2. Українські землі в умовах наступу польського колонізаційного режиму.

Під час 1923–1926 при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в Українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика ендеків в українських землях ма­ла на меті гальмування розвитку «східних кресів» і пере­творення їх на аграрно-сировинний додаток розвиненіших власне польських земель.

Уряд офіційно поділив країну на дві господарські тери­торії: Польщу «А», до якої входили корінні польські зем­лі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Так, 1924 р. три галицькі банки, що пере­бували в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об'єднано в один «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави фактично став інструментом економічного зака-балення західноукраїнських земель.

Стимульована польською колоніальною політикою, на­ростаюча тенденція економічного занепаду Західної Укра­їни дедалі більше набуває ознак катастрофічності: на чоти­ри воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське – припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників.

Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектору краю значної кількості працездатного населення для робо­ти на фабриках та заводах і таким чином пом'якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселен­ня і безземелля. У 1921 р. питома вага малоземельних, на-півпролетарських селянських господарств площею до 5 га становила в Західній Україні 81,1%, а в Центральній Польщі –53,7%.

Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювалося ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осад­ників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконувати каральні функції. Протягом 1919–1929 рр. 77 тис. осадників отримали в За­хідній Україні понад 600 тис. га землі.

Польські урядові кола намагалися витравити самі по­няття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю терито­рію іменували Східною Малопольщиною. «Немає ніякого українського народу, – цинічно заявляв міністр поль­ського уряду С. Грабський, – український народ – вигад­ка комуністів з пропагандистською метою». Ще далі піш­ла урядова газета «Слово польське». Вона стверджувала, ніби в українців «відсутня всяка організаційність і дер­жавний інстинкт, відсутня будь-яка юридична і взагалі ро­зумова культура, необхідна для того, щоб управляти влас­ною державою».

Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 року, який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української шко­ли: якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/23 рр. – вже 1859, а в 1926/27 рр. – лише 845.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснив державний переворот, внаслідок якого в Польщі був установлений ре­жим, відомий під назвою «санації».