Лекція 32. Тема: Актуальні проблеми розвитку держави і права в Україні

Навчальна мета: проаналізувати актуальні проблеми розвитку держави і права в Україні.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 15 хв.

2. 15 хв.

3. 15 хв.

4. 15 хв.

5. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Україна як суб'єкт внутрішньо- та міжнародно-правових відносин

2. Розбудова Збройних Сил.

3. Політичні партії в Україні

4. Розбудова демократії.

1. Україна як суб'єкт внутрішньо- та міжнародно-правових відносин

У зв'язку з проголошенням нової держави – нового, повноправного суб'єкта внутрішньо- та міжнародно-правових відносин, постало питання: як бути з Українською РСР, її законодавством, державними органами, колишні­ми колоніальними структурами.

Використовуючи досвід державотворчої діяльності УНР і ЗУНР, досвід «старих» і новітніх європейських держав, 12 вересня 1991 р. прийнято закон «Про правонаступництво України». У ньому зазначалося, що з моменту прого­лошення незалежної України найвищим органом влади є Верховна Рада в існуючому депутатському складі. Вона повинна діяти до скликання Установчих зборів або нових виборів у парламент. Закони та інші нормативні акти УРСР діють на території республіки, якщо вони не супере­чать законам України, ухваленим після проголошення Ак­та про незалежність України. Україна підтвердила свої зо­бов'язання за міжнародними договорами, укладеними до 24 серпня 1991 р. У законі також визначено основні прин­ципи державного будівництва – народ України створюва­тиме державу «суверенну і самоврядну, незалежну і від­криту, демократичну і правову».

Верховна Рада ратифікувала основні міжнародні акти про права людини. Вони стали невід'ємною частиною за­конодавства України. Законом «Про громадянство Украї­ни» 8 жовтня 1991 р. встановлено у державі єдине грома­дянство. Громадянами України є всі особи, які на момент введення закону в дію проживали на її території і не за­перечували проти прийняття її громадянства – незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, освіти, політич­них поглядів і релігійних переконань.

Цей закон України був значно демократичнішим порів­няно з аналогічними законами інших держав колишнього СРСР, зокрема, прибалтійських.

Прагнучи утвердження на території України загально­людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів

Свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до ува­ги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла «Декларацію прав національностей Ук­раїни».

2. Розбудова Збройних Сил.

Дуже важливим завданням молодої держави було ство­рення власних Збройних сил – гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати. Яскравим доказом цього була трагічна доля попередніх українських держав: УНР і ЗУНР. Тому постановою Верховної Ради 24 серпня 3991 р. усі військові формування, дислоковані на території України, були підпорядковані парламентові України. У січні 1992 р. створено Міністерство оборони, яке взяло ке­рівництво над Збройними силами України. Розпочалося формування Республіканської національної гвардії. Усі військовослужбовці, котрі бажали служити народові Ук­раїни, повинні були скласти військову присягу. Під процес творення національних Збройних сил підвели відповідну .юридичну основу з широким соціальним захистом військовослужбовців.

Цей процес, однак, ще не завершився. Не розв'язане питання про повернення українських офіцерів, прапорщи­ків, мічманів з інших регіонів колишнього СРСР. Необхід­но створити мобільну, боєздатну, з сучасним озброєнням, на професійних засадах армію. Відкритим залишається і питання доцільності ядерного роззброєння, оскільки чима­ло держав нині шукають можливостей озброїтись ядерною зброєю, вважаючи її одним з найнадійніших гарантів су­веренітету.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, вхо­дження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна роз­почала перехід до ринкової економіки, визначила рівно­правність усіх форм власності. Закони, прийняті Верхов­ною Радою щодо роздержавлення і приватизації власності, хоч і створили певні умови для господарювання всіх під­приємств і підприємців, все-таки виявилися половинчасти­ми, недосконалими. Нечітко ведеться фінансова політика. Вимагає перегляду податкова політика держави, діяль­ність Національного банку. Відкритим залишається питан­ня щодо національної грошової одиниці. Все це, як і інші фактори, не сприяє розвиткові виробництва, збільшенню випуску товарів тощо. З прийняттям Акта незалежності створено український дипломатичний корпус, який почав утверджувати міжна­родну правову суб'єктність Української держави. Відразу після проголошення Акта повідомлення про цю історичну подію отримали всі постійні представництва у республіці та за ^кордоном. Офіційний текст Акта був негайно розісланий консульства і представництва іноземних держав в Україні. Відповідні ноти були передані у різні міжнарод­ні організації, зокрема, в ООН.

