Практичне №5

Соціологічний напрям у радянському мовознавстві

1. Коли виникає увага до соціологічного напряму в радянському мовознавстві ? Чому проблема актуальна і сьогодні?

2.Палітра проблематики , пошуки ідей соціологічного мовознавства і питання про соціологічний метод.

2.1.Суспільна природа мови в контексті марксистського мовознавства: погляди М. Марра

2.2 Соціальна природа російської літературної мови: Є.Поліванов, Якубинський, В.Жирмунський.

2.3.Вчення про соціальні діалекти:

2.4.Концепція змін у мові як наслідок «революційних зрушень»: А. Селіщев

2.5.Формування ідей соціологічного мовознавства: Є Поліванов

2.6.Питання про соціологічний метод

Готуватися за :

Мацюк Г. Лінгвосоціологічні погляди російських дослідників 20-30рр XX cт.- с.169-254.

Розділ третій

Лінгвосоціологічні погляди російських дослідників 20–30-х років XX сторіччя

3.1. Соціологічний напрям: палітра проблематики

У публікаціях про етапи розвитку соціолінгвістики в радян­сь­кому мовознавстві можна знайти інформацію про досить пізнє, аж у часи перебудови в 90-х рр. минулого сторіччя, вивчення соціоло­гіч­ного напряму 20–30-х рр.¹ Однак увагу до цього періоду логічно по­в’язати із публікаціями, які вийшли раніше, зокрема з доповіддю В. Жирмунського «Марксизм і соціальна лінгвістика» (1967)² та з перевиданням праць представників цього напряму Є. Поліванова (1968), Л. Якубинського (1986). Сьогодні окреслена проблема знову актуальна у зв’язку з реконструкцією національних основ російської мовознавчої традиції³. Дослід­ники з різних країн також цікавляться лінгвосоціологічними працями ро­сійських учених: швейцарський професор П. Бранг у доповіді на VII Міжна­родному конгресі сла­вістів (Варша­ва, 1973) зазначив, що «радянська соціолінгвістика 20-30 рр. займала провідне місце у світі»⁴; у вересні 2006 р. в м. Шеф­філд (Великобританія) відбулася міжнародна конференція, присвя­чена соціологічному напряму в радянському мовознавстві⁵.

Окремої уваги заслуговує питання про маловідому наукову спад­щину мовознавців – приміром, Є. Поліванова (1891–1938), одного з найталановитіших учнів І. Бодуена де Куртене. Лінгвіст-сходо­зна­вець, поліглот (знавець понад тридцяти мов), практик-експе­римен­та­тор (лідер культурно-револю­ційного руху у створенні нових латині­зо­ваних алфавітів для народів Кавказу та Середньої Азії), цей уче­ний-новатор визначив тенденції розвитку лінгвістики, заклавши основи теорії еволюції мови, соціологічної лінгвістики, окресливши місце фразеології та її стосунок до лексикології, розвинувши вчення про фонему теоріями фонетичних конвергенцій, складу, просодики та ін.

Джерела переконують, що період 20–30 рр. минулого сторіччя містив суперечливі, аж до протилежного, підходи в описах соціаль­ної сутності мови (наприклад, погляди Є. Поліванова і М. Марра), новаторські ідеї щодо теорії соціальної лінгвістики (Є. Поліванов) та мовознавчої методики, зокрема обґрунтування соціологічного ме­то­ду (В. Волошинов), збору емпіричного матеріалу (А. Селіщев) тощо. Над мовознавчою теорією висів «дамоклів меч» марксист­сь­ко-ленін­ської ідеології: наприклад, порівняно з концепціями соціо­логічного підходу до мови західних лінгвістів, А. Мейє, Ж. Ванд­рієса чи Е. Се­піра, які визнавали незалежний від ідеології розвиток мовознавства, розуміння соціальної сутності мови М. Марра після 1930 р. стало засобом і знаряддям перебудови мовознавчої теорії заради присто­су­ван­ня до офіційної ідеології та марксистсько-ле­нінського мовознавства.

