4.4. Нові критерії опису мови: «марксоленінське вчення», ідеї м. Марра

Якби не втручання держави в мовознавчу науку, матеріаліс­тичне марк­систське мовознавство не швидко підтримали у своїх пра­цях українські дослідники: навіть 1931 р. Г. Ткаченко до «Нарисів з української синтакси» писав, що автор, тобто С. Смеречинський, працював «за старими шабло­нами немарксистських методів дослі­дження» і його методи «не відбивають на собі якихось методо­ло­гічних шукань, хоча б близьких до матеріалістичної лінгвістики»; що розуміння мови як класового явища не мало прихильників, ос­кільки був «міцний опір, особливо від старих буржуазних кадрів дослідників-мовознавців» і що організація семінару з методології мовознавства для аспі­рантів «викликала опір і велике здивування у декого з київських «наукових» мовознавців» тощо.²⁵¹

Журнал «Мовознавство» (виходив із 1934 р.) давав низку ре­комендацій загального характеру, які проектували мовознавчий ана­ліз у потрібному офіційному контексті, впливаючи при цьому і на праці про соціальну сутність мови.

1. Немарксистське мовознавство – це «буржуазна», «заснована на меха­ністичних та ідеалістичних засадах» наука. Виникала наста­нова неприйняття будь-якої теоретичної спадщини минулого, зокре­ма ідей В. фон Гумбольдта. Їх визнано базою войовничого націоналізму в україн­ському мовознавстві: «...саме він, Гумбольдт, своєю філосо­фією підпирав націоналістичні концепції в мовознавстві»²⁵².

2. Потрібно здійснювати мовознавчий аналіз з площини мате­ріалістичної лінгвістики, враховуючи марксистський погляд на роз­виток суспільно-еконо­мічних формацій. Пропагувалася праця не про­сто лінгвіста, а «соціолога-мовознавця»²⁵³, співпраця марксист­ського соціолога і лінгвіста була виразним відлунням ідей Марра.

3. Важливо ревізувати методологічні засади у працях пред­ставників французької школи соціології мови з площини «нового вчення про мову» М. Марра. Погляди Е. Дюркгейма та Ф. де Сос­сюра неприйнятні, тому що ці дослідники відривали мову від ма­теріальної бази суспільно-економічних відносин, не враховували при­чинового зв’язку між надбудовою суспільства і його базою, ігнору­вали роль класової боротьби як рушійної сили історичного процесу, зводили соціальне до колективно-психічного. Хоча Соссюр і тракту­вав мовну систему як явище соціальне, а не індивідуальне, зважав на мовну синх­ронію, однак він не визнав можливостей мовної політи­ки, не розумів стрибко­подібних революційних змін, так само, як і змін свідомих і планомірних, тому його лінгвістична концепція в ці­лому реакційна.

Французькі мовознавці підкреслювали непартійність науки, за­перечували революційні зміни в мові, хоча і визнавали її еволю­ційний розвиток – ці та подібні ідеї зазнавали серйозної критики з боку марксистської науки взагалі і Маррового вчення зокрема.

4. У лінгвістичній теорії мусить бути ідеологічний компонент.

5. Мовознавчі праці покликані розкривати завдання марксист­ського мово­знавства, інші підходи неприйнятні.

Приписи поширювалися на всі жанри праць. Приміром, вимо­ги до підручника: «...Законна буде вимога до всякого підручника з історії мовознавства... щоб у ньому матеріал був спланований від­по­відно до марксистського погляду на роз­виток суспільно-економіч­них формацій»²⁵⁴. Якщо авто­ри висловлювали інші погляди, їх ви­знавали «фашистсько-націоналістичними».

