3.2. Розкриття суспільної природи мови

З початком 30-х рр. теорія М. Марра отримала статус зраз­ко­вої теорії уже нового, марксистського мовознавства. Категорія «марк­систське мовознавство» була найчастотнішою в мовознавчих текстах.

Одне з її тлумачень дав Є. Поліванов у словниковій статті ру­кописного словника мовознавчих термінів (1935–1937) до заголов­ного слова «лінгвістика»:

«Марксистської лінгвістики, як дисципліни, котра могла б відпо­ві­да­ти буржуазній лінгвістиці, ще не існує: є тільки відомий фундамент для неї у формі кількох статей (Лафарга, Плеханова) і ще коротших висловлювань про питання мови таких класиків марксизму, як Енгельс, Маркс, Ленін... Ство­рення марксистської лінгвістики, як стрункої і повної дисципліни – з революційною переоцінкою усіх розділів старої лінгвістики, – завдання усіх радянських лінгвістів, усього лінгвістичного покоління»²⁵.

Для виконання такого завдання лінгвістичну науку потрібно було реорганізувати, адже в ній панівною була порівняльно-істо­рич­на парадигма, яку марксистське мовознавство визнало за ідеаліс­тич­ну, буржуазну.

Що таке «марксистське мовознавство», або «марксизм у мо­вознавстві»? Це радянська філософія мови, та частина теоре­тич­ного мово­знавства, яка вивчала призначення і сутність мови щодо дійсності, мислення, свідомості, логіки, суспільної практики. Сьо­годні проблема належить не стільки науці, скільки культурі загалом, ілюструючи зв’язки між наукою, ідеологією та політикою. Історики радянського мово­знавства трактують марксизм по-різному: як штуч­но привнесений зміст у мовознавство, як органічну властивість ра­дянської філософії мови, як зв’язок одного та другого, що виокрем­лює в проблемі два аспекти: взаємодію радянської філософії мови і марксизму (як теорії філософії мови), марксизму як риторичної мов­леннєвої практики²⁶.

У наведеному тексті словникової статті Є. Поліванова добре окреслено підвалини марксистської лінгвістики: в її основі розу­мін­ня мови у працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Г. Плеханова, П. Лафарга; її завдання – сформувати надбудову до економічно ба­зису, але з огляду на це нове завдання марксистську лінгвістику потрібно ще створити, бо її представляє замала кількість праць.

У працях В. Панфілова, Б. Серебрєннікова, Н. Чемоданова, Р. Бу­дагова та інших мовознавців до радянського читача доносилися ідеї концепції мови Маркса, Енгельса та Леніна, пафос яких зво­див­ся до приписів: філософія діалектичного та історичного матеріалізму є ос­новою для вирішення всього комплексу теоретичних і, звичайно, філософських завдань мовознавства. Ще 1983 р. можна було знайти твердження, що в основі усіх теоретичних помилок у мовознавстві було недотримання матеріалістичного підходу до явищ мови²⁷.

А. Кривоносов виокремив основні філософські положення К. Маркса та Ф. Енгельса і дійшов висновку, що вони відомі в євро­пейському мовознавстві ще від часів шкіл філософії Платона, Сок­ра­та, Арістотеля і що за своєю суттю – це загальнонаукові лінгвістичні концепції, які стали лінгвістичними аксіомами завдяки розвиткові світової лінгвістики. А. Кривоносов мав на увазі думки щодо пер­вин­ності матерії, вторинності свідомості (означали первинність мате­рі­ального і вторинність ідеального як головну проблему матері­аліс­тичної діалектики); про мислення, свідомість і мову як одне і те ж; про мову як суспільне явище і знакову систему; про диференціацію слів (семантика слова) і логічні поняття, виражені цими словами²⁸.

Свої узагальнення дослідник зробив на основі характеристики власти­востей мови у творах Маркса та Енгельса: 1. Мова, свідомість, мислення є суспільним явищем; тільки в колективі можлива мова; мова маркує суспільство. 2. Суспільство разом із біологічними пе­редумовами створює вроджену, іншими словами, запрограмовану здат­ність людини до мови. 3. Трудова діяльність, як невід’ємна ознака суспільства, та його спосіб існування породили мову, мовлення. 4. Мова має складну систему і структуру; підтвердженням слугує судження К. Маркса про те, що властивості речі виникають не з її стосунку до інших, вони виявляються при цьому. 5. Слова – умовні назви, звідси вони мають знаковий характер; мова – знакова сис­те­ма, система умовних, конвенційних знаків. 6. Маркс ототожнив мис­лення, свідомість і мову як щось ідеальне, мова – й ідеальне, і мате­ріальне. 7. Буття, матерія – первинні, а мова, мислення, сві­домість – вторинні, залежні; у майбутньому це твердження постане в законі про первинність матерії та вторинність свідомості, основному пи­танні філософії. 8. Мова – реальна свідомість, безпосередня дійс­ність думки; як щось єдине, те саме, мова, мислення, свідомість ви­никають та вмирають одночасно. 9. Мова матеріальна, тому що по­стає як звуковий ланцюг. 10. Мова має класовий характер, кожна соціальна група має свою мову. 11. Сутність мови можна пізнати тільки за допомогою історії.

У працях В. Леніна, як і в працях К. Маркса та Ф. Енгельса, питання мови служило тлом для вирішення інших завдань – для прикладу, розкрити сутність діалектики або сутність теорії пізнання марксизму. До мовознавства мали стосунок такі висновки Леніна: основне питання діалектики – «тотожність протилежностей»; діалек­тика – це рух думки в поняттях, котрі переходять одне в друге; діалектика – теорія пізнання матеріалізму як взаємодія окремого і загального, випадкового і необхідного, явища і сутності; сутність теорії пізнання полягає у висвітленні всіх аспектів явища; пізнання узагальнює закони природи; у пізнанні можливий рух фантазії; свою сутність річ виявляє у стосунку до іншої речі; метод ведення поле­міки в тому, щоб не відразу заперечувати, а виявляти внутрішній зміст чужих думок, показуючи їх сутність, зв’язки, переходи²⁹.

Теорія марксизму привнесла в радянське мовознавство наста­нови про суспільну природу мови, зародження мови в процесі тру­дової діяльності, про функцію мови як засіб виявлення свідомості, засіб спілкування, про на­лежність мови до матеріальної сфери, а свідомості – до ідеальної сфери, про мову як безпосередню дійсність думки, про класовий характер мови, її вплив на но­сія. Окремо по­трібно відзначити, що К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, обґрунто­ву­ю­чи суспільну природу мови, крім комунікативної функції, виокре­ми­ли пов’язану з нею функцію впливу. У всіх виступах і статтях, особливо про культурне будівництво, Ленін писав про силу впливу слова на маси, що означало визнання ідеологічної функції мови, тому прихильники «нового вчення про мову» полемізували з прихиль­ни­ками «Язикфронту», які, мовляв, забували, ігнорували призначення мови впливати³⁰, а також «її сутність, класовий зміст і належність до ідеології»³¹.

Радянські мовознавці 20–30-х рр. по-різному сприйняли марк­сизм. Напри­клад, прагнення до марксизму було безсумнівним у Мар­ра і Поліванова. Після 30 років занять кавказьким мовознав­ством, Марр прийшов до марксизму свідомо, маючи кон’юнктурні мотиви, не стільки від теорії, яку знав поверхово, скільки від прак­ти­ки, тому сучасники говорили про його «стихійний марксизм»³². Нав­паки, Є. Поліванов був активним діячем революції і переконаним марксистом. І один, і другий служили новому суспільству. «Звер­нен­ня цих лінгвістів до марксизму... можна вважати прагненням ско­релювати лінгвістичну теорію з новою революційною мовною прак­тикою, яка змінювалася на очах»³³.

Однак є й інші думки. В. Алпатов вважає, що в 20-ті рр. про побудову марксистської лінгвістики говорили багато; сама ж ідея побудови марксистської науки, на противагу «буржуазній», була догматичною. «Марксизмом» у мовознавстві спочатку проголосили концепцію мови Марра, хоча серйозно про марксистський підхід думали лише окремі лінгвісти³⁴.

До того, що матеріалістична (конкретніше, марксистська) орієн­тація у 20–30 рр. стала характерною ознакою радянського мово­знав­ства, спричинилися, з одного боку, марксизм, із його діалектикою, який широким і всебічним підходом до явищ і соціальної сфери створював можливості для лінгвістичного аналізу, не відриваючи мову від мовця та суспільства, з іншого – той беззаперечний факт, що ра­дян­ське мовознавство виникало і формувалось як одна з форм партійної ідеології. Ці чинники по-різному взаємодіяли, впливаючи на зміст мовознавчих праць.

Концепція М. Марра

Лінгвосоціологічні погляди М. Марра (1864–1934) – один із прикладів розуміння суспільної природи мови в радянському мо­вознавстві. Як автор соціально зорієнтованої теорії мови, Марр після XVI з’їзду партії в 1930 р. став офіційним ідеологом радянського мовознавства, причетним до боротьби з лінгвістами інших поглядів, починаючи від 1929 р.³⁵.

«Нове вчення» М. Марра ніколи не мало викінченої форми, ав­тор не залишив опису теорії, найкраще її інтерпретував І. Мєща­ні­нов. Зі змісту праць М. Марра можна зробити висновок, що одні положення заперечували досягнення традиційної індоєвропеїстики, інші – відображали контури нової науки про мову: 1. Індоєв­ро­пей­ської мовної сім’ї не існує, не було єдиної індоєвропейської пра­мо­ви, яка нібито розпалася на низку споріднених мов. 2. Пролетарська наука не може прийняти класифікацію мов світу, яку запропонували компаративісти, усі ці класифікації ґрунтуються на нерівності народів. 3. Індоєвропеїстика не дає відповіді на питання про похо­дження мови. 4. Порівняльно-історичне мовознавство працює з фо­нетичними та морфо­логічними відповідниками, залишаючи лексику, вчення про значення поза увагою. Офіційно Марр розвивав мово­знавство на засадах панівної марксистсько-ленінської ідеології.

Чому виникла потреба в «новому вченні про мову»? Оскільки марксизм завойовував право, філософію, релігію, мистецтво як над­будовні сфери культури, потрібно було створювати і марксистську лінгвістику. В СРСР мовознавчу проблематику пов’язали з націо­нальним та політичним питаннями. Лінгвістична теорія, що виникла як реакція на націоналістичне розуміння суспільства, мала відігра­вати роль «бійця на ідеологічному фронті». Концепція мови перед­бачала створення алфавітів («питання про єдність письма, як єдність мір, ваги і числових знаків, цифр»), творення літературних мов (які вибудо­вуються для «нашого соціального середовища»), словникову роботу³⁶. Марр писав, що методологічну базу його досліджень ста­новлять праці Маркса-Леніна; він не враховував дореволюційних до­сягнень; свою теорію вважав альтернативною до інших, які не ма­ють таких засад: головне, що вона створена в ідеологічній боротьбі і становить цілісне вчення. «Нове вчення про мову» потрібно вважати як марксистсько-ленінське не тільки у настановах і засадах, теорія незамінна і на науково-культурному фронті як бойове знаряддя про­летаріату в його класовій боротьбі:

«Суть її полягає в тому, що, виходячи з історизму різно- і навіть ба­гатостадіальних мов, вона дала ідеологічно побудоване методом діалек­тич­ного матеріалізму вчення про мову, виявила єдність виникнення елементів мови і розвитку їх у мову, утворення видів, які разом із господарством внаслідок боротьби й перемоги пролетаріату мають обернутись у єдність мови-мислення з єдністю світового господарства»³⁷.

Інші компоненти «нового вчення про мову»: положення про єдність глотогонічного процесу (перед виникненням звукової мови був етап мови жестів, тобто кінетичної мови; мови світу мають одне походження, але не одну прамову, спочатку світ був багатомовним); положення про основний закон розвитку мов світу як рух від бага­томовності до єдності через схрещування (саме воно забезпечувало зменшення кількості мов на шляху до єдиної світової мови); ста­діа­льний характер розвитку мов (трансформувавши гіпотезу Шлейхера про три морфологічні типи мов – ізолюючий, аглютина­тивний та флективний, Марр виокремив три стадії – аморфну, яфетичну та флективну – у зв’язку із соціально-економічними формами розвитку людства та формами світогляду).

Марр прямолінійно прийняв положення історичного і діалек­тичного матеріалізму щодо розуміння мови, вона постала на одному рівні з матеріальною і духовною культурою. Як ідеологія, мистецтво чи наука, мова – надбудовна категорія, тому отримувала виразний класовий характер, пов’язаний з еконо­мічною основою. За Марром, виникала закономірність: класи здійснюють революції, а мови, яки­ми розмовляють класи, зазнають революційних зрушень.

Методика розкриття соціальної сутності мови. У передмові до першого тому перекладів праць Марра українською мовою, І. Мє­щанінов виокремив визначальну ідею теорії Марра – розуміння мови як соціального явища³⁸. Соціальний характер мови, її суспільна функ­ція у поєднанні з поглядами на мову і суспільство Маркса, Енгельса, Феєрбаха, Леніна, Бухаріна, Сталіна та інших в опозиції до здо­бу­того європейським порівняльно-історичним мовознавством та пред­ставниками соціологічного напряму досвідом визначили появу не­звичайного теоретичного продукту, «нового вчення» Марра, покли­каного стати всеохопною теорією мови під ідеологічним радикалом, альтернативою до ідей тогочасного зарубіжного мовознавства – та­ких висновків дійде уважний читач праць творів Марра, зокрема статей «Мова і письмо» (1930), «Яфетидологія в Ленінградському державному університеті» (1930), «Мова і мислення» (1931), «Мова і сучасність» (1932), «Зрушення в техніці мови і мислення» (1933), «Письмо і мова» (1933), «Маркс і проблеми мови» (1934) тощо³⁹.