В одній зі своїх праць В. Жирмунський писав, що термін со­ціальна лінгвістика у 20–30 рр. минулого століття мав два значення з огляду на підхід до мови в синхронії та діахронії: соціальна ди­фе­ренціація мови класового суспільства на певній стадії його істо­ричного розвитку (перше значення); процес соціального розвитку, його історія як явища соціального, тобто соціально-диферен­ці­йо­ва­ного (друге значення)⁶. Однак термін двозначний тільки тому, що цей мовознавець не виокремив третього значення – «соціальна лінг­вістика як мовознавча дисципліна», яке логічно постає з контексту праць Є. Поліванова наприкінці 20-х рр. (можливо, до поглядів цьо­го вченого В. Жирмун­ський не міг ще апелювати навіть наприкінці 60-х рр.).

До прикладу, міркування Є. Поліванова, переконаного марк­систа, висловлені в одній із статей 1928 р.:

«...Революційне зрушення в бік марксистської методології по­вин­но відбуватися не у формі похоронної процесії за домовиною при­род­ничо-історичного мовознавства і конкретної історії мов, яку воно до­було, а за допомогою нових розділів – мовознавства соціологічного, котре зіллє в струнке прагматичне ціле конкретні факти мовної еволюції з еволюцією (тобто історією) суспільних форм і конкретних су­спільних організмів»⁷.

Російські мовознавці⁸ дореволюційного часу не заперечували, що мова – соціальне явище, однак, розглядаючи фізичні, фізіологічні та індивідуально-психологічні явища мовного розвитку, залишали насправді соціальну природу мови поза увагою, хоча вже почали з’являтися праці про суспільну природу мови. Одна з них – моно­гра­фія Р. Шор «Язык и общество» (М., 1926), яка сьогодні недоступна україн­ському читачеві, хоча свого часу її ідеї були відомі і йому⁹.

Розуміння соціології мови як основної лінгвістичної проблеми кінця 20-х рр. визначало три нові завдання радянської науки: опи­сати мову як систему, вивчити функції мови в суспільстві, пояснити соціальні факти, що зумовлюють зміни мови (ці завдання виокрем­лено в підсумковій статті про розвиток мовознавства за 1917–1927 рр.)¹⁰. Увагу до соціології мови зумовлювали не тільки ідеї «Курсу» Ф. де Соссюра 1916 р., але й сама дійсність, виявляючи вплив суспільства на мову: після жовтневого перевороту 1917 р. мово­знав­ці постали перед завданнями «культурної революції», тобто мов­ного будівництва, підпорядкованого створенню радян­ської держави.

Усі інші проблеми в мовознавстві, зокрема описи звукової сис­теми мови, морфологічних та синтаксичних явищ, потрактовано по­хідними від питань соціології мови; щоб розкрити вплив соціальних чинників на зміни в мові, потрібно було вивчати взаємні впливи мов та вплив війни і революції на мови¹¹. Взаємодію мов зумовлювали мирне сусідство, завоювання чи життя на спільній території.

Міркування М. Петерсона сьогодні можуть бути своєрідним ключем до розуміння російського мовознавства 20-х рр., у якому соціальна лінгвістика отримувала перспективу розвитку: розкриття соціальної природи мови визначальне, тому саме йому підпоряд­ко­вуються усі мовознавчі дослідження. Не дивно, що із 12 публі­кацій «Ученых записок», органу лінгвістичної секції Інституту мови та лі­тератури в Москві (т. 3, 1929 р.) більшість присвячена розкриттю аспектів взаємодії мови та суспільства¹².