Соціологічна складова «нового вчення про мову» М. Марра вплинула на праці про українську мову, змінивши тематику до­слі­джень (щодо поперед­нього етапу, який тривав до початку 30-х рр.), методологію і методику аналізу: використовуючи палеонтологічний метод, вчення класиків марксизму-ленінізму про мову, дослідники простежували корелятивний зв’язок між мов­ними та суспільними змінами в семантиці, під час вивчення питань лексики, слово­твору, фонетики, культури мови, діалектології, у дидактичних працях. Вод­ночас соціологічна складова позначилася і на критеріях лінгвістич­них ре­цензій: вони заперечили попередній мовознавчий досвід та отримані результати з позиції маррівського вчення, що було офіцій­но нав’язане як ідеологічна за змістом безальтернативна концепція мови. Рецензії пропа­гували працю марксистського соціолога та лінг­віста. Не тільки лінгвістичні праці, але й рецензії ілюстрували відхід від засад європейської соціології мови.

Ревізія положень теорії літературної мови і проголошення нових засад її розвитку. Журнал «Мовознавство» друкував критич­ні статті щодо теоретичних настанов кодифікаторів української лі­те­ратурної мови. Переглянуто праці О. Курило, М. Сулими, Є. Тим­ченка, М. Гладкого та інших, які впроваджували ідею розвитку норм української літературної мови з орієнтацією на народну основу, на практику текстової кодифікації у творах українських письменників ХІХ ст., на настанови академічних інституцій та факти словникових джерел. Ревізії зазнали питання морфології, словотвору, синтаксису, стилістики, термінотворення, навіть етимології.

Націоналістичними стали вважати будь-які твердження про вплив російської чи польської мов на форми української, особливо на мову пожовтневого періоду. Була чітка диференціація: українська лі­тературна мова дожовтневого і пожовтневого періодів. Методоло­гічні настанови мовознавців, які ще недавно кодифікували норми на засадах зв’язку з народною основою, трактуючи відхилення від неї як вплив інших мов, насамперед російської, проголошували бур­жу­азно-націоналістичними.

Аспекти теорії української літературної мови підпорядко­вува­лися ідеологічним настановам:

«Радянське мовознавство розглядає і повинне розглядати сучасну ук­раїнську літературну мову як мову пролетаріату і колгоспного селянства, мову, що має розвиватися на основі сучасної живої мови трудящих. Вихо­дячи з цього, в оцінці явищ сучасної української літературної мови і зокре­ма питань її синтакси ми повинні, стоячи на ґрунті марксоленінської лінгвіс­тики і генеральної лінії партії щодо розвитку національно-культурного бу­дівництва, боротися в мовознавстві за принцип єднання трудящих усього світу і трудящих нашого Союзу і братерської їх спілки на основі спільної боротьби їх в усіх ділянках соціалістичного будівництва. В розгляді явищ сучасної літературної мови і зокрема її синтакси ми повинні брати на увагу сучасну літературну практику і традиції літературної мови, критично оці­нюючи цю практику і традиції з погляду їх прогресивності, з погляду їх прий­нятності для сучасної літературної мови як класової мови пролетаріату в його боротьбі за соціалістичне будівництво і творення пролетарської культури»²⁵⁵.

«Марксоленінська ідеологія» стала найважливішим критерієм лінгвістичного аналізу, визначаючи не тільки сутнісні ознаки мов­ного явища, а й придатність чи непридатність самого дослідження. Воно ж відповідало завданням культурного будівництва: кожного студента, який був бійцем на культурному фронті, потрібно озброїти не тільки технічно, але й методологічно, на засадах «марксоле­нінсь­ко­го вчення». До того ж рецензенти виявляли «приклади класоворожої тактики, тактики протаскування на мовознавчому фронті ворожих марксизмові-ленінізмові мовознавчих теорій під прикриттям формального визнання марксистської методології»²⁵⁶.

Наукова практика кодифікації норм української літературної мови, яка відбувалася в одному часовому зрізі з ідеями кодифікації вчених Празької літературної мови, завершилася: у мовознавчій тео­рії про українську мову на багато років запанував ідеологічний чинник.