На матеріалі ознак кількох десятків мов, які належали до різ­них систем, М. Марр аргументував свої положення за допомогою елементного, або палеонтологічного, методу, що використовувався для аналізу звукових, граматичних та лексичних відповідників. Ме­тод широко пропагували в українському мовознавстві, один із по­слідовників Марра писав: застосовуючи його для аналізу грама­тичних форм, можна простежити поступові етапи розвитку ладу мови у зв’язку з розвитком соціальних укладів та зміною суспільної свідомості⁴⁰.

В основі методу – використання чотирьох елементів (САЛ, БЕР, ЙОН, РОШ); метод протиставлявся уже відомому порівняльно-історичному методові індоєвропейського мовознавства. Палеон­то­ло­гічний аналіз не відкидав цілком порівняння, однак вимагав вивчен­ня мовних явищ, фактів і процесів як «історичних категорій». Під чотирма елементами поставали елементи будь-якої людської звуко­вої мови, які її характеризують незалежно від типологічних чи гене­тичних характеристик, а також незалежно від того, мертві мови чи живі. Саме ці чотири елементи дозволяли обґрунтувати положення про єдиний глотогонічний процес, що пов’язував, на думку Марра, мови всього світу в загальний моністичний процес мовотворчості. Чотири елементи відкривали доступ до найдавніших стадій розвитку мови, недоступних для порівняльного методу індоєвропейського мо­вознавства, представники якого використовували морфологічний, фо­нетичний, етимологічний аналізи:

«Це первісний звуковий комплекс, своєю історією угрунтований як надбудова, не тільки як елемент звучання, а і як елемент мислення. Їх усьо­го чотири елементи в усіх мовах і позначаємо ми їх чотирма літерами ла­тинського алфавіту (A, B, C, D). І от, коли нинішню мову допрацьовано до­слідженням до цих первісних лінгвістичних елементів, які мали в самій матеріальній базі, задовго до виникнення звукової мови, інші функції, ос­кільки вони були категоріями іншого світу, матеріально-виробничого, а в мові інші, з іншими відношеннями, де вони, первісні лінгвістичні елементи, проходять, уже пройшли зміни, що діалектично розвивалися, також соці­ально-економічних функцій, уже в надбудові – в звуковій мові, яка змінила ручну, то тепер складно облікувати не їх наростання, наростання цих пер­вісних елементів з виробництва і виробничих відносин, не те, що в процесі розвитку і формальний, і ідеологічний момент у них, у всіх чотирьох, ідуть вгору і вшир стрибками, розгортаючись при кожному зрушенні єдністю протилежностей – трудність являє те, що зміна відбувається не тільки в двох розрізах, ідеологічному і формальному, але ще в двох по техніці – в техніці мислення і в техніці формальної побудови»⁴¹.

Як техніка аналізу мови палеонтологія розкривала з огляду на стадії епохи, «ступені розвитку мови і мов, незалежно від націо­нальності і рас, незалежно від того, чи це мова східна чи західна, азійська чи європейська»⁴².

Відомо, що морфологічний аналіз членує слова на компоненти з огляду на функції і залежно від граматичної будови мови. Його не­долік, за Марром, полягав у тому, що цей різновид аналізу не міг по­яснити елементи, з яких історично формувалось слово. Фонетичний аналіз розкривав склад фонем (їх порівняльно-історичне мовознав­ство трактувало як основні й найпростіші одиниці), однак він пока­зував, що соціальна сутність окремої фонеми незалежна від соціаль­ної значущості конкретного слова, до складу якого вона входить. Учені могли виявити «прамову», але не могли забезпечити розкриття кон­кретних закономірностей, тому методика аналізу представників порів­няльно-історичного аналізу задовольняла марристів тільки на перших етапах розвитку яфетичного мовознавства, оскільки надалі ця техніка ви­явилася застарілою для вирішення завдань «нового вчен­ня про мову».

Чотири елементи стали органічною складовою теоретичної ба­зи лінгвістичного аналізу; використання цієї методики на практиці мало б засвідчити переваги елементного аналізу над порівняльно-іс­торичним; порівняльному методові протиставлявся палеонтоло­гіч­ний аналіз, за яким усі мовні факти треба вивчати як «історичні категорії», що мають суспільну значущість. Ці чотири елементи, будучи елементами будь-якої звукової людської мови, пов’язували мови всього світу, незалежно від їх типології (чи вони аморфні, флективні, аглютинативні, інкорпоруючі) та належності до мовної родини, живі вони чи мертві, культурні чи примітивні. Аналіз на елементи викривав «лінгвістичні протоплазми» і синтезував наново фонетичний і морфологічний змісти в єдиному звуковому втіленні думки, висуваючи на перше місце семантику. Усі ці думки Марра від часу мовної дискусії 1950 р. зазнали краху⁴³.

Соціальна складова теорії мови М. Марра постає як ре­зуль­тат взаємодії багатьох компонентів.

Соціальна класифікація мов. Марр не визнавав відомих класи­фікацій мов, генеалогічної чи типологічної, вважав їх недостатніми, писав, що мови потрібно поділяти за соціальним стано­вищем на мови колоніальні та націоналістичні (серед них були не тільки європейські), метод дослідження обидвох груп мов одна­ко­вий, тому що «нове вчення про мови» було інтернаціональним⁴⁴.

Соціальні зв’язки між мовними системами. Марр показав не­спроможність порівняльно-історичного методу одер­жати резуль­та­ти, тому апелював до «ідеологічного диференціалу» (це була абстрактна величина, що відображає, як він писав, косміч­ний світогляд первіс­ного суспільства). Так, розкриваючи етимоло­гію термінів work, la­bour в англійському перекладі «Капіталу» Марк­са, дослідник зробив висновок про зв’язок між словами «павук» і work, labour на основі палеонтологічного аналізу, визнаючи соціальні по­в’язання між сло­вом павук і робота:

«Ми не говоримо вже про те, що в словах наявні дуже складні утво­рення, які довго наростали і щодо форми. Так, напр., в «Arbeit» маємо три елементи. Якщо відкинути з них початковий склад (елемент А), ідеоло­гіч­ний диференціал, який при космічному світогляді первісного ще суспіль­ства означав світило («місяць + сонце», після розщеплення «місяць», потім «сонце») і т. п., то одержимо bey-t – колись самостійне слово, а по знятті цього, пізніше нарослого стадіального (ar←har→sar), пор. вірм. sar-den, груз. dedazardl «павук» залишок (двоелементний ВС композит), не тільки зв’я­за­ний з тим же самим нім. Werk і анг. work, але виходить своїми соціальними пов’язаннями за межі расово розрізнювальних ще й досі мовних систем»⁴⁵.

Корелятивні зв’язки між мовою і соціумом. Морфологічна струк­тура мов відображає соціальну структуру⁴⁶. На­лежність різних сис­тем морфології до різних періодів мовотворчості не безпосередньо, а через мислення, опирається на той чи той тип техніки, госпо­дарської і соціальної структури. Мислення не ста­біль­не, розвивалося на двох ступенях стадіального розвитку, до-логіч­ному і логічному:

«Зміни мислення – це три системи побудови звукового мовлення, ті, які сукупно випливають із різних систем господарства і пов’язаних з ними соціальних структур – 1) первісного комунізму, з ладом мовлення син­те­тичним, з полісемантизмом слів, без відмінностей основного і функціо­наль­ного значень; 2) суспільної структури, яка заснована на виділенні різних видів господарства з суспільним розподілом праці, тобто з розподілом су­спільства за професіями, розшаруванням єдиного суспільства на вироб­ни­чо-технічні групи, які становлять первісну форму цехів, коли їм відповідає лад мовлення, що виокремлює частини мови, а у фразі – різні речення, у реченнях – різні його частини і т. п., та інші, з різними функціональними словами, перетвореними на морфологічні елементи, з розрізненням у сло­вах основних значень і з наростанням у них поряд з основним функціо­наль­ного смислу; 3) станового або класового суспільства з технічним розпо­ді­лом праці, з морфологією флективного типу»⁴⁷.

Соціальні причини зміни значень слів. Се­мантика і палеон­то­логія стали двома наріжними каменями яфетичної теорії Марра, який доводив, що закономірні зміни значень вста­нов­люються не емпі­рично, у зв’язку з практикою використання в пев­ному середовищі чи певним автором, а визначаються «нормами зв’язку значень із гос­подарсько-суспільним життям і його запитами, які закономірно змінюються на різних ступенях стадіального роз­витку». Причому саме палеонтологічний аналіз виявляє норми сло­вотворення на кож­ній із стадій мовного розвитку⁴⁸.

Соціальна вартість слова, сформована під впливом вироб­ни­чих відносин. Яфетична теорія пояс­нювала закономірності виник­нен­ня й розвитку спершу мови, потім слів як соціальних вартостей – їх породжували виробничі відносини в процесі діалектичного розвит­ку. Слова одержували форму на від­повідних стадіях і щодо рівня розвитку мислення⁴⁹.

Обґрунтування категорій у тексті:

«Нове вчення про мову, за яфетичною теорією, засноване насам­перед на закономірності виникнення і розвитку спершу мови, потім слів як соціальних вартостей, породжуваних виробничими відносинами в процесі їх діалектичного розвитку і оформлюваних мисленням відповідних стадій, і в тому ж порядку виниклих їх взаємовідношень, пов’язань, службових час­ток. Завдяки палеонтології мови, що розкрила зміну значень слів, цих надбудовних соціальних вартостей, на різних щаблях стадіального розвит­ку, нове вчення про мову не виділяє питання про походження мислення з глотогонії (мовотворчості) і, ставлячи проблему про походження мови як основну, тим самим уважає за першорядну й проблему мислення, віддаючи службове місце техніці мови, звукова вона чи ручна»⁵⁰.

Можливо, Марр передбачав труднощі сприйняття категорії «соціальна вартість слова», тому приділив їй багато уваги. Читачеві могло здатися неймовірним, що категорію вияв­ляють сполучники чи прийменники, тому автор теорії, ніби передбачаючи усі можливі пи­тання, давав на них відповіді у статтях. Основний задум Марра полягав у вияві зв’язку соціальних вартостей кожної частини мови з матеріальною базою.

«Виробник», «соборний носій», «село», «міс­течко», «місто», «країна», іншими словами, соціальна база носіїв мови. Ця категорія – диференці­йована величина, яка формується разом із мовою. Щоб зрозуміти етапи становлення носія мови, потрібно врахувати ви­роб­ни­чий колектив, виробництво та інші ознаки. Наведемо одне з пояснень:

«Так, у німців ім’я die Sprache «язик – мова» і минулий час sprach «він сказав», теперішній з соціально протилежним далекому (у часі пре­те­ритові, минулому, що виділився з аориста, тобто і майбутньому, і мину­лому, вперше цільовому, отже, майбутньому→умовному) оголосом е← →і, давніше лише збірно без диференціації по особах і навіть по числах, отже, без відміни дії (так зв. неозначеного способу, інфінітиву) – ш+pre-qen - («sprechen»); звідси перша щодо часу створення у виробництві пара осіб збірно (множина) в протилежність до єдиної давнішої третьої, однак, не особи, а в матеріальній базі – виробничого колективу, в надбудові – тотема: s+«pre-chen sie» «говорять вони» – «говорите ви» (перша пара без різниці й займенника: «sie» і вони і ви, власне – «чужий» ще, тобто протилежної групи тотем; пізніше, після розщеплення другої особи, перша «ми» на від­міну від «ви» – «sie»: «ми» в німців різкіше, явище стадії посилення класо­вості – wir елемент у повному виді – wir «sprechen» «ми говоримо», а «spre­chen» же ім’я дії і «говоріння», «розмова», «говорити», «розмовляти», пер­вісно – «замовляти», «зачаровувати», «впливати» на дане виробництво (ви­робничий акт, у надбудові – реальне відбиття виробництва), зовсім не обмін словами, відірваними від трудового життя, в незалежній розмові-роздумуванні сторонніх незацікавлених або лише розумово зацікавлених, а дія позитивна чи негативна, всього колективу в даному виробництві, тому не тільки виробництво, продукція і його цільове досягнення, продукт, піз­ніше сировина, з чого виробляється цей продукт, а й виробник (соборний актив), отже, час дії, коли відбувається дане виробництво спершу по зміні космічно астрально, за протилежністю «місяць» і «сонце», «темрява» і «світло», «ніч» і «день» і т. д., «зима» і «літо», «холод» і «жар» і т. д., аж потім «місяць», «рік», «тиждень» (п’ятиденка, семиденка), «доба», «день», і далі, і місце дії, воно ж місце перебування або становище колективу, со­бор­ного активу («село», «містечко», «місто», «країна») і т. д. Усі ці усвідом­ле­ні у виробництві предмети, власне їх вартості, однаково наростаючи стаді­ально діалектично, щоразу за протилежністю соціальних розходжень, ма­ють одно ім’я, що і є тотем виробничий, у надбудові у первісній повноті загальне уявлення (потім поняття) і за часом виділення його виробничих моментів – «об’єкт», «дія», «суб’єкт», категорії мислення. Лише пізніше, після виділення з уявлень понять, власне все тим же виробничим шляхом з образів виробничого матеріального предмета і способу його обробки (тех­ніки), в надбудові це вже не образ – тотем, первісно єдина (усе ще не прос­та, а дифузно багатоосяжна) мисль, і не один образ-уявлення, а й образне поняття, і абстрактне позаобразне поняття, елемент мислення. І тоді вони, ці чотири категорії мислення, стають чотирма необхідними категоріями ві­дірваної від пов’язання з життям і формальної логіки. Їх і репрезентують функціонально чотири елементи нового вчення про мову, які діалектично зберігають свою генетичну реальну відображуваність на всіх стадіях і да­ють і тепер єдину можливість простежити походження, точніше, творення нових слів і на переживаній стадії простежити їх коріння в актуаль­ному виробництві і разом з тим відповідне до соціалістичного будівництва вико­ристовування нагромадження багатющих досягнень працюючого людства за багато сотень тисяч років, за кілька мільйонів років продуктивної роботи»⁵¹.

