3.4. Питання про соціологічний метод

Суспільна скерованість теорії мови М. Марра, праці з со­ціо­ло­гіч­ного мовознавства Є. Поліванова та практичні завдання мов­ного будівництва в СРСР поглиблювали теоретичне розуміння суспільної природи мови і не могли не вплинути на пошуки адекват­ної ме­тодики лінгвістичного аналізу. Так, із посиленням «нового вчення» дослідникам запропоновано використання методики елементного, чи палеонтологічного аналізу як альтернативи порівняльно-істо­рич­ному. Праця В. Волошинова «Марксизм і філософія мови. Основні проблеми соціологічного методу в науці про мову» (надалі – МФМ)¹⁶³ показувала переваги соціологічного методу.

У МФМ не тільки розкрито суспільну природу мови, але й обґрунтовано соціологічний метод, як про це інформує заголовок мо­нографії і на що сучасні дослідники, як правило, не звертають ува­ги.

Читач отримував марксистський аналіз питань філософії мо­ви, бо ж завдання праці: «окреслити лише основний напрям марк­систського мислення про мову і ті опорні методологічні пункти, на яких повинно базуватися це мислення в підходах до конкретних проблем лінгвістики»¹⁶⁴. З цих зауваг зрозуміло, чому в назві до­слідження друга частина про метод.

Проблеми філософії мови пов’язувалися з основами марк­сист­ської науки про ідеологічну творчість, зокрема з основами наукознав­ства, релігієзнавством, наукою про мораль.

Перша частина МФМ розкривала місце проблем філософії мо­ви в єдності марксистського світогляду, в другій пояснено основну проблему філософії мови – проблему буття мовних явищ на основі аналізу питань походження мови, мовленнєва взаємодія, розуміння, проблема значення¹⁶⁵. Оскільки основна ідея книги – розкрити про­дуктивну роль і соціальну природу висловлювання, то в третій час­тині обговорювалась проблема чужого висловлювання. Характерис­ти­ка соціальної природи висловлювання підпоряд­кову­вала собі зміст і процедурні питання нового методу, соціологічного – як своєрідної альтернативи до порівняльно-історичного.

Сутність слова як ідеологічного знака. Пояснення увібрало кілька аспектів. По-перше, разом із природними явищами, пред­ме­тами техніки, продуктами споживання існує і світ знаків. Знак не просто як частина дійсності, він відображає і переломлює іншу дійсність, показуючи її з певного боку. До знаків можна застосувати критерії ідеологічної оцінки, тобто брати до уваги неправду, істину, правильність, справедливість, добро тощо. «Сфера ідеології зівпадає зі сферою знаків. Між ними можна поставити знак рівності. Де знак – там ідеологія. Все ідеологічне має знакове значення»¹⁶⁶ (можливо, що розкриття знакової сутності ідеології було дублюванням се­міо­логічної природи соціального в Соссюра).

По-друге, у межах ідеологічної сфери є різні знаки: художній образ, релігійний символ, правова норма та інші, тому що «знаковий характер – загальне визначення усіх ідеологічних явищ»¹⁶⁷.

По-третє, розкрито виникнення знака: він виникає між двома індивідами за умови, якщо є знакове середовище, тобто індивіди соціально зорієнтовані, становлять колектив.

По-четверте, враховано індивідуальну свідомість як соціально ідеоло­гічний факт: лише тоді можна створити об’єктивну науку про ідеологію, коли ця теза буде визнана. Наука про ідеологію не за­ле­жить від психології. Навпаки, об’єктивна психологія має опиратися на науку про ідеологію: «Ідеологічна дійсність – безпосередня над­будова над економічним базисом. Індиві­дуальна свідомість – не ар­хітектор ідеологічної надбудови, а тільки житель, який знайшов собі притулок у соціальній будівлі ідеологічних знаків»¹⁶⁸.

По-п’яте, буття ідеологічного знака відбувається в соціальній комунікації. «Слово – ідеологічний феномен par excellence». «Слово – найчистіший та най­тонший medium¹⁶⁹ соціального спілкування»¹⁷⁰. Слово несе будь-яку ідеологічну функцію, зокрема наукову, есте­тич­ну, моральну, релігійну, водночас функціо­нуючи і в іншій сфері ідеологічного спілкування, у побутовій комунікації, де воно виконує роль матеріалу. Звідси розмовне мовлення і його форми лока­лізовані у сфері життєвої ідеології. Слово відіграє функцію середовища сві­домості. У цьому випадку його можна проаналізувати тільки як со­ціальний знак. Слово – основний об’єкт науки про ідеології. Тому філософія мови постала як філософія ідеологічного знака.