У відділі літературної мови та Словниковому відділі Інституту мовознавства ревізували обґрунтовані норми. Упродовж другої по­ловини 1933 р. рецензенти обговорили 15 питань українського сло­вотвору – саме ті, які у працях згаданих мовознавців-кодифікаторів обґрунтовані як не властиві українській мові, а тому не нормативні (які потрапили до вжитку під упливом російської та польської мов). Після доповідей право на функціювання в сучасній українській літе­ратурній мові знову отримали форми, які викривляли дух мови і скеровували розвиток її граматичної системи у спільне річище з ро­сійською мовою, а саме: прикметники з суфіксами -овий, -ний (умож­ливлено машинний, а не тільки машиновий); іменники жін. роду на -ка, -ча із значенням процесу (як перебірка чи передача), іменники чол. роду з суфіксами -щик, -чик (підводчик, постановщик); іншомов­ні сло­ва на -из, -із, -ез (відповідники жіночого роду визнано націоналіс­тичними); іменники із префіксом обез-, а не тільки із зне- (неви­ко­рис­тання слів із префіксом обез- означало націоналістичне шкідництво), дієслова на -ування, -овання; прикметники із компонентом -подібний чи -видний; прикметники із суфіксами -аль, -оз; прикметники на -очний (можливі форми голочний, посадочний); іншомовні слова з префіксом з- і без нього; іменники на -альник і прикметники на -увальний, дієприкметникові форми на -учий, -ачий; прикметники із суфіксами -истий, -астий, з компонентами багато-, много-²⁵⁷.

З огляду на роль «нового вчення про мову» М. Марра в офі­ційній радянській науці журнал «Мовознавство» з 1935 р. друкував статті І. Мєщанінова, Л. Башинджагяна, І. Франк-Каменецького, які пропагували ідеї М. Марра, вийшло двотомове видання його праць українською мовою²⁵⁸. З’явилися праці, які впроваджували положен­ня теорії – на зразок публікацій М. Сугака²⁵⁹, який розробляв теми: «Спроба класифікації морфологічних категорій мови на засадах діа­мату», «Проблема інтернаціоналізації мови», разом з І. Зборовським написав «Нариси з основ нового вчення про язик» (1935) і був ав­тором доповіді «Палеонтологічний аналіз язика (аналітична транс­крип­ція)» (1934).

Методологічна база досліджень. У рубриці «Хро­ніка» жур­налу «Мовознавство» 1935 р. з’явилася настанова про те, що усі питання, зокрема й граматичні, потрібно розглядати за допомогою «нового вчення про мову, збудованого на основі науки Маркса-Ен­гельса-Леніна-Сталіна»²⁶⁰.

Проблема розвитку української мови. До мо­вознавців сформу­льо­вано низку вимог, які скеровували взаємодію мови і соціуму в річище маррівської теорії мови:

- характеризувати розвиток мов у протиставленні «порів­няльно-історичне мовознавство» – «сучасне українське радянське мо­вознавство», що базується на вченні Марра;

- розглядати взаємодію слов’янських мов, зокрема української та російської, під кутом спільності історичного процесу, а не розпа­дання праслов’янської мови;

- пояснювати розвиток української мови у зв’язку з усіма іншими мовами світу, розвитком мислення, матеріальною культу­рою суспільства, виробничими та суспільними відносинами у пев­ний історичний відрізок часу²⁶¹;

- ревізувати мовознавчу спадщину; з праць О. Потебні, П. Жи­тецького, О. Шахматова не варто брати до уваги усіх ідей, тому що їхні дослідження в контексті тогочасного «буржуазно-ідеалістич­ного мовознавства і на засадах необґрунтованої та реакційної теорії індоєвропейської прамови і прабать­ківщини обмежували вивчення української мови, як і інших мов, переважно розглядом звукових змін, виходячи з літописних пам’яток, датованих відрізком часу між ХІ і ХІХ ст.»²⁶²; до списку українських буржуазних націоналістів по­трапили А. Кримський, І. Огієнко, Є. Тимченко, які намагалися до­вести окремішність української мови за допомогою фактів антропо­логії, етнографії та історії (це означало, за Марром, що матеріал висвітлювався тенденційно);

- використовувати ідеї Маркса, Енгельса, тому що Марр теж відштовхувався від поглядів класиків марксизму, взявши на озбро­єн­ня тезу про схрещення націй, що стала підґрунтям ідеї схрещення мов;

- впроваджувати відповідну методику аналізу: не можна пояс­нювати кожне спільне слово як засвоєне українцями від росіян, по­тріб­но розглядати ці слова у порівнянні з мовами більш старовинних сту­пенів стадіального розвитку, насамперед яфетичними (ідея ста­ді­аль­но­го розвитку, апеляція до яфетичних мов – елементи концепції Марра).