Ідеологічний компонент «лінгвістичного еле­мента». Від зга­даних чотирьох лінгвістичних елементів надалі утво­рювалися усі мовні форми, причому кожний із них становив собою єдність ідео­логічного та формального начал. Як вона виявлялася?

Звукова мова поєднувала два начала: техніку мислення (ідео­логічний момент) і техніку звукового виявлення (формальний еле­мент), які генетично пов’язані з матеріальною базою. Ця взаємодія дозволяла пояснити послідовність виникнення граматичних кате­го­рій у зв’язку з матеріальною базою. Наприклад, під час колективної власності відбулося розщеплення дії й особи; коли ж розвиток ви­робництва перейшов на новий ступінь, то відбувся перехід від синтетичного ладу до аналітичного, почали формуватися форми па­сиву та активу тощо⁵². Ідеологічний компонент у розвитку мови поставав як зміна стадій, тому його потрібно розглядати як зміну ідеології та форми:

«Трудність сприймання цих чотирьох лінгвістичних елементів, а з ни­ми й правильного сприймання мовотворчого процесу, отже, й чітких перс­пектив мовного будівництва, не двічі, не тричі, а ще многократно зростає від того, що мова в процесі свого розвитку пережила ряд стадій, які змі­нили і ідеологію, і оформлення, і техніку в усіх розрізах до розходжень за протилежністю. Більше того, на кожній стадії з творчістю матеріальної ба­зи перехрещується вплив надбудови на базу; чим ближче до нас стадія, тим особливо масово усвідомленіше і тим дужче, і тим різноманітніше встигли в цей час змінитись і кількісно, і якісно чотири лінгвістичні елементи»⁵³.

Прикметник ідеологічний у тексті праць мав ще одне значення, визначене скерованістю нового вчення. Ідеологічно протилежною до феодально-буржуаз­ного і буржуазного мовознавства була яфетична теорія, яка в сучасному кон­тексті, пов’язаному з націоналізмом, да­вала йому бій:

«При протилежному з капіталістичними країнами не тільки сприй­манні радянською країною національного питання, у нас... в СРСР, де на­родів-націй і кандидатів у нації вдесятеро більше, ніж республік, і де масо­ва робота над ним дає, вже дала помітні сходи, питання виросло в гігантську, світової ваги проблему нерозривно і теоретичну, насамперед мовознавчу, і практичну з усіх поглядів, починаючи з політичної: питання живе, акту­аль­не. Ніколи у зв’язку з цим мови не вивчали так посилено, мовам не від­давали такої уваги і за кордоном, як у наші часи шаленої боротьби фашиз­му всяких гатунків і ступенів з нашим надзвичайно напруженим соціаліс­тичним будівництвом. Природно, і нова мовознавча теорія, «яфетична», що виросла в боротьбі з націоналістичним розумінням суспільності, опинилась у процесі свого розвитку в становищі передового бійця на ідеологічному фронті»⁵⁴.

Марр відзначив роль ідеологічного підґрунтя теорії: за цією прикметою він відмежував суспільну природу мови в західному мовознавстві від своєї власної, побудованої, як він писав, методом діалектичного матеріалізму.

Мова як класова сутність. Це одна із знакових категорій: «не­має мови, яка б не була класовою, і, отже, немає мис­лення, яке не було б класовим». Відмінності в мові, для прикладу, окання і акання в російській мові – це наслідок колишньої класо­вос­ті, звідси ознаки російської мови можна розуміти як результат схре­щення різних дав­ніх класів. Не існує національної, загальнона­ціо­нальної мови, а є класова мова, і мови того самого класу різних кра­їн за ідентичної соціальної структури виявляють більше типологічної по­діб­ності од­на з одною, ніж мови різних класів однієї країни, однієї нації.

Термінологія. Яфетична теорія не виробила своєї термі­нології, а користувалася надбанням соціологічної та мовознавчої тер­міно­систем. У працях Марра семантика відомих термінів зазнавала тер­мінологізації через приписування нових значень уже наявним оди­ницям, на зразок сім’я, спорідненість, діалект, наріччя, говір та ін. Так, термін сім’я називав родове утворення певного типу, яке від­повідає новій техніці виробництва, новій струк­турі суспільного ладу і новій системі мислення; за терміном спорідненість – пов’язаність різних мов внаслідок схрещування, відповідного господарській вза­ємодії народів світу, зокрема технічній, економічній, соціальній⁵⁵. Термін лінгвістичний елемент позначав первісний звуковий комп­лекс не тільки як елемент звучання, але і як елемент мислення, з урахуванням чотирьох елементів A, B, C, D⁵⁶.

М. Марр підкреслив важливість праці соціолога та лінгвіста для вирішення лінгвістичних питань в адекватному соціологічному висвітленні (перспек­тивна з погляду сучасного мовознавства думка, що означає дифе­ренціацію напрямів лінгвістики і її спеціалістів, див. соціолінгвістика, соціолінгвіст):

«Лінгвістичні висновки, які робить яфетидологія, змушують її рі­шу­че сказати, що гіпотеза Енгельса про виникнення класів внаслідок розкладу родового ладу потребує серйозних поправок, але, що теж зрозуміло, ці по­правки має сформулювати не лінгвіст, а соціолог, точніше соціолог разом з лінгвістом. Мені здається, що яфетичній теорії можна висунути тільки одну вимогу: у своїх основах, своїх загальних передумовах вона повинна бути готова до такої сумісної праці саме з марксистською соціологією»⁵⁷.

Теорія Марра і мовне життя в радян­сь­ко­му суспільстві. За Мар­ром, його вчення сприяло вирішенню національного питання, зміц­нюючи «ідеологічні основи жовтневих здобутків»; допомагало про­водити антирелігійну пропаганду, вирішу­вати питання створення но­вих алфавітів, літературної мови, словни­кової роботи і навіть впли­вало на викладання мови в школах:

«Не слід бентежитися, що нова мовознавча теорія вдирається в ком­петенцію всіх суспільствознавчих галузей знання. Наш перелік актуальних проблем, не тільки практичних, а й теоретичних, куди нове вчення про мо­ву має підстави вдиратися, аж ніяк не вичерпаний. І це цілком справедливо. Чому? А тому, що мова, немислима без нерозривно зв’язаного з нею мис­лення, є надбудова всіх сторін і всіх моментів виробництва й виробничих відносин. У мові знаходять свій повний надбудовний вияв і інші категорії самої надбудови...»⁵⁸.

Нове вчення – ідеологічно побудована за допомогою діалек­тичного матеріалізму теорія, що претендувала на роль не спеціаль­ної чи часткової, а загальної теорії мови в радянському мовознав­стві, і була альтернативною теорією до створених у зарубіжному мовознавстві.

Російські мо­вознавці прий­няли слова В. Леніна, що «латині­за­ція – це революція на сході», як заклик до дії, тому стали працювати над науковими за­садами ство­рення алфавітів безписемних мов За­кавказзя та Середньої Азії. Є. По­ліванов вважав, що латинська графі­ка нових алфавітів не тільки сприятиме ліквідації неграмотності, але й послужить збли­женню на­ціональних культур народів СРСР. У цьому напрямі пра­цю­вав також і М. Яковлєв (1892–1974), талано­ви­тий фонетист, пред­став­ник мо­лодшого поко­ління Московської школи, один з активних твор­ців ал­фавітів неписьменних народів (у 1925–1937 рр. – голова Тех­но­гра­фічної комісії Всесоюзного центрального ко­мітету нового алфавіту).

Оскільки насаджувані Марром ідеї були далекі від реальних потреб мовного будівництва (за допомогою палеонтологічного ана­лізу яфетична теорія фактично шукала доісторичні корені на основі чотирьох міфічних елементів й орієнтувалася на таку ж міфічну «світову єдину мову»), то саме М. Яковлєв, як один із головних тео­ретиків Всесоюзного центрального комітету нового алфавіту (ВЦК НА), 1931 р. писав: «Яфетидологи не приєдналися до великої алфа­вітної революції... Очевидно, вони вважають, що палеонтологія мов­лення і поділ на елементи актуальніше завдання, ніж створення хоча б одного прийнятного національного алфавіту для одного з народів СРСР»⁵⁹.

Після дискусії в 1929 р. Є. Поліванова вилучили зі складу чле­нів Наукової ради професорів ВЦК НА. У 1933 р. відбувся Перший пленум оновленої Наукової ради, на якому виступав М. Марр з до­повіддю «Письмо і мова». Основні тези доповіді: відбувається не просто перебудова, а нове творення літературної мови, тому що вона за своїм змістом не відповідала потребам соціалізму, а за формою – мисленню пролетарських трудящих мас; мовне будівництво вимагає продумування таких систем письма, які враховують культурну спад­щину; у графіці виявляється не тільки ідеологічний момент, але й формальний, обидва вони сприяють виявленню функції письма – адекватної передачі «змісту і сили впливу», бо письмо передає «не тільки думку, зрозумілу лише в обрамовуванні певного світогляду, як відтворення механіки трудового процесу матеріального вироб­ництва, але й спосіб його дії, механіку мислен­ня»⁶⁰. Знову автор до­повіді виходив із розуміння функції мови як засобу ідеологічного впливу:

«Мова стає на ступінь, де одиниця мови, елемент уже лінгвістичний, стає з елементу мови елементом мови і письма. Письмо, зокрема елемент його, стає елементом мови і мислення, категорією мислення, початкового по­в’язання мови – письма, зокрема елементу, що історично перетворюється в єдиний звук – букву. Буква письма, як і звук мови, фонема, підвищу­єть­ся до ступеня суспільної і політичної значимості»⁶¹.

Відтоді Марр став ще й активним діячем соціалістичного куль­турного будівництва народів СРСР.

Про сутність мовознавства. М. Марр визнав лігвістику суспільство­знавчою наукою. Її предмет полягав у вивченні мови «нерозлучно з мисленням, в її діалектній єдності, і використовуючи при просте­жуванні найскладніших взаємовідносин надбудови і бази наслідки вивчення пам’яток матеріальної культури за всі наявні в речових виявленнях ідеології стадії»; досліджуючи мову взагалі або окрему мову, потрібно виявляти ідеологічний чинник у будь-якому мате­ріалі⁶². Розкриття мовознавчих питань вимагало певних підхо­дів, тобто настанов щодо наукової роботи. В їх основі – врахування пов’язаних формаль­ного та ідеологічного моментів, до прикладу, од­на з тез: «і формальний момент у мові аж ніяк не може тракту­ва­тися поза ідеологією, що зв’язує її через громадськість з вироб­ниц­твом»⁶³. Як суспільствознавча наука мовознавство містить й істо­ричний компонент, охоплюючи, за словами Марра, «об’єктивну і суб’єктивну історію всього світу»⁶⁴.

Які висновки можна зробити?

1. Взявши за основу чотири елементи, Марр спроектував цілий напрям, за методом і завданнями протилежний традиційному порів­няльно-історичному аналізові, будуючи свої погляди не на фонетиці, а на еволюції в людському суспільст­ві змісту предмета, названого словом, змісту дії цього предмета. Так він отримав кореляцію по­нять: соціальна значущість предметної діяльності лю­дини – істо­рич­на функція предмета в суспільстві – еволюція цієї функції в мові.

2. «Нове вчення про мову» Марра – ідеологічно замовна лінг­вістична теорія, що претендувала зайняти місце не часткової, а все­охопної концепції, була засобом боротьби проти націоналістичного, як тоді стверджували, розуміння суспільності, мала інтернаціо­на­лістську сутність, ґрунтувалася на новій методиці аналізу – палеон­тологічному методі з чотирма елементами в основі, випливала з кореляцій мовної та соціальних структур і вбачала мовний розвиток від множини мов до єдиної мови безкласового суспільства.

3. Виразна ознака теорії, соціологічний зміст, випливає з ро­зуміння соціальної сутності мови й охоплює складники: соціальну класифікацію мов, соціальні пов’язання мовних систем, корелятивні зв’язки між мовою і соціумом, соціальні причини зміни значень слів, соціальну вартість слова, яка формується під впливом виробничих відносин, колектив носіїв («виробник», «соборний носій», «село», «містечко», «місто», «країна»), гендерний аспект визначення роду, ідеологічний компонент «лінгвістичного елемента», ідеологічний ком­понент у розвитку мови, соціологічну термінологію.

4. Реалізація теорії передбачала взаємодію соціолога та лінг­віста і претендувала на опис мовного життя в СРСР.

5. Завдання мовознавства як суспільствознавчої науки М. Марр сформулював у дусі своєї теорії з урахуванням соціального чинника: вони полягали в реалізації схрещення досягнень яфетичної теорії з суспільним історико-матеріалістичним методом⁶⁵.

Пропаганда ідей М. Марра. Мовознавчі публікації офіційних діячів науки доносили до читача значення «нового вчення», ідеї якого ставали нормативними мовознавчими приписами.

По-перше, читачі повинні були знати, що праці М. Марра зав­дали удару «буржуазній лінгвістиці» (так тоді трактували досвід вивчення мови у працях представників порівняльно-історичного мо­вознавства), формували «нове вчення про мову» на основі єдності мови і мислення в глотогонічному процесі, пов’язали явища мово­знавства з історією матеріальної культури, археологією, релігією, лі­тературознавством, соціологією.

По-друге, М. Марр створив своє вчення про мову після Жовт­невої революції, а тому воно відповідало національній політиці і мовному будів­ництву СРСР. Всупереч індоєвропеїстиці дослідник трактував мову як ідео­логічну надбудову, визначену розвитком ма­теріальної бази, не визнавав генеалогічної класифікації мов, вважав, що всі мови проходять однакові етапи розвитку залежно від зміни соціально-економічних укладів суспільства⁶⁶.

