2. Законодавча діяльність вру і скликання.

Поляризація і конфронтація політичних сил у респуб­ліці наростала, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 року нарада представ­ників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський по­переджувальний одноденний політичний страйк. Уже 30 вересня в Києві відбулася організована опозицією гран­діозна маніфестація, у якій взяло участь 100 тис. осіб. Бу­ло прийнято звернення із закликом негайного проведення круглого столу всіх політичних сил України, щоб «знайти шляхи до створення держави і уряду народного довір'я». Проте опозиція, очевидно, не розрахувала сили, і всеукра­їнський страйк провалився. Але вона не зазнала поразки. З 2 до 17 жовтня 1990 року в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали від­ставки уряду, надання Декларації про державний сувере­нітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборо­ни відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на тери­торії республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено.

Посилення кризових явищ у народному господарстві республіки, політизація суспільства впливали на радикалізацію Руху як політичної сили. На своєму II з'їзді (жов­тень 1990 р.) він суттєво змінив політичні орієнтири, що засвідчило гасло: «Від народного руху за перебудову – до народного руху за відродження суверенітету України».

Наприкінці 1990 р. чітко визначилася розстановка но­вих політичних партій України: на правому фланзі – Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Укра­їнська Республіканська партія (УРП), у центрі – Україн­ська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зеле­них України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі – Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.

Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна – Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консер­ваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР окреслив­ся поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв'язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлєв.

На думку істориків, політологів, таке становище зумо­вили певна втрата контролю за процесом перебудови, за­пізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного цен­тристського руху, що міг би стати опорою нового політич­ного курсу, загальна організаційна слабкість демократич­них сил, політичні вагання М. Горбачова.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем'єр-міністра В. Павлова (січень 1991 р.). Спад виробництва, темпи грошової емі­сії посилювали соціальне напруження в суспільстві. За Даними республіканської статистики 1991 р. в Україні ва­ловий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р.; національний доход відповідно зменшився на 4,2%. Зниження показників розвитку промисловості рес­публіки становило 4,8%, а сільського господарства – 13,2%. На тлі тотального спаду основних економічних по казників зростають грошові доходи населення України (в 1991 р. – на 87,1% порівняно з 1990 р.). Проте їх поглина­ла інфляція.

У цей час поступово усувався контроль центральних ві­домств над економікою республіки, загальносоюзна влас­ність на території України була перетворена на республі­канську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Але всі ці зміни були круто замішані на «економічному романтизмі». Нас­правді центр хоча дещо і втратив колишню силу, не випус­кав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно-республікан­ського підпорядкування у випуску промислової продукції України становила 56%.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав тру­дових колективів; розмежування функцій партійних і дер­жавних органів; утвердження в суспільстві спочатку ідей­ного, а невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав союз­них та автономних республік наближали крах тоталітар­ної системи.

Важливою віхою в суспільному житті став березневий референдум. Намагаючись обмежитися косметичними змінами, противники реформ домоглися, щоб на референ­дум питання про майбутню долю країни було винесено в такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збере­ження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи лю­дини будь-якої національності?» Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів до­даткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бу­ти в складі Союзу радянських суверенних держав на заса­дах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге – 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

Навесні 1991 р. у Донбасі знову вибухає страйк, спро­вокований владою з метою «випускання пари» невдово­лення економічною політикою та нанесення превентивно­го удару по демократичних силах України. Але він став яскравим виявом загострення політичного протистояння між консерваторами та демократичною опозицією. Навес­ні в Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді прокотилася хвиля шахтарських заворушень, у ході яких висувалися як економічні, так і політичні вимоги.

Після кількаденних страйків на місцях у середині квіт­ня гірники вирушили до Києва з протестом, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї України. 16 квітня в Києві було утворено республіканський страйковий комі­тет. І хоча широкомасштабного страйку не відбулося, ці події мали широкий резонанс у республіці, сприяли акти­візації Президента СРСР. 23 квітня М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під Москвою) зустріч з керівниками дев'яти республік (РСФРР, України, Білорусі, Узбекиста­ну, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану), яка стала спробою спільного пошу­ку компромісної формули нового Союзного Договору. Дефіцит часу для прийняття кардинальних рішень був надзвичайно гострим. До літа 1991 р. ситуація в країні сут­тєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійніше виступали за глибинне реформу­вання суспільства, поступово активізовувалися консер­ватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-по­літичну активність народних мас. 21–23 червня в Києві відбувся Установчий з'їзд Всеукраїнської організації со­лідарності трудящих (ВОСТ), на якому, поряд з еконо­мічними, були висунуті й політичні вимоги: вихід Украї­ни із складу СРСР, розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Вер­ховної Ради УРСР та ін.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 року підписання нового Со­юзного Договору, який передбачав федеративні засади дер­жавного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19–21 серпня 1991 року Державний переворот. Момент був переломним, і це чудово розуміли протидіючі сили. Виступаючи в ці дні на засідан­ні Львівської ради обласної організації УРП, Б. Горинь так оцінив його: «Україна може скористатися... ситуацією і стати незалежною». Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в Державному і суспільному житті країни, надзвичайно по­силивши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прий­няття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Ак­та про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департиза­цію державних органів, установ та організацій; про влас­ність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.