Питання культури української мови. Соціо­ло­гічний підхід до мови позначився на дидактичних завданнях: «У середній школі тре­ба навчити учня користуватися мовою, власне, організувати його мовні дані – продукт соціальних чинників», такий підхід допомагав учневі «усвідомити мову як надбудовну, ідео­ло­гічну категорію».²⁶³ Розвиток української мови відбувався в резуль­таті ленінської національної політики. Питання мовних змін у мові до і після Жовтня потрібно виявляти, порівнюючи мову письмен­ників дожовтневого і пожовтневого періодів або мову радянських письменників різних часів. Вивчення мови у школі має відображати ідеологічну лінію: «Завдання граматичного аналізу в школі не тільки описати певний мовний факт, дати йому наличку, а й відзначити його функцію, навчити, як мовними засобами реалізувати ідеоло­гіч­ну лінію (приклад – аналіз мови фейлетону: стилізація, неповна фра­за, вміле користування з різних мовних жанрів, різноманітних еле­ментів характерної лексики)»²⁶⁴.

Питання соціальної діалектології. У бібліо­графічному огляді за 1914–1927 рр., характеризуючи праці з діалек­тології, В. Дем’янчук розкрив завдання української науки, показав роль нової методики аналізу (як, для прикладу, опис «відмінностей у квантитативних від­ношеннях» у працях В. Ганцова), заторкнув склад­не питання класи­фікації діалектів, систематизував праці, присвячені дослідженню го­вірок усіх етнічних територій, і відзначив публікації з соціальної діалектології: «З царини соціяльної діалектології прино­тувати мож­на замітку В. Щепотьєва, Мова наших школярів // Етногр. Вісник, ІІІ, с. 76–81 (про вплив «блатного жаргону»). Про «лебій­ську» (лірниць­ку) мову згадує Ф. Сенгалевич у своїй замітці, Київ­ські лірники // Етногр. Вісник, ІІІ, с. 75»²⁶⁵. Хоча напрям починав окреслюватися, однак публікації свідчили про диференціацію діа­лектологічних до­сліджень українських учених і виокремлення соціальної діалекто­ло­гії як напряму²⁶⁶.

Соціальний аспект в діалектології вивчав О. Синявський, заві­дувач відділу діалектології Інституту мовознавства ВУАН у 1930–1936 рр., який розробляв тему «Методологія соціальної діалек­то­логії»²⁶⁷. Зібравши ілюстративний матеріал у двох колгоспах («Чер­воний пахар», «На вахті»), у школі, у дитячому садку, дослідник описав мовлення колгоспників с. Любеча, що на Чернігівщині, на­ма­гаючись з’ясувати важливе й остаточно не розв’язане, як він зазна­чав, питання української фонетики: «старе чи пізніше явище тверді приголосні перед передніми голосними в українській мові, і чи мож­на його так ставити, себто чи одноманітний процес пом’якшення – ствердіння чи ствердіння – пом’якшення в українській мові на всім її просторі»²⁶⁸. Після розгляду фонетико-морфо­логічної характерис­ти­ки говірки любечан (на пограниччі між північно­українськими говорами української мови і говорами білоруської мови) О. Синявський зазна­чив, що зібрані факти цікаві з погляду соціальної діалектології (від­повідник з тексту статті).

