3. Злочини окупантів проти українського народу

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьо­ма проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвит­ку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслід­ків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектору в промисло­вість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппро­дукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ці­ни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов се­ляни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволю­ційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала ли­ше в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927) передбачали повіль­ний, поступовий, добровільний процес кооперації (нага­даємо, що кооперація може бути декількох видів: виробни­ча, житлова, кредитна, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хлі­ба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготі­вель базувався на принципі «самообкладання», за допомо­гою якого село фактично розколювалось за майновою озна­кою. І хоча після цих подій Сталін твердив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продроз-верстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базі­канням,» – саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко відбувається процес згортання кооперації (нагадаємо, що колективізація – це тільки одна з форм виробничого кооперування).

Сталін і його оточення з часом дедалі більше перекону­вались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25– ЗО млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200– 300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про карди­нальну зміну вектора залежності: не держава мусила зале­жати від значної кількості неконтрольованих індивідуаль­них селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залеж­ності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація – це не тільки зручний засіб забез­печення зростаючого населення міст та армії продовольс­твом, а промисловості – сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної ба­зи диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого – разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено поча­ток кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викли­кав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супро­воджувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охо­пила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських гос­подарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потра­пило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Він­ницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровсько­му округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників се­лянських повстань перевищила 40 тис.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 року у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» проце­су колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене зміщення акцентів у селянському питанні одразу призве­ло до масового виходу селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий пере­біг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертав­ся до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводили гірші землі, не повертали худобу і реманенти, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося мен­ше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах зали­шалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна тривав недовго – вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучі­шими методами і темпами відбувся процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. – 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрі­йовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквеста «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «курку­лів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один де-пеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», – і по­казав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звід­си, постріляємо».

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, знову його закріпа­чувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі по­чали розшифровувати як «второе крепостное право боль-шевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% се­лянських господарств, 80% посівних площ республіки. Ос­танню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і оброб­ляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія – спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

Голодомор 1932–1933 рр. – штучний голод, організо­ваний тоталітарною владою СРСР, акт геноциду стосовно українського народу.

На початку 30-х років у СРСР загострилася криза кол­госпного ладу, її суть полягала у катастрофічному зниженні рівня ефективності сільськогосподарського ви­робництва, наростаючих настроях соціального невдоволення селянських мас. Ця криза була спричинена відсут­ністю на різних рівнях досвіду управління масштабним колективним господарством, що зумовило значні втрати під час посівної кампанії, вирощування, збирання і збері­гання сільськогосподарської продукції, утратою селяна-ми-колгоспниками матеріального стимулу до праці, їх не­зацікавленістю здавати державі хліб за ціну, що граничи-ла з конфіскацією. Реакцією значної частини селянства на сталінські нововведення були прихований спротив (сабо­таж), активна протидія дискримінаційним аграрним від­носинам. Наслідком цього стало різке зниження обсягу хлібозаготівель. Одним із основних центрів саботажу та опору колгоспному ладу була Україна.

Спираючись на командні методи, влада СРСР взимку 1931–1932 рр. у багатьох районах республіки вилучила залишки товарного хліба і майже все продовольче та насін­нєве зерно. Метою цієї акції було не лише поповнення стратегічних союзних запасів хліба, створення експортно­го резерву продовольства, а й придушення опору україн­ського селянства державній політиці у сільськогосподар­ській сфері. Такі дії влади різко спричинили голод на знач­ній території України, різко ускладнили, унеможливили виконання хлібозаготівельних планів наступного госпо­дарського року.

Направлена Й.Сталіним восени 1932 р. у республіку хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим, що мала надзвичайні повноваження, ще більше погіршила ситуацію у сільському господарстві, до­вівши її до межі національної катастрофи. Вилучивши методом продрозкладки все зерно, конфіскувавши рештки наявного у населення продовольства, ця комісія прирекла значну частину народу України на голодну смерть. У ре­зультаті голодувала більша частина республіки, пошире­ними були випадки людоїдства та трупоїдства.

Оскільки голод 1932–1933 рр. мав штучний і організо­ваний характер, він переріс у голодомор. Штучний харак­тер голоду засвідчують такі об'єктивні обставини:

1. Відсутність помітного негативного впливу на тере­нах України природного чинника – посухи, землетрусу та інших катаклізмів (у деяких регіонах СРСР були за­сухи у 1931 р. та в 1934 р., але не в 1932–1933 рр.) або фактора повоєнної розрухи, як це було в 1921–1923 рр-тау 1946–1947 рр.

2. Відсутність голоду в сусідніх з Україною районах Росії.

3. Різкий контраст у 1932–1933 рр. рівня смертності у селах України з показником смертності у містах республі­ки, який, за оцінкою фахівців, мало відрізнявся тоді від природного.