І. Мєщанінов зазначав, що важливий аспект теорії мови Марра – це висвітлення в ній ролі суспільства у мовотворчому процесі. Лад мови (структура і система мови) на кожному етапі корелює з від­повідною стадією розвитку мислення, рівень якого визначається роз­витком продуктивних сил та виробничих відносин; значення коренів є останньою ланкою тих перетворень, які ілюструють процес розвит­ку звукової мови і які також визначені розвитком господарства і суспільства; звуковий лад усіх мов пов’язаний з елементами пер­винної звукової мови. Тому соціальна сутність мови була наскріз­ною ідеєю «нового вчення про мову».

Як історик-лінгвіст, Марр досліджував письмові свідчення і через них бачив соціальне оточення, яке їх же зумовлювало⁶⁷. При­хильники та пропагандисти ідей М. Марра вважали, що він розкрив со­ціальний чинник змін у фонетиці, синтаксисі і морфології, показав зміну всього мовного ладу під впливом трансформації міфоло­гіч­но­го мислення в науково-формальне, так зване логічне. Соціальний аспект мала і яфетична теорія М. Марра, яка допомагала вирішувати не менш актуальні питання мовного будівництва, зокрема створення алфавіту, літературної мови, терміно­логії, вивчення молодопись­мен­них і безписемних мов⁶⁸.

З часом соціологічний підхід до мови виявився визначальною складовою «нового вчення про мову».

Один з ідеологів радянської науки В. Фріче пов’язав висновки М. Марра про існування типу яфетичних мов, що мали свої залишки в різних частинах світу, зокрема на Кавказі, в Піренеях, на Памірі тощо, і не були арійськими чи семітськими (як традиційно ствер­джу­валося в науці), а також про те, що яфетичні й арійські мови – не окремі сім’ї, а різні стадії розвитку мовного процесу, з побудовою каркасу марксистської лінгвістики, тобто тією надбудовою, якої так бракувало в радянському мовознавстві. Марр показав виникнення мови, мовлення в парі з виникненням руки, продуктом і знаряддям праці, довів первинність не звукового мовлення, а кінетичного, своє­рідного способу сигналізації в первісному суспільстві. Мову та су­спільство в його працях не можна роз’єднати: початковий звуковий комплекс диференціювався під час розвитку, ускладнювався госпо­дарський організм, з’являлися граматичні категорії у зв’язку з роз­витком приватної власності, мовний процес пройшов три стадії роз­витку – аморфну, аглютинативну і флективну – як відображення змін соціального ладу, змін суспільних формацій. У працях Марра прозвучало твердження, що зв’язок між мовними явищами та су­спільними формаціями ще не дає життєвості ученню про мову, тому потрібно врахувати вплив на мовний процес окремих суспільних класів і професійних кіл.

Марксистське мовознавство прийняло ідею мовного розвитку від мно­жи­ни мов, які розвивалися «в поті і боротьбі трудового про­цесу – до загально­людської мови в безкласовому комуністичному суспільстві майбутнього»⁶⁹, що надалі і підтвердила практика мов­но­го життя в СРСР: роль «загальнолюдської мови» виконувала російська.

Приписи щодо нової методики М. Марра потрапляли до чи­тача у формі офіційних пояснень на сторінках мовознавчої періоди­ки і в Україні:

«Значення чотирьох елементів в дослідній роботі полягає передусім в новому принципові аналізу мовного матеріалу. Цей новий принцип по­лягає в тому, що слова розчленовуються не на фонеми, які історично ви­ді­лились в окрему лінгвістичну категорію з окремою функцією спілку­вання пізніше, ніж самі слова, не на морфеми, тобто те, що формально-грама­тич­но розуміється як «частини» слів, з яких в дійсності ніколи слова не скла­дались, як ніколи не складалася людина з окремих частин свого тіла, а на елементи, тобто значущі слова»⁷⁰.

«При цьому слово, що встановилося історично в своїй псевдомо­но­літності, розчленовується, всупереч формальному розумінню морфології, на елементи, які реально лежать в його основі. І навпаки, «морфологічні елементи», що здавалися спочатку відділюваними, всупереч тій же морфо­логії, що розуміється формально, зростаються в одне, виявляючи історичну природу подільності, як наслідку стадіального розвитку слова і пізнішого озмістування його форми»⁷¹.

«Якщо аналіз по елементах розуміти лише як новий засіб дослі­джен­ня мовних фактів, що ще по-старому розуміються, якщо тільки в дослід­ниць­ких прийомах бачити те нове, що вносять чотири елементи в науку про мову, то основа–основ порівняльно-історичного мовознавства – фактич­ний відрив історії мови від історії суспільства – залишається непорушною. Лінг­вістична спільність залишається сама по собі, історія конкретних носіїв цієї «спільності» сама по собі»⁷².

Подібні публікації переконували: порівняльно-історичне мово­знавство не може трактувати мову у зв’язку із суспільством; по­тріб­на нова методика лінгвістичного аналізу – елементний, або палеон­то­логічний метод, тільки він розкриває кореляцію між мовою і су­спільством навіть у найдавніші періоди, недоступні для аналізу по­рів­няльно-історичним методом. Чотири елементи – органічна скла­дова «нового вчення про мову», це та лінгвістична база, на яку мав спи­ратися лінгвістичний аналіз, використання такої методики виявляло інтернаціональну сутність слова.

Мовознавці-сучасники Марра про його теорію мови. Є. П о- л і в а н о в відзначив позитивний аспект яфетичної теорії – ви­вчення південнокавказьких мов, доведення спорідненості грузинсь­кої мови з семіт­ськими, вважаючи, що в «Основних таб­лицях до гра­матики давньо­грузинської мови» була спроба створити порівняльну граматику⁷³. Ще один плюс теорії – зв’язок із мате­рі­альною куль­ту­рою (це той аспект, який виразно пов’язував теорію Марра з со­ціо­логічним напрямом). Усі інші питання теорії Є. Полі­ванов не визна­вав: про чотири елементи, марк­систський метод, під­становки, невід­повідність форм, довільність поділу слів на частини тощо. Є. Поліва­нов відкрито виступив проти марризму в 1928–1929 рр.

В. Ш м і д т (1868–1954) – німецький лінгвіст та етнолог, вивчав кавказькі мови. Не прийняв яфетичної теорії.

Х. Ш ь о л ь д (1886–1930) – шведський лінгвіст, не визнавав ідеї Марра: «Якщо забрати загальні марксистські фрази, які надають наукоподібності фантазіям Марра, залишається суцільний марризм, який би краще було назвати маразмом»⁷⁴.

М. К о е н (1884–1974) – французький мовознавець, разом з А. Мейє видав 1924 р. опис мов світу «Les langues du monde», не виявив прихильності до теорії Марра.

П. К о к о в ц о в (1861–1942) – сходознавець, семітолог. Не визнавав учення Марра.

Л. Я к у б и н с ь к и й (1892–1945) – російський мовознавець, критично сприймаючи абсолютизовану гіпотезу прамови, яка, на його думку, перетворилася на загальний засіб пояснення подібності між мовами без урахування їхніх відмінностей, захопився ідеями Марра. Від середини 30-х рр., розчарувавшись у «новому вченні» Марра, Л. Якубинський повернувся до компаративістики⁷⁵.

Г. І л ь ї н с ь к и й (1876–1937) – славіст, член-кореспондент АН СРСР (від 1921 р.), доводив абсурдність яфетичної теорії Марра, називаючи її непорозумінням і пародією на марксизм⁷⁶.

Перелік критичних висловлювань можна продовжувати.

Розкриття суспільної природи мови після Марра: зміна ідеологем. У 1950 р. на сторінках газети «Правда» відбулася дис­кусія, ініціатор якої – грузин­ський учений А. Чікобава. Обговорю­вали вчення Марра і питання, безпосе­редньо пов’язані із суспільною природою мови. Серед учасників дискусії був і український мо­во­знавець Л. Булаховський. Підсумовуючи дискусію, Й. Сталін не при­йняв положення Марра про класовість мови та її надбудовний ха­рактер як такі, що перечили марксизмові, не визнав ролі револю­цій­них зрушень у мові, вважаючи, що навіть порівняльно-історичний метод, незва­жаючи на свої недоліки, є ефективнішим, аніж палеонто­ло­гічний з чотирма елементами в основі. Зміни значень слів, зміни в лексиці не визначають долю мови, головне в ній – її граматична будова і основний словниковий фонд⁷⁷.

Сталін вимагав звільнити науку від помилок, оздоровити мето­дологічну базу мовознавства, відкривши доступ «творчого марксиз­му в галузь мовознавчої науки» – читаємо в «Передмові» до пер­шо­го тому збірника «Проти вульгаризації та перекручення марксизму в мовознавстві» (1951).

У 1952 р. вийшов новий збірник «Питання мовознавства у світлі праць Й. В. Сталіна». Тематика праць запрогра­мо­вувала розви­ток радянської лінгвістики у таких напрямах: мова як суспільне яви­ще, граматична будова мови, словниковий фонд мови, внутрішні закони розвитку мови, історичний розвиток мови, розви­ток порів­няльно-історичних досліджень (і критика чотирьох­еле­ментного аналізу Марра), мова та діалекти, розвиток національних мов, похо­дження мови та мислення.

І все ж теорія мови, як і її складова, характеристика суспільної природи мови, і далі були приречені нести тягар ідеології, про що свідчили назви праць у збірнику «Питання мовознавства у світлі праць Й. В. Сталіна»⁷⁸.

Формулювання і розв’язання проблеми суспільної природи мови передбачали боротьбу з розвінчуванням «реакційних буржу­азних теорій» і «з вульгарно матеріалістичними поглядами» Марра та його учнів⁷⁹.

Ідеї М. Марра, соціологічний напрям і сучасна лінгвістика. Соціологічний напрям у радянському мовознавстві, відображений у працях Марра і його послідовників, постає як «документальна сис­тема організації спілкування й інтерпретації текстів», як етап ква­зі­науки, в умовах якої виробилася «документальна система герменев­тики наукових текстів: інтерпретація їх мала фактологічний політи­зований і канцелярський характер», зрозуміло, що такий характер герменевтики зумовив і вироблення квазінаукової критики⁸⁰. Тим­часова популярність вчення Марра – це популярність не наукової теорії (бо нею вчення не було), а міфу про всемогутність науки і про необхідність будувати все заново в новому суспільстві⁸¹. Аспекти об­ґрунтування цього міфу такі: в СРСР стара соціальна система і її культура дискредитовані; йшло будівництво нової культури, що не спиралася на попередній досвід (найпере­конливішим прикладом слу­жить авангардизм у мистецтві); у науці авангардизм не складався: у гуманітарних науках його стримував марксизм, революційний за ви­сновками, що все ще ґрунтувався на принципах європейського нау­кового мислення Нового часу, враховуючи факти та наукову аргу­ментацію (наприклад, Маркс та Енгельс не говорили про створену ними «нову» науку, а приймали досвід попередньої теорії, методик аналізу). У такому контексті з’явився Марр, радше пророк, аніж ака­демічний учений, який став творцем «авангардистської науки»; його «нове вчення» мало риси, співзвучні духові 20-х рр.: розгляд явищ «у світовому масштабі», поза національними рамками, сприяння культурам «пригноблених народів», боротьба з європоцентризмом, постановка питання про комуністичне майбутнє⁸².

Після дискусії 1950 р. оцінка поглядів Марра була, як правило, негативною, за винятком тих учених, які сповідували чи сповідують досі ідеї неомарризму.

В. З в е ґ і н ц е в. Після критики концепції Марра радянські вчені опинилися у своєрідному теоретичному вакуумі: у них не за­лишилося жодної теоретичної зброї, крім методологічних рекомен­дацій загального характеру, потрібно було шукати адекватну лінг­вістичну теорію⁸³.

Б. С е р е б р є н н і к о в. Ідея про мову як надбудову над основою в концепції Марра, мову як явище класове, яке розви­ва­єть­ся завдяки зрушенням – це відхід від марксизму, тому Марр постає як представник вульгарного соціологізму в мовознавстві 20–30-х рр.⁸⁴

А. Р о м а н е н к о. В історії радянського мовознавства є етапи ква­зінауки, серед яких період панування «нового вчення про мову» Марра⁸⁵.

Т. Г а м к р е л і д з е. Оскільки теорія Марра суперечить логіці сучасної теоретичної лінгвістики, мовній емпірії, вона ірра­ціо­нальна. Однак ця теорія «не іррелевантна для науки і може служити ілюстрацією прояву в ученого інтуїтивних і неусвідомлених уявлень про структуру генетичного коду, очевидно, підсвідомо скопійо­ва­но­го ним при створенні оригінальної моделі мови»⁸⁶.

В. А л п а т о в. «В останні десятиліття, спочатку на Заході, особливо в Європі, а тепер у Росії неодноразово говорять про кризу не просто окремих напрямів гуманітарних наук (зокрема структу­ра­лізму), але всього гуманітарного знання. Так звана постмодер­ніст­сь­ка наука ставить під сумнів фундаментальні принципи науки Нового часу. І в цьому розумінні Марр... виглядає як предтеча постмо­дер­ністського підходу до мови та інших феноменів». «У спокійні нау­кові епохи наукове співтовариство закономірно відкидає «нове вчен­ня» Марра... Але в кризові епохи воно здатне захопити людей, котрі розчаровані загальноприйнятими нормами цього співтовариства»⁸⁷.

