2. Україна в другій половині 1919 – на початку 1920 р.

Рубіж 1919–1920рр. став своєрідним піком громадян­ської війни. Безлад на території України досяг апогею. Громадянська війна – найгостріша форма політичної бо­ротьби, що являє собою збройну сутичку між класами і со­ціальними групами, партіями, націями задля досягнення певної політичної мети, насамперед захоплення державної влади. Економічною основою громадянської війни є над­звичайне погіршення матеріального становища різних верств населення, кризовість економіки, її соціальна та політична основа – протиріччя між інтересами різних верств населення щодо відповідних докорінних соціальних та політичних змін у суспільстві. Як правило, грома­дянська війна виникає тоді, коли практично вичерпані ле­гітимні форми і засоби подолання політичної кризи, соці­ального конфлікту.

Громадянська війна на теренах зруйнованої Російської імперії розпочалася з того, що більшовики розігнали Уста­новчі збори у січні 1918 р.

Для розвитку громадянської війни в Україні у другій половині 1919 – на початку 1920 р. були характерні такі особливості:

1) значна кількість претендентів на владу в україн­ських землях (більшовики, білогвардійці, поляки, Дирек­торія, місцевий повстанський рух тощо);

2) різновекторність політичних, економічних, націо­нальних орієнтацій воюючих сторін (більшовики та біло­гвардійці виступали за збереження єдності території ко­лишньої Російської імперії, але більшовики були проти приватної власності, а білогвардійці – за, Директорія ж обстоювала незалежність української державності тощо);

3) відсутність військово-політичної сили, яка б доміну­вала протягом тривалого часу на території України;

4) хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ве­дення війни в більшості задіяних у протистоянні сил;

5) укладення численних нетривалих тактичних ком­промісів між ворогуючими сторонами;

6) пасивність основної маси населення України, яке у своїй більшості стало жертвою експансії та об'єктом на­силля;

7) помітний вплив на події зовнішніх чинників (дипло­матичний тиск, моральна та матеріальна підтримка захід­ними державами певної воюючої сторони тощо).

Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо по­мітним на тлі посилення Добровольчої армії А. Денікіна. «Білий рух» переживав у цей час піднесення. Після пораз­ки радянських військ на Північному Кавказі білогвардій­ці вирішили розширити зону своїх активних дій і розпоча­ли активну боротьбу за Донбас. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом, згодом підкорили Маріуполь, Хар­ків, Катеринослав. Вірячи в кінцевий успіх, А. Денікін З липня 1919 року підписував «Московську директиву» – наказ про наступ на Москву, складовою якого був страте­гічний план оволодіння Україною. Наприкінці липня дені­кінці встановили свій контроль над Кримом та майже над усім Лівобережжям, за винятком Чернігівщини. В Україні наступ білогвардійських військ розгортався у двох напрямках: північному – на Київ та південному – на Одесу.

Активізація дій збройних формувань денікінців, енергійні виступи повстанців під керівництвом М. Григор'єва, і Н. Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаблення позицій радянської влади давали реальний шанс і українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення успішного контрнаступу на Правобережжі. Сприяло контрнаступу й те, що в середині липня Україн­ська Галицька Армія, витіснена зі Східної Галичини, з'єдналася з військами УНР. Тому об'єднана українська армія налічувала у своїх лавах майже 80 тис. осіб. 11 серпня , 1919 року було утворено Штаб Головного отамана, який і очолив генерал-поручик М. Юнаков.

Протиріччя в новоствореному об'єднанні виявилися май­же одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С. Петлюра саме в Денікіні бачив основного во­рога, для перемоги якого згоден був на союз із радянською стороною. Такі політичні погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Укладений компроміс – УГА ве­де наступ на Київ, а формування УНР – на Одесу, по суті, був помилковим, оскільки його реалізація фактично вела до розпорошення сил об'єднаної армії та втрати часу.

Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919р., спочатку розгортався досить ус­пішно – протягом серпня вони захопили Вінницю, Жито­мир, Бердичів, Попельню та ін. Відкрився шлях на Київ.

30 серпня, не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова через міст, на якому українське вій­сько не виставило охорони, вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою нечисленність, діяли зухвало, рішуче і таки встановили контроль над значною територією Киє­ва. Українські частини мали наказ не вступати в протисто­яння з денікінцями, а невдовзі галицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівка – Васильків.

Ця помилка стала фатальною для українських армій, які опинилися у своєрідному «трикутнику смерті»: між радянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала критичною, коли восени 1919 року серед бійців по­ширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 осо­бового складу українського війська. За цих обставин ко­мандуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Поль­щі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена 6 лис­топада 1919 року угода переводила збройні формування УГА під командування білих.

У цей час майже в безнадійному становищі перебувала й армія УНР. Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини – одна мусила перейти до Польщі, друга – на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком ставила собі за мету перейти до партизанських методів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армій. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він три­вав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 року проривом через Фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками.

Таким чином, втретє прийшовши в Україну, радянська влада намага­лася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українські землі під своїм контролем, Ленін розробив проект резолю­ції «Про радянську владу в Україні». Після бурхливого обговорення вона була прийнята VIII Всеросійською кон­ференцією РКП(б) 3 грудня 1919 року і фактично стала основною пропагандистською підвалиною української по­літики Раднаркому. Суть цього документа полягає в пев­ному пом'якшенні офіційного курсу, в намаганні розши­рити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом таких поступок:

– формальне визнання самостійності України;

– запровадження повільніших порівняно з Росією темпів націоналізації промисловості;

– передання селянству частини колишніх радгоспних земель;

– зменшення обсягів продрозкладки;

– залучення до партійного керівництва українців;

– співпраця з колишніми політичними опонентами – лівими партіями боротьбистів та борбистів.

Однак цей документ певною мірою залишався деклара­цією. На практиці мало місце утвердження централізму че­рез формування системи ревкомів (у грудні 1919 р. в Москві було утворено Всеукраїнський революційний комітет на чо­лі з Григорієм Петровським) та комітетів незаможних селян (рішен­ня про їхнє утворення прийнято у березні 1920 р.).