1. Ближча соціальна ситуація:

«...Насправді, який би момент вираження-висловлювання ми не взя­ли, його визначають реальні умови цього висловлювання, насамперед його ближча соціальна ситуація. Адже висловлювання виникає між двома со­ціально організованими людьми, і якщо реального співбесідника немає, то він передбачається в особі, так би мовити, нормальному представникові тієї соціальної групи, до якої належить мовець. Слово орієнтоване на спів­бе­сід­ника, орієнтоване на те, хто цей співбесідник: людина тієї соціальної групи чи ні, знаходиться вище чи нижче за статусом (ієрархічний ранг спів­бе­сід­ника), пов’язаний чи не пов’язаний з мовцями якимись тіснішими соці­аль­ними зв’язками (батько, брат, чоловік тощо). Абстрактного співбесідника, так би мовити людини в собі, не може бути; з ним дійсно у нас не було б спільної мови ні в буквальному, ні в переносному значенні»¹⁸⁴.

2. Соціальний світогляд мовця:

«У більшості випадків ми передбачаємо... певний типовий і ста­бі­лі­зований соціальний світогляд, на який орієнтується ідеологічна творчість тієї соціальної групи і того часу, до якого ми належимо, так би мовити, на сучасника нашої літератури, нашої науки, нашої моралі, нашого права»¹⁸⁵.

3. Соціальна аудиторія:

«Внутрішній світ і мислення кожної людини має свою стабілізовану соціальну аудиторію, в атмосфері якої формуються її (людини. – Г. М.) внут­рішні докази, внутрішні мотиви, оцінки. Що культурнішою є певна люди­на, то більш конкретна аудиторія наближається до нормальної аудиторії ідеологічної творчості, але, у будь-якому випадку, за межі певного класу і певної епохи ідеальний співбесідник вийти не може»¹⁸⁶.

4. Взаємодія соціальної ситуації та соціального середовища:

«Не кажучи про те, що слово, як знак, мовець запозичує із соці­аль­ного запасу наявних знаків, найбільш індивідуальне оформлення цього со­ціального знака в конкретному висловлюванні цілком визначене соціаль­ни­ми відносинами. Саме та стилістична індивідуалізація висловлювання, про яку говорять фосслеріанці, є відображенням соціальних відносин, у дусі яких формується це висловлювання. Ближча соціальна ситуація і ширше со­ці­альне середовище всебічно цілком визначають – причому, так би мовити, зсередини, – структуру висловлювання.

І справді, яке б висловлювання ми не взяли, бодай таке, що не є пред­метним повідомленням (комунікацією, у вузькому розумінні), а словесним вираженням якої-небудь потреби, наприклад, голоду, ми переконаємося, що воно повністю соціально зорієнтоване. Його, насамперед, найшвидше визначають учасники події висловлювання, і близькі, і далекі, у зв’язку з певною ситуацією: ситуація формує висловлювання, змушуючи його звуча­ти так, а не інакше, як вимогу чи як прохання, як відстоювання свого права чи благання про милість, у стилі красномовному чи простому, упевнено чи несміливо тощо.

Ця ближча ситуація і соціальні учасники її визначають оказіональну форму і стиль висловлювання»¹⁸⁷.

Суспільна природа мови, соціологічний метод і завдання мовознавства. Суспільну сутність мови МФМ розкриває на прик­ладі обґрун­тування основної ідеї книги – вияву продуктивної ролі і соціальної природи висловлювання.

Соціологічний метод показано в дії, за його допомогою можна виявити історію форм висловлювання в конструкціях мови, тому ме­тод «працював» стосовно проблем синтаксису через такі аспекти, як пояснення теорії вислов­лювання і проблем синтаксису, проблеми «чужого мовлення», аналіз невласне прямого мовлення у французь­кій, німецькій та російській мовах. Метод важко схарактеризувати через ознаки, він соціологічний з огляду на ілюстративний матеріал, а не систему своїх прийомів. Він не має приписів щодо алгоритмів дії, однак його визнано.

Розгадку, очевидно, слід шукати в назві «Марксизм і філо­софія мови» та в підназві «Основні проблеми соціологічного методу в науці про мову». Безперечно, назва окреслювала одне з нових зав­дань – описати «основний напрям справді марксистського мислення про мову і ті методологічні пункти, на які має опиратися мислення у підході до конкретних проблем лінгвістики». Методологічна праця, яка розглядала соціальну сутність висловлювання, логічно мала б запропонувати і методику аналізу. Оскільки завдання лінгвістичного дослідження скеровувалося на синхронний зріз мови, методики по­рівняльно-історичного аналізу чи елементного, або палеонто­логіч­но­го, були непридатні, тому і було запропоновано новий метод, соціо­логічний, який мав розкривати суспільну природу мови. Як саме? Через увагу до питань синтаксису.

