2. Зміни в державному апараті.

«Команда» Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупи­нити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого еконо­мічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієн­тація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.

У брежнєвський період інтенсивно відбувався процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов'язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва». За В. Щер­бицького зазначені процеси отримали новий імпульс, по­силилося «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депу­татів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. – 43,7% складу міс­цевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР у 1985 р. становили управлінські кадри – голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ та ін. Тобто відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах про­водився через комуністів, які входили до їх складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад У їх ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступо­во засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи ста­новили значний відсоток керівного складу суспільних ор­ганізацій. Так, у 1977 р. майже третину складу виборних Профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця Тенденція була характерною і для розвитку інших громад­ських організацій.

За період від 1964 до 1985 р. КПУ зросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 року в партії перебу­вав кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванад­цятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсо­ток відмов становив 0,3–0,4% і був практично найниж­чим за всю історію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зрос­тала, партійний вплив на багатьох ділянках знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенден­цій у розвитку самої партії. Курс на «стабільність» прак­тично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з'їзді республікан­ської партійної організації 1981 р., понад 68% були обрані до складу цього керівного органу вдруге, втретє, а ЗО осіб – учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тен­денція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у ниж­чих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, нега­тивні наслідки. Старіло партійне керівництво, і, як не парадоксально, незважаючи на бурхливе кількісне зрос­тання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія – у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономірно, що в апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керів­ництва – дуже обережний, уповільнений, орієнтований не так на розв'язання проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку в цей час відділяє від основної маси комуністів глибоке провалля.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало закритого характеру, наростало відчуження партії від на­роду, посилювався ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а, навпаки, заважаючи назрілим змінам у суспільстві, по­роджував і стимулював поглиблення кризових явищ.