослідники за його межами.