Щоб правильно зрозуміти мову, аналіз синтаксичного мате­рі­алу обов’язковий, оскільки з усіх форм мови саме синтаксичні най­більш наближені до конкретних форм висловлювань.

Завдання лінгвістики, орієнтовані на розкриття соціальної сут­ності висловлювань, вимагали своєї методики аналізу (бо ж, для прикладу, риторика і поетика, хоч і вивчають формули, декларації, форми поетичних висловлювань, але відірвано від проблем мови та соціального спілкування). Тому марксистська філософія мови, взяв­ши за основу реальний феномен мовлення як соціально-ідеологічну структуру, запропонувала і свій метод, соціологічний.

Значення праці МФМ для соціолінгвістики полягає у ви­ок­ремленні та обґрунтуванні перспективних для мовознавства кате­го­рій комунікації в суспільстві. Розгляд категорій відбувався не в сис­темі однієї науки, а на межі різних дисциплін, через поєднання загального, абстрактного і часткового, конкретного, пов’язуючи за­гально­філософ­ські питання із загальнолінгвістични­ми, розглядаючи теми, які пере­бували на межі між граматикою, зокрема синтаксисом і стилістикою, – і все це заради того, щоб розкрити роль і соціальну природу кон­кретного висловлювання. Тому саме у праці МФМ по­трібно шукати теоретичне моделювання змісту понять соціальний статус, соціальна роль, які нещодавно стали об’єктом аналізу в со­ціолінгвістиці.

У дусі вимог того часу на зміну порівняльно-історичному ме­тодові запропоновано соціологічний метод – як всеохопний описо­вий метод, що розкривав би синхронні ознаки ілюстративного мате­ріалу, виявляючи примат ідеології над мовленнєвою діяльністю ін­дивіда. Налаштованість методу на марксистське мовознавство – це ще один приклад вульгаризації лінгвістичної теорії (про марксизм йшлося в першій частині роботи, у якій розглянуто загально­фі­лософ­ські методологічні проблеми). Однак у ті часи обговорювати ме­тодологічні питання безвідносно до марксизму було неможливо, як і не згадувати прізвища Марра. Його й авторів МФМ об’єднувало критичне сприйняття сучасної західної та російської науки про мову, заперечення занять мертвими, а не живими мовами. У тексті зна­ходимо апеляцію до концепції схрещення мов Марра, до його думок про первісне мислення.

Праця МФМ порушила рівновагу соціального, ідеологічного та мовного у змісті мовної форми: ознака ідеологічного поглинула ознаку суспільного, зумовлюючи появу конкретної мовної форми. Поставала ієрархія понять: на першому місці ідеологічне, далі – су­спільне, і вже як наслідок зв’язку двох ознак – мовне вираження (абсолютно зрозуміла взаємодія з погляду проголошеної у марк­систському мовознавстві ідеологічної функції мови, тобто функції впливу).

Сьогодні потрібно згадати, що МФМ – єдиний радянський бестселер, який вивчають у світовому мовознавстві. Читачі захоп­люються новаторськими ідеями комунікативного спрямування, ви­хопивши монографію зі складного контексту радянської лінгвістики 20–30 рр. минулого сторіччя, залишаючи поза увагою ідеологічний компонент методики опису сфер культури. Праця окреслила метод, який підтримав в арсеналі дослідницької методики ідеологію (на­га­даємо, що ідеологічний диференціал уже був у змісті палеонто­ло­гіч­ного методу Марра).

Після появи праці МФМ радянське мовознавство, яке мало свою методологію (марксистсько-ленінську), отримувало і свій метод, вдало названий соціологічним. Чи це не альтернатива попередньому етапу розвитку лінгвістичної теорії та західній дослідницькій методиці?

Висновки

Лінгвосоціологічні праці російських мовознавців 20–30-х рр. минулого сторіччя, розкриваючи суспільну природу мови, накрес­ли­ли (в авторських концепціях) появу нових дисциплін: соціологічної лінг­вістики, соціально-діалектологічної фонетики російської мови, соці­альної діалектології та ін. Неоднорідні за тематикою, вони ілю­стру­вали й неоднакову методику аналізу, в основному здійснену під ра­дикалом методології марксистського мовознавства, що фор­му­валося.