До широкої читацької аудиторії теорія Марра приходила і в підручниках. Так, в «Історії лінгвістичних учень» Ф. Березіна 1975 і 1984 р. читач знаходив інформацію: 1. Індоєвропейське мовознав­ство було основою реакційної теорії расової нерівності народів, ад­же саме індоєвропейські народи завдяки своїй расовій, духовній пе­ревазі підкорювали інших і були рушійною силою суспіль­ного прогресу; однак ці положення «несумісні як з ідеями інтер­на­ціо­на­лізму, братерської солідарності усіх народів, так і з матеріа­ліс­тич­ни­ми поглядами на сутність історичного прогресу», «вповні природ­ним є безкомпромісне неприй­няття індоєвропеїзму, котре найяскравіше виразилося у маррівському напрямі мовознавчої роботи на початку 20-х рр.»⁸⁸. 2. Вчення М. Марра постало як спроба відповісти на запити епохи, його надихала ідея: революційна країна повинна мати революційну суспільну науку; антирасистська спрямованість, увага до малих і найменших, безписемних та невивчених мов, сприяння їхній розробці – усе це відповідало революційному світоглядові і сприяло популярності «нового вчення» про мову; щоправда, окремі положення мали декларативний характер, а саме: мова як надбудова, класовий характер мови, єдність глотогонічного процесу, теорія ста­діальності⁸⁹. У випусках «Історії радянського мовознавства: деякі аспекти загальної теорії мови. Хрестоматія» (М., 1988) не згадано про роль А. Чікобави як наукового опонента Марра, а наведено стат­тю Ф. Філіна, котра частково знімає критику «нового вчення» Мар­ра. Сьогодні подібні тлумачення ідей Марра російські науковці трак­тують як вияв неомарризму⁹⁰.

Чи не вперше об’єктивна інформація прийшла до мовознавчої аудиторії тільки з працями В. Звеґінцева (1989), В. Алпатова (1991), М. Горбанев­ського (1991), А. Романенка (1991) тощо, які разом з іншими дослідженнями розкрили не тільки мовознавчу пробле­ма­ти­ку, але й суспільно-культурний контекст 20–30 рр. минулого сторіч­чя. Обговорення соціологічного напряму в радянському мовознавстві 20–30 рр. триває в Росії та за кордоном.

Який висновок потрібно зробити про розкриття суспільної природи мови у працях М. Марра?

По-перше. Соціальна складова «нового вчення» М. Марра ілю­струє марксистський варіант мовознавчої теорії: створювалася псев­донаукова мовознавча «парадигма», яка унеможливлювала або за­перечувала інші гіпотези, думки, підходи, ніж попередня. Набравши статусу марксистської теорії, концепція М. Марра пере­творилася на догму й існувала як інструктивний документ, як зразок офіційного дискурсу, відповідно до якого прилаштовувалися усі мовознавчі текс­ти; праці, у яких висловлено інші погляди, зазнавали критики. (В укра­їнських реаліях, це була не просто критика дослідників, а звину­вачення в українському буржуаз­ному націоналізмі, а далі смертний вирок або табори).

По-друге. Порівняно з розкриттям суспільної сутності мови в працях західних лінгвістів, наприклад, А. Мейє, Ж. Вандрієса, Е. Се­піра, Л. Блумфілда чи празьких мовознавців, ідеї М. Марра в умовах культурного будівництва в СРСР були ідеологічно замовленим лінг­вістичним продуктом. Відтоді ідеологічний компонент десяти­річ­чями не зникав як методологічна складова до­слі­джень про російську чи будь-яку іншу мову СРСР. Порушу­ва­лося одне з обов’язкових правил розвитку лінгвістики, яке прийшло з праць французької школи соціології мови, сягаючи ідей Е. Дюрк­гей­ма, – вимога розвитку мо­во­знавчих ідей без ідеологічного підтексту.

По-третє. Після Марра мовознавча теорія продовжила опис мовного матеріалу у зв’язку з ідеологією, причому не тільки в пи­танні розкриття суспільної природи мови, але й в усіх інших пи­таннях уже впродовж сталінського періоду, який прийшов на зміну марризму, приміром, збірник «Питання мовознавства у світлі праць Й. В. Сталіна» впроваджувався як посібник для вивчення розділів у курсах «Вступу до мовознавства» та «Загальне мовознавство».

У радянській науці вироблялася типова модель розкриття су­спільної природи мови в категоріях «мова» ‑ «суспільство» ‑ «ідео­ло­гія» у такому підпорядкуванні: «ідеологія»→«суспільство»→«мо­ва». Зв’язок ідеології (марксизму-ленінізму) та мови з об’єкта мовознавчого аналізу перетворився на обов’язкову складову мето­до­логічної бази мовознавчих праць.

Соціальна сутність літературної мови: теоретичні і прикладні аспекти

У реальному житті розуміння суспільної природи мови по­си­лили нові функції російської мови в радянському суспільстві як мо­ви пролетаріату і селянства, науки і культури, а з 1922 р. ще й мови міжнаціонального спілкування в СРСР.

Теорія літературної мови як система лінгвістичних харак­те­ристик про ознаки літературного стандарту у новій державі, що мав на меті об’єднати різні прошарки нового соціуму, постала в автор­ських концепціях Є. Поліванова, Л. Якубинського, В. Жирмунського та інших учених.

Погляди Є. Поліванова. Науковець приділяв увагу прак­тич­ним і теоретичним питанням розвитку літературних мов у СРСР після революції. Він аналізував зв’язок сучасної російської літе­ра­турної мови і попереднього її етапу, оперуючи категоріями «загаль­норосійська мова революційної епохи», «масове мислення», «групо­ві діалекти», «стандартний словник», «демокра­ти­зація національних писемностей», «русизми», «офіційна мова» чи «соціальний суб­страт» (термін позначав новий соціальний склад носіїв). Ці ідеї про­звучали в статті «Революція і літературні мови Союзу СРСР» (1927).

Є. Поліванов окреслив схему розвитку літературно-мовних норм з опертям на панівну групу кожного етапу (такий підхід, очевидно, визначали задіяність ученого у практиці тогочасного мовного бу­дівництва, ознайомлення з ленінською національною політикою): клас, який пережив епоху свого панування, передає в руки нового класу, що приходить йому на зміну, разом з іншими формами культури і мовну традицію. На думку А. Десницької, недоліки цієї концепції у спрощеній схемі передачі мовної традиції від класу до класу (це те, що виникло в Поліванова на ґрунті «класової мови»), відсутність по­нять нація, національна мова, замість яких учений апелював до «кла­сової або кастової мови вузького кола інтелігенції»⁹¹.

Вплив революції на мову відображали процеси демократизації писемності, а отже, і культури (подібні теоретичні узагальнення містили «Тези» Празької лінгвістичної школи 1929 р.). Насамперед, ці процеси ілюстрували десятки нових графічних систем для впро­вадження літературного розвитку малих і численних народів / на­род­ностей, зокрема мордовської, марійської, чуваської, якутської, татар­ської, узбецької, туркменської, казахської, киргизької, азербай­джан­сь­кої, карачаєвської, інгуської, кабардинської, черкесь­кої, абхазької тощо.

У статті «Революція і літературні мови в СРСР» Є. Поліванов відповів на два питання: які мовні факти з’явилися вперше за ос­танні десять років і чи можна приписати їхню появу впливу ре­во­люції? Учений відзначив консервативність фонетики, морфології та синтаксису і гнучкість словника мови. Вважав, що словник най­кра­ще ілюструє результати впливу революції на мову. Причина мовних змін – у змінах контингенту носіїв певної мови, іншими словами, людського колективного субстрату, або соціального субстрату⁹².

Як реагує фонетична система на політичні зміни, зумовлені революцією? Фонетичні відмінності мають характер індивідуальних нововведень, не масо­вих: ще не відбувся відбір колективним мис­ленням прийнятих колективом (суспільством) рис; тільки через два-три покоління мова зможе прийняти зміни фонетичної та морфо­ло­гічної систем. Лексика найшвидше реагує на револю­ційну епоху, як це підтверджували політичні та наукові поняття (адже їх прийняло колективне мислення людей) і змінений соціальний склад носіїв літературної мови (до революції – інтелігенція, після революції – представники інших груп, тому до літературної та загально­ро­сій­ської мови потрапила лексика класових, підкласових та професійних діалектів)⁹³.

Є. Поліванов розкрив роль реформ письма: вони постають як упоряд­кування старої системи або як перехід на зовсім новий шрифт, для прикладу – латинський. Вибір шрифтів не випадковий, його зумовлюють культурно-історичні та географічні умови націо­нальності до реформи. Наприклад, немусульманський якутський народ отримав латинський алфавіт як найбільш інтернаціональний вид письма, тому що російська транскрипція асоціювалася з по­лі­ти­кою зросійщення царського уряду. Водночас якутське письмо в ла­тинській транскрипції відображало ще й погляди якутської ін­те­лігенції.

Дослідник пояснив роль пуризму. Національний пуризм, який полягав у використанні відповідників рідної мови, а не запозичених із російської, – це позитивне явище, оскільки створення нових тер­мінів із рідних коренів забезпечувало літературній мові функцію про­відника революційної культури⁹⁴. (Цікаво, що цієї ж думки дотри­мувалися і нормалізатори української літературної мови, пропо­ну­ючи усунути з лексики, словотвору і синтаксису чужі культурно-націо­нальні нашарування і замінити їх неологізмами та народно­роз­мов­ними конструкціями.)

Зміну соціальної бази носіїв літературної мови після революції пояснено у статті «Про фонетичні ознаки соціально-групових діа­лектів і зокрема російської стандартної мови» (1931). Є. Поліванов вважав, що проблема опису мови революційної епохи – методо­ло­гічно складне завдання, яке вимагає дати відповідь на питання, чи справді факти соціального життя, зокрема економічні, політичні, зумовлюють еволюцію мови (саме ця ідея була в основі поглядів М. Марра). Є. Поліванов обґрунтовує, що не тільки між звуковим складом певного слова і соціально-побутовою ситуацією (кон­крет­ної мови в конкретну епоху), але навіть між звуковим складом слова і його значенням немає органічного зв’язку⁹⁵.

Соціальна характеристика російської мови поставала, за фор­мулюванням Є. Поліванова, як соціальна характеристика стан­дартної загальноросійської мови. Її автор розкрив з опертям на ка­тегорію субстрату, тобто мови найбільш типових соціальних носіїв. У ролі субстрату дореволюційної мови виступав соціально-груповий діалект інтелігенції, соціальний субстрат пореволюційної мови знач­но розширився, його представники – нове піонерсько-комсо­моль­сь­ке покоління, мовлення якого відрізняється від мови рядового ін­телігента довоєнного часу⁹⁶.

З усіх рівнів мови найбільше реагує на мовні зміни лексичний рівень, тому що стандартна мова, і особливо такий її різновид, як писемна мова (за термінологією вченого, є й інші різновиди стан­дартної мови, зокрема літературна мова, усна мова) вбирає весь зміст культури. Однак морфологія та словотвір також зазнають змін: на­приклад, потреба в нових номінаціях виробила нові способи слово­твору як нові прийоми словотворчості.

В умовах впливу ідей «нового вчення про мову» М. Марра Є. Поліванов висловлює незгоду з приписами цієї теорії: «...Замість питання про зумовленість сучасними соціальними чинниками мови як цілої певної системи може ставитися в наукоподібній формі пи­тання про зумовленість (соціальними чинниками) еволюції мови. Але чи можна – і так фор­му­люючи питання – розрубати гордіїв вузол простим твердженням: «Еволюція мови зумовлена чинниками соціально-економічного бут­тя?»⁹⁷. За подібними формулюваннями поставало принципово інше уявлення про взаємодію мови і соціуму в діахронії, аніж положення про еволюцію мови М. Марра.

Є. Поліванов відзначив зміну суспільних функцій російської мови. Вона перестала бути лише мовою російської державності і ви­конує нову роль мови радянської культури. Звідси до мови повинно змінитися суб’єктивне й об’єктивне ставлення, оскільки вона вагома для національних меншин СРСР⁹⁸. Від 1922 р. для республік зна­чен­ня російської мови змінилося: мова перетворилася на загальносоюзний засіб спілкування і є мовою творів Леніна. Не дивно, що соціальний субстрат російської літературної мови розширився завдяки носіям з інших республік СРСР.

Погляди Л. Якубинського. Ще один учень І. Бодуена де Кур­тене, Л. Якубинський, керував Ленінградським інститутом мовлен­нєвої культури, який займався питаннями соціально-історичної ін­терпретації. Учений працював над теорію російської літературної мови і ширше – теорією національної мови⁹⁹.

Оцінюючи наукову спадщину цього дослідника наприкінці 80-х рр., російський мовознавець А. Леонтьєв зазначив, що Л. Яку­бинський у своїх статтях дав соціолінгвістичну характеристику ро­сійської мови радянської епохи в дусі вульгарно-соціологічних по­будов того часу і зберіг окремі цінні спостереження, що сьогодні ілюструють розвиток історії радянської соціолінгвістики¹⁰⁰.

Увага до соціальної зумовленості мовних явищ, за Якубин­сь­ким, виникала у публікаціях про фразу як форму лінгвістики та ідеології, про ідеологічні питання в лінгвістиці. Погляди мовознавця визначало формування лінгвістичного підходу до питань масової комунікації, що виникали з розуміння функції мови не тільки як за­собу комунікації, але і впливу (стаття Л. Якубинського «Проблеми синтаксису в світлі нового вчення про мову»).

До розкриття суспільної природи мови учений прийшов неви­падково: він вивчав мову творів В. Леніна, особливо з національного питання, які й сформували методологічну основу його праць про національну мову; співпрацював з М. Горьким; разом зі своїм учнем видав «Нариси про мову» (1932). Як і Поліванова, Якубинського цікавило теоретичне питання, що таке сучасна російська літературна мова, як вона пов’язана з попередньою тра­ди­цією, що треба розу­міти під термінами «мова пролетаріату», «мова селянства». Розгляд проблем літературної мови і соціальної диференціації мови в ра­дянському суспільстві спри­яв формуванню теорії загальнонаціо­наль­ної російської мови.

Концепція літературної мови передбачала взаємодію таких ознак: єдина мова, створена панівними класами російського дорево­люційного суспільства, – це загальноросійська мова; її вплив на мову робітничого класу набагато сильніший, ніж на мову селянина; панівні класи не сприяли розвиткові культури мови робітника, тому після Жовтневої революції широкі маси трудящих можуть і повинні опанувати загальноросійську мову в усіх її формах; оволодіння мовною культурою – одне з бойових завдань культурної революції.

