2. Конституційні органи.

Здійснювалася реорганізація консти­туційних органів влади та управління. Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради СРСР відбулися у лютому 1946 р., до Верховних Рад союзних і автономних республік – у 1947 р. В УРСР вони від­булися 9 лютого 1947 р. Головою Президії Верховної Ради УРСР було обрано М. Гречуху. Надалі додержувалися строків чергових виборів до вищих органів влади УРСР та строків їх законних повноважень. Вибори до Верховної Ради створювали видимість прагнення до демократизації державного ладу, хоча, як і раніше, фактичних виборів не було: балотувався один кандидат на одне де­путатське місце. У депутатському корпусі вирішальну роль відігра­вала партійно-радянська номенклатура.

До радянського виборчого права було внесено лише одну зміну. Встановлювалася відмінність щодо віку користування актив­ним і пасивним виборчим правом. Право обирати, як і раніше, мали громадяни, яким виповнилося 18 років. Але віковий ценз для обран­ня у вищі органи влади дещо підвищився. Депутатом Верховної Ра­ди УРСР громадянин міг стати, починаючи з 21 року, а Верховної Ради СРСР – з 23 років.

Ці зміни аж ніяк не обмежували виборчих прав радянських громадян. Правильне розв'язання завдань, що постали перед дер­жавою і народом після перемоги у війні, вимагало від обранців на­роду більших знань, відповідальності, уміння мобілізуватися. А всі ці якості людина набуває з роками, з навчанням у загальноосвітніх і спеціальних закладах, з трудовим та життєвим досвідом. Отже, зазначені зміни розглядалися як нова гарантія компетентності де­путатського складу вищих органів Радянської держави, ефектив­ності їхньої роботи.

У березні 1946 р. Раднарком СРСР було перетворено на Раду Міністрів, а наркомати – на міністерства. Ці перетворення відбу­лися і в Україні. Такі назви урядових органів були прийняті в між­народній практиці, що полегшувало зв'язок УРСР і СРСР з іншими державами.

У СРСР головою Ради Міністрів залишався Сталін. Як і ра­ніше, він поєднував цю посаду з посадою генсека. Це сприяло інтег­рації партійних органів у державні структури. Щоправда, у 1952 р., після XIX з'їзду КПРС, Сталін звернувся до пленуму ЦК КПРС з проханням звільнити його з посади генсека. Звичайно, пленум не погодився з цим проханням, на що й розраховував Сталін. Хоча XIX з'їзд постановив назвати вождя партії скромніше – тільки першим Секретарем ЦК КПРС, Сталін залишився фактичним гла­вою держави. Одноособово, єдиновладно, безконтрольно вирішував долю країни, її народів, у тому числі України та її народів, втруча­вся в усі сфери управління.

Зростанню особистої влади Сталіна вельми сприяло присвоєн­ня йому вищого військового звання – генералісимуса (ініціатива цієї акції також належала йому). В оточенні Сталіна в цей час з'я­вилася і поширилися нова назва – «хазяїн». Як не згадати при цьому відповідь царя Миколи II на питання анкети всеросійського перепису населення про рід його занять: «Хазяїн землі Руської».

Слід визнати, що певною мірою зміцненню диктатури Сталіна сприяла велика перемога радянського народу у війні, лаври якої Сталін безсоромно привласнив.

В Україні відбувалося те ж саме. Перший секретар КП(б)У М Хрущов з лютого 1944 р. був водночас і головою уряду. Щоправда, період з березня по грудень 1947 р. комуністичною організацією України керував Каганович, виконував завдання Сталіна щодо роз­грому під приводом боротьби з націоналізмом чесних українських на­ціональних кадрів. Пізніше, на XXII з'їзді КПРС ганебну діяльність Кагановича в Україні було названо «чорними днями».

У грудні 1947 р. М. Хрущов був обраний першим секретарем КПУ, але головою Ради Міністрів призначили тоді іншу особу – Д. Коротченка. М. Хрущов у грудні 1949 р. повернувся до Росії, бо був обраний секретарем ЦК ВКП(б) і першим секретарем Москов­ського обкому партії. Замість нього першим секретарем КП(б)У став Л. Мельников.

Поза будь-яким зв'язком з об'єктивними умовами кількість союзних і союзно-республіканських міністерств у 1945–1953 рр. то збільшувалася, то зменшувалася. Безперечно, це відбивалося на їх­ній нормальній діяльності, створювало певну нестабільність. На кінець періоду, що вивчається, в Україні було 20 союзно-респуб­ліканських міністерств і лише сім – республіканських. Це співвід­ношення переконливо вказувало на поглиблення втручання союз­ного центру у внутрішнє управління Україною.