Лекція 27. Тема: Україна в період «застою».

Навчальна мета: розкрити стан розвитку державності і права України періоду «застою».

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 30 хв.

2. 30 хв.

3. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

2. Зміни в державному апараті.

1. Суспільно-політичне життя.

1. Суспільно-політичне життя.

Особливостями цього періоду було те, що брежнєвське керівниц­тво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десяти­річ. Головними елементами цієї спадкоємності були ігно­рування принципу розподілу влади, збереження декора­тивного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на «стабілізацію», а надалі – консервацію існую­чого режиму особливо посилився після серпневого втру­чання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними ознаками реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжес­тво народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верхов­ної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р. – 457), до місцевих рад УРСР у 1980 р. обрано 524 185 депутатів (1959 р. – 381 477), а з іншого – вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

Створені в такий спосіб органи державної влади рес­публіки виконували декоративну роль і реальної влади не мали. Свідченням цього є те, що місцеві ради відали ПІД' приємствами, які давали лише 3–4% продукції промис­лового виробництва.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій вико­навчою владою. Щорічно апарат управління країни збіль­шувався на 300–500 тис. осіб, сягнувши у 80-ті роки 18 млн. Лише за 1975–1985 рр. кількість союзно-респуб­ліканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний вико­навчий апарат нарощував випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. До­сить часто ці документи суперечили один одному, не дава­ли змоги працювати господарським керівникам, утворюю­чи сукупність міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

3. Зведення нанівець самостійності громадських орга­нізацій, їх фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демо­кратичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одно­го боку, падіння політичної активності, а з іншого – поя­ву «неформальних» організацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці ви­ходило 3280 газет, то в 1985 р. – лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних – змен­шилася. Отже, набирає сили тенденція монополії на ін­формацію.

5. Перетворення КПРС на стрижень державної струк­тури і зосередження у й руках усієї повноти влади. Кому­ністичну партію України в брежнєвський період очолюва­ли два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку рес­публіки: П. Шелест (1963–1972) – автономізаційну, В. Щербицький (1972–1989) – централістську, тобто орі­єнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» по­літичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. ви­знав повну перемогу харків'ян: першим секретарем рес­публіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, Другим став М. Соболь.

П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани рес­публіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Про­те після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо після «Празької весни» 1968 р., коли помітно посилювався ідео­логічний диктат, зростала нетерпимість до інакодумство в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці. Автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засідай -^НІ Політбюро ЦК КПРС типу «Українська партійна органі-^3аЦія не підтримає це рішення» дедалі більше вступали в Протиріччя з новими реаліями.

У 1972 р. П. Шелеста усунули з посади. Формальна підстава – переведення на роботу до Москви. Звинувачений у ліберальному ставлен­ні до націоналістичних проявів, у потуранні економічному місництву, в ігноруванні Москви, П. Шелест у 1973 р. вийшов на пенсію і остаточно зійшов із політичної арени. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербицький – сімнадцятий керівник КПУ.

У 1976 р. В. Щербицький ос­таточно зміцнює свої позиції, усунувши останніх своїх противників на головних посадах. На ХХУ з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦККПУ, обраних у 1971 р., зали­шилося в новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кан­дидатів у члени Політбюро КПУ – один. Така ротація бу­ла нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономір­на, адже служила основній меті – «стабілізації». Значною мірою саме ці кроки сприяли політичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять років очолював партій­ну організацію республіки, 32 роки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років – членом Політбюр0 ЦК КПРС. Ця постать не така однозначна, як здається на перший погляд, і, напевне, історики не скоро напишуть об'єктивний політичний портрет цієї людини. Як у більшості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицького змінювалися погляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним, – це його орієнтація на центр і пер­сонально на Л. Брежнєва.