Погляди Л. Якубинського зазнали впливу теорії «класовості» мови: літературна мова, яку отримав пролетаріат-переможець, стано­вила собою продукт панівних класів дореволюційного суспільства.

Розкрито соціально-історичні закономірності становлення на­ціональної мови:

«На відміну від феодалізму, якому притаманне мовне районування, капіталізм розвиває загальну міжрайонну і надрайонну мову. Іншими сло­вами: категорією феодальної мовної громади є помісний діалект (при ка­піталізмі існує як пережиток...), категорією капіталістичної мовної громади – т. зв. національна мова»¹⁰¹.

Визначено роль міста у формуванні національних мов:

«Що нового привносить у мовну культуру місто, яке прагне до ка­піталізму і вже капіталістичне порівняно з мовною культурою феодалізму?

Перш за все відзначимо, що населення міст, в основному, змішане; такий характер населення притаманний містові з початку його існування; населення міста складалося із людей різних феодальних помість, іноді значно віддалених від міста. Тому в місті утворилася спільна розмовна мо­ва, котра відображає риси діалектів населення, що прийшло в місто й осіло в ньому. Але цього мало. Якби справа обмежувалася тільки утворенням низки різних змішаних міських діалектів, то нічого якісно нового в цьому не було б: виникла б велика кількість нових місцевих діалектів, уже місь­ких. Принципово новою – і дуже важливою – є та обставина, що загальна мова кожного окремого міста створюється в обставинах міжміської взаємо­дії, яка посилюється на основі розмовної мови найбільшого для даного су­спільства центру (або центрів). Розмовна міська мова створюється як за­гальна розмовна мова усіх міст даного суспільства, як так звана загаль­но­національна мова»¹⁰².

Здійснено диференціацію міської мови у зв’язку з формацією, класом (прошарком):

«Отже, міська розмовна мова розвивається як загальна розмовна мо­ва усіх міст певного капіталістичного суспільства: цей процес зумовлено розвитком капіталізму. Потрібно, однак, у зв’язку з цим зробити дві суттєві поправки. Якщо ми говоримо, що розмовна міська мова формується як мо­ва, спільна для усіх міст певного капіталістичного суспільства, то це не мож­на розуміти так, що ця мова на будь-якій стадії розвитку капіталізму і в усіх містах капіталістичного суспільства абсолютно тотожна. Ідеться не про тотожність, а про тенденції (прагнення) до спільності, це по-перше. По-дру­ге, що нижчою є стадія розвитку капіталізму, то слабшою постає ця спіль­ність і сильніші сліди феодального минулого міст. По-третє, населення міст постійно поновлюється за рахунок селянства, котре привносить свою міс­цеву мову. По-четверте, слабше місто як капіталістичний центр означає, що в ньому сильні пережитки місцевого походження його населення. По-п’яте, і тут починається друга поправка. Населення міста не є однорідним за своїм складом, воно охоплює різні суспільні класи...

Зовсім очевидно, що ступінь спільності мови різних суспільних кла­сів капіталістичного міста різний»¹⁰³.

Л. Якубинський дотримувався думки, що кодифікація літера­турної мови означає свідомий вплив на неї з боку мовознавців та літераторів. Він враховував лінгвістичну і текстову кодифікації, по­в’язані із запитами суспільства і, ширше, – з мовною політикою. Підходи Соссюра, який, на його погляд, не визнавав ролі мовної політики, дослідник критикував¹⁰⁴.

На творчість Л. Якубинського впливали ідеї Марра. У статтях приділено багато уваги семантичним процесам у мові. В одному з рукописних записів можна знайти пояснення, чому Якубинський ві­дійшов від традиційної індоєвропеїстики: вона давала загальне і ме­ханістичне пояснення подібності між мовами, але не описувала особливих ознак. З другої половини 30-х рр. учений знову писав про потребу результатів порівняльно-історичних досліджень.

Погляди В. Жирмунського. Праця В. Жирмунського «На­ціональна мова і соціальні діалекти» (1936) поглиблювала розуміння літературної мови, яка виникає в умовах буржуазного суспільства:

«Разом з утворенням націй вперше виникає й національна мова як «спільна мова» нації, котра переборола феодальну подрібленість терито­рі­альних говірок середньо­віччя»¹⁰⁵.

Національна мова, рано зафіксована в писемній формі і ви­зна­чена граматичним каноном, є консервативнішим утворенням, ніж безписемні селян­ські говірки, які еволюціонують навіть уже після писемної фіксації¹⁰⁶.

«...Соціальні говірки селянства в епоху капіталізму не можна розгля­дати як недиференційовану єдність зі суто архаїчними, пережитковими рисами. В умовах капіталістичного розвитку відбувається класова диферен­ціація села, втягнутого більше або менше в економічне чи соціальне життя капіталістичного суспільства: як проміжний клас, селянство у процесі роз­витку буржуазного суспільства маліє і поглинається основними класами – антагоністами епохи капіталізму, пролетаріатом і буржуазією, виділяючи, з одного боку, нечисленну, але впливову в умовах капіталізму селянську бур­жуазію, з іншого – численнішу групу малоземельних і безземельних селян і сільськогосподарських робітників. Ці процеси класового розшарування се­ла відображаються і на розвитку села. Селянська буржуазія тягнеться за містом. Наслідує міську дрібну буржуазію, «міщанство» в побуті і в моді, сприймає його ідеологію та мову»¹⁰⁷.

Літературна мова проникає в село через школу, церкву, друк, військову службу, адміністративні і громадські заклади. В епоху роз­виненого капіталізму вона впливає на соціальні діалекти підпоряд­кованих суспільних груп. Соціальні діалекти мають ознаки, відпо­відні конкретним умовам національно-історичного розвитку, і збері­гають ознаки місцевого діалекту у фонетиці, лексиці і граматиці. Про це свідчать дослідження про міські діалекти / міщанські говори Німеччини¹⁰⁸.

Національна літературна мова вживається в пуб­лічному ус­ному та писемному мовленні в різних сферах державного і громад­ського життя, це мова панівного класу. Для її розвитку важлива гра­фічна фіксація мовлення, тобто писемна форма. Фіксація норми на­ціональної мови має відбуватися з установкою на його писемну норму¹⁰⁹.

В. Жирмунський розглянув питання про граматичну норма­лі­зацію, яка обов’язково здійснюється щодо писемної форми. Норма­лізатори своєю діяльністю засвідчують «неодноразовий вплив сві­домої мовної політики на мовну практику»¹¹⁰. Відбираючи ті чи ті форми, граматист як законодавець керується чуттям, тобто несві­домими перевагами, водночас може йти за свідомими теоретичними установками. При цьому в обидвох випадках він виступає як пред­ставник певного суспільного класу, як захисних певних класових інтересів у культурно-історичній боротьбі свого часу¹¹¹.

Серед нових категорій опису суспільної природи мови літе­ра­турної мови – соціальна функція, соціальна норма. Жирмунський вважав, що саме соціальна функція розмежовує літературний стан­дарт і соціальні діалекти. Соціальні діалекти виникають внаслідок класової диференціації суспільства, тому нерівноправні і співіс­ну­ють у складних ієрархічних відносинах, відповідних напряму соці­ального розвитку епохи та країни¹¹².

Підсумуємо. Теорія літе­ратурної мови як система лінгвістич­ного знання про ознаки російської мови формувалася: 1) з ураху­ван­ням її суспільної ролі в СРСР, визначеної процесами мовного бу­дів­ництва; (мова як засіб комунікації різних прошарків її безпосередніх носіїв, росіян, і мова як засіб комунікації різних народів СРСР); 2) у контексті авторських програм розбудови мови за допомогою кате­го­рій «загальнонародна мова», «національна мова» «мовна політика», «соціальний субстрат» «соціальна функція», «соціальна норма» то­що; 3) з посиленням ідеї норм.

Вчення про соціальні діалекти

Неоднорідність радянського соціуму була очевидною і ви­ма­гала осмислення процесів, що відбувалися в ньому зі створенням СРСР.

Вивчення мови соціальних груп – одне із завдань соціальної діалектології. Над її проблемами працювали Є. Поліванов, М. Ка­рін­ський, М. Сергієвський, К. Державін, Л. Якубинський, Б. Ларін, В. Ви­ноградов та ін. Описуючи ознаки національної мови і соціальних діалектів, В. Жирмунський у 40-х рр. назвав подібні завдання со­ціа­льно-лінгвістичними¹¹³.

В Інституті мовленнєвої культури Комітет із соціальної діа­лектології організував групу науковців для вивчення мови міста. Ця проблема окреслила третє коло самостійних явищ у системі роз­мов­ної мови, які знаходилися між літературною мовою і сільськими діа­лектами. Приміром, у «Нарисах мови російських селян» (1936) М. Ка­рінський звернув увагу на появу в сільських говірках рис, викли­ка­них впливом міста. На конкретному прикладі він показав соціальну диференціацію місцевої говірки, описавши її у зв’язку з історією села в дорадянський час, ураховуючи соціальну характеристику жителів села, зокрема їх соціальні біографії. Вплив мови міста ви­знано основним, оскільки він змінює систему говірки.

За Є. По­лівановим, вивченням соціальних діалектів мав би займатися новий напрям досліджень – соціально-діалек­то­логічна фонетика російської мови. Самої дисципліни ще не було че­рез не­достатньо теоретично і методично розроблені категорії, але вона «ціл­ком можлива». Цей приклад підтверджує прогностичне мислення ученого. Він вважав, що соціальна діалектологія повинна викорис­товувати «усі відомі прийоми фонетичного дослідження, зокрема інструментального та психофізичного експерименту»¹¹⁴.

Привілейовані верстви дореволюційного російського су­спіль­ства двомовні, ілюструючи російсько-французький білінгвізм і нав­паки. Фонетична ознака цього явища – вимова звука р (як увуляр­ного дрижачого та увулярного недрижачого). Є. Поліванов назвав подібні особливості ознаками «кастової фонетики» (вони можуть ха­рактеризувати не 100% носіїв певної соціальної групи, а лише 15%)¹¹⁵. Потрібно вивчати й інші прикмети за допомогою спеціальних спос­тережень. На думку Поліванова, аналіз голосних звуків допоміг би описати прикмети мовлення гвардійсько-дворянської соціогрупи. Такий підхід продовжував ідеї Л. Щерби: на вимову голосних звуків почали зважати на його фонетичному семінарі ще 1913 р., навіть було встановлено специфічний відтінок голосного звука а, харак­тер­ного для мовлення духівництва.

Щоб пояснити причини виникнення ознак соціально-групо­во­го діалекту, як, для прикладу, літературної мови дореволюційної інтелігенції, потрібно враховувати різні чинники:

«...У географічному положенні та економічних зв’язках того куль­турного центру, котрий став метрополією конкретної соціальної групи; са­ме це дає нам ключ до територіально-діалектичних моментів у характе­рис­тиці цього соціального діалекту, тобто так ми можемо встановити ті його риси, які належали первинно певним територіальним говорам і лише потім одержали роль соціально-діалектних ознак. Сюди відноситься, наприклад, все те, що дозволяє нам назвати російську літературну мову московським говором великоруської мови (або наріччя)»¹¹⁶.

Виокремлено роль «орфоепічної культури» в дитячому вихо­ванні дворянських сімей, що формувала словник, фразеологію, фо­нетичні і морфологічні норми, роль «типово барського або дворян­сь­кого тонусу мовлення» з його ознакою – нівелюванням фразової ме­лодії голосового тону, тоді як для простонародних говорів харак­терні сильні стрибки голосу.

«...Для з’ясування цього етапу еволюції (від дореволюційної мови інтелігенції до сучасного стандарту) саме й потрібно порівняти вимовні особливості обидвох стандартів. А потім тут треба врахувати ще й інше по­ложення загального характеру: жодна мова панівного в конкретний момент класу (або його культурної верхівки) не є цілком пояснена як продукт саме цього класу і навіть не має нічого спільного з минулою історією даного класу до приходу його до політичного панування. Навпаки, у всій історії лі­тературних (або стандартних) мов ми бачимо приклади того, як клас, пе­реживши епоху свого панування, поступаючись своєю керівною пози­цією новому класові, що йде йому на зміну, передає останньому, нарівні з ін­шими зовнішніми формами культури, і мовну традицію. Стандартна мова, отже, як естафета, переходить від однієї панівної групи до іншої, наслі­дуючи від кожної низку специфічних ознак; але й кожна з цих змінюваних одна одну груп наслідує в перейнятій стандартній мові збереження носіїв стандарту, котрі зійшли з історичної арени»¹¹⁷.

На думку Є. Поліванова, розглянуті особливості є, свого роду, prolegomena¹¹⁸, які уможливлять конкретну характеристику сучасної стандартної мови (перше завдання), опис соціально-групових діалек­тів нашої епохи (друге завдання). Тому свою статтю «Про фонетичні ознаки соціально-групових діалектів і зокрема російської стандарт­ної мови» (1931) учений трактував як методологічний вступ до нової окресленої наукової роботи.

Добре відомо, що в основі соціально-діалектного розшаруван­ня англійської мови лежали фонетичні ознаки, яскравим прикладом служать герої п’єси Б. Шоу «Пігмаліон», наприклад, представниця низького суспільного прошарку, навчившись новій вимові, успішно виступала в ролі герцогині. «І справді, в соціальній діалектології англійської мови навіть у межах соціально-групових говорів одного тільки Лондона можна побудувати диференціацію тільки за фоне­тикою», – писав Є. Поліванов¹¹⁹. В естонській мові відмінності між фонетичною системою інтелігенції і фонетичними системами прос­того люду (незалежно від території) виражав особливий характер вимови приголосних. У російській мові фонетичні ознаки найчас­тіше характеризують не соціально-групові діалекти, а територіальні. Диференціація російської мови за соціальною ознакою відбулася пізніше і пов’язана з порівняно недавнім виникненням соціогруп.