Як і які соціальні, класові групи населення зберігають, поши­рюють те чи те явище, з якими суспільними явищами й формаціями вони пов’язані? Щоб відповісти на це питання, потрібно вивчати мо­ву в плані соціальної діалектології на широкій території, у монографіч­них описах, як, наприклад, про мову Любеча і любецьких околиць, – писав дослідник²⁶⁹. Яфетологічна теорія Марра на час написання статті уже була відома і вияви корелятивного зв’язку між суспіль­ними формаціями і мовою були виразним підтвердженням її (теорії) положень:

«...Ближче вивчення мови Любеча і любецьких околиць у перс­пек­тиві їх історичного розвитку, що неминуче потрібно при серйозному мо­но­графічному вивченні, й їх взаємостосунків (вияснення того, кому належали різні села за кріпаччини тощо) має виявити пережитки фео­дальної суспіль­ної формації (мовні риси окремих територіальних оди­ниць), так і факти пізніших капіталістичних стосунків і нарешті факти пожовтневої доби»²⁷⁰.

Розгляд питань соціальної діалектології, очевидно, був відпо­віддю на офіційні вимоги марксистського мовознавства описувати революційні зрушення в мові.

Питання фонетики. Формування дефініції терміна фо­нема пе­редбачає виокремлення семи «соціальна сутність». У статті І. Сун­цової «Фонема. (Істо­ричний нарис і спроба визначення)» (1934) розкрито основну опозицію теоретичних ідей як протиставлення «бур­жуазне мовознавство» – «радянське мовознавство». До переліку пред­ставників «буржуазного мовознавства доби початку імперіалізму і загнивання капіталізму» потрапили молодограматики, вчені Празь­кої лінгвістичної школи та ті українські мовознавці, які розвивали питання фонології, як О. Курило, у бік якої звинувачення лунали найчастіше. У статті «До поняття «фонема» О. Курило хоч і враху­вала, що фонема «найкоротший соціяльновирізнюваний відтинок мови», однак «висвітлює матеріал з методологічних позицій суб’єк­тивного ідеалізму, повторює думки буржуазних мовознавців, еклек­тично застосовує їх у своєму визначенні, яке нового матеріалу не дає і нехтує здобутками радянського мовознавства. Все це дає підстави уважати, що в даному разі ми маємо очевидний вияв ворожої на­ціоналістичної ідеології»²⁷¹. І. Сунцова описувала соціальну сутність фонеми в контексті офіційних методологічних вимог того часу – з огляду на ленінське вчення про загальне та індивідуальне й Маррове розуміння класової сутності мови і стадіальності.

Питання словотвору. Збагачення лексики української мови після Жовтневої революції, шляхи лексичного розвитку мови зумо­вили увагу до складних слів і словосполучень. Вплив суспіль­ства позначився на зміні значень слова (за Марром, семантика най­більше реагувала на відображення певної суспільної формації):

«Слово «пан» до революції вважалося шанівним і додавалось до слів при звертанні до когось на знак пошани; тепер значення цього слова діаметрально протилежне. Немає більшої образи для трудящого, справж­нього громадянина СРСР, як назва «пан». Збереглось це слово в нас лише в дипломатичній мові і вживається при зносинах з представниками інших ка­піталістичних держав»²⁷².

Увага до представників марксистського мовознавства теж оче­видна: у статті є відомості про працю мовознавця-матеріаліста П. Ла­фарга «Мова і революція» (1930), з якої Г. Головатий перейняв на­віть приклад про зміну значення слова nomos. Висновок зроблено цілком у дусі ідей М. Марра: зміна семантики як універсальна здат­ність слів, тому що народи проходять етапи свого соціально-еконо­мічного розвитку «від первісного комунізму... до часів зародження приватної власності, до створення звичаїв і пізніше – законів, що охороняли приватну власність»²⁷³. Застосований палеонтологічний метод М. Марра дозволив Г. Головатому стверджувати про зв’язок семантики і соціального розвитку. Автор писав, що історичне до­слідження окремих слів нашої мови виявляє тісний зв’язок процесу творення слів з економікою. Зміна в господарстві колективу – замі­на, наприклад, жолудів як харчового продукту на хліб – привела до того, що такі назви, як дуб, жолудь переходили згодом на ячмінь, а потім на пшеницю і взагалі на харчові продукти і под.

