3. Боспорське царство

Заселення берегів Керченської протоки розпочалося в пер­шій половині VI ст. до н. е. У V ст. до н. е. оформився союз кількох грецьких держав-полісів, розташованих на обох берегах протоки. Так виникло Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи.

У середині IV ст. до н. е. після об'єднання ще кількох грецьких міст Боспор перетворився у значну за своїми розмірами державу, що займала весь Керченський півострів, Таманський півострів з бе­реговою смугою до Новоросійська, а також прилеглу до Тамані те­риторію низу Кубані й східний берег Азовського моря. До її складу увійшли великі міста-держави Північного Причорномор'я (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Німфей, Кіммерик та ін.) і, крім того, землі, заселені численними пле­менами синдів, торетів, дандаріїв і псесів, які не мали ще своєї дер­жавності. Становлення держави у скіфських племен – основної частини населення Керченського півострова – тільки починалося. Центром цієї території було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке мало дуже вигідне економічне й політичне становище. Воно і стало столицею Боспорського царства.

Свого розквіту Боспорське царство досягає у IV–III ст. до н. е. Саме до цього періоду належить спроба Боспору поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Але вже з III ст. до н. е. Боспор вступає в пору поступового занепаду: спостерігається економічне ослаблення царства, країна зазнає глибокої економічної кризи, загострюються класові суперечності, спалахують повстання рабів. Хоча фінансові труднощі й були подолані, а повстання рабів і підкорених скіфських племен, яке спалахнуло у Пантикапеї в 107 р. до н. е., жорстоко придушено, колишнього процвітання Боспору повернути вже не вдалося.

На початку І ст. до н. е. понтійський цар Митридат VI Євпатор об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорно­мор'я, у тому числі й Боспорське царство. Щоправда, Боспор пере­бував у складі Понтійської держави недовго. Після поразки й загибелі Митридата VI у боротьбі з Римом у середині І ст. до н. е. він опинився під владою римлян. Поступово залежність від Риму стала слабшати. Боспорське царство накопичувало сили. Однак у середи­ні III ст. н. е. на нього нападають готські племена. Наслідком цього стала загибель значної кількості дрібних боспорських поселень, ро­зорення і занепад великих міст. Останній удар по царству був за­вданий гунами. Кочові орди гунів і підвладних їм племен вторглися сюди в останній чверті IV ст. й учинили жахливий погром. Боспор­ське царство було зруйноване. З VI ст. Боспор увійшов до складу Візантії як її безпосереднє володіння. На цьому його історія закін­чується.

Державний устрій Боспорського царства не лишався незмін­ним. Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності у внутрішніх справах. Характер влади перших правителів Боспору Археанакти-дів був своєрідним. Усі вони вважалися архонтами Пантикапею і всього Боспору. Щоправда, якщо в грецьких державах посада архон­та була тимчасовою, то в Боспорській державі вона набула харак­теру спадкової влади. У 438 р. до н. е. влада переходить до династії Спартокідів, засновником якої став Спарток І. Нова династія прави­ла до кінця II ст. до н. е. Спартокіди, як це було й раніше, вважали­ся архонтами Боспору й одночасно – царями підвладних варварсь­ких племен. Нри цьому влада боспорських правителів поступово посилюється, дедалі більше наближаючись до монархічної. Коли Спартокіди у IV ст. до н. е. у боротьбі за розширення держави зу­міли приєднати до своїх володінь такий великий торговельний центр, як Феодосія, правитель Левком І обрав собі титул «архонта Боспору і Феодосії, який царює над сіндами, торетами, дандаріями і псесами». Відомий тут у IV ст. до н. е. інститут співправителів, коли Левкон І одержав в управління європейський Еоспор, а Горгіпп – азійський. У середині IV ст. до н. е. на боспорський престол вступили одночасно Спарток II і Перісад І.

Подвійний титул зберігався до початку III ст. до н. е., доки Спарток III (304–284 до н. е.) не відмовився від нього і не став іме­нувати себе «царем Боспору», як називалися затим усі інші прави­телі Боспорської держави. Поступово ліквідовувалися деякі форми самоврядування й демократичні установи, що виникли у ранній пе­ріод існування грецьких міст Причорномор'я. Боспорська держава перероджувалась у монархію.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, який розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами царства. У його руках зосереджується вер­ховна влада, командування військом, функції судові і навіть жер­ців. Правителі стають володарями величезних земельних угідь, найбагатшими торговцями, власниками майстерень і промислів. Во­ни іменують себе «великими царями царів», а піддані називають царя «своїм богом і покровителем», інколи навіть «спасителем». На початку III ст. н. е., коли боспорські царі підкорили скіфські володіння у Криму, правитель Рискупорид III був названий в одному із написів не тільки царем Боспору, а й царем тавро-скіфів.

Центром державного апарату був палац боспорського царя, де вирішувалися всі питання управління. Палац охоплював найближ­че оточення правителя – військову і цивільну знать, яка дістала найменування «кращих біля брами»³. Особливу роль відігравав глава палацу (дворецький) та особистий царський секретар.

Існувало багато усіляких управителів: охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, різні придворні чини. Зв'язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечу­вали спеціальні чиновники під керівництвом головного переклада­ча. Важливу роль відігравали фінансові органи. Спеціальна колегія відала доходами держави.

Військова організація Боспорського царства мала таку струк­туру: основною силою, на яку могли опиратися правителі, були на­йманці, переважно греки та фракійці. Боспорська аристократія формувала кінноту. У складі боспорських військ були також воїни з підвладних Боспору або союзних племен. У разі потреби склика­лося ополчення громадян боспорських міст. Боспорські правителі мали і власний військовий флот.

Характерно, що у перших століттях нашої ери Рим щорічно давав гроші на утримання боспорського війська, яке розглядалося як оплот усього рабовласницького світу проти «варварських» пле­мен на крайньому північному сході цього регіону.

Збереглося надто мало відомостей про боспорське право. Його джерелами, крім законодавчої діяльності царів Боспору, були пра­во грецьких міст-полісів, що входили до складу Боспорського цар­ства, і звичаї місцевих племен. Певний вплив мали також норми та інститути римського права.

У Боспорському царстві існувала державна і приватна влас­ність на землю, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками зем­лі були боспорські правителі. Були як палацові, так і приватні раби.

Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля, наявність власної грошової системи стимулювали розвиток договір­них відносин: купівлі-продажу, дарування, позики тощо.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: повстання, змова проти царської влади, зрада та ін. Відомі були злочини проти влас­ності, проти особи. Як покарання застосовувалися смертна кара, конфіскація майна, штрафи.