Незважаючи на це, світ не поспішав визнавати нову незалежну державу. Протилежним було відношення до трьох держав Прибалтики, оскільки західні країни не ви­знавали правомірним факт їх входження у СРСР, окрім цього, бажання і реальне право на вихід підтвердилось там під час плебісциту. Тому з правового погляду питання створення незалежної держави остаточно мав розв'язати весь народ України.

Референдум був призначений на 1 грудня 1991 р. Крім відповіді па запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт прого­лошення незалежності України?», громадяни повинні були обрати президента країни. На день голосування право брати участь у референдумі мали 37 885 555 осіб. Взяли участь у голосуванні 31 891 742, або 84,18%. Із них відпо­віли «Так, підтверджую» 28804071 громадянин, або 90,32%, «Ні, не підтверджую» – 2417544, або 7,58%; 670117 бюлетенів (2,1%) визнано недійсними.

Підсумки референдуму були явищем закономірним, під­готовленим спалахом масової соціально-політичної та на­ціонально-патріотичної активності: численними мітингами, пікетами, демонстраціями, страйками. Найвражаючішими стали «живий ланцюг» 21 січня 1990 р. з нагоди річниці самостійності та соборності України, в якому між ^ Києвом і Львовом та Івано-Франківськом стояло 3 млн. осіб, а та­кож голодування студентів з 2 по 17 жовтня 1990 р. у Киє­ві, надання Декларації про державний суверенітет Украї­ни конституційної сили, оголошення нових виборів у Вер­ховну Раду на багатопартійній основі тощо.

Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнен­ня народу України до державної незалежності його ба­жання бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», частиною ще однієї імперії з но­вітнім фасадом.

Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних

До виборчого бюлетеня по виборах Президента Украї­ни було внесено шість кандидатур. Народ обрав Президентом Л. Кравчука. За нього проголосували 61,59% вибор­ців, що взяли участь у голосуванні.

Верховна Рада України 5 грудня звернулася із заявою «До парламентів і народів світу», в якій наголошувалось, що Україна, одна з держав-засновниць ООН, у повній від­повідності з метою і принципами Статуту ООН спрямову­ватиме зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі. Зовнішня її політика ґрунтуватиметься на загально­визнаних принципах міжнародного права.

Коли до проведення референдуму Україну як державу визнало тільки декілька держав – і першими серед них Угорщина та Польща, то після референдуму розпочалась широка смуга офіційного її визнання державами світу. "Україну визнали близько 150 держав, і більшість встано­вили з нею дипломатичні відносини. Цей процес продов­жується.

Верховна Рада 10 грудня 1991 р. ратифікувала Угоду про співдружність незалежних держав (СНД) із застере­женнями до неї, які забезпечували незалежність України як суб'єкта міжнародного права.

Входження України до СНД викликало неоднозначну реакцію. Пояснюючи цей крок, Л. Кравчук зазначав: «СНД утворився для вирішення двох серйозних завдань. Перше – це мирне, цивілізоване розлучення. Друге – щоб знайти механізм співпраці, враховуючи попередні тісні еко­номічні й інші зв'язки, інтеграцію. Це дозволило б швидше подолати адміністративні методи управління і разом роз­в'язати складні проблеми переходу до ринку».