Узагальнюючи розвиток значень слів і їхню зумовленість еко­номіч­ними чинниками, Г. Головатий брав до уваги словники ХVІІ–ХХ ст.; для прикладу, спостереження за зміною значення слова збіжжя: «жито», «зерновий хлеб», «имущество» (у Б. Грінченка), «движимое имущество» (в А. Афанасьєва-Чужбинського). Автор пи­сав про зближення мов завдяки інтернаціональному лексичному фон­ду, до якого належать слова революція, комуна, комуніст, більшовик, ленінський, сталінський тощо, які вживаються з деякими фонетич­ни­ми та морфологічними відмінностями в різних мовах, для підтвер­джен­ня подав приклади функціювання цих відповідників у молдавській, чеській, німецькій та англійській мовах (подібні положення супе­ре­чили настановам індоєвропеїстів і були сформульовані під впливом ідей Марра).

Метамова опису суспільної природи мови на сторінках журналу «Мовознавство»: жіноча ручна мова Закавказзя, ручна мова, лінійна мова, мова жестів, язик жестів, кінетична мова, жи­ва ручна мова, техніка ручної мови, казахська ручна мова, синтакса ручної мови²⁷⁴; дожовтнева українська літературна мова, пожовт­нева українська літературна мова, націоналістична методологічна база, революційні зрушення в сучасній пожовтневій українській лі­тературній мові, соціальна функція сучасної української літератур­ної мови, усталена українська літературна мова, бур­жуазна лінгвіс­тика, етап творення пожовтневої літературної української мови, масова мова, мова пролетаріату і робітничого селянства, «цілко­ви­те онарод­нення» сучасної української літературної мови, сучасна пожовтнева українська літературна мова, буржуазна мова дожовт­невого періоду, виправлення сучасної літературної мови, марксо­ленінська лінгвістика, сучасна літературна прак­ти­ка, класова мова пролетаріату, націоналістичні лінгвісти-теоретики²⁷⁵; українська спеціальна термінологія, інтернаціональні терміни, чужомовні тер­міни, націоналістична термінологія, народна терміно­логія, крите­рій народності та зрозумілості термінології, білорусизація наукової термінології, щоденна мова, чищення термінології, чехізація термі­нології, політика відриву української мови від спільних шляхів роз­витку з російською мовою, пролетарські шляхи розвитку терміно­логії, русизми доби диктатури пролетаріату, соціальна значінньо­вість термінології²⁷⁶; шовініс­тична мовна політика буржуазного класу, суспільний розвиток даної мовної групи, расове тлумачення зв’язків між різними мовами, стадіальний розвиток мови²⁷⁷; соціо­логічний аналіз, соціологічні чинники²⁷⁸; комунікація в людському су­спільстві, фонема як соціальне явище, соціальна група, буржуазна компаративна лінгвістика, звук як найкоротший соціально вирізню­ваний відрізок мови, соціальний характер фонеми, фонема як най­коротший соціально-вирізнюваний відтінок мови, фонема як со­ці­аль­но значущий тип, національна мова, класова мова, соціально-еко­но­міч­на база виник­нення²⁷⁹; марксистська лінгвістика, сучасна бол­гар­ська лі­тера­турна мова, класове походження болгарської літера­турної мови, мова болгар­ської торговельної буржуазії, свідома діль­ність софійсь­ких лінгвістів, реформа правопису, правопис аграріїв²⁸⁰; соціологічна школа, буржуазні соціо­логи мови, нормалізація, мовні зміни, мовні тенденції, людське спілкування, мова як суспільне явище, вислов­лю­вання як знаряддя комунікації, соціологи-мовознавці, світове значен­ня мови, освічені верстви, мова селянства і робітництва тощо.

Рецензії на сторінках журналу «Рідна мова» оцінювали мово­знавчі праці про взаємодію мови і суспільства в іншому ключі, без апеляції до марксистсько-ленінської методології, об’єктивно роз­криваючи аспекти аналізу. Тематика рецензій різна: про мовлення соціальних груп, використання місцевих та соціальних діалектів у літературі, формування української літературної мови в радянській Україні, праці мовознавців, представників різних лінгвістичних тра­дицій та ін.