Тому у статті «Фонетика мови інтелігента» (1931) Є. Полі­ванов писав: «...Виходячи саме із незначної ролі фонетики в мовній диференціації російського суспільства, я відмовлюся від думки бу­дувати класифікацію соціально-групових діалектів на фонетичних ознаках...»¹²⁰. У цих словах було сміливе заперечення приписів мар­рівського вчення про взаємодію еволюції мови і суспільних фор­ма­цій. Роль фонетики в соціальній диференціації мовлення мала вибір­ковий вияв, з огляду на конкретну мову.

На основі ознак соціальних діалектів феодальної, капіта­лістич­ної та соціалістичної формацій праця В. Жирмунського «Націо­наль­на мова і соціальні діалекти» підсумувала вивчення питань соціальної діалектології, прий­нявши настанови М. Марра, зокрема про класовий характер мови.

Мова постає як неоднорідне утворення із соціально визна­ченими формами: крім літературної мови, є соціальні діалекти, серед них селянські говірки, просторіччя міщан, мова робітників¹²¹.

Порівняно із сучасною соціолінгвістикою, терміни мали інші значення. Наприклад, у капіталістичному суспільстві двомовність – це співіснування мови панівного класу (= літературної) та тери­то­рі­альних діалектів підпоряд­кованих суспільних груп, зокрема селян­ства, міської дрібної буржуазії, частково пролетаріату (ці діалекти безписемні, вживаються в сімейному, приватному житті, у спіл­ку­ванні між сусідами). Селянин, який володіє діалектом, завжди бі­лінгв (двомовний): він знає свою говірку, водночас, володіє мовою «інших» (з таким значенням сьогодні в соціолінгвістиці частіше вжи­вається термін диглосія).

У феодальному суспільстві двомовність є результатом взаємо­дії між мовою переможців і переможених. Інша форма двомовності в цьому суспільстві виникає внаслідок вживання рідної мови (побу­товий ужиток) та інтернаціональної писемної мови в особі «свя­щен­ної мови релігії»¹²².

Розмовна мова панівного класу – це «мова освічених». Вона має прийняті й усвідомлені норми, зорієнтовані на писемну форму мови, почуття мовної відповідальності, визначену належністю до пев­ного соціального прошарку. Жирмунський трактував правильність мови як класову ознаку освіченості та культури. Прийнявши ознаку класовості мови, учений вибудував ієрархію форм існування мови капіталістичного суспільства як піраміду, вершиною якої була уні­фі­кована писемна норма національної мови. Основу піраміди стано­вили селянські говірки, які найбільше різнилися, у говорах міщан піраміда звужувалася. У розмовній мові панівного класу, більш-менш уніфікованому щодо писемної норми, вона сходилася, наскільки це можливо на певній стадії розвитку національної мови¹²³.

Дослідник розмежував соціальні діалекти епохи капіталізму і професійну лексику.

До переліку соціальних діалектів епохи капіталізму потрапила мова робіт­ників, однак вона має різні перспективи розвитку в бур­жу­аз­ному суспільстві та в умовах після пролетарської революції. Фор­му­ван­ня мови робітничого класу ілюструвало ідеологічну пере­будову мови:

«...Розмовна мова робітників у буржуазному суспільстві має різні джерела, але діалектизми, професіоналізми або арготизми, які увійшли до її складу, набувають нової ідеологічної значущості і тому повинні розгля­датися не стільки як ознаки особливого соціального діалекту, подібного діалектам проміжних класів – селянства і міщанства, скільки як елементи стилю мовлення пролетаріату за капіталізму».

Пролетарська революція, знищивши експлуататорські класи, викли­кала широку демо­кратизацію розмовної і частково писемної (газетної) мо­ви. Саме ці явища демократизації розмовної мови найчастіше відзначають у дослідженнях, написаних на тему «мова і революція».

«...Неправильно зводити перебудову національної мови в епоху соціалістичної революції до проникнення в національну мову тих чи тих діалектизмів, притаманних розмовній мові робітників в епоху капіталізму».

...Гегемонія нового суспільного класу, який захопив владу в рево­люційній боротьбі, означає не стільки заміну одного соціального діалекту іншим, скільки ідеологічну перебудову мови, переоцінку мовних стандартів, зміну мовленнєвого стилю, підготовані боротьбою класових світоглядів»¹²⁴.

У кількісному вимірі ідеологічну перебудову мови підтвер­джу­ють приклади збагачення лексики «рядянізмами», як совет, боль­ше­вик, совхоз, колхоз, колхозник тощо. Вони позначали нові явища су­спільного життя і світогляду епохи соціалістичного будівництва, надаючи мові зовсім нового змісту порівняно з дореволюційною епохою, засвідчуючи її ідеологічну перебудову¹²⁵.

Наприкінці 60-х рр. минулого сторіччя В. Жирмунський кри­тично оцінив свою працю 1936 р. – мовляв, у ній надто прямолінійно виокремлено форми існування мови щодо соціальних прошарків но­сіїв. Урахувавши досвід характеристики соціальних діалектів німець­кої мови, науковець писав, що соціальні діалекти в буржуазному суспільстві необов’язково розмежовуються щодо класової дифе­рен­ціації, що традиційний поділ на територіальні і соціальні діалекти є, певною мірою, уявним і що соціальну диференціацію слід розуміти як третій вимір діалектологічних досліджень¹²⁶.

Концепція змін у мові як наслідок революційних зрушень

Афанасій Селіщев (1886–1942), славіст, діалек­толог, русист, історик мови, пояснював процеси, які відбуваються в сучасній російській мові. Основна ідея його праць – показати незворотність та обов’яз­ковість змін у мові в період або внаслідок революційних зрушень¹²⁷. Ідейним прикладом служили дослідження про фран­цузь­ку мову і революцію. Хоча Селіщеву і робили закид, що він сис­тематизував часто випадкові явища, але відзначали його як тонкого дослідника мовних фактів¹²⁸.

У монографії «Мова революційної епохи: із спостережень за російською мовою останніх років (1917–1926)» розкрито причини взаємодії мови та соціуму в діахронії, на основі мовного матеріалу широкого часового зрізу. Дослідник зіставив і порівняв мовні явища періоду Великої французької революції з відповідними процесами в мові після Жовтневої революції.

Погляди дослідника увібрали ідеї і підходи представників фран­цузької соціологічної школи та лінгвістів, що вже описували мовні зміни в період суспільних зрушень. Тому аргументація цих змін до­сить переконлива: 1. Мов­лення – одне з важливих явищ соціального життя і продукт діяльності соціального середовища. Оскільки, за Е. Дюркгеймом, будь-який соціальний факт має дві властивості: діє ззовні і примусово (як соціальні норми на членів суспільства); на­слі­дується і навіюється (як у мовленнєвій діяльності), то окремі особи засвоюють мовлення від навколишнього середовища, у якому вони живуть. Процеси впливу і копіювання, запозичення, засвоєння ха­рактерні для мовлення людини упродовж усього її життя. 2. На­селення міста, району, села неоднорідне: структуру соціального складу населення відображає його мова, причому кожна група має свої мовні ознаки, оскільки будь-який клас, професійне середовище виробляє свої характерні риси у способі життя та в мові. Якщо групи об’єднуються навколо одного центру, що відіграє державну, еко­номічну та культурну роль, вони приймають і мову цього центру. 3) У межах соціальної групи виникають відмінності за віковим чин­ником: молодь використовує інше мовлення. У середині соціальної групи можна знайти відмінності за гендерною ознакою: одні мовні риси притаманні жінкам, інші – чоловікам. У момент різких соці­альних змін виникають зміни і в мові.

Обов’язковість мовних змін під впливом ре­волюції. У стат­ті «Революція і мова» (1925) А. Селіщев розгля­нув мовні зміни в лексиці російської мови в перші роки революції, вважаючи, що мова кожної суспільної групи і кожного індивіда за­знає оновлення, як це ілюструють вербальні та невербальні засоби ре­волюційного мовлен­ня. Які ознаки йому притаманні? На це пи­тання, на думку Селіщева, найкраще могли б відповісти вчителі шкіл, вони мо­жуть відзначити, «які елементи діалектні або класові, цехові представ­лені в мовленні місцевих діячів і в мові місцевих друкованих органів»¹²⁹. Селіщев критично сприймав російську мову сучасної пре­си, яка далека від норми і не враховує рівня освіти читача з робітничого прошарку:

«На перших порах революційної діяльності мова преси – мова, до­ступна розумінню середнього робітника. Малозрозумілі іноземні слова по­яснювалися у дужках близькими за значеннями російськими словами. Піз­ніше деякі центральні друковані органи повернулися до старої, важкої, офі­ційної мови. Іноземні слова, використані без потреби, наповнюють нерідко керівні, програмні статті»¹³⁰.

Дослідник відзначив тенденції формування стилю в мові міс­цевих друкованих органів: фамільярність та грубуватість (подібно до прикладів у мовленні французьких революціонерів), відхід від норми (помилкові форми не поправлялися), активне використання назв адміністративних посад і закладів, новий склад епітетів до імен­ників із значенням революційності, слова революційного змісту (во­ни утворені від інших слів або мають нове значення), склад­но­ско­рочені слова. Звідси завдання мовознавця полягало в систематизації та описі усіх змін, що відбуваються в мові місцевих видань.

Вербальні й невербальні засоби революцій­ного впливу – один із виявів емоційно-експресивної функції мов­лення. А. Селіщев розкрив алгоритм прийняття ознак мови револю­ціонера іншими чле­нами середовища: «Елементи, котрі служать для вираження емо­цій­ності мовлення, стають з плином часу модними і часто вико­рис­товуються в середовищі радянських громадян»¹³¹.

У чому полягала виразність та образність мови революційної епохи? У використанні мовних ознак, котрі характеризували про­мо­ви комуністичних та радянських діячів, у впливі лозунгів, повторів, архаїзмів та церковнослов’янських елементів, у частому викорис­тан­ні форм вищого ступеня порівняння прикметників тощо. У статті систематизовано склад постійних епітетів, використаних у творах сучасної йому партійної центральної періодики, у статтях Леніна.

Роль топонімії у розкритті історії суспіль­но-економічного життя країни. Автор вивчав історію топонімів з огляду на історичні епохи, аналізував сучасну топонімію Московської області, порівню­ючи з матеріалом інших областей. Крім способів творення, учений встановив закономірності змін у системі назв у зв’язку з історією ро­сійської культури, стверджував, що після революції топонімія всту­пила в нову фазу свого існування. Основні висновки: топонімія ста­новить цінне джерело відомостей з історич­ної етнографії та історії суспільно-економічного життя країни; топо­німи розкривають істо­рію етнічних відносин у далекому минулому; вивчення топонімії Схід­ної Європи перебуває в зародковому стані.

А. Селіщев показав, що місцеві російські назви відображають феодально-кріпосницький уклад, що після революції топонімія ми­нулого оновилася і маркує основні риси сучасної епохи – дикта­ту­ри робітничого класу, соціалістичного будівництва та нової техніки¹³².

Описано тематичне оновлення твірних основ у дусі змін у мо­ві в часи революційних зрушень (за цим проглядався підхід П. Лафарга):

«Що глибші процеси в суспільно-економічному житті країни, то силь­ніші зрушення в топонімії, як і в інших галузях мовної дійсності. Численні нові назви місцевих пунктів, що з’явилися після Жовтня, яскраво відо­бра­жають зміст своєї епохи. Жовтнева революція, Ради, свобода, Кому­ніс­тич­на партія, Червона Армія, пролетаріат, виробництво, значення вождів та ідеологів пролетаріату, бійці за визволення трудящих, значення видатних мислителів, учених і письменників, інтернаціональне єднання трудящих, їх солідарність, рівноправ’я усіх народів великого Союзу, значення комуніс­тичної молоді, котра йде на зміну старшому поколінню, значення радян­ського друку («Правда»), соціалістична будова, гігантський розмах її, злука села і міста, освоєння далекої Арктики – на все це відгукується сучасна топонімія»¹³³.

Розкрито особливості форм топонімів, утворених у перші роки радянської влади, їхнє оновлення постає у зв’язку із суспільним середовищем: мовні форми перебували у зв’язку із настроєм та ен­тузіазмом епохи.

А. Селіщев не оминув увагою роль ідеологічного в мові. Топо­німи в мовах народів СРСР ілюстрували зміни суспільної свідомості носіїв:

«Відкидалися імена, котрі суперечили ідеологічному змісту епохи. Наприклад: Ак-Мечеть (Біла мечеть) замінюється Кизил-Орда (Красная орда, Казахстан), Бай-Магомет відкинуто; замість нього – Беречі Аул (Пер­ший Аул). Та ідеологічна спрямованість, якою пройняті нові назви міст у російських та українських областях, характеризує нову топонімію в облас­тях інших національностей»¹³⁴.

Концепцію змін у мові як наслідок революційних зрушень, яка прийшла із праць зарубіжних дослідників (насамперед, французької мови), використано для інтерпретації змін у мові радянської дер­жави.

Суспільна природа мови в рецензіях

Ознайомлення радянських читачів із працями представників Женевської і французької соціологічних шкіл виявляло різні прин­ципи аналізу суспільної природи мови, різну аргументацію її ознак. Як ми переконалися, М. Марр не визнав теоретичного та методич­но­го досвіду аналізу мовних явищ у компара­тивістиці, оскільки моло­дограматиків мало цікавили питання про походження мови, про зв’язок мови і мислення, про роль мови в економічному, соціаль­но­му чи ідеологічному житті суспільства, про загальні закономірності розвитку мов світу. Розходження яфетичного мовознавства з індо­єв­ропеїстикою, яке розкривала стаття «Яфетидологія в Ленінград­сь­кому університеті» (1930), визначило критику поглядів А. Мейє. Хо­ча французький мовознавець і мав славу новатора в соціологічному підході до вивчення мови, однак його пошуки Марр оцінював як неглибокі в соціологічних шуканнях, тому, «залишаючись у колі тео­ретичних абстракцій, у площині надбудовного світу», індоєвро­пе­їс­тика з яфетичним мовознавством виявилися на протилежних полю­сах вивчення звукової мови¹³⁵. Радянський читач разом із виданнями праць отримав і приписи, як сприймати дослідження зарубіжних ав­торів, представників соціологічного напряму.

