2. Норманська теорія

Норманська теорія виникла ще у XVIII ст. Головним аргумен­том на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літопис­ну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті запрошення варягів та про варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голіцинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових.

На своєму двохсотрічному шляху розвитку норманізм дедалі більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину¹.

Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М. В. Ломоносов, який указав на наукову неспроможність теорії і ворожий народам Росії її політичний зміст. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов. До антинорманістів належали І. Є. Забєлін, М. І. Костомаров та інші історики.

Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить російсько­му вченому О. О. Шахматову, який виявив порівняно пізніше похо­дження й штучний характер розповіді «про призов варязьких кня­зів». Він дійшов висновку, що сюжети «Повісті временних літ», які стали основою побудови норманської теорії, насправді є результа­том творчості літописців пізнішого періоду. Останні виконували со­ціальне замовлення тих київських князів, котрі родинними або ди­настичними узами були міцно пов'язані з Північною Європою, а то­му й перебільшували роль варягів у долі Русі. До таких князів належав, наприклад, Мстислав Володимирович – син Володимира Мономаха. Однак повністю заперечувати вплив варягів на Русь бу­ло б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин.

Сучасна історична й історико-правова наука також виступили проти норманізму.

У працях відомих учених Б. Д. Трекова, Д. С. Лихачова, В. В. Мавродіна, А. М. Насонова, В. Т. Пашуто, М. Д. Приселкова, Б. О. Рибакова, М. М. Тихомирова, Л. В. Черепніна, І. П. Шаскольського, С. В. Юшкова, П. П. Толочка, М. Ф. Котляра та інших дана переконлива критика основних положень норманської теорії, показана її невід­повідність об'єктивним історичним фактам. Доведено, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з «призовом варягів», а з явищами, характерними для розвитку суспільно-еко­номічного ладу самих східних слов'ян. До розкладу у них первісно­общинних і виникнення феодальних відносин нормани ніякого від­ношення не мають. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення, і передусім тому, що вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак проблеми залишаються. Неонорманісти проголосили варягів однією з історичних сил, котра відігра­ла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньо­руських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян, їхній суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пан­тюркізму. Згідно з твердженнями прихильників цієї теорії династія київських князів була начебто тюркського походження, а Давньо­руська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю по­літичну доктрину спеціалісти також відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю². «Заслугою» хазар було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася й міц­ніла у боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку схід­нослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав Європи – Русь. Роль її істо­ричного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в істо­ричній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вжи­ваються і такі назви, як «Давньоруська держава», «Київська дер­жава», «Давня Русь».

Давньоруська держава після її утворення продовжувала роз­ширювати свою територію. За князя Олега (882–912) були приєд­нані древляни, сіверяни, радимичі. Водночас ліквідовувалася залеж­ність радимичів від хазар. За князя Ігоря (912–945) до Давньорусь­кої держави були: приєднані уличі й тиверці, і знову ж древляни, які відокремилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965–972) і Володимир (978–1015) здійснювали походи у землі в'я­тичів. Отже, руйнувалися й зникали старі племінні розмежування та складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького й Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході та південному захо­ді – до Карпат, Пруту й пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основні етапи. Перший охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося станов­лення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершував­ся процес політичного об'єднання Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці X – у першій половині XI ст. Київська Русь всту­пила в період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостеріга­ється тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап сво­го розвитку – етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості належить початок за­родження української, а також російської та білоруської держав­ності.

Іншої думки дотримувався М. І. Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної, федера­тивної, що втілювалася у південноруській («малоросійській») на­родності, і «єдинодержавної», яку уособлювала великоруська на­родність.

Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута ви­датним істориком України М. С. Грушевським, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, великоруської народності – з давньоруською. Втім у М. С. Грушевського іноді траплялася й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави «юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації», вироблених Київ­ською державою.

Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план від­мінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської на­уки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робило­ся у Володимиро-Суздальській, а пізніше – у Московській Русі. До них належали такі найавторитетніші дослідники російської історії, як С. М. Соловйов і В. Й. Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою цілком нових відносин в економічній, соціаль­ній та політичній сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, не схоже на попередню історію, набув досить знач­ного поширення. Так, в одній із популярних праць кінця XIX ст. зазначалося: Русь Дніпровська і Русь Північно-Східна – дві цілком різні історичні дійсності; історію тієї й іншої створюють не одинаково два різні відділи російської народності³. У середовищі дореволю­ційних російських учених були й такі, хто рішуче заперечував спроби відірвати Московську Русь від Київської і підкреслював наступність у їхньому розвитку. До таких, наприклад, належав О. Є. Пресняков.

Завершення процесів формування Давньоруської держави позитивно позначилося на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово формувалися в єдину давньоруську народ­ність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культу­ра, відносно міцні економічні зв'язки.