Проте, на жаль, співробітництво у межах СНД пішло надзвичайно складно, з елементами конфронтації. Росія ніяк не могла позбутися «великодержавних» претензій. Особливо це стосується Збройних сил (Чорноморського флоту тощо). Загострилася проблема Криму.

Важливим елементом становлення суверенітету, дер­жавності є законодавче затвердження головних держав­них символів – герба, прапора, гімну. Україна давно мала вже свої, історично обґрунтовані символи. Але це, як зда­валось на перший погляд, нескладне завдання не так прос­то було розв'язати українському парламенту. Причини, що зумовили надзвичайне збурення навколо проблеми дер­жавної символіки, виявилися такі: тривалий колоніальний статус України, сформована у масовій свідомості уява про державну символіку, як про суто політичне, класове яви­ще, а не просто національне; послідовно насаджувані впродовж десятиліть комунобільшовицьким режимом ан­тиукраїнські погляди; відверто антиукраїнська, антиісто­рична, шовіністична позиція багатьох депутатів.

Однак історична правда і здоровий глузд перемогли. Малим гербом України визнано державний символ ще з' часів Київської Русі – тризуб, прапором – синьо-жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці) гімном – «Ще не вмерла Україна» (музика М. Вербицького, слова П. Чубинського).

Після проголошення державної незалежності в Україні активно розгорнулося будівництво власної демократичної держави, творення її правової основи. Передусім процес державотворення вимагав розробки і прийняття нової, су­часної Конституції. Українському народові частіше від ба­гатьох інших доводилось втрачати і відбудовувати держав­ність, створювати для неї Конституцію. Згадаймо «Вивід прав України» Пилипа Орлика чи Конституцію Централь­ної Ради. Та жити за цими Конституціями народу не дове­лось. П. Орлик писав Конституцію для вже неіснуючої козацької держави, а Конституція Центральної Ради діяла лише день, оскільки була прийнята напередодні гетьман­ського перевороту. Щодо радянських Конституцій Украї­ни – 1919, 1929, 1937 і 1978 рр., то вони творилися у крем­лівських кабінетах, московськими партійно-державними функціонерами, а в Україні тільки переписувалися.

Після проголошення незалежності в Україні був підго­товлений і опублікований для обговорення проект нової Конституції, Конституції незалежної Української держави. Обговорення проекту відбувалося дуже активно. Увесь на­род взяв участь у цьому обговоренні. Висловлено чимало різних поправок, доповнень, змін до проекту. Все це кон­ституційна комісія врахувала і зараз проект Консти­туції винесено на обговорення парламенту України.

Серед інших важливих, конституційного значення, за­конів прийнято Декларацію прав національностей України (листопад, 1991 р.), закон «Про представника Президента України» (березень, 1992 р.), яким з метою ефективної реалізації президентської влади на місцях створено інсти­тут представників Президента, чітко визначено їх роль у розвитку місцевого і регіонального самоврядування, пра­вові, організаційні й фінансові основи їх діяльності тощо. Важливу роль у становленні та розбудові Української держави відігравали і відіграють різні громадські органі­зації: партії, рухи, профспілки, товариства. Вже з почат­ком перебудови помітно посилився їхній вплив на політич­не, економічне та духовне життя суспільства. Після здобут­тя Україною незалежності цей вплив зріс іще більше. В Україні діють понад ЗО політичних партій. Найчисельнішою була комуністична (3294038 осіб). У зв'язку з при­четністю її до державного перевороту у Москві (серпень. 1991 р.) Президія Верховної Ради України 26 серпня 1991 р. спочатку постановила припинити її діяльність, а згодом заборонила діяльність цієї партії. Але насправді вона продовжувала існувати, зберігши величезні матері­альні й людські ресурси, валютні й рубльові кошти, ра­хунки в закордонних банках, активно організовуючи різні комерційні структури, банки тощо, куди й вкладала свої фінанси і цінні папери. Нині парламентарії-комуністи на­полегливо висувають питання про зняття заборони з діяль­ності компартії.