Характеристика «Курсу загальної лінгвістики» Ф. де Сос­сюра (1933). Від часу появи праці вченого в 1916 р. його ідеї мали вплив на російських мовознавців, зокрема на Р. Шор, Г. Винокура, А. Селіщева, М. Петерсона, О. Пєшковського та інших як доро­го­вказ для виходу лінгвістики із глухого кута. Женевська школа, або школа Соссюра, була популярна і впливова в Росії.

У 1933 р. вийшло перше російськомовне видання праці Сос­сюра, прорецензоване уже з контексту марксистсько-ленінської ме­тодології та теорії мови М. Марра. Читач праці з передмови мав переконатися, що «соціологічне вчення про мову де Соссюра, методологічним субстратом котрого було дюркгейміанство» по­ста­вало як «класово вороже революційній ідеології революційного про­летаріату»¹³⁶.

Місце ідей швейцарського вченого в мовознавстві розкрито у зв’язку з дослідженням інших авторів, зокрема працею Я. ван Гін­некена (який виступив проти емпіризму молодограматиків, висунув­ши ідею становлення і змін мови), працею В. Шмідта (запропонував принцип типологічної класифі­ка­ції, надбудованої над сім’ями мов), ідеями школи К. Фосслера (мова – діяльність, жива сила, щось пси­хічне, внутрішня мовна форма постає у своїх психічних, політичних, економічних і культурно зумовлених змінах)¹³⁷. Був закид, що усі подібні думки – це перехід у сферу абстракцій, якими є духовне «взагалі», «універсальні ідеї, закладені в людській природі», «мова як продукт естетичної творчості людського духу».

У такому контексті постали основні положення Ф. де Соссю­ра, зокрема його поділ лінгвістики на зовнішню та внутрішню, ви­значення мови, питання фонетики і граматики, підхід Соссюра до проблеми «мова і суспільство». Рецензент показав, як погляди вче­но­го зазнавали впливу ідей Е. Дюркгейма: а) якщо Соссюр проти­ста­вив внутрішню і зовнішню лінгвістику, то це тому, що Дюркгейм розмежував внутрішнє і зовнішнє середовище суспільства; б) якщо Соссюр вважав своє вчення про мову соціологічним на підставі того, що мова, як система, примусова щодо мовленнєвої поведінки (paro­le) індивіда, то в Дюркгейма вчення про суспільство є не біоло­гічним чи психологічним, а соціологічним, тому що зв’язок людей постав як зв’язок свідомостей (дорівнюють єдиній колективній сві­домості), звідси індивідуальне стало засобом вираження соціаль­но­го; в) якщо Соссюр писав про статичне вивчення мови, тобто ви­вчення системи синхронних явищ, то він і в цьому випадку наслі­дував Дюркгейма, який відкинув генезу суспільства і висунув статичний підхід до суспільних явищ¹³⁸.

Теорія мови Ф. де Соссюра одержала офіційну характеристику як теорія, не здатна описати революційні зміни в мові:

«Із соссюрівської концепції мови як системи знаків випливає висно­вок, що обслуговує інтереси буржуазії, твердження, ніби мова, як система знаків для спілкування, нейт­раль­на, статична, консервативна, не підвладна великим змінам, тим паче революційним»¹³⁹.

Погляди на суспільну природу мови Соссюра і марксистського мовознавства протиставлялися: хоча Соссюр виокремив чинники, які зумовлюють процес мовного розвитку, зокрема спонтанність фонетичних змін, психологічний фактор аналогії, запозичення, поділ суспільства на класи, професійні, культові, гендерні групи, психічну інерцію мас, вплив історичних епох, державних і суспільних уста­нов, але всі ці фактори, які взаємодіють, не показують, що весь розвиток надбудов підпорядкований розвитку виробничих відносин, накінець, що весь цей розвиток відбувається діалектично, стриб­ко­подібно, у класовій боротьбі.

Читач повинен був прийняти такі настанови: Соссюр дає хибні уявлення про мову, тому що він не трактує її як ідеологічну надбу­дову; учений не визначив об’єкта лінгвістики, оскільки він апелював до опису мовної системи, протиставляючи синхронію та діахронію, однак, за рецензентом, будь-яка мовна система – це певний етап історичного розвитку мови; вчення про мову Ф. де Соссюра ба­зу­валося на ідеології Дюркгейма з його думками про суспільство як психічний колектив і без апеляції до класового характеру мови.

Характеристика праці Ж. Вандрієса «Мова. Лінгвістичний вступ в історію» (1937). Ідеї Ж. Вандрієса засвідчили дистанцію між соціологічними на­прямами в європейському та радянському мово­знавстві. Колись ви­разна прибічниця французької соціологічної шко­ли, Р. Шор, про­пагувала маррівський підхід до мови, як цього вима­гала практика аналізу з площини марксистського мовознавства на­прикінці 30-х ро­ків минулого сторіччя.

Читач знаходив виразне протиставлення буржуазного мово­знавства і радянської науки: перше робить нерішучі спроби побу­дувати концепцію мово­знавства у зв’язку з історією суспільства, тому опирається на ідеалізм та еклектизм як філософську основу. У радянському ж мовознавстві на основі матеріалістичної діалектики переглянуто всі основні лінгвістичні поняття, що дозволяють піз­нати невирішені буржуазними вченими проблеми науки. Мовознав­ство не просто історична, а суспільно-історична наука. Хоча Ж. Ванд­рієс і лінгвіст-емпірик, однак він оперує основними філософськими та соціоло­гічними поняттями: суспільство, суспільні класи, суспіль­на свідомість. Утім, вирішуючи кардинальні проблеми мовознав­ства, зокрема походження мови, розвитку мови і мислення, зв’язку мови і суспільства, поняття прогресу в історії мови, він не прийняв певної філософської чи соціологічної позиції.

Відзначено позитивну ознаку опису Вандрієса, просіяну крізь сито ідей марксистської лінгвістики: Вандрієс писав про мови, приречені на вимирання (що зрозуміло, адже це були мови в ка­піталістичному суспільстві), однак дослідник не усвідомив можли­востей вирішення долі цих мов у соціаліс­тич­ному суспільстві.

Розгляд ідей Вандрієса розпочато з розкриття зв’язків мови і суспільства з огляду на його скептичне ставлення до теорії нації «як продукту волі до єдності і співприналежності», визнання змішаного характеру всіх історично відомих мов, заперечення расової теорії. Щоправда, ці ознаки теорії мови Ж. Вандрієса не спростовували ос­новної помилки його соціально-історичної концепції, яка полягала в тому, що вчений проігнорував закономірності і розвиток мови в різних формально-історичних формаціях¹⁴⁰, – тобто ідею, визначаль­ну для вчення про мову Марра.

На думку рецензента, Вандрієс розумів можливість прогресу в соціаль­ному бутті мови, але не міг перейти основні суперечності капіта­ліс­тичного суспільства, пов’язані з класовим та національним гнітом; ці протиріччя виразно ілюстрував образ бретонця, який не піднявся над рівнем своєї культурно відсталої мови, і образ негра­мотного селянина, який повернув французьку мову до форм мислен­ня первіс­ної людини. Звідси висновки ученого, ілюструючи прирече­ність бур­жуазного суспільства і були протилежним до поглядів Й. Ста­ліна щодо розквіту національних культур і мов в одній країні, мета цього розквіту – підготовка умов для відмирання і злиття їх в одну спільну соціалістичну культуру, в одну мову в період перемоги соціалізму у всьому світі (рецензент покликалася на політичний звіт ЦК XVI з’їзду ВКП (б))¹⁴¹.

Які питання в інтерпретації Вандрієса викликали критику?

1. Насамперед, підхід до проблеми походження мови, яку до­слідник трактував як недоступну для мовознавства. Також, аналі­зуючи мову як засіб вираження афектів, Вандрієс підтримав думку, що саме в почутті, в афекті потрібно шукати походження мови. На думку рецензента, цей шлях помилковий:

«...Не в інтенсивності переживань ізольованого індивіда і не в ху­дожній діяльності первісної людини треба шукати джерела мовленнєвої ді­яльності, не в них справжнє, відповідне до дійсності вирішення проблеми походження мови. Останнє можна знайти лише в тому випадку, коли, не відхиляючись у бік спостережень над афективною мовою, продовжувати спостереження над зв’язком мови та суспільства, заглиблюючись до пер­ших періодів існування людини, до періодів становлення самого суспіль­ства і людини. Тільки встановивши роль праці у виникненні людського су­спіль­ства, тільки розглянувши основні сторони початкових історичних відно­шень у цьому суспільстві, яке ставало людським, тільки викривши споконвічну єдність мови і свідомості, можна вирішити проблему походження мови»¹⁴².

2. Опис індивідуального та соціального. Розв’язуючи проб­ле­му зв’язку мови і суспільства, Ж. Вандрієс бачив відомі суперечності між мовою як фактом індивідуальної діяльності мовця і мовою як засобом суспільства. Учений правильно вважав, що саме соціальне і загальне в мові постає як основний об’єкт вивчення лінгвіста. «Розвиток мови – це... тільки один із видів розвитку суспільства»¹⁴³. Однак, взявши за предмет аналізу суспільне буття мови, Вандрієс потрактував суспільство як результат групування індивідів, як су­купність колективної свідомості. Категорії, які випливають з такого розуміння, нерелевантні, оскільки не мають опертя в дійсності. Се­ред цих категорій є поняття престижу мови. Ж. Вандрієс показав престиж мов панівних націй і класів, звідси він прикрив факти гніту і насильницької асиміляції мов малих національностей у класовому суспільстві. У Вандрієса, як і в усієї соціологічної школи, поняття про суспільний клас злилося з розумінням будь-якого суспільного прошарку і професійної групи. Учений помилився в питанні анта­гонізму людських груп, де насправді йдеться про класову боротьбу.

3. Розвиток мови і суспільно-історичні формації. Хоча Ванд­рієс пра­вильно сформулював питання про загальні закономірності мовного процесу в цілому, однак опустив головне – відмінність за­кономірностей існування і розвитку мови в різних суспільно-істо­ричних формаціях. Учений не підкреслює, що ці форми різні в пер­вісному комуністичному суспільстві, в дофеодальному родовому суспільстві, у феодальному і капіталістичному суспільстві і що вони змінюються в соціалістичному суспільстві. Він не враховує суттєвих відмінностей у так званих «загальних мовах» в антично-рабовлас­ницькому суспільстві і в період становлення буржуазних держав, у період створення націй¹⁴⁴.

Концепція суспільної природи Ж. Вандрієса розкритикована і в «Примітках»: мовляв, автор описав соціальну основу змін словника, зробив ці зміни залежними від господарського укладу панівного класу, показав, що у словнику відбивається певна соціально-групова ідеологія, але не дав чіткого визначення поняття «клас», отже, до кінця не розкрив соціальної зумовленості розвитку мови.

Погляди Вандрієса на соціальну сутність мови читач повинен був сприйняти як помилкові, – мовляв, учений неправильно розумів саме суспільство.

Характеристика праці А. Мейє «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1938). У передмові зазначено, що А. Мейє – представник і виразник соціологічної школи в мово­знавстві, яка бере свій початок від ідей Соссюра і що Мейє поглибив розуміння суспільної природи мови. Пов’язано погляди А. Мейє та Е. Дюркгейма, систематизовано ідеї Мейє: мова – це соціальний факт, тому соціальні умови визначають мовні явища, саме зміна соціальної структури (а не фізіологічні чи психологічні причини) ви­кликає мовні зміни; закони розвитку мови – і загальні соціальні, і специфічні лінгвістичні, тому зміни мови зу­мов­лені змінами суспільної структури, а лінгвістика є соціальною наукою.

За що критикували А. Мейє? 1. Французький мовознавець не переборов обмеженості буржуазної науки, його соціологічна лінгвіс­тика мала за основу ідеї буржуазної соціологічної школи Е. Дюрк­гейма. 2. У питанні «мова і раса», «мова і нація» Мейє розумів націю (nation) не так, як її трактував марксизм-ленінізм (критерії для оці­нювання цієї проблеми містили праці Й. Сталіна). 3. А. Мейє як компаративіст визнавав лише генеалогічну класифікацію мов, але як представник соціологічної школи міг би вбачати доцільність і мор­фологічної класифікації мов. Аналізувати мовну структуру потрібно лише в контексті учення Марра¹⁴⁵.

У примітках до праці Р. Шор підкреслила позитивний аспект теорії – заперечення зв’язку мови і раси, а далі критикувала принцип еволюційного розвитку: Мейє не відійшов від шлейхерівського еволюціонізму і не прийняв революційних переходів кількості в якість. Зразком для Р. Шор служило вчення Марра:

«Підкреслюючи значення революційних стрибків у розвитку мови, акад. Марр вказує на можливість і необхідність переростання одних систем мови в інші внаслідок зміни одних суспільно-історичних формацій іншими. Зокрема, поява індоєвропейської «сім’ї мов» з їх такою своєрідною типо­логією на території, раніше зайнятій мовами зовсім інших систем, може бути прикладом подібної перебудови»¹⁴⁶.

Ґрунтуючись на соціологічному вченні Дюркгейма, відір­вав­ши мову і свідомість від суспільної практики і матеріального буття людей, побудови «соціологічної школи» не передають активного, дієвого моменту суспільної практики людини, «практичної дійсності свідомості» (за Марксом) і низки кардинальних проблем мовознав­ства, як, наприклад, проблеми походження мови.

Наведені рецензії виразно ілюструють підпорядкування аспек­тів характеристики праць, які вперше виходили російською мовою, офіційному «новому вченню про мову» М. Марра. Крізь призму його ідей оцінювалися здобутки західних соціологічних шкіл. У ра­дянському мовознавстві запанував етап псевдокритики.