2. Етапи перебудови та її політико-правові наслідки для України

Взявши за основу суттєві зміни та зрушення, що відбу­лися у процесі самоусвідомлення, розстановки та взаємодії Політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 р. по ^СеРпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів.

І етап (квітень 1985 – січень 1987 р.) – визрівання по­літичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори», у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено ін­тенсифікацію економіки, прискорення науково-технічно­го прогресу, активізацію «людського фактора», перебудо­ву управління та планування, удосконалення°структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механіз­мом). Перетворення на початковому етапі не були систем­ними і стосувалися передусім економіки (наведення еле­ментарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).

Перші результати в економіці були досить обнадійли­вими, що зміцнювало в керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя звичними командними метода­ми. Але з часом виявилася безплідність такого підходу, то­му реформаційні акценти дедалі більше починали зміщу­ватися з економічної сфери в політичну. У лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ кому­нізму, проголошено курс на удосконалення соціалізму. Са­ме тоді М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.

Одним з головних здобутків гласності стала ліквідація «білих плям» історії завдяки поверненню політичне дис­кримінованих імен, літературно-мистецьких творів, нау­кових праць; вписуванню в історичний контекст замовчу­ваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розши­ренню джерельної бази історичних досліджень; ширшому ознайомленню з працями закордонних дослідників; розгортанню дискусій навколо вузлових історичних проблем, залученню через публіцистику до осмислення суспільних процесів широкого загалу; появі плюралізму думок, ла­манню стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленню сучасності через призму історичного досвіду.

Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію грома­дян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.

Породжений гласністю плюралізм думок дедалі більше вступав у протиріччя з пануючою системою, що диктувало необхідність радикальної політичної реформи – забезпе­чення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.

Початок перебудови надзвичайно суперечливий. З од­ного боку, це був час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, про­те відсутність узгодженої чіткої концепції реформування, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді перебудова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності.

Найхарактерніші ознаки першого періоду:

1) джерелом реформаторських імпульсів є політичний центр держави;

2) вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів;

3) визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови;

4) законсервованість, інертність, зорієнтованість на по­літичний центр суспільної думки.

В Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із за­гальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: упо­вільнений темп розвитку; порівняно низький рівень ак­тивності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як за­собу розв'язання внутрішніх проблем; перетворення Чор­нобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя на потужний політичний.

У другій половині 1986 р. назріла потреба поглиблен­ня, розширення та радикалізації концепції перебудови.

II етап (січень 1987 – літо 1988 р.) – кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. Поступово до горбачов-ського керівництва приходить розуміння того, що еконо­мічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві-Тому на січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом'якшення режиму, забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, поси­лення їх суспільної активності, розширення соціальної ба­зи перебудови. Першочерговими були відновлення ролі рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація економічного управління; забез­печення міцної законності, захист суспільства від зловжи­вань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інтересів трудящих та ін.

На цьому етапі відбувається активне оновлення кадрів. Один за одним залишають посади перші секретарі Дніпро­петровського, Ворошиловградського, Львівського та ін­ших обкомів. Скидання консервативного баласту було домінуючою тенденцією в кадровій політиці. За цих умов В. Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво. Причини цього вбачають у відносно стабільній соціальній обстановці в Ук­раїні; існуванні в республіці міцного державного і партій­ного апарату, спроможного стримувати розвиток ра­дикальних процесів; бажанні Москви не йти на конфлікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербицького до політичних маневрів.

На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:

1) політичний центр сформулював, а згодом і обнароду­вав стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислен­ня; радикальна економічна реформа (червневий (1987) Пленум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.

2) розпочалося активне формування соціальної бази пе­ребудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було ство­рено Український культурологічний клуб (Київ), «Това­риство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудо­ві» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград) та ін. Більшість із них рішуче засуджували існуючий Режим, критикували безгосподарність, створювали позацензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонс­трації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політчної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демокра­тичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

III етап (літо 1988 – травень 1989 р.) – зміщення цен­тру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесо­юзній конференції КПРС (червень – липень 1988 р.) впер­ше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення право­вої держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед ре­формованих Рад.