З методикою опису ознайомлює стаття Г. Данилова «Мова су­спільного класу» (1928), яка мала за мету не реконструкцію дав­ньо­го стану мови, а фіксацію мовних процесів, які відбувалися у мов­ленні жителів села, що на Полтавщині. Автор переконує, що мова «виступає в ролі рупора суспільного класу і засобу класової бо­ротьби»¹³. Отримані результати мали б показати (на прикладі однієї говірки) шляхи розвитку живого мовлення для вироблення свідо­мого ставлення до мово­творчості носіїв не вповні сформованої укра­їнської літературної мови. У статті використано записи усного мов­лення членів соціогрупи і спостережень за ними. Автор опиту­вав осіб, різ­них за віком, статтю і соціальним становищем (на кожного респондента при­діляв по 2 год. розмови):

«На першому сеансі в ході дружної бесіди з’ясовувалася біографія клієнта (вік, місце народження і постійне місце проживання, ступінь гра­мотності, соціальний і майновий стан, основне заняття в минулому і тепер, біографія найближчих членів сім’ї), реєструвався зовнішній вигляд клієнта і його житла. Далі – систематичне опитування ознак фонетики і морфології. На другому сеансі обстежувався словник і синтаксис опитуваного; заслу­ха­но зв’язну розповідь про один із важливих епізодів його життя, а в ре­зультаті розповіді – зафіксовано моменти, не передбачені програмою. Крім цього, здійснювалися непомітні для клієнта спостереження під час роботи і відпочинку»¹⁴.

Спостереження за мовленням селян велися на зборах, під час випадкових розмов з урахуванням належності респондента до со­ціальної групи, використано було і тексти:

«...До числа додаткових матеріалів потрібно віднести і ті писемні документи, які виконують соціальну роль, наближену до розмовного мов­лення: автобіографії осіб, котрі вступали в члени партії, оригінали заміток до стінної газети про факти місцевого значення і самостійні роботи учнів семирічки, котрі щойно оволоділи грамотою (3-тя група): «Екскурсія на завод», «Напад банди» та ін.»¹⁵.

Автор доходить висновку, що сільські багатії, на противагу бідним мешканцям, мають багатий словник і синтаксичні конструк­ції, використовують емо­ційно забарвлені слова, мовлення цього про­шарку відзначається певними морфологічними та фонетичними особ­ливостями, своєрідним тонусом мовлен­ня (темпом і динамі­кою). Г. Данилов урахував русизми, радянізми та етран­жизми (запозичені через посередництво російської мови сло­ва)¹⁶. Описано мов­лення представників місцевого партійного активу: воно засвідчує оволо­діння багатством літературної української мови (носії прагнули роз­винути своє мовлення до рівня інтелігентного) і збагачення росій­сь­кою політичною терміно­логією¹⁷. Отже, виразна апеляція до різних методик, якими сьогодні оперує соціолінгвістика, дозволила описати мовлення представників згаданих прошарків. В опитуванні Г. Да­ни­лова взяло участь 25 осіб, ознаки мовлення респондентів автор зві­ряв із спостереженнями місцевої інтелігенції, зацікавленої питан­ня­ми мовної культури. Розглянута стаття, написана на основі синхрон­ного опису мовного матеріалу, зібраного за допомогою польової ме­то­ди­ки, є лише одним із прикладів нового типу публікацій про мову.

Палітра аспектів у розкритті суспільної природи мови у пра­цях російських дослідників багата.

Є. Поліванов формував теорію соціальної лінгвістики, активно втручався у практику мовного будівництва, здійснивши справжній науковий подвиг у справі створення алфавітів неписьменних народів.

Л. Якубинський розглянув проблему стосунків національної мо­ви і місцевих діалектів, яку надалі розробляли Б. Ларін, М. Сергі­єв­ський, В. Жирмунський та інші, описуючи питання соціальної діа­лектології.

Б. Ларін ініціював вивчення мови міста, яка мала б виконувати самостійну роль у становленні розмовного мовлення (проміжна фор­ма між літературною мовою та діалектами села); також учений роз­глянув соціальні рівні мови, аналізуючи жаргони, арґо, міське про­сторіччя.

