4. Розбудова демократії.

Важливою умовою розвитку демократії є всебічне зміц­нення правової основи державного та суспільно-політично­го життя, неухильне дотримання законності та правопоряд­ку. Демократія не може бути стихійною, сприйматися як вседозволеність. Вона не існує поза законом і над законом. Реальності сьогодення показали необхідність здійснення кардинальної правової реформи. Оновлення діючого зако­нодавства, вдосконалення структури і методів діяльності юридичних установ, системи правоохоронних органів, під­вищення правової культури керівників різних ланок управ­ління, загалом громадян, молодого покоління мають вели­ке значення у процесі творення демократичної, правової держави в Україні.

Шляхи до незалежності та свободи, до політичної само­стійності проходять через зростання національної самосві­домості, розуміння необхідності національного відроджен­ня народу України – і самих українців, і представників ПО інших національностей та народностей, які пов'язали свою долю з долею України. За переписом 1989 р. в Ук­раїні проживало 37,4 млн українців (71,9%), 11,4 млн ро­сіян (21,9%), 486 тис. євреїв (9,3%), 440 тис. білорусів (8,4%), 325 тис. молдаван (6,2%), 234 тис. болгар (4,5%), 219 тис. поляків (4,2%), 163 тис. угорців (3,1%), 135 тис. румун (2,5%) та ін.

Усі ці люди різних націй і народностей, постійні жителі України, тобто ті, хто прийняв її громадянство, становлять народ України, його повновладдя на своїй території, пра­во самочинно розв'язувати усі питання економічного, полі­тичного, культурного, духовного життя, визначати форми й структуру органів держави – це і є реальний суверені­тет, що втілюється у незалежність держави.

Важливою віхою національно-культурного розвитку Ук­раїни стало прийняття «Закону про мови». Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Гро­мадянам гарантується право користуватися своєю націо­нальною чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть зверта­тися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Характерною рисою закону є те, що він містить норми, спрямовані на захист рідних мов. Заборо­нені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна дискримінація. Перед­бачено, що публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української чи інших мов у офіційних доку­ментах і текстах, створення перешкод і обмежень у кори­стуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті пе­редбачають правову відповідальність. Маючи на увазі сту­пінь готовності різних регіонів країни до реалізації поло­жень закону, прийнявши рішення про введення закону в дію з 1 січня 1990 р., Верховна Рада встановила для по­ступового впровадження окремих його положень в усі сфе­ри суспільно-політичного життя різні терміни – від трьох до десяти років.

Значно посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншостей. У цьому пла­ні велику роль виконують вже згадувані національно-куль­турні товариства. Зараз в Україні діють російське, болгар­ське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюрк­ське, кримськотатарське товариства. Створено Раду на­ціональних товариств України. У місцях компактного про­живання національно-етнічних груп працює понад 220 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних зак­ладах відкрито понад 450 факультетів з вивченням болгар­ської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Ви­ходять газети мовами національних меншостей, діють теат­ри, радіо та телебачення (наприклад, новогрецькою мовою у Донецькій області, молдавською – у Чернівецькій, бол­гарською – в Одеській, російською – у всій Україні).

До речі, українському населенню, українській мові, ос­віті, культурі у сусідніх зарубіжних країнах, наприклад у Росії, майже не приділяється уваги. В Росії немає жодної школи з українською мовою викладання, жодного театру тощо.

Зрештою, й сама Українська держава недостатньою мі­рою піклується, нерішуче відстоює інтереси українців за рубежем, мало їм допомагає. А їх є немало: у Росії – понад 5 млн, Казахстані – понад 900 тис., Молдавії – близько 600, Білорусії – 240, Узбекистані – 154 тис. У так званому далекому зарубіжжі теж проживає немало укра­їнців: у США – понад 1 млн, Канаді – близько 1 млн, Польщі – 300 тис., Бразилії – 150, Аргентині – 100, Че­хії та Словаччині – 100 тис. тощо.

Провідною організацією, яка здійснює контакти з укра­їнцями за рубежем, є товариство «Україна». Воно знайо­мить зарубіжних співвітчизників з історією, культурою та сьогоденням України, надсилає їм різну літературу, періо­дику, кінофільми, організовує гастролі артистів.

Знаменною подією у суспільно-політичному житті Укра­їнської держави став Перший Всеукраїнський міжнаціо­нальний конгрес з проблем духовного відродження наро­дів, котрі проживають в Україні, що проходив 16–17 лис­топада 1991 р. в Одесі. Конгрес виробив скоординовану політику щодо забезпечення прав вільного розвитку всіх національностей, для яких Україна стала Батьківщиною.

Ще однією важливою подією був Конгрес українців не­залежних держав, який відбувся у Києві 22–23 січня 1992 р. У його роботі взяли участь близько 1500 делегатів-українців з усього світу, передусім, з колишнього СРСР, Конгрес сприяв консолідації всіх українців. Планується проведення Другого конгресу українців! світу (також у Києві).

Державне будівництво, створення правової основи мо­лодої Української держави продовжується. Так, 25 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла закони «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»; «Про службу безпеки України»; 18 листопада 1993 р. – «Про вибори народних депутатів України»; 22 грудня 1993 р. – «Про міжнародні договори України»; 23 грудня 1993 р. – «Про авторське право і суміжні права»; 24 грудня 1993 р. – «Про органи реєстрації актів громадянського стану»; 21 січня 1994 р. – «Про державну таємницю»; 4 лютого 1994 р. – «Про правовий статус іноземців», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів»; «Про забез­печення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» тощо.

Проводяться в Україні й великі кодифікаційні роботи: 13 березня 1992 р. прийнято Земельний кодекс України; 27 липня 1994 р. – Кодекс України про надра; 21 січня 1994 р. – Лісовий кодекс України тощо. Систематично вно­сять зміни у Кримінальний, Цивільний кодекс, Кодекс за­конів про працю, процесуальні кодекси.