На той час ситуація в країні була досить напруженою. Водночас заявили про себе деякі позитивні тенденції. В економічній сфері – посилення самостійності державних підприємств, розширення приватного сектору, орієнтація на переважно економічні методи управління народним господарством, госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад ко­мандно-адміністративної системи; не допускали плюраліз­му власності, реформування ціноутворення, матеріально­го постачання тощо. Це спричинило розбалансування еко­номіки, наростання деформацій та диспропорцій. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від тем­пів збільшення заробітної плати. Якщо в 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5% приросту заробітної пла­ти, то 1988 р. – 1,5%, а 1989 р. – 2,2% .

Значно дестабілізовувало суспільство й те, що КПРС дедалі більше «не вписувалася» у контекст перебудови, не встигала за перебігом подій. Вже на травневому Пленумі КПУ (1989) йшлося про «слабкість партійної теоретичної думки», схильність діяти «методом спроб і помилок», не­здатність партійних кадрів без директив ЦК «вести насту­пальну організаторську й політичну роботу».

У цей період пожвавилася діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки спершу на основі спільних інтересів і потреб (музика, еко­логія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, ко­лекціонування тощо). Згодом значна частина з них політизувалася. Загалом діяльність тодішніх об'єднань характеризували такі особливості:

– стихійний процес формування;

– розбудова структур «знизу» під впливом народної

– об'єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків;

– відсутність на початках чіткої регламентації діяль­ності;

– обрання лідера на основі визнання його авторитету _та компетентності у відповідній сфері діяльності;

– консолідація на основі демократичних засад;

– порівняно значний ступінь самостійності та неза­лежності від державних і політичних структур.

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. не­формальних об'єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності роз­в'язання важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, вису­нення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Найпомітнішими серед них були Товариство україн­ської мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє то­вариство «Меморіал», екологічне громадське об'єднання «Зелений світ», які ідейно сформувались та організаційно зросли під час масових дискусій щодо ліквідації «білих плям» історії; відновлення прав української мови, надан­ня їй державного статусу; екологічної безпеки. Вони змог­ли оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проб­лем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно опонувати КПРС. Своєю діяльністю ці об'єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому націо­нального спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав фе­номен Народного руху України (НРУ).

Зовсім іншими були тактика і стратегія неформальних об'єднань, які відразу чітко визначили своє політичне об­личчя. Провідні позиції серед них посідали Український культурологічний клуб, «Товариство Лева», українознав­чий клуб «Спадщина», студентське об'єднання «Громада». Чільне місце серед політичних неформалів належало Ук­раїнській Гельсінській спілці (відновила свою роботу вліт­ку 1987 р.), яка взяла на себе роль інтелектуального цент^ру та лідера народної опозиції. У 1988 р. було оприлюднення «Декларацію принципів», яка засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» орга­нізацію. Вона першою в республіці заявила про необхід­ність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів'яни уперше в Україні вийшли з синьо-жовтими пра­порами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об'єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової під­тримки. За цих обставин необхідна була компромісна фор­мула утворення організованої народної опозиції, яка б по­єднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об'єд­нань. Уособленням цієї формули став НРУ.

IV етап (травень 1989 – лютий 1990 р.) – розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил.

Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР (травень-червень), який стимулював поглиблення процесу перебудови. Саме тоді заявили про себе народні фронти – перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічу­валося 140). У середині 1989 р. Народний фронт Естонії на­лічував 60 тис. осіб, Народний фронт Латвії – 115 тис., Саюдіс (Литва) – 180 тис. осіб.

Найпотужніше ідея Демократичного фронту була під­тримана у Львові, спроби створення такого об'єднання вия­вилися і в інших регіонах республіки (Народна спілка спри­яння перебудові в Києві, Народний фронт України сприян­ня перебудові на Вінниччині та Хмельниччині та ін.).

Установчий з'їзд НРУ відбувся у вересні 1989 р. Його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян Украї­ни. Кожна з течій – і помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, М. Горинь та ін.) – пропонувала з'їздові своє розуміння політичних цілей організації. Якщо помір­ковані виступали за незалежну суверенну Україну в ме­жах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті нею цілковитої незалежності, утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму. Ці дві позиції й окреслили межі дискусії на з'їзді. Поряд з гос­трою критикою пануючої системи неодноразово звучали міркування про її демонтаж, заклики щодо багатопартій-ної системи, скасування 6 статті Конституції СРСР, ство­рення з членів КПРС, які належали до Руху, самостійної Комуністичної партії України, а також Української селян­ської партії. Непоодинокими були наполягання на ліквіда­ції органів КДБ, скасуванні загальної військової повинності. У руслі цих змін в Україні мали бути створені умови для вільного підприємництва, запровадження в обіг влас­ної грошової одиниці, створення республіканської армії, флоту і служби безпеки. У багатьох виступах йшлося про можливість і необхідність захоплення влади, але мирним, парламентським шляхом.