Відношення базису і надбудови – друга проблема в тексті праці і одна з основних проблем марксизму, пов’язана з питаннями філософії мови. З’явилося розуміння слова як засобу соціальної ко­му­нікації, у тексті образно зазначено, що слово соціально всюдисуще:

«...Слово вкрадається буквально в усяку взаємодію і взаємодотики людей: у трудову співпрацю, в ідеологічне спілкування, у випадкові жит­тєві зв’язки, політичні відносини. У слові реалізовано незліченні ідео­ло­гічні нитки, що пронизують усі сфери соціального спілкування. Цілком зрозуміло, що слово буде найчутливішим показником соціальних змін, при­тому там, де вони ще тільки назрівають, де вони ще не склались, не зна­йшовши доступу до оформлених і створених ідеологічних систем. Слово – те середовище, в якому відбуваються повільні кількісні нагромадження змін, котрі ще не встигли перейти в нову ідеологічну якість, не встигли породити нову і закінчену ідеологічну форму. Слово здатне фіксувати всі перехідні, найтонші і швидкоплинні фази соціальних змін»¹⁷¹.

Праця МФМ трактувала суспільну психологію за теорією Г. Плеханова, яку більшість марксистів вважала перехідною ланкою між соціальним ладом та ідеологією. Суспільна психологія перед­бачала увагу до форм і типів спілкування в різних за формою висловлюваннях, тобто різних мовленнєвих жанрах, тоді ще зовсім не вивчених:

«Суспільна психологія – це і є насамперед стихія різноманітних мовленнєвих виступів, котра зі всіх боків обмиває усі форми і види стійкої ідеологічної творчості: кулуарні розмови, обмін думок у театрі, на кон­цер­ті, на різних громадських зібраннях, просто випадкові бесіди, манера сло­весного реагування на життєві і житейські поступки, внутрішньословесна манера усвідомлювати себе, своє суспільне становище і т. п. Суспільну психологію відображено переважно в різних формах «висловлювання», у формі маленьких мовленнєвих жанрів, внутрішніх і зовнішніх, досі зовсім не вивчених. Усі ці виступи дотичні, звичайно, до інших типів знакового ви­яву і взаємодії – до міміки, жестикулювання, умовних дій тощо. Усі ці фор­ми мовленнєвої взаємодії надзвичайно тісно пов’язані з умовами певної соціальної ситуації і чутливо реагують на всі коливання соціальної атмо­сфери. І ось, у надрах цієї матеріалізованої у слові суспільної психології нагромаджуються ті ледве помітні зміни і зрушення, котрі потім вира­жа­ються в завершених ідеологічних продуктах»¹⁷².

У комунікативному ключі звучать думки щодо корелятивного зв’язку «соціальна група» – «мовленнєві жанри», який щойно тепер знаходить обґрунтування в контексті сучасної соціолінгвістики, ко­мунікативного мовознавства, прагмалінгвістики:

«Кожна епоха і кожна соціальна група має свій репертуар мовлен­нє­вих форм ідеоло­гічного спілкування. Кожній групі однорідних форм, тобто кожному життєвому мовлен­нє­вому жанру відповідає своя група тем. Між формою спілкування (наприклад, безпо­середнє технічне трудове спілку­ван­ня), формою висловлювання (коротка ділова репліка) і її темою існує не­розривна органічна єдність. Тому класифікація форм висловлювання має опи­ратися на класифікацію форм спілкування. Ці ж останні форми повністю визначені продуктивними відношеннями і соціально-політичним ладом. За умови деталь­нішого аналізу ми побачили б, яке велике значення має ієрар­хічний момент у процесах мовленнєвої взаємодії, який могутній вплив ви­являє ієрархічна організація спілкування на форми висловлювання. Словес­ний етикет, мовний такт та інші форми пристосування мають велике зна­чення у процесі вироблення основних життєвих жанрів»¹⁷³.