1. Соціологічний напрям виник в умовах загальної кризи в мо­вознавстві і в час будівництва (за вказівками партії) соціалістичної культури та формування марксистської науки про мову. Період 20–30-х рр. містив суперечливі підходи в обґрунтуванні соціальної сут­ності мови (погляди Є. Поліванова і М. Марра), новаторські ідеї щодо теорії соціологічної лінгвістики Є. Поліванова, міркування про соціологічний метод В. Волошинова тощо. Соціологія мови як основ­на проблема мовознавства визначила такі три завдання: описати мову як систему, вивчити функції мови в суспільстві, пояснити со­ціальні факти (Петерсон 1929). Поступово розкриття соціальної при­роди мови ставало визначальним, йому підпорядковувалися інші зав­дання. Палітра тем, що розкривали суспільну природу мови, багата. Є. Поліванов формував теорію соціальної лінгвістики. Л. Якубин­сь­кий розглянув проблему взаємодії національної літе­ратурної мови і місцевих діалектів, яку надалі розробляли Б. Ларін, М. Сер­гі­єв­ський, В. Жирмунський та інші, опи­су­ючи питання соціальної діа­лектології тощо.

2. Суспільна сутність мови поставала у працях різних дослід­ників. Лінгвосоціологічні погляди М. Марра – один із прикладів ро­зуміння соціальної природи мови в радянському мовознавстві, для опису якої використано елементний, або палеонтологічний аналіз. Соціологічний зміст теорії, як її виразна ознака, випливав із розу­міння соціальної сутності мови й охоплював: соціальну класифі­ка­цію мов, соціальні пов’язання мовних систем, корелятивні зв’язки між мовою і соціумом, соціальні причини зміни значень слів, со­ціальну вартість слова, яка формується під впливом виробничих відносин, колектив носіїв («виробник», «соборний носій», «село», «містечко», «місто», «країна»), гендерний аспект визначення роду, ідеологічний компонент «лінгвістичного елемента», ідеологічний ком­понент у розвитку мови, соціологічну термінологію. Реалізація тео­рії передбачала взаємодію соціолога та лінгвіста і претендувала на опис мовного життя в СРСР. Ідеї Марра в умовах культурного будів­ництва постали як ідеологічно замовлений продукт, як знаряддя пе­ребудови мовознавчої теорії в ім’я розвитку марксистської лінгвіс­тики, яка порушила вимогу французької школи соціології мови про розвиток мовознавчих ідей без ідеологічного підтексту.

3. Розуміння суспільної природи мови посилювалося і під впли­вом нових функцій російської мови в радянському суспільстві як мови пролетаріату, селянства, науки і культури, а від 1922 р. ще й мови міжнаціонального спілкування в СРСР. Теорія літературної мо­ви постала в авторських інтерпретаціях Є. Поліванова, Л. Якубин­сь­кого, В. Жирмунського та інших учених про літературний стандарт. Приміром, Є. Поліванов приділяв увагу практичним і теоретичним питанням розвитку літературних мов СРСР після революції. Учений окреслив схему становлення мовних норм з урахуванням панівної групи кожного етапу функціювання мови. У його статтях розкрито роль реформ письма, пуризму, зміни соціальної бази носіїв після ре­волюції. Соціальна характеристика російської мови поставала як со­ціальна характеристика стандартної загальноросійської мови (тер­мін ученого). Її автор розкрив з урахуванням категорії субстрату. Зроблено висновок про те, що соціальний субстрат російської лі­те­ратурної мови розширився завдяки носіям з інших республік СРСР.

Л. Якубинський трактував мову не тільки як засіб комунікації, але і впливу. Дослідник цікавився теоретичними питаннями про сутність сучасної російська літературної мови, її зв’язок із перед­ньою традицією, розглянув поняття мова пролетаріату, мова селян­ства та їх стосунок до літературної мови. Якубинський розглянув роль міста у формуванні національних мов, вивчав диференціацію міської мови у зв’язку з формацією, класом, прошарком. У працях враховано лінгвістичну та текстову кодифікації, пов’язані із запи­та­ми суспільства і, ширше, – з мовною політикою.

Ідеї В. Жирмунського поглиблювали розуміння національної лі­тературної мови, яка виникає в умовах буржуазного суспільства, а в умовах розвиненого капіталізму впливає на діалекти підпоряд­ко­ва­них соціальних груп. Учений розглянув питання про граматичну норма­лі­зацію, яка обов’язково стосується писемної форми. Грама­тисти-нор­ма­лізатори своєю діяльністю засвідчують «неодноразовий вплив свідомої мовної політики на мовну практику». Серед нових категорій опису суспільної природи мови поняття соціальна функція, соціальна норма.

Уже на матеріалі розглянутих праць можна зробити висновок, що теорія літературної мови формувалася з урахуванням її суспіль­ної природи у зв’язку з процесами мовного будівництва в СРСР че­рез поглиблення змісту таких категорій, як національна мова, мовна політика, соціальний субстрат, граматична нормалізація тощо.