Загалом, то було надто емоційне зібрання, багатьох учасників якого заполонила ейфорія. З його трибуни виго­лошувалася блискуча політична публіцистика, водночас бракувало прагматичного бачення.

НРУ зразу ж заявив себе як інтернаціональна організа­ція. Його рішення засвідчили підкреслено коректне став­лення до неукраїнського населення.

З'їзд також виявив нерівномірність розвитку націо­нально-демократичного руху в різних регіонах. На ньому домінували представники Західної України (до 50%), хоч уже тоді звучали застереження, що «доля України вирі­шиться не в Києві і не у Львові, а на Сході та Півдні». Ще однією проблемою, яку відобразив з'їзд, була вузькість со­ціальної бази Руху – із 1109 делегатів 984 були представ­никами інтелігенції, непропорційно мало було селян і ро­бітників.

Існування в НРУ двох течій – поміркованих та ради­калів – суттєво ускладнювало процес організаційного ста­новлення, але на цьому етапі суперечності вдавалося дола­ти, оскільки відбувалася консолідація сил проти КПРС.

Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально заде­кларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком. Три­валий час вона була напівлегальною, з початку свого існу­вання не визнавала законів «окупаційної влади» і надалі єдиною серед політичних сил республіки бойкотувала ви­бори до Верховної Ради.

Одночасно в Україні виник незалежний масовий робіт­ничий рух, який живило невдоволення соціально-еконо­мічним становищем в індустріальних районах республіки. Своєрідним сигналом до нього став виступ шахтарів Кузба­су. В Україні першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська – Глибока» (15 липня 1989 року) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. Страйк під­тримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, під­вищення заробітної плати, розв'язання в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проб­лем. Страйкарі Стаханова, Червонограда, Павлограда висували й політичні вимоги, які зводилися до заміни міс­цевої державної та партійної влади. Страйк завершився ЗО липня 1989 року, після того, як уряд спеціальною пос­тановою задовольнив майже всі вимоги страйкарів. Цей страйк започаткував самостійний робітничий рух в Украї­ні. У серпні 1989 р. на конференції представників страйко­вих комітетів шахт, об'єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча кон­солідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що моно­полія КПРС у політичній сфері поступово витісняється ре­альним плюралізмом. Таке становище потрібно було закрі­пити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змуше­ний був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що від­кривало новий етап перебудови.

V етап (лютий – грудень 1990 р.) – поступове зміщен­ня вправо акцентів політики керівництва СРСР і радика-лізація народних мас. У цей період ситуація в країні особ­ливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 р.; національ­ний доход відповідно зменшився на 3,6%. Водночас гро­шові доходи населення республіки в 1990 р. зросли на 15,7% порівняно з 1989 р., що спричинило небувалий тиск на товарний ринок.

Під впливом наростаючої кризовості у політичного ке­рівництва СРСР почали з'являтися думки щодо запрова­дження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових за­ходів, що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами – і згортання реформ. Крім того, багатьох на­лякав і розмах діяльності демократичних народних рухів, політичні цілі яких у стрижневих питаннях стали розхо­дитися з інтересами владної еліти. «Революція згори» (а саме так задумувалася перебудова) дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчут­нішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів пере­будови» на події. Саме тому запровадження поста Прези­дента СРСР і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі, адже Горбачову потрібно було втримати у своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 року на III з'їзді на­родних депутатів СРСР М. Горбачова обирають Президен­том Радянського Союзу.

Політичне життя в Україні на цьому етапі було особливо активним. Відчутний імпульс йому задано відзначенням роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 року, коли орга­нізований Рухом живий ланцюг (за різними даними, від 450 тис. до 5 млн. осіб) простягнувся від Києва до Львова.

Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Вер­ховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громад­ських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже З тис. кандидатів).

Вперше в історії України Верховна Рада республіки 15 травня 1990 року почала працювати в парламентському режимі (сесія тривала не 1–2 дні, а 60 робочих днів).

