Лекція 26. Тема: Державність і право України в роки десталінізації і хрущовської «відлиги».

Навчальна мета: розкрити стан розвитку державності і права України в роки десталінізації і хрущовської «відлиги».

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 30 хв.

2. 30 хв.

3. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Суспільно-політичне життя і політична боротьба в урср.

2. Соціальний розвиток України.

1. Суспільно-політичне життя і політична боротьба в урср.

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своє­рідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тота­літарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного жит­тя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.). Проте процеси онов­лення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953–1955 рр- було зроблено спробу перейти від тоталітарної до автори-1 тарної форми правління. З ініціативи Маленкова було пос­тавлено питання про необхідність «припинення політики культу особи».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом – компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призве­ла до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей період характеризувався при­пиненням кампанії проти націоналізму, певним уповіль­ненням процесу русифікації, зростаючою роллю україн­ського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої вла­ди. Тому на 1 червня 1954 року у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР – 75%, а серед відповідаль­них за великі підприємства – 51%. У 1958 р. українці ста­новили 60% членів КПУ.

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз'єднан­ня України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілей­них торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, моти­вуючи своє рішення спільністю економіки, територіаль­ною близькістю та тісними господарськими та культурни­ми зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаю­чи на його пропагандистський присмак, не викликає сум­нівів, важливою проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення Цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росія­ни – 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репре­сій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націо­налістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвін­чанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму Політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного харак­теру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закри­тому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 року. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не стосувалася суті командно-адмі­ністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації сус­пільного життя, свідчив про реальну перспективу його де­мократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав со­юзних республік у різних сферах суспільного життя. Тіль­ки в 1953–1956 рр. в Україні із союзного в республікан­ське підпорядкування перейшло декілька тисяч підпри­ємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік – вони отримали право вирішува­ти питання обласного, крайового адміністративно-терито­ріального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фі­нансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-тех­нічного забезпечення, будівництва, використання капіта­ловкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. – вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побува­ло 1954 р. – 69,1956 р. – 145,1958 р. – 305 офіційних де­легацій, у складі яких були державні, політичні та громад­ські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. – 1390, 1958 р. – 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і рані­ше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадкова­ні від попереднього періоду ознаки обмеженості та меншо­вартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебу­дови державного апарату, удосконалення його структури у міністерствах, відомствах та органах управління на місцях у 1955–1956 рр. було ліквідовано 4867 структур­них підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної систе­ми на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи уп­равлінські структури, водночас розширювало склад і пра­ва місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депута­тів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо плану­вання, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетво­рення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточ­нення. Безперечно, командно-адміністративна система за­лишилася, але її головний принцип – централізм – за­знав значної трансформації, адже суттю змін, пов'язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентраліза­ція. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрокра­тичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначне сприймався оточен­ням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секрета­ря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а вла­да ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. став Головою Ради Міністрів СРСР.

У 1961 р. на XXII з'їзді КПРС було прийнято третю прог­раму партії – програму побудови комунізму. Комуністич­ний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на по­чатку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціа­лістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення До праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному ре­гіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організова­ні за принципом старого підпілля, які поширювали літера­туру часів ОУН–УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов'язані з ОУН–УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на зброй­ний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу ук­раїнської молоді (робітників і студентів), яка створила ор­ганізацію під назвою «Об'єднана партія визволення Укра­їни». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львів­ських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували терно­пільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мир­них форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук'яненка, яка утворила в 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, – писав лідер УРСС. – Для такої праці потрібні не скоро-стріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу доб­ра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю нечис­ленну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено на тривалі терміни ув'язнення – від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною ме­тою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на почат­ку 60-х років, – Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України. Проте на початку 60-х років репресії ще не були масовими.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу руси­фікації; частковій реабілітації жертв сталінських репре­сій; зростанні українського чинника в державному та гро­мадському житті; розширенні прав республіки в еконо­мічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

У 1953–1964 рр. в суспільному житті за інерцією па­нували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення ін­ших поглядів та виявів активності – стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаман­ні локальність поширення, нечисленність учасників, орга­нізаційна слабкість. Однак вони були симптомами неста­більності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільс­тві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротив­никам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усуну­ти його від влади.

Основними причинами усунення М. Хрущова від влади були: неоднозначне сприйняття суспільством критики культу особи Сталіна; радикальні та інтенсивні спроби ре­формування суспільства, які суттєво торкалися інтересів номенклатури; непослідовність, половинчатість і супереч­ливість рішень, що дезорієнтували та певною мірою демо­ралізували суспільство; значне скорочення армії напри­кінці 50-х – на початку 60-х років, що викликало невдо­волення серед офіцерів та генералів; відчутне погіршення соціально-економічного становища населення; крах базо­вих реформаційних починань (збільшення імпорту зерна, підвищення цін на м'ясо-молочні продукти); формування нового культу – культу особи М. Хрущова.

Кремлівський переворот 1964 р. був, по суті, класич­ним політичним переворотом – специфічною формою за­хоплення влади певним політичним угрупованням, що зумовлює докорінні зміни у персональному складі правлячої ^еліти, але не передбачає трансформації політичної системи суспільства.