4. Появу вчення про соціальні діалекти зумовила неоднорід­ність радянського соціуму. Подібні питання вивчала соціальна діа­лектологія (такі завдання В. Жирмунський назвав соціально-лінгвіс­тичними). Учений розкрив ознаки соціально-групового діалекту (при­міром, літературну мову дореволюційної інтелігенції). Монографія В. Жирмунського «Національна мова і соціальні діалекти» (1936) підсумувала вивчення питань соціальної діалектології.

5. Концепцію змін у мові як наслідок революційних зрушень дослідники теж описали на матеріалі літературної мови, у такий спо­сіб ще раз наголосивши на її соціальній сутності. А. Селіщев зі­ставив і порівняв мовні явища періоду французької революції з від­повідними процесами в мові після Жовтневої революції. Особли­вість його інтерпретації полягала у висновках про обов’язковість мовних змін під впливом революції, про вербальні та невербальні засоби революційного впливу, про роль топонімії у розкритті історії суспільно-економічного життя країни.

6. Критерії оцінювання суспільної природи мови виникли піс­ля ознайомлення радянського читача з дослідженнями представників Женевської та французької соціологічних шкіл. Рецензії на праці: «Курс загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра (1933), «Мова. Лінгвістичний вступ в історію» (1937) Ж. Вандрієса, «Вступ до порівняльного ви­вчення індоєвропейських мов» (1938) А. Мейє – виразно ілюстру­вали підпорядкування аспектів характе­ристики праць, які вперше виходили російською мовою, офіційному «новому вченню про мову» М. Марра. Здобутки європейської науки оцінювалися крізь приз­му його ідей.

7. Соціальна сутність мови вплинула на розуміння природи лінгвістики. У працях М. Марра вона постала як суспільствознавча дисципліна. Її завдання полягали в реалізації схрещення досягнень яфетичної теорії із суспільним історико-матеріалістичним методом. Формування ідей соціологічної лінгвістики – ще один результат новаторства Є. Поліванова, який вперше виокремив цей самостійний напрям у російському мовознавстві, передбачивши майбутню соціо­лінгвістику. Новизну його поглядів виявляють навіть вимоги до мовознавця, який мав бути і експертом з питань мовного будів­ниц­тва, і мовним політиком, який прогнозує майбутнє в інтересах мов­ного будівництва, або соціальної інженерії майбутнього. Дослідник підкреслив соціальну скерованість дисципліни. Особливу увагу він приділяв розкриттю колективно-психо­логічних фактів. Є. Поліванов відзначав роль прикладної діяльності лінгвістів у вирішенні завдань мовного будівництва. Формула ви­значення мови, на думку вченого: мо­ва – явище фізичне, психічне і соціальне.

Концепція суспільної природи мови Є. Поліванова відріз­ня­лася від інших. Науковець твердив про перспективу порівняльно-історичних досліджень у соціологічних мовознавчих працях. Вивча­ючи роль фонетики в соціальній диференціації мовлення, Є. Полі­ва­нов виокремив як новий напрям досліджень соціально-діалектологічну фонетику російської мови.

Завдання мовного будівництва в СРСР, суспільна скерованість теорії мови М. Марра, праці із соціального мовознавства Є. Полі­ва­нова та інші проблеми активізували питання методики аналізу мов­ного матеріалу. Праця В. Воло­ши­нова «Марксизм і філософія мови. Основні проблеми соціологічного методу в науці про мову» (видано 1929 і 1930 р.) не тільки розкривала суспільну природу мови, а й обґрунтовувала і соціологічний метод. Він «спрацьовував» за допо­могою таких нових категорій: ближча соціальна ситуація, соціаль­ний світогляд мовця, соціальна аудиторія, соціальне середовище. Значення праці для соціолінгвістики у виявленні перспективних для мовознавства категорій комунікації в суспільстві (щоправда, під радикалом ідеологічного). У дусі вимог того часу на зміну по­рів­няльно-історичному методові запропоновано соціо­логічний метод – як всеохопний описовий метод, що розкривав синхронні ознаки, ви­являючи примат ідеології над мовленнєвою діяльністю.

Практичне №6

Українське мовознавство в XX cтолітті

1. Запит на мовознавчу теорію і кодифікацію рівнів мови

2. Мовознавство 20-30рр.: ідеї , теорії школи

   1. Теорія літературної мови в радянській лінгвістичній традиції: О.Курило, М. Гладкий, О. Синявський, С. Смеречинський, М. Сулима

   2. Концепція літературної мови як засобу комунікаціх в бездержавних умовах(нерадянська лінгівстична традиція): І. Огієнко та автори журналу «Рідна мова» (1933-1939).

   3. Нові критерії опису мови: «марксоленінське вчення», теорія М. Марра.

   4. Обгрунтування суспільної природи мови і сутності мовознавства.

   5. Представники соціологічного напряму в українському мовознавстві.

3. Напрями формування лінгвістичної теорії з 50-х рр. минулого століття