3. Ризький договір

3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з радянським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участі якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на становищі: України нема, а є лише «південь Росії». Франція – настрашена успіхами більшовиків у Польщі та в Криму – хотіла допомогти Польщі коштом України. Коли голова Дипломатичної Місії в Вар­шаві одержав відомості про переговори Польщі з Мо­сквою, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував теж розпочати з нею мирні переговори. Але радянський комісар за­кордонних справ Чічерін відповів, що існує тільки «Незалежна Укра­їнська Радянська Республіка», яка бере участь в ризьких переговорах на боці Москви. Ця відповідь радянського комісара закордонних справ показала, які наслідки для України матимуть переговори в Ризі».

Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР делегував до Риги для участі в дипломатичних переговорах проф. С. Шелухіна. Його поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають радянського українського уряду. До Риги виїхала також делегація від ЗОУНР у складі: К. Левицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Вона вислала кон­ференції протест проти трактування питання Галичини, як нього питання Польщі, і протест проти мирового договору щодо Східної Галичини. Цю делегацію не було допущено до участі в конференції.

12-го жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Украї­ною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. Радянську Україну представляли – Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) було встановле­но перемир'я.

Радянський уряд використав перемир'я для підготовки наступу по всьому фронту. 10-го листопада більшовицька кіннота зробила гли­бокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв, відступити за Збруч. 16-го ли­стопада була розбита в Криму армія Врангеля. Українська армія була інтернована в польських таборах.

18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та радянською Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поді­лена: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся ді­сталися Польщі, Східна Волинь – радянській Росії. Доля Галичини не була вирішена: 1923 року Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй авто­номних прав.

У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на терито­рії Польщі антибільшовицьким організаціям. Таким чином Дирек­торія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існу­вання в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Лекція 19. Тема: Псевдо-конституційне оформлення більшовицького поневолення України.

Навчальна мета: розкрити розвиток державності і права в українських землях в умовах псевдо-конституційного оформлення більшовицького поневолення України.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 20 хв.

2. 20 хв.

3. 20 хв.

4. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Конституційне оформлення радянської влади в Україні.

2. Утворення СРСР і подальше обмеження суверенітету УСРР.

3. Центральні органи влади УСРР.

1. Конституційне оформлення радянської влади в Україні.

Радянська державність вимагала юридичного закріплен­ня, легітимізації, що могло бути забезпечено її конституцій­ним оформленням. Перша радянська Конституція України була прийнята, як уже зазначалося, у березні 1919 р. В основу проекту, що обговорювався на третьому Всеукраїнському з'їз­ді Рад, було покладено Конституцію РСФРР. Гострі запере­чення з боку не більшовицьких фракцій викликали антиде­мократичні положення проекту про диктатуру, чим, фактично, узаконювалося позбавлення виборчих прав осіб, які вико­ристовують найману працю, що обмежувало права людини і сковувало їх виробничу ініціативу тощо. Піл сумнів було по­ставлене й положення про можливість входження УСРР до Міжнародної Соціалістичної Радянської республіки, як таке, що не відповідає національним інтересам українців.

Однак ці та інші зауваження більшістю голосів були від­хилені, остаточна редакція Конституції на обговорення з'їзду не виносилась і була прийнята ВУІДВК на засіданні 14 берез­ня 1919р.

Перша Конституція УСРР, як і її прообраз – Конституція РСФРР, ґрунтувалась на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому цей основний закон був скоріше політичним, аніж правовим документом. Його домінуючою рисою стала декларативність, характерна і для наступних радянських конституцій. Визна­чення Республіки Рад як державної форми диктатури проле­таріату було, власне, проголошенням цієї держави як класової організації.

Наступній, другій Конституції УСРР, властиві ті ж риси, що й першій. Але до основного закону в травні 1929 р. XI Всеукраїнським з'їздом Рад вносяться зміни, що визначи­лись першою Конституцією СРСР (1924 р.). Зміна орієнтирів правлячою в СРСР партією (висновок про перемогу соціаліз­му в основному) обумовила необхідність відповідного право­вого забезпечення, що й було втілено в Конституції СРСР 1936 р. Цей документ став черговим прообразом для Консти­туції УРСР, яка була прийнята XIV Всеукраїнським з'їздом рал на початку 1937 р.

Усім радянським конституціям України властива деклара­тивність, ці політичні документи розроблялися в першу чергу ідеологами правлячої партії, а вже потім – юристами. Врахо­вуючи цю обставину, а також статус України в усі періоди іс­нування в ній радянської влади, який можна визначити як статус квазі-держави (квазі – ніби, несправжній), багато дос­лідників історії конституційного процесу в Україні дійшли висновку, що дані конституційні акти з великим застережен­ням можна віднести до групи основних законів держави.