У Верховній Раді України утворилися парламентська більшість («група 239»), у якій поряд з прагматиками, що адекватно реагували на різкі зміни обставин, було чимало відвертих консерваторів, та парламентська опозиція – Народна рада (125 депутатів), яка складалася з прибічни­ків як поміркованих, так і радикальних, безкомпромісних поглядів. Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який до того, замінивши В. Щербицько-го, очолював ЦК Компартії України. Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль, її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 з 23 постійних комісій. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суве­ренітет України.

У цей період дедалі організованішим і широкомас-Штабнішим стає робітничий рух. У червні 1990 р. в До­нецьку відбувся перший з'їзд шахтарів СРСР (58% делега­тів становили представники з України), який головною причиною застою в економіці визнав існуючу систему гос­подарювання та управління на чолі з КПРС. Рішення та вимоги з'їзду були підтримані одноденним попереджу­вальним страйком, що прокотився Україною 11 липня 1990 року. Участь у ньому взяло 256 підприємств респуб­ліки. На мітингах висували вимоги щодо відставки діючо го уряду та створення уряду національної довіри, деполі­тизації правоохоронних органів, виведення парткомів з підприємств, націоналізації майна КПРС.

Під тиском обставин КПРС та її численний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Непослідовне, поло­винчасте реформування народного господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом пе­ребудови зумовлювали, з одного боку, посилення антико­муністичних настроїв у суспільстві, з іншого – появу руй­нівних процесів у самій партії. Про кризовий стан КПУ свідчать статистичні дані: якщо за 1989 р. кількісний склад республіканської парторганізації зменшився на 0,25%, то за 1990 р. – на 10%. Однак КПУ ще втримува­ла досить міцні позиції в суспільстві (на час першого етапу XXVIII з'їзду (червень 1990 р.) вона налічувала понад З млн. осіб, а 85% депутатів Верховної Ради УРСР на мо­мент їхнього обрання були комуністами).

Ще на початку 1990 р. у КПУ виникають осередки «Де­мократичної платформи». Перша конференція її прихиль­ників відбулася 1 березня 1990 року в Києві. Основну мету нове об'єднання вбачало в «демократизації КПУ зсереди­ни» (відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після того, як розта­нули останні ілюзії щодо демократизації компартії, при­хильники Демплатформи вийшли з неї. Частина їх у груд­ні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у респуб­ліці наростала, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 року нарада представ­ників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський по­переджувальний одноденний політичний страйк. Уже ЗО вересня в Києві відбулася організована опозицією гран­діозна маніфестація, у якій взяло участь 100 тис. осіб. Бу­ло прийнято звернення із закликом негайного проведення круглого столу всіх політичних сил України, щоб «знайти шляхи до створення держави і уряду народного довір'я». Проте опозиція, очевидно, не розрахувала сили, і всеукра­їнський страйк провалився. Але вона не зазнала поразки. З 2 до 17 жовтня 1990 року в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про державний сувере­нітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради; на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на тери­торії республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено.

Посилення кризових явищ у народному господарстві республіки, політизація суспільства впливали на радика-лізацію Руху як політичної сили. На своєму II з'їзді (жов­тень 1990 р.) він суттєво змінив політичні орієнтири, що засвідчило гасло: «Від народного руху за перебудову – до народного руху за відродження суверенітету України».

Наприкінці 1990 р. "чітко визначилася розстановка но­вих політичних партій України: на правому фланзі – Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Укра­їнська Республіканська партія (УРП), у центрі – Україн­ська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зеле­них України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі – Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.

VI етап (грудень 1990 – серпень 1991 р.) – кінець пе­ребудови. Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна – Явлінсько-го, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консер­ваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР окреслив­ся поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв'язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлєв.

На думку істориків, політологів, таке становище зумо­вили певна втрата контролю за процесом перебудови, за­пізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного цен­тристського руху, що міг би стати опорою нового політич­ного курсу, загальна організаційна слабкість демократич­них сил, політичні ваганнл М. Горбачова.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем'єр-міністра В. Павлова (січень 1991 р.). Спад виробництва, темпи грошової емі­сії посилювали соціальне напруження в суспільстві. За Даними республіканської статистики 1991 р. в Україні ва­ловий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р.; національний доход відповідно зменшився на 11,2%. Зниження показників розвитку промисловості рес­публіки становило 4,8 %, а сільського господарства – 13,2% .