Соціальне життя словесного знака. Будь-який знак постає між соціально організованими людьми у процесі їх взаємодії. Форма знака зумов­лена соціальною організацією людей, умовами їхньої взаємодії. Простежити соціальне життя словесного знака – це одне із завдань науки про ідеології, яке висуває проблему зв’язку знака і буття. Щоб виявити діалектику переломлення буття, потрібно керу­ватися методологічними вимогами:

«1) Не можна відривати ідеологію від матеріальної дійсності зна­ка (поміщаючи її у «свідомість» чи інші хиткі та невловимі сфери).

2) Не можна відривати знак від конкретних форм соціального спілкування (тому що знак – частина організованого соціального спіл­кування – поза ним взагалі не існує, перетворюючись на просту фі­зичну річ).

3) Не можна відривати спілкування і його форми від їх ма­теріальної основи»¹⁷⁴.

Соціальне спілкування розкрито через взаємодію понять: ідео­логічний знак, зокрема й словесний, соціальний світогляд епохи і соціальної групи, класова боротьба:

«Для того щоб предмет, до якого роду б він не належав, увійшов у соціальний світогляд групи і викликав би знакову ідеологічну реакцію – потрібно, щоб цей предмет був пов’язаний із суттєвими соціально-еконо­мічними передумовами буття конкретної групи, потрібно, щоб він заторк­нув якось, бодай краєм, основи матеріального існування цєї групи...

Адже знак витворюється між індивідами, у соціальному середо­вищі, тому важливо, щоб і предмет набув міжіндивідуального значення, ли­ше тоді він може стати об’єктом знакового оформлення. Іншими словами, тіль­ки те може увійти у світ ідеології, офор­митися і ствердитися в ньому, що набуло суспільної цінності»¹⁷⁵.

У тексті праці МФМ відчутний вплив теорії Марра: у мові процес ідеологічного становлення має відбуватися у світових мас­штабах, їх розкриває палеонтологія мовних знаків, саме вона може показати входження дійсності в соціальний світогляд, наприклад, первісних людей.

Чому буття переломлюється в ідеологічний знак? Тому що відбувається схрещення різноскерованих соціальних інтересів у ме­жах одного знакового колективу, тобто відбувається класова бороть­ба (теж данина вимогам тогочасної методології):

«Клас не зівпадає зі знаковим колективом, тобто з колективом, що використовує ті самі знаки ідеологічного спілкування. Так, одну мову ви­ко­ристовують різні класи. Внаслідок цього в кожному ідеологічному знаку схре­щуються різноспрямовані акценти. Знак стає ареною класової боротьби…

Панівний клас прагне надати надкласовий вічний характер ідео­ло­гічному знакові, погасити або загнати вглибину боротьбу тих оцінок, що відбуваються в ньому, зробити його багатоакцентним»¹⁷⁶.

Внутрішня діалектика знака означає, що в ньому закладено суперечності, котрі виявляються в епоху соціальних криз і рево­люційних зрушень, тому на матеріалі словесного знака легше і пов­ніше всього простежується діалектичний процес змін, які ідуть від базису до надбудов.

Мова – явище фізичне, фізіо­логічне, психологічне і соціальне. Лише єдність соціального середо­вища і єдність ближчої соціальної події спілкування може створити умови, щоб певний фізико-психо­фізіологічний комплекс міг ста­ти фактом мови – мовлення. Звідси два біологічні організми в умо­вах природного середовища не мо­жуть породити жодного мовлен­нєвого факту¹⁷⁷.

Напрями вивчення мови є третьою проблемою в тексті МФМ. Перший напрям названо індивідуалістичний суб’єктивізм у науці про мову, другий – абстрактний об’єктивізм.

Представники індивідуалістичного напряму за основу мови брали індивідуально-творчий акт мовлення. Закони мовної творчості поставали як закони індивідуально-творчі, їх і має вивчати лінгвіст та філософ мови. Мова подібна до інших ідеологічних явищ, особ­ли­во до мистецтва, естетичної діяльності (очевидно, за силою впливу на людину). Основи напряму заклав В. фон Гумбольдт, у росій­сь­кому мовознавстві О. Потебня та його послідовники, сучасні ж пред­ставники напряму – дослідники школи естетичного ідеалізму К. Фос­слера, яка непопулярна в Росії.

За основу підходу до мови покладено такі чотири положення: 1) мова є діяльність, безперервний творчий процес, здійснений інди­відуальними мовленнєвими актами; 2) закони мовної творчості – це індивідуально-психологічні закони; 3) творчість мови – осмислена творчість, аналогічна художній; 4) мова як готовий продукт, як стій­ка система мови (словник, граматика, фонетика)¹⁷⁸.