М. Карінський займався соціальною диференціацією місцевих діалектів, розкриваючи говори у зв’язку з історією села в доре­во­лю­ційний період та радянський, враховуючи соціальні біографії носіїв.

Г. Винокур розглядав питання культури мови, пов’язані з по­ширенням і підтримуванням літературної норми (праці про росій­ську літературну мову були актуальні, тому що вона «...стала за роки революції другою рідною мовою для усіх народів нашої країни, важливим засобом міжнаціонального спілкування між ними»)¹⁸.

В. Волошинов, розкриваючи роль соціального чинника в мові, культурі, ідеології, запропонував концепцію соціологічного методу.

О. Пєшковський обґрунтував об’єктивний і нормативний під­ходи до вивчення мови.

М. Яковлєв сформував наукові засади нових алфавітів безпи­семних народів з урахуванням теорії фонології.

Д. Ушаков укладав післяреволюційний словник російської мо­ви тощо.

Ще одна ознака тогочасного мовознавства – «нове вчення про мову» М. Марра. Ця соціально зорієнтована теорія розкривала вза­ємодію мови через розвиток мислення і суспільства. Маррівські ідеї про надбудовний характер мови, її класовість та про зв’язок індо­єв­ропейських мов зі стадіями розвитку суспільства тощо представляли тогочасне марксистське мовознавство.

Увага до вчення М. Марра підсилювалася тим, що положення традиційної індоєвропеїстики не давали відповіді на питання про взаємодію мови та суспільства. У пошуках відповідей навіть той са­мий учений міг визнати теорію мови М. Марра, а потім, критично її пізнавши, відмежуватися від неї (як це зробив Л. Якубинський) або стати опонентом (як трапилося з Є. Полівановим).

З переліку аспектів розкриття суспільної природи мови зро­зу­міло, що вони мали теоретичний і прикладний характер. Мовознавчі праці порушували питання онтології мови. Працюючи над ство­рен­ням алфавітів, дослідники ставали суб’єктами свідомого впливу на мови безписемних народів СРСР. Наведемо міркування Є. Полі­вано­ва: «Участь учених у такому, для прикладу, питанні, як організація нового алфавіту, я вважаю першочерговою, одним із найважливіших завдань...»¹⁹. Першим народом, для якого після революції уклали алфавіт, були якути (1917), швидко отримали алфавіт на латинській основі азербайджанці (1922), постало питання про алфавіт для уз­бецького народу (1922). Тільки Є. Поліванов написав понад 20 праць, присвячених питанню теорії і практики латинізації алфавітів:

«Проекты латинизации турецких письменностей СССР» (1926), «К де­сятилетию орфографической реформы» (1927), «О новом китайском алфа­вите «Чжу-инь цзы-му» (1927), «Пособие по китайской транскрипции» (1928), «Из хроники современных национальных график СССР (Проект ассирийс­кого алфавита на русской основе)» (1928), «Основные формы графической ре­волюции в турецких письменностях СССР» (1928), «Одно из доказа­тельств общности происхождения арабского и европейского алфавитов» (1929) та ін.

Отже, мовознавча теорія служила мовному будівництву в СРСР. Будучи причетними до його завдань, насамперед, до здійснення орфографічних реформ, модернізації старих та розробки нових засад письма для різних мов СРСР чи створення підручників для шкільної та позашкільної освіти, мовознавці хоча й працювали над теоре­тич­ними та практичними питаннями взаємодії мови та суспільства, але як представники академічної й університетської науки, добре підго­товані професійно, вони все ж не мали досвіду напрацювання соціо­логічних питань.

Умови формування соціологічного підходу до мови. Це був час, коли на вказівки партії будували соціалістичну культуру і нау­ку, перебудовуючи на марксистській основі і мовознавство. Марк­систський підхід до мови найвиразніше представляло «нове вчення про мову» М. Марра.

