3. Стабілізація україно-польських відносин. Період «санації».

В період 1926–1937, при­йшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани від­новлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до ши­рокомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцен­тів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних пос­тупок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і ком­промісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програ­мою пілсудчиків, відомою в 20–30-ті роки як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в дер­жавній асиміляції національних меншин і у відмові від на­ціональної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при мініс­терстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ра­ди міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.

Політика поступок українській буржуазії, як і вся програма державної асиміляції, використовувалася «сана­ційною» владою недовго. Напередодні Другої світової вій­ни під тиском зовнішніх обставин, а особливо побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. змінює акценти у своїй національній політи­ці, повертаючись до ендецької доктрини однонаціональної польської держави.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коли­вання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася аси­міляція українського населення. Це зумовлювало певну опозиційність українців польському режимові. Опозицій­ність виявлялася як у легальних, так і в нелегальних фор­мах боротьби за свої права.

Польська політична система ґрунтувалася на консти­туційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах дер­жавної влади. Певне, саме тому вже 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий по­літичний спектр. Це Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося 1925 р., – по суті, лі­беральна партія, її лідери – Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Програма – конституційна демокра­тія та незалежність України. Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 р., – соціалістична партія. Лідери – Л. Бачинський, І. Макух. Програма – обмеження приватної власності, незалежність України. Ко­муністична партія Західної України (КПЗУ) утворилася 1919 р., а з 1923 р. почала називатися КПЗУ. Лідери – Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма – проти соціальних та на­ціональних утисків, за об'єднання Західної України з Ра­дянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об'єднання типу Української католицької пар­тії, які були слабкими і схилялися до співпраці з поль­ським урядом.

Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. пред­ставництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 се­наторів, то в липні 1930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламентарів не було, вони, як правило, дотримувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадянської та самостійниць­кої), все ж українське парламентське представництво було важливим і впливовим фактором політичного життя, не зважати на яке польський уряд не міг.

Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, відпо­відна реакція українського населення дедалі більше почи­нала виходити за межі легальних, мирних форм обстою­вання власних інтересів і прав, набираючи характеру рево­люційного, а подекуди – і екстремістського.

З року в рік міцнів робітничий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934– 1939 рр. – 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на тери­торії Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тис. антидержавних політичних виступів, з яких 160 селянських заворушень супроводжувалися сутичками з місцевими властями і по­ліцією. Відповіддю польського уряду була кампанія паци­фікації («умиротворення») – придушення виступів за допомогою поліції та військ. Під час екзекуцій селян при­мушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський!» або співати: «Єще Польська не згінела». Жорстоким реп­ресіям було піддано жителів 800 сіл, 1739 осіб було за­арештовано.

Послідовна асиміляторська політика польських влас­тей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеоло­гом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм.

Коновалець Євген Михайлович (1891–1938) – військовий і по­літичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно пра­цював в «Академічній громаді», Студентському союзі, був секрета­рем львівської філії «Просвіти". Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. У1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського універси­тету у Львові. Під час Першої світової війни в австро-угорській армії наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Га-лицько-Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. – беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час анти-гетьманського повстання 20 листопада 1918 р. – начальник Осад-ного корпусу, що наступав на Київ. В Армії УНР – командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник Армії УНР. Після саморозпус­ку Січових стрільців 6 грудня 1919 року Коновалець перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. 31922 р. – в емігра­ції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «При­чини до історії української революції».

Напередодні Другої світової війни ця організація налі­чувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики сабо­тажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х ро­ків сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша акція – вбивство 1934 р. польського мі­ністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обста­вин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише так­тична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і мето­ди досягнення поставленої мети.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, Що виявилася в різних формах та широкому спектрі засо­бів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження націо­нальних ознак, були легальні партії, українське представ­ництво в польському сеймі – легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух – знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ – осередки збереження