Представники абстрактного об’єктивізму бачили розрив між історією і системою мови в синхронії та діахронії, тому що між логікою мови як системою форм і логікою її історичного станов­лен­ня не було спільного (виокремлені положення цього напряму філо­софсько-лінгвістичної думки були антитезою щодо положень пер­шого напряму, тобто індивідуалістичного суб’єктивізму).

Другий напрям виростав із раціоналізму ХVIIІ–ХІХ ст. Його ідеї розвивали Лейбніц (у концепції універсальної граматики), су­часні представники абстрактного об’єктивізму, зокрема науковці Же­невської школи Ф. де Соссюра, серед них Ш. Баллі. У Росії в дусі цієї школи працюють дослідники Р. Шор, В. Виноградов. Дві росій­ські лінгвістичні школи, Форту­натова і Бодуена де Куртене, пред­ставники формалізму, теж вписуються в другий напрям філо­соф­сько-лінгвіс­тичної думки:

«Зазначимо основну тезу Соссюра: мова протистоїть вислов­лю­ванню, як соціальне – індивідуальному. Висловлювання, отже, суцільно інди­відуальне. У цьому, як ми побачимо далі – proton pseudos¹⁷⁹ Соссюра і його напряму абстрактного об’єктивізму.

Індивідуальний акт говоріння-висловлювання, який рішуче залише­но за бортом лінг­вістики, повертається, однак, як необхідний чинник історії мови. Вона, в дусі усього дру­гого напряму, різко протиставляється, за Сос­сюром, мові, як синхронічній системі»¹⁸⁰.

«...Його школа не єдина вершина абстрактного об’єктивізму в наш час. Поряд з нею є інша – соціологічна школа Дюркгейма, представлена в лінгвістиці такою фігурою, як Мейє (Meillet). Ми не зупинятимемося на характеристиці його поглядів. Вони цілковито відповідають міркуванням основоположників другого напряму. І для Мейє мова є соціальним явищем не як процес, а як стійка систем мовних норм. Зовнішність мови щодо кож­ної індивідуалістичної свідомості і її примусовість є, за Мейє, основними соціальними характеристиками мови»¹⁸¹.

У цілому для напряму характерні положення: 1) мова є стій­кою незмінною системою нормативних мовних форм; 2) закони мо­ви – це специфічні лінгвістичні закони зв’язку між мовними знаками всередині певної мовної системи; ці закони об’єктивні щодо будь-якої суб’єктивної свідомості; 3) специфічні мовні зв’язки не мають нічого спільного з ідеологічними цінностями (художніми, пізнаваль­ними та іншими); 4) індивідуальні акти говоріння є, з погляду мови, лише випадкові переломлення і варіації або просто викривлення нор­мативно тотожних форм¹⁸².

Окреслені положення виявляли зв’язок другого напряму з кар­тезіанським мисленням і загальним світоглядом неокласицизму.

Праця МФМ шука­ла відповідь на питання, що є справжнім центром мовної дійсності: індивідуальний мовленнєвий акт, вислов­лювання чи система мови? Якою є форма буття мовної дійсності: безперервне творче станов­лення чи нерухома незмінність собі то­тожних норм? З огляду на ці новаторські питання, автори праці критикували обидва напрями фі­лософсько-лінгвістичної думки.

Пошуки відповіді стосовно того, що таке дійсна реальність мови, закінчилися – істина в комунікації:

«Насправді ж мовленнєвий акт або, точніше, його продукт – ви­слов­лювання, зовсім не можна визнати індивідуальним явищем у точному розу­мін­ні цього слова і не можна пояснити з індивідуально-психологічних чи пси­хофізіологічних умов особи, що розмов­ляє. Висловлювання – соціальне»¹⁸³.

Нові категорії, які впроваджував соціологічний метод. Пра­ця МФМ розкривала мовленнєву взаємодію через ознаку соціаль­ного, що засвідчувала авторський пошук і новизну трактування соціальної сутності мови в категоріях ближча соціальна ситуація, соціальний світогляд мовця, соціальна аудиторія, соціальне середо­вище. Пропускання мовного матеріалу крізь призму цих категорій і виявляло застосування соціологічного методу.