Першим проти марризму виступив Є. Поліванов: 1929 р. в Моск­ві у підсекції матеріалістичної лінгвістики Комакадемії відбулася дис­кусія, стенограма якої лише недавно дійшла до читача під назвою «полівановської» дискусії 4 лютого 1929 р., оскільки матеріали були в архіві АН СРСР до 1991 р.²⁰ Визнання ідей Марра, його теорії і при­ниження Є. Поліванова зробили своє: почалася боротьба з «поліва­новщиною» і впровадження ідей Марра у мовознавство як теорії, що перемогла, ілюструючи дієвість марксистського мовознавства. На XVI з’їзді ВКП(б) Й. Сталін двічі повторив тезу М. Марра «У період перемоги соціалізму у світовому масштабі, коли соціалізм зміцніє і увійде в побут, національні мови неминуче повинні злитися в одну спільну мову, котра, звичайно, не буде ні великоруською, ані ні­мецькою, а чимось новим...»²¹.

До 1930 р. з марризмом боролися представники індоєвропей­ського мовознавства, а від часу появи групи «Язикфронт» – і язик­фронтівці, у складі яких Г. Данилов, Т. Ломтєв, Я. Лоя, П. Куз­нєцов, М. Чемоданов, С. Берштейн та інші (усього понад двадцять мовознав­ців). Однак і вони не визнавали порівняльно-історичного мовознав­ства, «буржуазної» мовознавчої науки і «нового вчення» як марксистської теорії. Марристи назвали праці представників цього напряму «за­маскованою лінгвістикою», «право-лівацьким блоком», дослі­джен­нями «меншовицького ідеалізму», «механіцизму»²².

Серед дослідників були одиниці таких, як Д. Ушаков, по­слі­довний антимаррист, який у листі до Й. Сталіна аргументував, чому і марристи, і язикфронтівці руйнували російську науку...²³

Одних система зламала, і вони прийняли концепцію Марра, тому суспільна сутність мови поставала крізь призму його ідей, як у рецензіях на російськомовні переклади праць Ф. де Соссюра, А. Мейє чи Ж. Вандрієса; інших система знищила, фізично чи морально, сфаб­рикувавши звинувачення: загинули Є. Поліванов, М. Дурново, Г. Ільїнський. У «справі славістів» 1934 р. проходили А. Селіщев, М. Сперанський, В. Сидоров, І. Волк-Леонтович, П. Бузук, В. Вино­гра­дов, А. Сидельніков, П. Расторгуєв, Ю. Ус­тинов, Н. Гайденов, І. Го­ланов, П. Кузнєцов та інші²⁴, вони повернулися після таборів до ро­боти. Від часу арештів 1937–1938 рр., 1941 р. до реабілітації дожило небагато мовознавців.

Обґрунтування суспільної природи мови відбувалося у кількох напрямах: навколо «нового вчення про мову» М. Марра, у зв’язку з розкриттям засад соціологічної лінгвістики, характеристикою ознак літературної мови та соціаль­них діалектів, узагальненням змін у мові внаслідок революційних зрушень, через вияв критеріїв оціню­вання суспільної природи мови в рецензіях, обґрунтування соціоло­гічного методу. Мовознавці брали участь у мовному будівництві, створюючи алфавіти для безписемних народів, обговорюючи питан­ня культури російської літературної мови в школі та в літературі, укла­даючи засоби кодифікації мови, граматики і словники (за цими діями проглядалося розуміння соціального характеру мови через ха­рактеристику її функціональних властивостей).

Праця лінгвістів завершувалася появою теоретичних і прик­лад­них до­сліджень про взаємодію мови та суспільства, в гуманітарній сфері якого запа­нували канони діалектичного матеріалізму у тракту­ванні класиків марксизму-ленінізму, а мова почала відігравати роль ідеологічного засобу впливу на носія.